Робота з таблицею.
| Літературні напрями
| Характеристика
| Представники
| | Реалізм
| Правдиве, об’єктивне і всебічне відображення дійсності. Основний принцип — типізація — художнє узагальнення життєвих явищ і людських характерів. Людина — явище соціальне, що розвивається залежно від умов суспільного буття
| Панас Мирний, І. Франко, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський, І. Нечуй-Левицький
| | Натуралізм
| Вибір певного об’єкта дослідження (соціальні верстви, професійні групи); природознавчий підхід у вивченні «видів» і «типів» людей; особливий акцент на теми «малої» людини і «низів суспільства». Культ неприкрашеної дійсності; увага до проблеми оточення (середовища) і його впливу на природу людини; надмірна деталізація та описовість; простота і ясність характерів, сюжету
| Основоположник — Е. Золя; Панас Мирний, І. Франко («На дні» та ін.), В. Винниченко тощо
| | Романтизм
| Перевага суб’єктивного над об’єктивним; виняткові обставини й характери; елементи фантастики, містики; поєднання високого і низького, комічного і трагічного, буденного і незвичайного. В Україні романтизм мав такі особливості: 1) увага до національно-історичної тематики; 2) ідеалізація патріархальних відносин; 3) поєднання національного і соціального першоджерел; 4) гармонія з природою і природним життям, туга за минулою славою
| Леся Українка, О. Кобилянська, М. Вороний, М. Коцюбинський (їх називають неоромантиками)
|
Урок № 2 УМОВИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В ІІ ПОЛ. ХІХ СТ. НОВИЙ ЕТАП У РОЗВИТКУ РЕАЛІЗМУ, НАТУРАЛІЗМУ, ПІЗНІЙ РОМАНТИЗМ n
Мета: дати загальну характеристику розвитку української літератури 70–90-х років ХІХ ст.; познайомити учнів із історико-культурними умовами розвитку україн-
ської літератури в ІІ пол. ХІХ ст., зокрема, появою Валуєвського циркуляру та Емського указу; пояснити зв’язок літератури з національно-визвольним рухом свого народу; обґрунтувати подвижницьку діяльність інтелігенції на ниві просвіти, новаторство прози, розвиток драматургії і театру; проаналізувати новий етап у розвитку реалізму, натуралізму, пізній романтизм; розвивати вміння висловлювати думки, критично ставитися до прочитаного та прослуханого; виховувати зацікавленість історією рідного народу.
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ 50–60-х рр. ХІХ ст.
Після ліквідації Кирило-Мефодіївського братства, арешту та заслання М. Костомарова, М. Куліша й Т. Шевченка, «мирных» 50-х років, які позначилися занепадом національного руху, реакція послабшала, почалась так звана епоха великих реформ, зазнала піднесення громадська активність. Заклалася нова доба в розвитку української літератури. Насамперед це було пов’язано зі сходженням на престол Олександра ІІ. Вихований поетом-гуманістом В. Жуковським, Олександр ІІ виявився ліберальнішим і прогресивнішим від свого батька Миколи І. Одразу ж після коронації молодого царя звільнено членів братства: спочатку П. Куліша, М. Костомарова, В. Бєлозерського, а згодом і Т. Шевченка; стало вільніше для слова та думки, пожвавився літературний рух.
Новим подихом у розвої українського письменства стали «Записки о Южной Руси» Куліша (1856–1857), «Народні оповідання» Марка Вовчка, перевидання творів Котляревського, Квітки-Основ’яненка. Петербург, де зібралися найвидатніші українські
письменники, на деякий час став центром українського літературного руху, але й у провінції — Києві, Полтаві, Чернігові — українське слово зазнавало піднесення.
Починаючи з 1859 року, відкриваються недільні школи — осередки народної освіти, що було передумовою подальшого культурного прогресу.
19 лютого 1861 року Олександр ІІ видав маніфест, який скасував кріпосне право, але відміна кріпацтва вимагала проведення й інших реформ: земської, судової, освітньої, військової тощо.
З 1861 року в Петербурзі виходить двома мовами — російською та українською — місячник «Основа» за редакцією В. Бєлозерського. Л. Глібов того ж року починає видавати «Черниговский листок».
