Поїзд йшов до Чорноморська. Перший пасажир скинув піджак, повісив його на мідний завиток багажника, потім стягнув черевики, по черзі підніс товсті ноги майже до обличчя і озув пантофлі з язичками. — Ви чули історію, яка сталася з одним воронезьким землеміром, що виявився родичем японського мікадо? — запитав він, наперед посміхаючись. Другий і третій пасажири присунулися ближче. Четвертий пасажир уже лежав на горішній полиці під колючою малиновою ковдрою, невдоволено проглядаючи ілюстрований журнал. — Невже не чули? Один час про це багато говорили. Це був звичайнісінький землемір — дружина, одна кімната, сто двадцять карбованців платні. Прізвище Бігусов. Звичайна, ну, зовсім нічим непримітна людина, навіть, коли хочете знати, між нами кажучи, хам. Приходить він якось зі служби, а в нього в кімнаті сидить японець у такому, між нами кажучи, пречудовому костюмі, в окулярах, і, коли хочете знати, в черевиках зі зміїної шкіри, останній шик моди. «Ваше прізвище Бігусов?»— запитує япо-нець. «Так», — каже Бігусов, «А ім'я та по батькові?» — «Таке-то», — відповідає. «Правильно, — каже японець, — в такому разі, чи не будете ви ласкаві і чи не скинете толстовку — мені треба оглянути вас голого». — «Будь ласка», — каже. Ну, між нами кажучи, якщо хочете знати, японець голий тулуб навіть не розглядав, а зразу ж кинувся до родимої плями. Була у Бігусова така пляма на боці. Подивився на неї японець крізь лупу, сполотнів і каже: «Поздоровляю вас, громадянине Бігусов, і дозвольте вручити вам пакунок і пакет». Дружина, зрозуміло, розпаковує… А там, коли хочете знати, лежить у стружках японський меч, гострий з обох боків. «Навіщо ж мені меч?»— запитав землемір. «А ви, — каже, — прочитайте лист. Там все написано. Ви самурай!» Воронеж, якщо хочете знати, не дуже великий центр. Між нами кажучи, яке може бути ставлення до самураїв? Найнегативніше. Ну, робити нічого. Бігусов бере лист, знімає чотирнадцять воскових печатей і читає його. Що ж ви думаєте? Виявляється, що рівно тридцять шість років тому через Воронезьку губернію проїздив якийсь японський напівпринц—інкогніто. Ну, звичайно, між нами кажучи, його високість спутався з якоюсь воронезькою дівчиною, прижив інкогніто дитину. І навіть мав намір одружитися, але мікадо шифрованою телеграмою заборонив. Напівпринцеві довелося виїхати, а дитя лишилося незаконним. Це й був Бігусов. І от через багато років напівпринц став помирати, а тут, як на зло, законних дітей немає, нікому передати спадщину. І до того ж згасає знаменитий рід, що для японця найгірше за все. Ну, довелося згадати про Бігусова. І опало ж на долю людині таке щастя! Зараз, кажуть, він уже в Японії. Старий помер. А Бігусов тепер принц, родич мікадо і до того ще, між нами кажучи, одержав готівкою мільйон ієн. Мільйон! Такому дурневі! — Дали б мені мільйон! — сказав другий пасажир, совгаючи ногами, — я б їм показав, що робити з мільйоном! У прогоні між горішніми полицями з'явилася голова четвертого пасажира. Він уважно поглядав на людину, яка так упевнено знала, що можна зробити з мільйоном, і нічого не сказавши, знову запнувся журналом. — Це — так, — сказав третій пасажир, розриваючи залізничний пакетик з двома індивідуальними сухарями, — бувають різні факти в галузі обігу грошей. В однієї московської дівиці помер у Варшаві дядько і лишив їй у спадщину мільйон, а вона навіть не знала. Але там, за кордоном, пронюхали, і вже через місяць у Москву заявився досить пристойний іноземець. Цей голубчик вирішив одружитися з дівчиною, поки вона не дізналася про спадщину. А в неї в Москві був жених, теж досить пристойний молодий чоловік з Палати мір і ваги. Вона його дуже любила, і, природно, не хотіла виходити заміж за іншого. А той, іноземець, просто божеволіє, шле їй букети, цукерки, фільдеперсові панчохи. Виявляється, іноземний голубчик приїхав не сам від себе, а від акціонерного товариства, яке організувалося спеціально для експлуатації дядькової спадщини. У них навіть був основний капітал на вісімнадцять тисяч злотих. Цей їхній уповноважений мав щоб там не було одружитися з дівчиною і вивезти її за кордон! Дуже романтична історія! Уявляєте собі становище уповноваженого! Яка відповідальність! Адже він взяв аванс і не може його виправдати через отого радянського жениха! А там, у Варшаві, кошмар! Акціонери чекають, хвилюються, акції падають. Одно слово, все закінчилося крахом. Дівчина вийшла заміж за свого, за радянського. Так вона ні про що і не дізналася. — Ну й дурепа! — сказав другий пасажир. — Дали б мені цей мільйон! І, розхвилювавшись, він навіть ухопив з рук сусіда сухар і з'їв його. Мешканець на горішній полиці придирливо закашляв. Очевидно, розмови заважали йому спати. Внизу заговорили тихіше. Тепер пасажири сиділи тісно, голова до голови, і, захлинаючись, шепотіли: — Нещодавно міжнародна організація Червоного Хреста давала об'яву в газетах про те, що розшукують нащадків американського солдата Гаррі Ковальчука, який загинув у тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році на війні. Спадщина — мільйон! Цебто було менше мільйона, але наросли проценти… І от у глухому селі на Волині… На горішній полиці метлялася малинова ковдра. Бендерові було погано. Йому набридли вагони, горішні і нижні канапи, весь цей вічно рухливий світ мандрів. Він з радістю віддав би півмільйона, аби лише заснути, та шепіт внизу не припинявся. — … Розумієте, в один житлокооп заявилася бабуся і каже: «Я, — каже, — у себе в підвалі знайшла горщечок, не знаю, що в горщечку, ви вже зробіть ласку, подивіться самі». Заглянуло правління житлокоопу в той горщечок — а там золоті індійські рупії, мільйон рупій… — Ну й дурепа! Знайшла кому казати!.. Дали б мені цей мільйончик… от я б… — Між нами кажучи, якщо хочете знати, — гроші — це все. — А в якійсь печері під Можайськом… Згори долинав стогін, гучний, повноцінний стогін загибаючого індивідуума. Співрозмовники на мить засмутилися, але зачарування несподіваними багатствами, що ллються з кишень японських принців, варшавських родичів чи американських солдатів, було таке велике, що вони знову почали хапати один одного за коліна, бормочучи: — І коли розкрили мощі, там, між нами кажучи, знайшли на мільйон. Вранці, ще не зовсім прокинувшись від сну, Остап почув шарудіння штори і голос: — Мільйон! Розумієте, цілий мільйон… Це вже було занадто. Великий комбінатор гнівно зирнув вниз. Та вчорашніх пасажирів вже не було. Вони зійшли на світанку в Харкові, лишивши по собі. зім'яті постелі, просалений аркушик арифметичного паперу, залишки котлет, крихти хліба, а також мотузку. Новий пасажир, що стояв біля вікна, байдуже глянув на Остапа і, звертаючись до своїх супутників, продовжував: — Мільйон тонн чавуну. До кінця року. Комісія вважає, що об'єднання може це дати. І що найсмішніше — Харків затвердив! Остап не бачив у цих словах нічого смішного. Та нові пасажири почали всі разом реготати. При цьому на всіх трьох зарипіли гумові пальта, яких вони ще не встигли зняти. — А як же Бубешко, Іван Миколайович? — запитав наймолодший з пасажирів з азартом. — Напевне, землю носом риє? — Вже не риє. Попав у ідіотське становище. Але що було! Спочатку він поліз у бійку… ви знаєте, Іван Миколайович — характер… Вісімсот двадцять п'ять тисяч тонн — і ні одної тонни більше. Тут почалося серйозне діло. Применшення можливостей… Факт! Рівняння на вузькі місця — факт! Людині треба було одразу ж визнати свою помилку. Так ні ж! Амбіція! Подумаєш — благородне дворянство! Визнати — і все. А він почав по частинах. Вирішив авторитет зберегти. І от почалася музика, достоєвщина: «З одного боку визнаю, але, з другого, підкреслюю». А що там підкреслювати, що за безхребетне виляння! Довелося нашому Бубешку писати другий лист. Пасажири знову засміялися. — Але й там про свій опортунізм він не сказав жодного слова. І пішла писанина. Щодня новий лист. Хочуть для нього спеціальний відділ завести: «Поправки і відмежування». І він сам знає, що зашився, хоче якось видертися, але таке сам наговорив, що не може. Він до того дійшов, що востаннє навіть написав: «Так, — мовляв, — і так… помилку визнаю, а цей лист вважаю недостатнім…» Остап уже давно пішов умиватися, а нові пасажири все ще посміхалися. Коли він повернувся, купе було підметено, канапи спущені і виходив провідник, підтримуючи підборіддям купу ковдр і простирадл. Молоді люди, не боячись протягу, відчинили вікно, і по куле, як морська хвиля, замкнута в ящик, заскакав і зав'юнив осінній вітер. Остап закинув чемодан з мільйоном у сітку і всівся внизу, доброзичливо поглядаючи на нових сусідів, які якось особливо завзято обживалися з побутом міжнародного вагона, — часто зазирали у дзеркало в дверях, підстрибували на канапі, випробовуючи його пружини і федеркант, схвально говорили про якість полірованої червоної обшивки і натискували на кнопки. Час від часу один з них зникав на кілька хвилин і, повернувшись, шепотівся з товаришами. Нарешті у дверях з'явилася дівчина у бобриковому чоловічому пальті і гімнастичних туфлях з шнурками, обмотаними навколо ніг, як у древніх греків. — Товариші! — сказала вона рішуче. — Це свинство. Ми теж хочемо їхати в розкошах. На першій же станції ми поміняємось місцями. Бендерові попутники, протестуючи, загаласували. — Нічого, нічого. Всі мають такі ж права, як і ви, — наполягала дівчина. — Ми вже кинули жеребки. Випало Тарасову, Паровицькому і мені. Вимітайтесь у третій клас. З гамору, який виник, Остап зрозумів, що в поїзді їде велика група студентів політехнікуму, яка повертається з літньої заводської практики в Чорноморськ. У твердому