Ідеї рівноправності, політичної самостійності та незалежності в творчості мислителів - “книжників” у ХУІ-ХУП ст.

Well, I’m going to speak about one particular aspect of the English character which is very very important. That is: How to be polite.

Manners, said the English poet William Blake, make us man. And the English have raised manners and politeness to a fine art.

English politeness is a game played by the English to amuse themselves and to confuse foreigners. It gives foreigners the impression that there’s something about the English which they do not have, and the English the impression that they are superior to everybody else.

The first, the golden rule of English politeness is: always say please and thank you. Say it as many times as possible. There is a joke that when you buy a ticket for a bus in England it is possible to say than you about seven times when you give the money, when you, get the ticket back, went you get the change and whatever.

The second rule is put everybody else before yourself. Everyone's more important than you. The third rule is everything is 'always your fault. So if you have two English people trying to go through the same door, you have: “After you! No after you! Oh, pardon me! Excuse me! After you!” At which point they both walk to the door together. ”Bang!” They then spend the next three quarters of an hour apologising for having done so: “My fault! I'm sorry! No, my fault. No, really, absolutely my fault”. You get this.

Once you've mastered that, you can proceed to the further stages of English politeness. One is respecting everybody’s individuality. Now recently it happened to me that I sat on the steps of Дом книги for a while and when I got up, my skirt was covered with dust. And at least four бабушки came up to me and informed me of the fact. That would not happen in England. You can walk down an English street with one red sock and one blue. sock on, or every button on your shirt undone. Nobody will tell you.

The other important thing is the dinner party or the tea party, and I think Chris said something about this at Oxford. First, you have to eat properly. That is you have to eat your fish so that you don’t have all the bones in your mouth when you are doing this, please. You are not permitted to eat with your knife obviously or to shovel with your fork. You have to eat peas one at a time and this will mean eat in a very English manner.

The first time I ate anything in a University in West Germany the whole of the room was looking at me. In the end I just said: I'm English, I hope that’s all right with you. And carried on eating.

Polite conversation. This is an art. The point is to find out everything about the person next to you without saying anything about yourself. You must not set on any controversial subject, politics, for example and if possible, talk about the weather. If you have to leave early or if you arrive late you must make an excuse. This does not have to bear any relation to the truth. Just so long as it sounds good and it doesn’t offend anybody.

Now, the English person hates to offend someone who has invited them. So, an English person invited by a Russian to ОБЕД will eat and eat and drink and drink as much as they possibly can. Even to the detriments of their health they can be very very courageous in the course of politeness. If you are absolutely desperate you are permitted once your host has left the room for some reason to take your cake, drop it behind the sofa and tip your vodka into the nearest flower pot. Only in emergency!

Now, the English are actually very patient and very tolerant. But there are few ways in hitch you can offend them. The first is to insult the Queen which I suggest you never do. The second is to push in front of them in a queue. Now I know what happens when you push in a queue in Moscow but in England you’ll get a look and the obvious comment:”Don’t you realize there’s a queue!” Sometimes stating the obvious can be extremely helpful.

Now, I could go on forever about politeness but I think I ought to mention the two exceptions. The first is English football fans. They don’t deserve any further mention in this talk. The second is the House of Parliament. Once an Englishman becomes an MP he is permitted to bang on the table, shout, whistle, heckle and generally be rude. This provides entertainment by the television for the rest of the population.

The only other thing I want to say is if you ever do visit England try and remember these simple rules. They will make your stay much easier. But don’t worry if you forget them or if you make a mistake. Because the English have the little phrase which they will say to each other when they see you pushing in a queue or using your knife and fork wrongly or generally doing something to the English impolite: ”Don’t worry, dear. They are only foreigners”.

That’s all.

 

 

[1] Сборник текстов по практической фонетике английского языка, с. 91.

Ідеї рівноправності, політичної самостійності та незалежності в творчості мислителів - “книжників” у ХУІ-ХУП ст.

Реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї в Україні (друга половина XVI — початок XVII ст.)

 

Саме цей період, як зазначають сучасні вітчизняні дослідники, можна вважати українським Відродженням, результатом якого початок XVII ст.) було утвердження світського начала в духовній культурі, становлення і формування національної самосвідомості українського народу.

Щодо історичних умов цієї доби, то варто зазначити, що із загостренням соціального і національного гноблення посилюється духовно-релігійний гніт, викликаний наступом польської контрреформації та діяльністю єзуїтів. Проте слід визнати й те, що унія і католицизм на противагу православній церкві вводили більш досконалі організаційні структури і гнучкішу політику Відкривались нові школи, гімназії, вводились нові програми, зокрема з філософії, навчання велося рідною мовою, безкоштовно. Але все спрямовувалось на звеличення католицизму і виховання відданих католиків.

Ополячення та насадження унії призводили до втрати державної самостійності, занепаду своєї культури, релігії тощо. Це викликало масовий протест і становлення національно-визвольного руху в Україні. У свою чергу, останнє вимагало ідеологічного обгрунтування цього процесу, виявом чого стали реформаційні та ренесансно-гуманістичні вчення.

Грунт для поширення реформаційних ідей в Україні певною мірою був підготовлений ще у другій половині XV ст. уже згаданою раціоналістичною сектою "ожидовілих", а на наступних етапах історії, розгортаючись, реформаційний рух досяг успіхів у підготовці українського культурно-національного відродження, сприяв пробудженню національної суспільної думки.

Теоретичне осмислення реформаційних і ренесансно-гуманістичних процесів здійснювалось українськими книжниками, що об'єднувались навколо великих культурно освітніх осередків, завданням яких було збереження і розвиток вітчизняної духовної культури, поширення освіти, захист національних, релігійних і політичних інтересів.