Перед письменниками постають складні питання: потрібно створити популярну літературу для народної освіти, адже донині такої взагалі не існувало, а також літературу публіцистичну; виробити правописні норми. Проте головним завданням, як і раніше, лишається виховувати українську молодь, ширити національні ідеї.
5. Виступ учня-«літературознавця»
Читання учнем-«літературознавцем» «Зазивного листа до української інтелігенції» (уривки) П. Куліша (див. додаток).
6. Запитання і завдання
· Що таке публіцистика? Чим публіцистичний твір відрізнється від художнього? Що в ньому від науки, а що — від мистецтва слова?
· Яка тематика Кулішевого «Зазивного листа»? Як ви розумієте перше слово його назви?
· Як Куліш порушив проблему національної гідності і як він її розв’язує?
· Доля нашої рідної мови, за Кулішем, та її роль у житті нації, в її культурі?
· Чим викликаний антимосковський мотив «Листа»?
7. Виступ учня-«критика»
Що було головною опорою світогляду П. Куліша і основою його національної ідеї? Хутір. Це означає, що в ньому праця протиставлена розбишацтву, ледарюванню,
порядок — анархії, освіта — неуцтву.
Хутір означає цивілізацію й культуру землеробства. Культуру побуту. Хутір — це бастіон утвердження всього національного — мови, етнопедагогіки, звичаїв, обрядовості. Ось що можна вичитати у знаменитих кулішівських «Листах із Хутора». Це збірка перших памфлетів в українській літературі. Ідея, що наскрізь пронизує цю збірку,— розвивати українство, його культуру і свою національну цивілізацію на основі широкої освіти і поєднання здобутків світової науки й культури із збереженням власних традицій. Тоді українство ніколи не виродиться.
Українську національну ідею П. Куліш утверджував не лише в поетичних і публіцистичних творах, а й як науковець. Він створив перший український фонетичний правопис («кулішівку»), який згодом прислужився і до друку «Кобзаря», і для журналу
«Основа». Буквар Куліша і його читанка «Граматика» засвідчили світові власне національне обличчя української культури, а в Україні це явище було очисною громовиною.
ІІІ. Сприйняття й засвоєння учнями нового матеріалу
1. Лекція вчителя за планом
1. Валуєвський циркуляр.
2. Роль західноукраїнських періодичних видань у поширенні українського друкованого слова.
3. Піднесення українського руху на початку 70-х рр. ХІХ ст.
4. Емський указ.
5. Становлення нових стильових течій і напрямів.
6. Інтенсивний розвиток прози.
7. Досягнення української поезії.
8. Роль драматургії в українському літературному та культурному житті. Перегляд уривка відеозапису (худ. фільм «За двома зайцями», реж. В. Іванов, 1957 р.)
2. Літературне лото
«Видатні діячі літератури 70–90-х рр. ХІХ ст.»
1. «Зазивний лист до української інтелігенції» (уривки)
Рідна мова, мова наших великих предків, занедбана інтелігенцією, котра спольщилася. А тимчасом наша мова жила в українському простолюдді, своюсамобутність вона довела незліченними піснями, що дивують етнографів своєю красою і силою. Та, хоч і розквітало українство, але процесу не було, бо не мали українці
ні честі, ані самоповаги.
Куди не заносилася наша весела або смутна пісня, наша поважна дума або жартівлива приспівка,— всюди слухано їх з уподобою і переймано залюбки… наші ж пани дбали не про те, як би рідну мову піднести до наукової чи хоча б громадянської поваги, а про те, як би сподобатися своїм приятелям, панам московським, з котрими вони поріднилися і поєдналися в царській службі. Наша кохана мова стала упослідженою, бо користувалися нею лише знехтувані столицями люди малої науки… міщани, козаки та посполита чернь, хлібороби. А вся інтелігенція… все вельможне, освічене прихилилося розумом і серцем до російщини. Вони соромилися розмовляти рідною мовою, погорджували тисячолітнім предківським словом. І тому були ми довго наче мертві, були нерухомі в летаргічному сні років із півтораста після того, як Богдан запродав нас. Із сього летаргу пробудила нас рідна мова.
Було в Росії таке, що букварі й початкові шкільні книжечки дозволялося друкувати по-жмудськи, по-самоїдськи, по-тунгузьки, тільки заборонено українською. Така ж заборона була і на українські газети й журнали, на українські переклади Божого слова.