вагоні на всіх не вистачило місць, і три квитки довелося купити а міжнародний, розкинувши різницю на всю компанію. В результаті дівчина лишилася в купе, а троє перших пішли з почуттям власної гідності, яке трохи запізніло. На їхні місця зразу ж з'явилися Тарасов і Паровицький. Вони теж негайно почали підстрибувати на канапах і натискувати на кнопки. Дівчина метушилася разом з ними. Не минуло й півгодини, як у купе заявилася перша трійка. Її пригнав назад жаль за втраченою розкішшю. А вслід за трьома, соромливо посміхаючись, з'явилося ще двоє, а потім ще один вусатий. Вусатому припала черга їхати у цій розкоші на другий день, та він не міг витерпіти. його поява викликала особливо збуджені викрики, на які негайно ж з'явився провідник. — Що ж це, громадяни, — сказав він казенним голосом, — ціла шайка-ряжка зібралася. Котрі з третього класу, виходьте. Бо, єй, піду до головного. Шайка-ряжка сторопіла. — Це гості, — сказала дівчина, засмутившись. — Вони прийшли тільки посидіти. — У правилах заборонено, — заявив провідник, — виходьте. Вусатий теж посунув до виходу, але тут в конфлікт втрутився великий комбінатор. — Що ж це ви, папаша, — сказав він провідникові, — пасажирів не треба лінчувати без особливої потреби. Навіщо так суворо дотримуватися букви закону? Треба бути гостинним. Знаєте, як на Сході! Ходімо, я вам усе поясню. Поговоривши з Остапом в коридорі, провідник настільки збагнув усю гостинність Сходу, що вже і на думці не мав виганяти шайку-ряжку, навпаки, приніс їй дев'ять склянок чаю у важких підстаканниках і весь запас індивідуальних сухарів. Він навіть не взяв грошей. — За східним звичаєм, — сказав Остап товариству, — згідно з законами гостинності, як казав один робітник кулінарного сектору. Цю послугу було зроблено з такою легкістю і простотою, що відмовитись від неї не можна було. Тріщали розірвані сухарні пакетики. Остап, як господар, роздавав чай і враз подружив зі всіма вісьмома студентами і однією студенткою. — Мене давно цікавила проблема загального, рівного і таємного навчання, — белькотав він радісно, — нещодавно я навіть бесідував з цього приводу з індуським філософом-аматором. Лю дина безмірно вчена. І тому все, що б він не сказав, зараз же записується на грамофонну пластинку. А так як старий любить поговорити, — є за ним такий грішок, — то пластинок набралось вже вісімсот вагонів і тепер з них роблять ґудзики. Почавши з цієї вільної імпровізації, великий комбінатор узяв у руки сухарик, — Цьому сухарикові, — сказав він, — один крок до точильного каменя. І цей крок уже зроблено. Дружба, підігріта дотепами подібного гатунку, розвивалася дуже швидко, і незабаром вся шайка-ряжка під диригування Остапа виспівувала частівку: Ой, у Петра Великого
Родичів нема нікого,
Тільки кінь та змія –
От і вся його сім'я.
До вечора Остап знав, як звати студентів, а де з ким уже був на «ти». Але багато з того, про що говорили молоді люди, він не розумів. Раптом він сам собі здався дуже старим. Перед ним сиділа юність, трохи груба, прямолінійна, якась до болю нехитра. Він у свої двадцять літ був зовсім іншим. Він сам признавався собі, що у свої двадцять літ він був різнобічніший і гірший. Він тоді не сміявся, а лише посміхався. А ці безугавно реготали. «Чому так радіє ця товстопика юнь? — подумав він з несподіваною роздратованістю. — Слово честі, я починаю заздрити». І хоч Остап, без сумніву, був у центрі уваги всього купе і його слова лилися без запинок, і всі ставилися до нього дуже добре, він не відчував тут ні балагановського обожнювання, ні боязкого запобігання Паніковського, ні відданої любові Козлевича. В студентах почувалася зверхність глядачів над конферансьє. Глядачі слухають громадянина у фраці, іноді посміхаються, ліньки аплодують йому, та, зрештою, йдуть додому, і немає їм більше ніякого діла до конферансьє. А конферансьє після вистави приходить в артистичний клуб, сидить засмучений над котлетою і скаржиться дружкові по Робмису — оперетковому комікові, що публіка його не розуміє, а уряд не цінує. Комік п'є горілку і теж скаржиться, що не розуміють його. А що там не розуміти? Дотепи старі і прийоми старі, а переучуватися пізно. Здається, все ясно. Історію з Бубешком, що применшив плани, було розказано вдруге, цього разу зумисне для Остапа. Він ходив з своїми друзями в твердий вагон переконати студентку Ліду Писарівську прийти до них у гості, і при цьому так теревенив, що сором'язлива і скромна Ліда таки прийшла і взяла участь в загальному гаморі. Раптове довір'я зросло до таких розмірів, що, прогулюючись на пероні великої вузлової станції з дівчиною у чоловічому пальті, великий комбінатор підвів її майже до вихідного семафора і тут, несподівано для себе, вилив перед нею всю душу в досить пошлій формі. — Розумієте, — втокмачував він, — світив