Цели и задачи 28 страница

Дивна людина йшла вночі придністровськими плавнями. Вона була кремезна і непомірно товста. На ній був щільно одягнений брезентовий балахон з піднятим капюшоном. Через зарості очерету під розкоряченими деревами людина йшла навшпиньках, як у спальні. Іноді вона спинялася і тяжко дихала. Тоді всередині під балахоном чувся брязкіт, який утворюють металеві предмети, стикаючись з іншими металевими предметами. І щоразу після цього у повітрі повисав тонкий і дуже делікатний дзвін. Одного разу дивна людина зачепилася за мокре коріння і впала на живіт. І тоді пролунав такий гучний дзвін, наче на паркет впали лицарські лати. І довго ще дивна людина не підводилася з землі, вдивляючись у темряву. Шуміла березнева ніч. З дерев спадали і розбивалися об землю ваговиті аптекарські краплі. — Проклята таріль, — прошепотіла людина. Вона підвелася і до самісінького Дністра дійшла без пере-шкод. Людина підтикала поли, сповзла з берега і, втративши рівновагу на розкислій кризі, побігла в Румунію. Великий комбінатор готувався всю зиму. Він скуповував північноамериканські долари з портретами президента в білих буклях, золоті годинники і портсигари, шлюбні персні, діаманти й інші дорогоцінні речі. Зараз він ніс на собі сімнадцять ваговитих портсигарів з монограмами, орлом і гравірованими написами: «Директорові Русько-Карпатського банку і благодійникові Євсею Рудольфовичу Полуфабриканту в день його срібного шлюбу від вдячних співробітників». «Таємному радникові М. І. Святотацькому після закінчення сенаторської ревізії від чинів чорноморського градоначальства». Та найважчий за всі був портсигар з присвятою: «Панові приставу Олексіївської дільниці від вдячних євреїв купецького звання». Під написом було ще й палаюче емалеве серце, пробите стрілою, що, звичайно, мало символізувати любов євреїв купецького звання до пана пристава. По кишенях були розсовані, як низки бубликів, золоті обручки, персні і браслетки. На спині у три ряди висіли на міцних мотузках двадцять пар золотих годинників. Деякі з них дратували цоканням, і Бендерові здавалося, що по його спині повзають комахи чи паразити. Серед годинників були й даровані, про що свідчили написи на кришках: «Улюбленому синові Серьожі Кастракі в день здачі іспитів на атестат зрілості»; над словом «зрілості» шпилькою було надряпано: «статевої». Зроблено це було, очевидно, приятелями молодого Кастракі, такими ж двоєчниками, як і він сам. Остап довго вагався, чи купувати цей непристойний годинник, та зрештою купив; адже він твердо вирішив вкласти весь мільйон у цінності. Взагалі довелося попрацювати всю зиму. Діамантів великий комбінатор дістав лише на чотириста тисяч; валюти, у тому числі якихось сумнівних польських і балканських грошей, пощастило здобути лише на п'ятдесят тисяч. На решту довелося накупити важких речей. Йти найбільш заважала золота таріль, яку він ніс на животі. Таріль була велика, овальна, як щит африканського вождя і важила двадцять фунтів. Кремезна шия командора згиналася під важким архієрейським нагрудним хрестом з написом: «Во ім'я отца, і сина, і святого духа», який він придбав у колишнього іподиякона кафедрального собору громадянина Самообложенського. Зверх хреста на чудовій стрічці висів орден Золотого Руна — литий баранчик. Цей орден Остап виторгував у дивовижного дідуся, який, можливо, був навіть великим князем, а можливо, і камердинером великого князя. Старий заправив непомірно високу суму, посилаючись на те, що такий орден е у світі лише у кількох людей, та й то здебільшого у коронованих осіб. — Золоте Руно, — бурмотів старий, — дається за найвищу доблесть! — А в мене якраз найвища, — відповідав Остап, — до того ж я купую баранця лише як золотий брухт, Але командор кривив душею. Орден йому одразу ж сподобався і він вирішив залишити його собі назавжди, як орден Золотого Теляти. Остапа підганяв страх і чекання гвинтівочного пострілу. Він добіг до середини ріки і спинився. Муляло золото — таріль, хрест, браслети. Спина свербіла під розвішаними на ній годинниками. Поли балахона намокли і важили кілька пудів. Остап, стогнучи, зірвав з себе балахон, кинув на лід і попрямував далі. Він лишився в шубі, широченній, просто незвичайній шубі — це була чи не найкоштовніша річ в Остаповому туалеті. Він «будував» її чотири місяці, будував, як дім, виготовляючи рисунки, плани, звозячи матеріали. Шуба була подвійна — підбита унікальними чорно-бурими лисицями, а покрита справжніми котиками. Комір був пошитий з соболів. Дивовижна була ця шуба! Супершуба з шиншиловими кишенями, набитими медалями за рятування потопаючих, натільними хрестиками і золотими щелепами і мостами — останнім досягненням зуболікарської техніки. На голові великого комбінатора красувалася шапка. Не шапка, а боброва тіара. Весь цей дивовижний вантаж мав забезпечити командорові легке й безтурботне життя на березі теплого океану, у вимріяному ним місті дитинства серед балконних пальм і фікусів Ріо-де-Жанейро. О третій годині ночі норовистий потомок яничарів ступив на чужий закордонний берег. Тут теж було тихо, темно, тут теж була