Тільки легкодухам здається, що наша сила ніщо супроти державної. Хіба нею погашено наш дух? Хіба ми злилися в одну націю з Московським царством? Не тільки не злилися, а стали від нього ще дальше, ніж були колись, через його насильство.
Через те насильство і тиранство ми тільки й зрозуміли, скільки ми втратили, піддобрюючись москалеві. Через те не маємо ні своїх церковних ієрархів, ні своїх сановників, ні свого українського трибуналу, ні такої церкви й школи, котрі виховували б наших дітей згідно з духом нації. Одно тільки зосталося при нас — живе українське слово, якому задекретовано згинути. Та не зникне воно вже через те, що його тиснуть і гонять. Наше слово загартоване в устах Олегів, Святославів, Володимирів іще тоді, як Москва і не наклюнулась. Тепер настав для нього час боротьби духа з духом. Як не впосліджують нас представники Москви, вони мусять визнати, що український дух виступив на діло свого життя героїчно.
Знаючи з історичного досвіду, як вставали нації, повержені дикою силою, уповаймо духом бадьорим, що і ми своєю невмирущою силою дійдемо до зросту, написаного нам самою природою. Не загине те слово, що дало животворящу силу двом літературам (українській і російській). Так, ми не є малий нарід, хоч нас недобачають сусіди. А ми ж дали і Польщі, і Московії своїх архієреїв, письменників, керманичів. Та найбільша велич української нації в тому, що, не маючи своєї держави, ми витворили
самобутню літературу. А москалі хочуть, щоб ми забули, хто ми і яке наше національне право, щоб ми не мали ні честі, ні поваги в світі. На високостях науки й літератури виставимо своє національне знамено. Сей стяг майорітиме в сяєві гуманітарності, і тоді
заб’ється українське серце навіть у потурнаків. До гурту ж, паненята з мужичатами, рятувати рідну мову — скарб нашого духу. Це великий заповіт нашої прадідівщини. Це слово — пророцтво нашої будущини.
Не гасімо того Слова кожний в собі — тоді ніхто не зможе погасити його в народі. Нехай наших гасителів поб’є всесвітній сором, а наше знамено хай сяє чистотою і правдою вовіки. І тоді ставатиме все більше в нас людей, котрих можна назвать оком, вухом і серцем України.
Нема такої безодні, з котрої б не викарабкалася нація, маючи моральну перевагу, яка переможе і силу незапрацьованого чесно багатства, і силу влади, невиправданої філософією природи.
2. Валуєвський циркуляр
Спочатку російський уряд не реагував на піднесення українського руху, вважаючи його прояви суто літературними та культурно-просвітніми. Проте після польського повстання 1863 року, яке засвідчило пожвавлення національно-визвольних рухів у Російській імперії, антиукраїнські настрої почали зростати. Невдовзі українофобія стала визначальною в політиці Російської імперії щодо всього українського: мови, літератури, культури, перекладів тощо.
Ознакою 70-х рр. стають обшуки, арешти, переслідування, заборони. Закривають недільні школи, 1862 року припинено діяльність «Основ», 1863 року заборонено «Черниговский Листок», а самого видавця, Л. Глібова, звільнено зі служби. Протее для остаточного знищення українського національного руху потрібен був вагоміший привід, і він знайшовся. Останньою краплею, що переповнила чашу великодержавницького терпіння, став переклад Федором Морачевським українською мовою Нового заповіту. І хоч переклад був визнаний духовною комісією як «вірний оригіналу та виконаний добре», проте Синод, що вів боротьбу з українською національною самобутністю в будь-яких
виявах: чи в будуванні церков, чи в іконописанні — визнав переклад Морачевського «опасным и вредным».
У липні 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалося, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не можетъ». Цей документ дістав назву Валуєвського циркуляра. Він забороняв українські наукові, релігійні та особливо педагогічні публікації. «Малороссийским наречием» дозволялося друкувати лише художні твори.
Репресивні заходи щодо української культури призводили до так званих «антрактів» — вимушених перерв у літературному поступі. З 1863 року починається період жорстокої реакції, одні письменники опинилися на засланні (наприклад, О. Кониський, П. Чубинський), а світоглядні позиції інших змінювалися під тиском широкомасштабної русифікації. На жаль, навіть патріархи українського руху — М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Максимович — не завжди могли чинити опір цим силам. Так з’явилася концепція про винятково «домашню ужитковість» української літератури, літератури для простолюду.