місяць, король ландшафту. Ми сиділи на приступках музею древностей, і раптом я відчув, що я її люблю. Але того ж вечора мені довелося виїхати, так усе і розладналося. Вона, здається, образилася. Навіть без сумніву образилася. — Вас послали у відрядження? — запитала дівчина. — Хм… Наче відрядження. Тобто не зовсім щоб відрядження, але термінова справа. А тепер я страждаю. Гордо і по-дурному страждаю. — Це не страшно, — сказала дівчина, — переключіть зайвину вашої енергії на виконання якогось трудового процесу. Наприклад, ріжте дрова. Зараз є така течія. Остап пообіцяв переключитися і, хоч не уявляв собі, як це він замінить собі Зосю різанням дров, все-таки відчув велике полегшення. Вони повернулися до вагона з таємничим виглядом і потім кілька разів виходили в коридор і шепотіли про нерозділене кохання й про нові течії в цій галузі. В купе Остап, як і раніш, з шкіри ліз, щоб сподобатися компанії. І він цього досяг: студенти почали вважати його за свого. А грубіян Паровицький щосили ляснув Остапа по плечу і викрикнув: — Іди до нас, в політехнікум. їй-богу! Дістанеш стипендію, сімдесят п'ять карбованців. Житимеш як бог. У нас—їдальня, щодня м'ясо. Потім на Урал поїдемо на практику. — Я вже закінчив один гуманітарний вуз, — поспішно сказав великий комбінатор. — А що ж ти зараз робиш? — запитав Паровицький. — Та так… по фінансовій лінії… — Служиш у банку? Остап раптом саркастично поглянув на студента і сказав: — Ні, не служу. Я мільйонер. Звичайно, ця заява ні до чого Остапа не зобов'язувала і все це можна було перетворити на жарт, але Паровицький засміявся так глузливо, що великому комбінаторові стало прикро. Його охопило бажання приголомшити своїх супутників, викликати в них ще більший подив і захоплення. — Скільки ж у вас мільйонів? — запитала дівчина в гімнастичних туфлях, підбиваючи його на веселу відповідь. — Один, — сказав Остап, блідий від гордості. — Щось малувато, — заявив вусатий. — Мало, мало, — закричали всі. — З мене досить, — сказав Бендер урочисто. І з цими словами він узяв свій чемодан, клацнув нікелевими защіпками і висипав на диван усе, що в ньому було. Паперові брусочки лягли гіркою, сповзаючи вниз. Остап зігнув одну пачку, обгортка розірвалася, почувся карточний тріск. — В кожній пачці по десять тисяч. Вам мало? Мільйон без чогось там… І ніякісінького фальшу: підписи, паркетна сітка і водяні знаки. Запала тиша. Остап згріб гроші знову у чемодан і закинув його, як йому здалося, царственим жестом у багажник. І знову сів на канапу, розвалився на ній, широко розставив ноги і поглянув на шайку-ряжку. — Як бачите, гуманітарні науки теж приносять свої плоди, — сказав мільйонер, запрошуючи студентів повеселитися з ним. Студенти мовчали, розглядуючи різні кнопки і защіпки на орнаментованих стінах купе. — Живу, як бог, — продовжував Остап, — вірніше, як півбог, що зрештою одне й те ж. Трохи почекавши, великий комбінатор занепокоєно засовався і викрикнув товариським тоном: — «Что ж вы, черти, приуныли?» — Ну, я пішов, — сказав усатий, подумавши. — Піду до своїх, погляну, як там і що. І він вискочив з купе. — Дивна річ, просто незвичайна річ, — зауважив Остап, — ще тільки сьогодні вранці ми не були навіть знайомі, а зараз почуваємо себе так, ніби знаємо один одного десять років. Що це, флюїди діють? — Скільки з нас за чай? — запитав Паровицький. — Скільки ми випили, товариші? Дев'ять склянок чи десять? Треба запитати провідника. Зараз я прийду. За ним зірвалося ще четверо, загорівшись бажанням допомогти Паровицькому розраховуватися з провідником. — Може, щось заспіваємо? — запропонував Остап. — Що-небудь залізне. Наприклад: «Сергій піп, Сергій піп!» Хочете? У мене чудовий волзький бас. І, не чекаючи відповіді, великий комбінатор похапливо заспівав: «Вдоль да по речке, вдоль да по Казанке, сизый селезень плывет». Коли треба було підхопити приспів хором, Остап по-капельмейстерському зробив помах руками і притупнув ногою, але грізного й дружнього хорового викрику не почулося. Лише Ліда Писарівська соромливо пискнула: «Сергій піп, Сергій піп, Сергій піп!» — та одразу ж осіклася і вибігла. Дружба гинула на очах. За якусь хвилину в купе лишилася тільки добра і чуйна дівчина у гімнастичних туфлях. — Куди ж це всі побігли? — запитав Бендер. — Справді, — прошепотіла дівчина, — треба взнати. Вона спритно кинулася до дверей, але нещасний мільйонер схопив її за руку. — Я пожартував, — забурмотів він, — я трудящий. Я диригент симфонічного оркестру!.. Я син лейтенанта Шмідта!.. Мій батько турецький підданий. Повірте мені!.. — Пустіть! — шепотіла дівчина. Купе тряслось і скрипіло. Ложечки ворушилися в порожніх склянках, і вся чайна отара тихенько сунулася на край столика. У дверях з'явився провідник, притримуючи підборіддям купу ковдр і простирадл.