весна, і з гілок зривалися краплі. Великий комбінатор посміхнувся. — Тепер кілька формальностей з чутливими румунськими боярами — і шлях вільний. Я гадаю, що дві-три медалі за рятування потопаючих зроблять їхнє сіре прикордонне життя більш привабливим. Він повернувся до радянської сторони і, простягнувши в імлу товсту котикову руку, промовив: — Все треба робити за формою. Форма номер п'ять — прощання з батьківщиною. Ну що ж, адью, велика країно. Я не люблю бути першим учнем і діставати добрі оцінки за увагу, старання і поведінку. Я приватна особа і не зобов'язаний цікавитися силосними ямами, траншеями і баштами. Мене якось мало цікавить проблема соціалістичного перетворення людини в ангела і вкладника ощадкаси. Навпаки. Цікавлять мене наболілі питання дбайливого ставлення до осіб самотніх мільйонерів. Прощання з вітчизною за формою номер п'ять було порушено появою кількох озброєних фігур, в яких Бендер вгадав румунських прикордонників. Великий комбінатор ґречно вклонився і виразно промовив зумисне завчені слова: — Тряску Романіа Маре! Він лагідно зазирнув у обличчя прикордонників, що їх ледь було видно у темряві. Йому здалося, що прикордонники посміхаються. — Хай живе велика Румунія! — повторив Остап уже не по-румунському. — Я старий професор, що втік з московської Чека! їй-богу, ледь видерся! Вітаю в вашій особі… Один з прикордонників підійшов до Остапа впритул і мовчки зняв з нього хутрову тіару. Остап хотів забрати назад свій головний убор, але прикордонник так само мовчки відіпхнув його руку. — Ну! — сказав командор добродушно. — Ну, ну! Без рук! Я буду на вас скаржитись у Сфатул-Церій, у Великий Хурулдан! В цей час інший прикордонник швидко, з вправністю досвідченого полюбовника, почав розстебувати на Остапові його величезну, майже неймовірну зверхшубу. Командор рвонувся. При цьому з якоїсь кишені випала велика жіноча браслетка і покотилася по землі. — Бранзулетка! — аж вискнув прикордонний офіцер у куцому пальті з собачим коміром і великими металевими ґудзиками на товстому заду. — Бранзулетка! — закричали й інші, накидаючись на Остапа. Заплутавшись у шубі, великий комбінатор впав і одразу ж відчув, як у нього з штанів витягають дорогоцінну таріль. Коли він підвівся, то побачив, що офіцер не по-людському посміхаючись, зважує таріль на руках. Остап учепився у свою власність і видер її з рук офіцера, після чого одразу ж дістав осліплюючий удар в обличчя. Подальші події розгорталися з військовою блискавичністю. Великому комбінаторові заважала шуба, і він якийсь час бився з ворогом, стоячи на колінах, метаючи в них медалі за рятування потопаючих. Потім він відчув невимовне полегшення, яке дало йому можливість завдати супротивникові кілька блискучих ударів. Виявилося, що з нього встигли стягти стотисячну шубу. — Ах, таке ставлення! — верескливо заспівав Остап, люто озираючись. Була хвилина, коли він стояв, притулившись до дерева і лупав блискучою золотою таріллю по головах тих, що нападали. Була хвилина, коли з його шиї зривали орден Золотого Руна і командор по-конячому мотав головою. Була також хвилина, коли він, високо піднявши архієрейський хрест з написом: «Во ім'я отця і святого духа» істерично вигукував: — Експлуататори трудового люду! Павуки! Полигачі капіталу! Гади! При цьому з його рота текла рожева слина. Остап боровся за свій мільйон як гладіатор. Він скидав з себе ворогів і підводився з землі, дивлячись поперед себе затуманеними очима. Він опритомнів лише на льоду, з заюшеною мордою, в одному чоботі, без шуби, без портсигарів, прикрашених написами, без колекції годинників, без тарілі, без валюти, без хреста і діамантів, без мільйона. На високому березі стояв офіцер з собачим коміром і дивився вниз на Остапа. — Сігуранца проклята! — закричав Остап, обмацуючи босу ногу. — Паразити! Офіцер мовчки вийняв пістолет і мовчки націлив його на Бендера. Великий комбінатор зрозумів, що. інтерв'ю закінчилося. Пригинаючись, він закульгав назад, до радянського берега. Білий цигарковий туман йшов від руки. Розціпивши руку, Бендер побачив на долоні мідного ґудзика, пасмо чийогось шкарубкого чорного волосся і чудом вцілілий під час битви орден Золотого Руна. Великий комбінатор бездумно подивився на трофеї і рештки свого багатства і продовжував іти далі, сковзаючись по крижаних ямках і кривлячись від болю. Могутній і тривалий гарматної сили удар викликав коливання крижаної поверхні. Шалено дув теплий вітер. Бендер глянув під ноги і побачив на кризі велику зелену тріщину. Крижина, на якій він стояв, похитнулася і почала занурюватися краєм у воду. — Лід рушив! — вжахнувшись, викрикнув великий комбінатор. — Лід рушив, панове присяжні засідателі! Він почав переплигувати з крижини на крижину, що було сили поспішаючи в країну, з якою він так зневажливо годину тому прощався. Туман підіймався важко і поволі, відкриваючи голі плавні. Хвилин за десять на радянський берег вийшла дивна людина без шапки, в одному чоботі. Ні до кого не звертаючись, вона голосно сказала: — Не треба овацій! Графа Монте-Крісто з мене не вийшло, Доведеться перекваліфікуватись на кербуда.