3. Роль західноукраїських періодичних видань у поширенні українського друкованого слова
У поступі української літератури настає вимушена перерва до 1870 року. Були часи, зокрема 1866 рік, коли в Росії не вийшло друком жодної книжки українською мовою. У цей період письменники звертають погляд на прогресивнішу Галичину, прагнучи на новому ґрунті розвинути літературну діяльність.
Починаючи з 1772 року, Галичина та Буковина були в складі Австрії. Австрійський уряд, на відміну від російського, не забороняв та не переслідував українське слово. Галицьке покоління 60-х рр., ознайомившись із творами І. Котляревського, П. Гулака-
Артемовського, Т. Шевченка, П. Куліша, органічно засвоїло ідеї українського письменства: творити для народу, а не для так званої «освіченої верстви», якої на Західній Україні майже не було; писати народною українською мовою, кулішівкою; сприяти збли-
женню, об’єднанню штучно розчленованого українського народу. Унаслідок цього постає ціла низка нових видань: «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Русалка», в яких уже систематично починають працювати письменники з Наддніпрянської України.
У 1867 році з ініціативи та за фінансової підтримки П. Куліша був заснований літературно-науковий часопис «Правда» (1867–1898 рр.), що став фактично єдиним усеукраїнським виданням під час реакційних 60–70-х рр. ХІХ ст. Журнал висвітлював творчість письменників старшого покоління, передруковуючи художні твори та наукові праці П. Куліша, Т. Шевченка, О. Кониського, знайомив із новими письменниками — Іваном Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, М. Старицьким тощо.
1868 року у Львові засновано товариство «Просвіта», члени якого провадили просвітницьку діяльність з метою національного та культурного відродження українців. Праця просвітян виявилася настільки плідною, що вже за кілька років «Просвіта» стала
центром, координатором і натхненником процесу відродження не лише у Львові, але й далеко за його межами.
Сподівання літературних і культурних діячів Наддніпрянської України на те, що в часи реакції Галичина стане плідним ґрунтом для розвитку літературної діяльності та національного руху, справдилися. Українська ідея, українське слово зазвучали у повний голос на західноукраїнських землях.
4. Піднесення українського руху на початку 70-х рр.
У цей час українофобія потроху починає розвіюватися й українство знову оживає, уже зосередившись у Києві.
Неабияку користь приносить реалізація культурницьких програм українських громад. Навколо Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, створеного в 1873 році, гуртується ціла плеяда визначних українських науковців (В. Ан-
тонович, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський). Вони досліджують українську історію, філологію, етнографію. Зібраний фольклорно-етнографічний матеріал був надрукований семитомним виданням під керівництвом Павла Чубинського.
У сфері музики з’являється перший професійний український композитор — Микола Лисенко. Художнє письменство збагатилося творчістю таких письменників, як М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а в Галичині — І. Франко. У Києві й водночас на степовій України з’являються зародки театру, найталановитішими митцями якого стали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Тобілевич.
5. Емський указ
Нове пожвавлення національного руху не могло не привернути уваги царського уряду.
За наказом Олександра ІІ була створена спеціальна комісія, яка мала б виробити стратегію боротьби з українським відродженням. Усі розроблені заходи подавалися до розгляду та затвердження Олександрові II в німецькому місті Емськ, де в цей час цар знаходився на відпочинку. Саме там і був підписаний найреакційніший щодо українства документ XIX століття — Емський указ.
На відміну від Валуєвського циркуляра, новий указ не лише забороняв друкування, а навіть ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям». Забороняли друкувати й видавати оригінальні твори та переклади, за винятком лише історичних документів і пам’яток; не дозволяли проводити сценічні вистави та читати україномовні твори.
Чим же пояснити той майже панічний страх царської Росії перед усім українським?
У всі часи українська література була пов’язана з життям, соціальними та національно-визвольними прагненнями народу. Народ, який має власну мову та літературу, волітиме здобути незалежність, намагатиметься створити свою державу.
Побоюючись цього, царський уряд і шовіністично налаштовані представники інтелігенції репресіями, заборонами та переслідуваннями намагалися викоренити навіть згадку про українську літературу як самобутню та незалежну.