Розділ XXXV
ЙОГО ЛЮБИЛИ ХАТНІ ГОСПОДАРКИ,
ДОМРОБІТНИЦІ, ВДОВИ І НАВІТЬ ОДНА ЖІНКА — ЗУБНИЙ ТЕХНІК
У Чорноморську гуркотіли дахи і вулицями гули протяги. Силою північно-східного вітру, який несподівано налетів на місто, ніжне бабине літо було загнане до сміттєвих ящиків, на ринви і карнизи будинків. Там воно й помирало серед почорнілого кленового листя і розірваних трамвайних квитків. Холодні хризантеми тонули в мисках квіткарок. Грюкали зелені віконниці зачинених будок, що торгували квасом. Голуби промовляли: «Помру, помру». Горобці грілися, клюючи гарячі кізяки. Чорноморці брели проти вітру, понуривши голови, як бики. Найгірше було пікейним жилеткам. Вітер зривав з них канотьє і панамські капелюхи і котив їх паркетним бруком вниз аж до бульвару. Обурені дідки бігли навздогін за ними, важко дихаючи. Тротуарні вихори гнали й тих, що переслідували, з такою силою, що вони інколи переганяли свої капелюхи, отямлюючись лише біля мокрих ніг бронзової фігури єкатерининського вельможі, що стояв посеред площі. «Антилопа» на своїй стоянці поскрипувала корабельним скрипом. Якщо раніш машина Козлевича викликала веселий подив, то зараз на неї не можна було дивитися без жалю: ліве заднє крило було підв'язане кодолою, значну частину вітрового скла замінено фанерою і замість загубленої під час катастрофи гумової груші з матчишем висів на мотузці нікельований засідательський дзвіночок. Навіть кермове колесо, на якому покоїлися чесні руки Адама Казимировича, трохи перехнябилося вбік. На тротуарі, поряд з «Антилопою», стояв великий комбінатор. Спершись ліктем на борт машини, він казав: — Я обдурив вас, Адаме. Я не можу подарувати вам ні «ізотта-фраскіні», ні «Лінкольна», ні б'юїка, ні навіть «форда». Я не можу купити вам нової машини. Держава не вважає мене за покупця. Я приватна особа. Єдине, що можна було придбати по газетній об'яві, — це такий же мотлох, як наша «Антилопа». — Чому ж, — заперечив Козлевич, — мій «лорен-дітріх»— добра машина. От коли б ще старенький мастилопровідний шланг, не треба тоді мені ніяких б'юїків. — Шланг я вам привіз, — сказав Остап, — ось він. І це єдине, дорогий Адаме, чим я можу допомогти вам у справі механізації транспорту. Козлевич дуже зрадів, побачивши шланг, довго крутив у руках і одразу почав його приладнувати. Остап штовхнув дзвіночок, який задзвенів засідательським дзвоном і палко сказав: — Ви знаєте, Адаме, новину— на кожного громадянина тисне стовп повітря силою двісті чотирнадцять кіло! — Ні, — сказав Козлевич, — а що? — Як що!.. Це науково-медичний факт. І мені з деякого часу стало важко. Ви тільки подумайте. Двісті чотирнадцять кіло! Тиснуть щодоби, особливо вночі. Я погано сплю. Що? — Нічого, я слухаю, — ласкаво відповів Козлевич. — Мені дуже зле, Адаме. У мене занадто велике серце. Водій «Антилопи» гмукнув. Остап продовжував теревенити: — Вчора до мене на вулиці підійшла бабуся й запропонувала купити вічну голку для примуса. Ви знаєте, Адаме, я не купив. Мені не потрібна вічна голка, я не хочу жити вічно. Я хочу померти. Я помічаю в собі наявність усіх пошлих ознак закоханості: відсутність апетиту, безсоння і маніакальне бажання писати вірші. Послухайте, що я зліпив вчора вночі при миготінні електричної лампи: «Я помню чудное мгновенье, передо мной явилась ты, как мимолетное виденье, как гений чистой красоту». Правда ж, добре? Талановито? І лише на світанку, коли були дописані останні рядки, я згадав, що цей вірш уже написав О. Пушкін. Такий удар від класика! Га? — Ні, ні, продовжуйте, — сказав співчуваючи Козлевич. — Ось так і живу, — продовжував Остап тремтячим голосом. — Тіло моє прописане в готелі «Каїр», а душа манкірує, їй навіть у Ріо-де-Жанейро не хочеться. А тут ще атмосферний стовп душить. — А ви були в неї? — запитав прямолінійний Козлевич. — У Зосі Вікторівни? — Не піду, — сказав Остап, — з причин гордої соромливості. У мені прокинулися яничари. Я цій