notes

_{Примітки}

1

_{Асоціація художників революційної Росії.} 2

_{Московське управління нерухомим майном. — Ред.} 3

_{Московська спілка споживчій товариств. — Ред.} 4

_{Міністерство комунального господарства. — Ред.} 5

_{Московський союз споживчих товариств. — Ред.} 6

_{Профспілка працівників мистецтв. — Ред.} 7

_{Вищі державні художньо-технічні майстерні. — Ред.} 8

_{Народний комісаріат шляхів сполучення. — Ред.} 9

_{Проектно-технологічний інститут. — Ред.} 10

_{Повітовий відділ народної освіти. — Ред.} 11

_{Шляховий комітет профспілки працівників залізничного транспорту. — Ред.} 12

_{Текст узято за виданням: Видавництво художньої літератури «Дніпро». Київ – 1972} 13

_{Розцінково-конфліктна комісія - Ред.} 14

_{За відомостями, що їх мають автори, на карті, яка звела з розуму бідного географа, Берінгової протоки дійсно не було. Відсутність протоки була викликана головотяпством видавництва «Книга і полюс». Винні дістали заслужене покарання. Директора видавництва зняли з посади і кинули на низову роботу, решта дістали догани з попередженнями.} 15

_{Всесоюзне товариство культурних зв'язків із закордоном (1925-1958). - Ред.}

Цели и задачи

Финал Всероссийской молодёжной военно-патриотической игры "Зарница", посвящённой 70-летию Победы в Великой Отечественной войне (далее - игра), проводится в целях воспитания гражданственности и патриотизма, готовности к служению Отечеству.

Задачи:

активизация работы по военно-патриотическому воспитанию молодежи;

расширение сети молодежных объединений военно-патриотической направленности;

формирование качеств, навыков и умений, необходимых при действиях в чрезвычайных ситуациях и экстремальных условиях;

подготовка к военной службе;

развитие инициативы и самостоятельности молодежи на основе игровой деятельности;

проверка уровня знаний, навыков и умений по основам безопасности жизнедеятельности человека, основам военной службы, прикладной физической подготовке.