6. Становлення нових стильових течій і напрямів
Українська література цього періоду знаменована появою нових стильових напрямів і течій. У 70–80-х рр. XIX ст. на зміну роман тизмові приходить реалізм і стає панівним стилем кінця ХІХ ст. Реалізм в українській літературі має деякі спільні риси з реалізмом європейських літератур. Це об’єктивне відображення дійсності та оточення героя; обґрунтування дій і вчинків персонажів психологічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас, натуралізм (щоправда, натуралізм як стильовий напрям не знайшов істотного поширення у творчості українських письменників). Проте своєрідні властивості української літератури, які відрізняють її розвиток від розвитку більшості літературних європейських народів, також позначилися на характері українського реалізму. Звернення до народних джерел, тривале панування романтичних поглядів зумовили те, що романтизм з його захопленням героїзмом минувшини, поетизацією сильних, прекрасних людей козацької доби й надалі співіснував з реалізмом у творчості тогочасних письменників. Сааме цим пояснюється своєрідний, етнографічний характер реалізму в українській літературі другої половини XIX ст.
7. Інтенсивний розвиток прози
Панівне місце в літературі 70–90-х рр. XIX ст. посідає проза, саме тому українських письменників, які творили в цей час, називають «великими епіками». Прозаїки кінця XIX ст. збагатили українську літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому плані.
На відміну від попередників, письменники кінця століття не обмежувалися лише правдивим відображенням народного життя, відтворенням його страждань, а намагалися просвітити народ. У літературі з’являються нові характери та герої, образи «громадського діяча» та «борця проти неправди»; змінюється тематика та проблематика творів.
Як і в попередні роки, домінантною темою прози залишається тема селянства. Пояснюється це насамперед забороною царської влади описувати життя соціальних верств, які рідко спілкувалися українською мовою (інтелігенцію, службовців тощо). Крім
того, літератори змушені були орієнтуватися на селянство як єдиного повнокровного носія української мови. Прозаїки намагалися знаходити нові ракурси висвітлення цієї теми. Так, поступово письменники зосереджують увагу на житті інших соціальних прошарків — міщанства, службовців, офіцерства, учительства тощо. У повістях Олени Пчілки («Світло добра і любові», «Товаришки»), Б. Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті»), О. Кониського («Семен Жук і його родичі», «Юрій Городенко») виведено образи інтелігентів — діячів культурно-просвітнього руху, «нових людей». Проте висвітлювати життя цих верств було легше представникам західноукраїнської літератури, де не існувало офіційних заборон («Лель і Полель», «Для домашнього огнища» І. Франка, «Пропащий чоловік» М. Павлика та ін.).
У Галичині поширюється феміністичний рух, зачинателькою якого вважають Наталю Кобринську. З її ініціативи створено «Товариство руських жінок у Станіславі», що мало на меті популяризацію феміністичних ідей. Н. Кобринська порушує проблеми самопробудження жінки, виховання її самосвідомості. Неоціненною заслугою письменниці є розвиток «жіночої прози», адже її приклад заохотив до праці на літературній ниві відомих письменниць: Ольгу Кобилянську, Євгенію Ярошинську, Анну Павлик.
Збагачується українська проза й жанрово. У 70–80-х рр. XIX ст. на перше місце серед прозових творів виходять роман та повість. Проте в цей період спостерігається плутанина у визначенні жанрової природи твору. Так, наприклад, О. Кобилянська називала свої великі епічні твори «Царівну» та «Людину» оповіданнями, хоч насправді вони є романами. І. Франко розглядав роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Повію» як «більші оповідання».
Відбувається становлення нових жанрових різновидів повісті. Удосконалюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. На зміну розповсюдженій раніше оповіді, з її описовою формою та нечітко вираженим сюжетом (Григорій Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок) приходить розповідь (Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Пантелеймон Куліш). З’являється жанр автобіографічної повісті-хроніки, що має мемуарну форму зображення, до якого звертаються І. Нечуй-Левицький
«Над Чорним морем», О. Кониський «Юрій Городенко».
Поряд із оповіданням з’являється новела, нарис, етюд, образок; зароджується поезія в прозі.
Українська проза, гідно представлена І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, І. Франком, Б. Грінченком, створила передумови для розвитку та нового злету українського слова й стала окрасою світової літератури.