негідниці послав з Москви на триста п'ятдесят карбованців телеграм — і не одержав відповіді навіть на п'ятдесят копійок. І це я, якого любили хатні господарки, домробітниці, вдови і навіть одна женщина — зубний технік. Ні, Адаме, я туди не піду. До побачення! Великий комбінатор пішов у готель, витяг з-під ліжка чемодан з мільйоном, що валявся поруч з поношеними черевиками. Якийсь час він дивився на нього тупо, бездумно, потім узяв його за ручку і пішов на вулицю. Вітер підхопив Остапа за плечі й поволік до Приморського бульвару. Тут було безлюдно, ніхто не сидів на білих лавочках з вирізаними влітку любовними написами. На зовнішній рейд, повз маяк виходив приземкуватий вантажник з грубими прямими щоглами. — Досить, — сказав Остап, — золоте теля не для мене. Хай бере хто хоче. Хай мільйонерствує на просторі! Він озирнувся і, переконавшись, що навколо нікого немає, жбурнув чемодан у гравій. — Будь ласка, — промовив він, звертаючись до чорних кленів, і навіть зробив реверанс. Він пішов алеєю не озираючись. Спочатку йшов поволі, не поспішаючи, наче на прогулянці. Потім заклав руки в кишені, бо вони раптом почали йому заважати, пішов швидше, щоб перебороти вагання. Він примусив себе звернути за ріг, навіть замугикав якусь пісеньку, та тієї ж хвилини побіг назад. Чемодан лежав на тому ж місці. Одначе з протилежного боку до нього вже, нагинаючись і простягаючи руки, поспішав літній громадянин, звичайнісінький на вигляд. — Ти куди? — закричав Остап ще здалеку. — Я тобі покажу, як хапати чужі чемодани! Не можна залишити навіть на хвилину! Неподобство! Громадянин невдоволено стенув плечима і відступив. А Бендер знову поплентався з золотим телям у руках. «Що ж тепер робити? — міркував він. — Як розпорядитися цим проклятим мільйоном, який збагачує мене лише моральними муками? Спалити його, чи що?» На цій думці великий комбінатор зупинився з задоволенням. «Якраз у моєму номері є камін. Спалити його в каміні! Це велично! Вчинок Клеопатри! У вогонь! Пачку за пачкою! Чого мені з ним возитися? А втім, ні, дурість… Палити гроші — піжонство. Гусарство! А що я можу на них зробити, крім непманського жрання? Ідіотське становище! Музейний завідуючий збирається за триста карбованців Лувр створити, перший-ліпший колектив яких-небудь водників чи кооперативна корпорація драмписьменників за мільйон може збудувати напівхмарочос з плоским дахом для лекцій на свіжому повітрі. А Остап Бендер, потомок яничарів, нічого не може зробити! Чортзна-що! Ну ж і навалився клас-гегемон на мільйонера-одинака!» Міркуючи про те, що йому зробити з мільйоном, великий комбінатор бігав алеями, сідав на цементний парапет і сердито дивився на пароплав, який погойдувався за хвилерізом. «Ні, від пожежі доведеться відмовитися. Палити гроші — це не граціозно. Прояв боягузтва. Треба вигадати якийсь ефектний жест. А може, заснувати стипендію імені Балаганова для учнів-заочників радіотехнікуму? Чи купити п'ятдесят тисяч срібних ложечок, вилити з них статую Паніковського на коні й поставити на могилі? Інкрустувати перламутром «Антилопу?» А може… Великий комбінатор сплигнув з парапету, осяяний новою думкою. Не гаючи ні хвилини, він лишив бульвар і, мужньо витримуючи натиск фронтальних і бічних вітрів, попрямував до поштамту. Там на його прохання чемодан зашили в рогожу і навхрест перев'язали мотузком. Вийшов зовсім простенький на вигляд пакунок, які поштамт приймає щодня тисячами і в яких громадяни посилають своїм родичам сало, варення чи яблука. Остап узяв хімічний олівець і, збуджено змахнувши ним в повітрі, написав: Цінна Народному комісарові фінансів Москва І пакунок, кинутий рукою кремезного поштовика, зваливсь у загальну купу різних ящиків, овальних тюків і торбинок. Засовуючи квитанцію в кишеню, Остап побачив, як його мільйон разом з іншим вантажем якийсь дідок з білими блискавками-зигзагами на петлицях ліньки вивозив візком уже до сусіднього залу. 
— Засідання продовжується, — сказав великий комбінатор, — цього разу без участі депутата божевільних аграріїв О. Бендера. Він ще довго стояв під аркою поштамту, то схвалюючи овій вчинок, то засуджуючи його. Вітер пробрався під макінтош Остапа. Йому стало холодно, і він з гіркотою згадав, що так і не купив другої шуби. Прямо перед ним на мить спинилася дівчина. Задерши голову, вона поглянула на блискучий циферблат поштамтівського годинника і пішла далі. На ній було кошлате пальто, коротше за плаття, і синій берет з дитячим помпоном. Правою рукою вона притримувала полу пальта, яку задирав вітер. Серце великого комбінатора стрепенулося ще раніш, ніж він пізнав Зосю, і він попрямував слідом за нею мокрими тротуарними плитами, мимохіть тримаючись на певній дистанції… Іноді дівчину заслоняли перехожі, і тоді Остап сходив на бруківку, зазираючи на Зосю збоку і продумуючи тези розмови, що зараз відбудеться. На розі Зося спинилася перед галантерейним кіоском і почала розглядати коричневі чоловічі шкарпетки, які погойдувалися на вірьовці. Остап став патрулювати поблизу. Біля самого краю тротуару запально розмовляли двоє з портфелями. Обидва були в демісезонних пальтах, з-під яких видно було білі штани. — Ви своєчасно пішли з «Геркулеса», Іване Павловичу, — казав один, притискуючи до грудей портфель, — там зараз розгром, чистять, як звірі. — Все місто говорить, — зітхнув другий. — Вчора чистили Скумбрієвича, — любострасно сказав перший, — протиснутись не можна було. Спочатку все йшло дуже культурно. Скумбрієвич так розповів свою біографію, що йому аплодували, «Я, — каже, — народився поміж молотом і кувадлом». Цим він хотів підкреслити, що його батьки були ковалі. А потім з публіки хтось запитав: «Скажіть, ви не пригадуєте, був такий торговий дім «Скумбрієвич і син, залізний крам»? Ви часом не той Скумбрієвич?» І тут цей дурень візьми та й ляпни: «Я не Скумбрієвич, я син». Уявляєте, що тепер з ним буде? Перша категорія забезпечена. — Це так, товаришу Вайнторг, такі суворі порядки. А сьогодні кого чистять? — Сьогодні великий день! Сьогодні Берлага, той самий, який рятував себе в домі божевільних. Потім сам Полихаєв і ця гадюка, Серна Михайлівна, його морганатична дружина. Вона в «Геркулесі» нікому дихати не давала. Прийду сьогодні годин за дві до початку, бо потім не протовпишся. Крім того, Бомзе… Зося пішла вперед, і Остап так і не дізнався, що сталося з Адольфом Миколайовичем Бомзе. Та це його аж ніяк не схвилювало. Перші слова розмови були вже готові. Командор швидко наздогнав дівчину. — Зосю, — сказав він, — я приїхав, і відмахнутись від цього факту неможливо. Слова ці були вимовлені з жахливою розв'язністю. Дівчина аж відсахнулася, і великий комбінатор зрозумів, що взяв фальшивий тон. Він змінив інтонацію, говорив багато і швидко, скаржився на обставини, сказав про те, що молодість проминула зовсім не так, як мріялося у дитячі роки, що життя виявилося жорстоким і низьким, як басовий ключ. — Ви знаєте, Зосю, — сказав він нарешті, — на кожну людину, навіть на партійну, тисне атмосферний стовп вагою в двісті чотирнадцять кіло. Ви цього не помічали? Зося не відповіла. В цей час вони проходили біля кіно «Капітолій». Остап на мить глянув навскіс, в той бік, де влітку містилася заснована ним контора, і тихо зойкнув. Через весь будинок простяглася широка вивіска: ДЕРЖОБ'ЄДНАННЯ РОГИ І КОПИТА В усіх вікнах виднілися друкарські машинки і портрети державних діячів. Біля входу стояв, переможно посміхаючись, дженджуристий: кур'єр — куди там Паніковському. В розчинені ворота з табличкою: «Базисний склад» в'їздили тритонні машини, завантажені кондиційними рогами і копитами. З усього було видно, що Остапове дітище повернуло на правильну путь. — Ну ж і навалився клас-гегемон, — сумно сказав Остап. — Навіть мою легковажну ідею — і ту використали у своїх інтересах. А мене відтерли, Зосю. Чуєте, мене відтерли. Я нещасний. — Сум ний закоханий, — вимовила Зося, нарешті обернувшись до Остапа. — Так, — відповів Остап, — я типовий Євгеній Онєгін, він же лицар, позбавлений спадщини Радянською владою. — Ну, який там лицар! — Не гнівайтесь, Зосю. Зважте на атмосферний стовп. Мені здається, що на мене він тисне ще з більшою силою, аніж на інших громадян. Це через кохання до вас. І до того ж я не член профспілки. Від цього також. — Крім того, ще й тому, що ви брешете більш аніж інші громадяни. — Це не брехня. Це закон фізики. А може, справді, ніякого стовпа немає і це одна моя фантазія? Зося спинилася і почала стягати з руки рукавичку сіропанчішного кольору. — Мені тридцять три роки, — поспіхом сказав Остап, — літа Ісуса Христа. А що я зробив досі? Учення я не створив, учнів розбазарив, мертвого Паніковського не воскресив і тільки