8. Досягнення української поезії
Найвидатніші українські письменники 70–90-х рр. XIX ст. виявляли свій талант і в прозі, і в поезії, і в драматургії. Яскравим свідченням такої різнобічної обдарованості є творчість Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Бориса Грінченка.
Визначним явищем української поезії цього періоду стали збірка Івана Франка «З вершин і низин» та його лірична поема «Зів’яле листя». Франко не лише збагатив українську поезію тематично, ідейно та жанрово (у його творчості поряд із громадянськими мотивами з’являються мотиви трагічного кохання, розчарування, сумнівів), але й урізноманітнив її новими образами, строфами, ритмами та римами, алегорично-символічними тропами.
З поетів-реалістів народницького напряму найвидатнішими є Олександр Кониський («Порвані струни»), Борис Грінченко (автор численних поезій і перекладів), Іван Манжура («Степові думи та співи»). Їхня творчість характеризується перевагою громадських тем: «нещастя й сучасні злидні» селянства, соціальний і націнальний гніт, заклики до праці на користь рідного народу. Що правда, у цих творах публіцистика бере перевагу над мистецтвом.
Громадянські мотиви переважають й у творчості Павла Грабовського. Життєвий і літературний шлях поета виявився надзвичайно тернистим (20 років з відведених йому 38 ми він провів під наглядом поліції, в ув’язненнях та на засланнях). Поезія Грабовського просякнена справжньою, щирою любов’ю до рідного краю та народу; у своїх збірках «Пролісок», «З чужого поля», «Доля» він не обмежується розповідями про недолю та злидні народні, а викриває причини насильства, створює образи мужніх борців, здатних виступити проти кривд, утисків і беззаконня. Тому цілком зрозумілі антидекадентські настрої Грабовського як поета-аскета, поета-громадянина. Він виступав принциповим противником так званої «чистої поезії» з її індивідуалістичними рисами, з естетич-
ними вимогами, милуванням, захопленням красою природи. І хоч у літературному доробку Грабовського є зразки прекрасних ліричних поезій, проте перевагу він віддає всетаки громадянським мотивам. На його думку, «штуки для штуки» (тобто мистецтва заради мистецтва) немає й не може бути в дійсності». Програмним твором П. Грабовського стала поезія «Я не співець чудовної природи», яка є визначальною й для всієї творчості поета. Він доводить, що митець не може бути осторонь від суспільно-політичного життя, його творчість покликана служити народові, П. Грабовський є найтиповішим представником поета-громадянина в красному письменстві 70–90-х рр. XIX ст.
Визначний лірик, поет-філософ, поет-громадянин Володимир Самійленко насамперед цікавий для нас своїми сатиричними поезіями («На печі», «Патріотична праця», «Ельдорадо» тощо). У його творах правдивий, чистий, подекуди ущипливий гумор переростає в гострий сарказм, коли висвітлюються вади українських «запічних» патріотів, що дбають про громадянські справи лише подумки, лежачи на печі та зв’язавши «свій язик, щоб кохати безпечно ідею»:
Кожна піч українська —
фортеця міцна:
Там на чатах лежать патріоти…
(«На печі»).
Привертає увагу творчість Якова Щоголева (збірки «Ворскло», «Слобожанщина»). У його поезіях, писаних чистою, народною мовою, постають давні звитяги козацтва, героїчне минуле запорожців. Ранні твори Щоголева романтичні, а в пізніших — порушуються соціально-громадянські проблеми.
Переклади М. Старицького та Б. Грінченка (переважно поезій XIX ст.) не лише долучали українців до світової культури, а й заперечували концепцію М. Костомарова про українську літературу як літературу «для домашнього вжитку». Завдяки поетам-сподвижникам складних і суперечливих 70–90-х рр. ХІХ ст. українська поезія розвивалася, готуючи підґрунтя для нечуваного злету віршованого слова на початку нового століття.
9. Роль драматургії в українському літературному та культурному житті
Доля українського театру така ж складна й терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі.
Старий театр, самобутній, наближений до народу (театр шкільної драми та трагікомедій, театр інтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження нового українського письменства. Зачинателі нової української літератури — Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко — робили спроби поновити український театр, убираючи драматичні твори в сучасні форми, використовуючи теми із селянського життя, живу народну мову, український колорит, народні пісні. Але замалий
репертуар і випадковість, спорадичність вистав мандрованих українсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити українських магнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвиткові українського театру.
Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-х та 70-х рр. ХІХст. У 1873–1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.
Вісімдесяті роки на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького.
10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні
були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький. На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, подвоїти хор, створити власний оркестр, підвищити платню акторам. Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, до якої ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви місцевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані «корифеями українського театру».
Трупа М. Старицького мала величезний успіх у глядачів, особливе захоплення викликала гра М. Кропивницького та М. Заньковецької. Своїм успіхом корифеї мали завдячувати й творчому співробітництву з відомими композиторами: П. Ніщинським (автором «Вечорниць», «Назара Стодолі»), К. Стеценком, М. Лисенком. Неоціненними є внески в становлення театру М. Старицького та М. Кропивницького. Старицький виступив проти розважальної ролі театру та спотвореного зображення українського мужика як недоумкуватого й п’яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на посміховисько не мужика, а панів. М. Кропивницький — «український Мольєр» — був майстром реалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботі з акторами Кропивницький-режисер вимагав простоти, життєвої правди, психологічного розкриття образу.
Умови, у яких доводилося працювати акторам, були жахливими: українські трупи не мали своїх постійних приміщень і змушені були вести мандрівне життя; україномовні спектаклі без дозволу губернаторів та градоначальників не мали права на постановку; в один вечір обов’язково треба було зіграти п’єсу ще й російською мовою, до того ж на стільки актів, що й українська. Це не лише фізично й морально виснажувало акторів, а й відлякувало глядачів.
Негативним явищем було й постійне роздроблення театральних труп. Під тиском зовнішніх обставин 1885 року трупа М. Старицького розпалася на дві частини. На чолі однієї лишився М. Старицький, на чолі другої (з більшою частиною корифеїв) став М. Кропивницький, а 1888 року, після нового поділу, з’явилася ще одна трупа — М. Садовського. Інтерес широкого загалу до українського театру викликав до життя безліч малих труп: у 90-х рр. ХІХст. їх налічували вже близько 30.
Нелегкою була доля митців української сцени, їм доводилося ждати та жертвувати собою задля розвитку національного театру. Тяжкі умови праці, боротьба за виживання, тривалі судові процеси підірвали здоров’я М. Старицького, призвели до повного банкрутства. Марія Садовська-Барілотті, виснажена голодом і хворобою, померла на сцені; Іван Карпенко-Карий, відбувши три роки заслання, увесь час перебував під наглядом поліції; Марко Кропивницький після струсу мозку від навмисно спущеної на київській сцені на нього завіси почав глухнути, а під старість зовсім утратив слух. Проте саме наполеглива сподвижницька праця видатних режисерів й акторів дала змогу не лише вистояти й утвердитися українському театру, а й вивела його на світовий рівень.
Український етнографічно-побутовий театр мав величезний успіх. Мистецтво ансамблю, органічний такт у виставах слова й пісні, чудове знання та яскраве відтворення національного побуту, відданість принципам історичної правди й народності —
|
Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...
|
Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...
|
Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...
|
Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...
|
|
Тема: Составление цепи питания Цель: расширить знания о биотических факторах среды. Оборудование:гербарные растения...
В эволюции растений и животных. Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений. Оборудование: гербарные растения, чучела хордовых (рыб, земноводных, птиц, пресмыкающихся, млекопитающих), коллекции насекомых, влажные препараты паразитических червей, мох, хвощ, папоротник...
Типовые примеры и методы их решения. Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно. Какова должна быть годовая номинальная процентная ставка...
|
|
Патристика и схоластика как этап в средневековой философии Основной задачей теологии является толкование Священного писания, доказательство существования Бога и формулировка догматов Церкви...
Основные симптомы при заболеваниях органов кровообращения При болезнях органов кровообращения больные могут предъявлять различные жалобы: боли в области сердца и за грудиной, одышка, сердцебиение, перебои в сердце, удушье, отеки, цианоз головная боль, увеличение печени, слабость...
Вопрос 1. Коллективные средства защиты: вентиляция, освещение, защита от шума и вибрации Коллективные средства защиты: вентиляция, освещение, защита от шума и вибрации
К коллективным средствам защиты относятся: вентиляция, отопление, освещение, защита от шума и вибрации...
|
|