ви… — Ну, до побачення, — сказала Зося, — мені в їдальню. — Я теж пообідаю, — заявив великий комбінатор, глянувши на вивіску: «Учбово-показовий харчовий комбінат ФЗУ при Чорноморській державній академії просторових мистецтв», — з'їм який-небудь чергово-показовий борщ при цій академії. Може, стане легше. — Тут тільки для членів профспілок, — попередила Зося. — Тоді я так посиджу. Вони зійшли вниз по трьох приступках. В глибині учбово-показового комбінату під зеленим дахом з пальм сидів чорноокий молодий чоловік і з почуттям власної гідності дивився на меню. — Перікл! — ще здалеку гукнула Зося. — Я купила тобі шкарпетки з подвійною п'яткою. Познайомтесь. Це Феміді. — Феміді! — сказав молодий чоловік, сердечно потискуючи Остапову руку. — Бендер-Задунайський, — грубо відповів великий комбінатор, враз збагнувши, що він спізнився на свято кохання і що шкарпетки з подвійною п'яткою — це не просто продукція якоїсь там кооперативної артілі псевдоінвалідів, а певний символ щасливого шлюбу, узаконеного загсом. — Як! Хіба ви ще й Задунайський? — весело запитала Зося. — Так. Задунайський. Адже ви теж уже не лише Синицька? Судячи по шкарпетках… — Я — Синицька-Феміді. — Вже двадцять сім днів, — зауважив молодий чоловік, потираючи руки. — Мені подобається ваш чоловік, — сказав лицар, у якого відняли спадщину. — Мені самій подобається, — запально відповіла Зося. Поки молоде подружжя їло флотський борщ, високо підносячи ложки і перезираючись, Остап невдоволено, скоса поглядав на культплакати, розвішані по стінах. На одному було написано: «Не займайтесь під час їди розмовами. Це заважає природному виділенню шлункового соку». Другий плакат був написаний віршем: «Фруктові води несуть нам вуглеводи». Робити було нічого. Треба було йти, але заважала якась несподівана соромливість, яка прийшла бозна-звідкіль. — У цьому флотському борщі, — напружено промовив Остап, — плавають уламки розбитих кораблів. Подружжя Феміді добродушно засміялося. — А ви, власне, по якій лінії працюєте? — запитав молодого чоловіка Остап. — А я, власне, секретар ізоколективу залізничних художників, — відповів Феміді. Великий комбінатор поволі підводився. — Ах, представник колективу! Цього й треба було чекати! Проте не буду займати вас розмовами. Це заважатиме природному виділенню шлункового соку, такого необхідного для здоров'я. Він пішов, не попрощавшись, просуваючись до виходу навпростець. — Викрали дівчину! — бурмотів він на вулиці.—Прямо з стійла вивели. Феміди! Немезіди! Представник колективу Феміді викрав у одноосібника-мільйонера! І тут з приголомшливою ясністю і чистотою Бендер згадав, що ніякого мільйона в нього уже немає. Цю страшну думку він уже додумував біжучи, розгортаючи руками перехожих, як плавець воду, змагаючись за побиття світового рекорду. — Теж мені, апостол Павло знайшовся, — шепотів він, переплигуючи через клумби міського саду. — Безсрібник, с-сучий син! Меноніт проклятий, адвентист сьомого дня! Дурень! Йолоп! Якщо вони вже відправили пакунок — повішусь! Вбивати таких толстовців! Послизнувшись двічі на кахельній підлозі поштамту, великий комбінатор підбіг до віконця. Тут стояла невелика, але сувора і мовчазна черга. Остап зопалу просунув голову у віконце, та громадянин, що стояв першим у черзі, нервово підняв гострі лікті й відтиснув нахабу назад. Другий громадянин, як заводний, теж підняв лікті, і великий комбінатор опинився трохи ще далі від завітного віконця. Лікті при абсолютній тиші піднімались доти, поки зухвалий не опинився на своєму законному місці — у хвості черги. — Мені лише… — почав Остап. Та далі він не продовжував. Це нічого б не дало. Черга, сіра, камінна, була незламна, як грецька фаланга. Кожний знав своє місце і готовий був померти за свої малесенькі права. Лише через сорок п'ять хвилин Остап зміг просунути голову у поштове віконце. Він азартно почав вимагати свій пакунок назад. Службовець байдуже повернув Остапові квитанцію. — Товаришу, ми пакунків не повертаємо. — Як! Вже відправили? — запитав великий комбінатор тремтячим голосом. — Я лише годину тому здав! — Товаришу, ми пакунків назад не повертаємо, — повторив поштовий службовець. — Але ж це мій пакунок, — сказав Остап запобігливо, — розумієте, мій. Я його відправив, я його хочу повернути назад. Розумієте, забув вкласти банку варення… З райських яблук. Дуже вас прошу. Дядя страшенно образиться. Розумієте… — Товаришу, ми пакунків назад не повертаємо. Остап озирнувся, шукаючи допомоги, підтримки. Позад нього стояла черга, мовчазна і сувора, яка знала всі правила, зокрема і те, що пакунки назад не видаються. — Вкласти баночку, — белькотав Остап, — райські яблучка. — Товаришу, баночку відправте окремим пакунком, — порадив службовець трохи ласкавіше. — Нічого