Одним із таких культурно-освітніх осередків став Острозький центр, який був створений Костянтином Острозьким.

Костянтин Острозький (1526 — 1608) — волинський магнат — князь, палкий прихильник освіти, він вважав, що

саме вона дасть можливість українському народу успішно боротись за свої національні інтереси, проти національного гноблення, проти полонізації, католицизму та уніатства. К. Острозький відкрив школи й в інших містах — Турові, Володимирі-Волинському, Луцьку, організував друкарні, у яких друкувались навчальні посібники, перекладна література тощо.

Навколо Острозького центру згуртувався ряд освічених і талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Василь Суразький, Христофор Бронський, Дем'ян (Даміян) Наливайко, Клірик Острозький, Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Гаврило та Данило Дорофієвичі. З цієї школи вийшов і знаменитий Мелетій Смотрицький (син Г. Смотрицького). До вивчення мов (а це вважалось головним) та інших наук запрошувалися вчені з інших країн. Тут викладали Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес, Іоан Лятош, Кіпріан та ін.

В Острозькому центрі ставились і вирішувались найрізноманітніші проблеми як ренесансно-гуманістичного, так і реформаційного напрямків, тобто здійснювалась орієнтація на запити різних суспільних станів і прошарків тієї епохи. Проте основна увага приділялась розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів з антикатолицькою спрямованістю.

Герасим Данилович Смотрицький (р. нар. невід. — 1594) — перший ректор Острозької школи, український письменник-полеміст, культурно-освітній діяч. У 1576 р. князь Острозький запросив його для роботи з метою видання Біблії, а у 1578 р. Смотрицький стає ректором Острозької школи, а згодом очолює науково-літературний гурток Острозького культурно-освітнього гуртка.

Герасим Смотрицький є автором кількох віршованих і прозаїчних творів. Найвідоміші його твори: полемічний трактат "Ключ царства небесного", "Календар римський новий". У 1578 р. ним був підготовлений "Буквар", а 1581 р. за його участю вперше видана слов'янською мовою Біблія, до якої він написав передмову.

Г. Смотрицький різко виступав проти прагнення римського папи та єзуїтів католизувати український народ, засуджував політику колонізації, спрямованої на соціальне і національне гноблення українського народу. В дусі реформаційних ідей критикував католицьку церкву, тодішні порядки й устрій. Реформаційні ідеї Г. Смотрицького були пронизані ідеями гуманізму, такими, як почуття патріотизму, турбота про розвиток освіти, культури свого народу, виховання таких доброчесностей, як мужність, талант, слава, активна діяльність тощо. Саме активна діяльність, на думку Г. Смотрицького, понад усе веде до вдосконалення людини. Людина має активно боротись за збереження православної віри, розвиток рідної мови й культури.

Христофор Філалет (роки його життя точно не встановлені) — один із найталановитіших книжників Острозького культурно-освітнього осередку, автор "Апокрисису" — одного з найвидатніших творів української літератури кінця XVI ст. Це полемічний трактат, написаний у відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги "Брестський собор". У руслі реформаційних ідей X. Філалет ідеологічно обґрунтовує права українського народу, викриває антинародну, загарбницьку суть католицизму та уніатства, показує земне походження інституту римських пап.

Філалет рішуче виступав за рівні права всіх людей у розв'язанні питань церковно-суспільного життя, за обмеження влади монарха законом. Свободу совісті він розглядав як найвищу духовну цінність, вказуючи, що кожна людина має право на свою віру і завдяки своєму розуму здатна розібратися у Святому Письмі й висловлювати щодо цього свої міркування. X. Філалет засуджував утиски, які чинились унією людям православного населення України, вимагав від держави гарантій свободи совісті, вільного сповідання. У його творчості на православному грунті синтезувались реформаційні ідеї самого православ'я із свідомо переосмисленими, зовні запозиченими окремими положеннями протестантизму.

Клірик Острозький — учений — книжник Острозького науково-літературного гуртка, полеміст, який відіграв важливу роль у розвитку реформаційних ідей та в їх поширенні в Україні. Клірик Острозький — це псевдонім ще й досі не розкритого автора творів "Отписъ на листь отца Ипатіа..." та "Исторія о листрикійськомъ, т.е. раз- бойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синоді..." Припускається, що під цим псевдонімом приховується острозький протопіп Ігнатій Наливайко, інші вважають, що це молодий Мелетій Смотрицький або Гаврило Дорофієвич, Йов Борецький.

Головний зміст творів Клірика Острозького — боротьба з католицизмом і унією. Він рішуче засуджує знущання і насильства, які чиняться поляками над українським народом на його батьківщині. Наруга над вірою і культурою українського народу з боку Речі Посполитої, насильницька політика полонізації, впровадження унії ("згоди") вели до підкорення православної церкви папі римському. К. Острозький виступав проти унії, називаючи її отрутою, оскільки вона загрожує незалежному існуванню українського народу, і закликав до боротьби проти цієї підступної згоди.

Дем'ян (Даміав) Наливайко (р, нар невід.—1627) — брат народного героя Северина Наливайка, запальний проповідник — полеміст, вчителював в Острозькій колегії, виступав у дусі реформаційної ідеології, але в напрямку гуманістичних ідей. Він різко висловлювався проти насильницької полонізації і покатоличення українського народу, вирішував проблему сенсу людського буття і призначення людини, яке полягає не у відході від дійсності, а в активній діяльності, спрямованій на захист свого народу, відродження і розвиток його мови та культури. З повагою ставився Д. Наливайко до філософії, захищаючи філософсько-філологічну концепцію, направлену на відродження, переосмислення і розвиток духовної культури українського народу.

В Острозькому культурно-освітньому центрі формувались реформаційні вчення на засадах візантійсько-східнослов'янського православ'я, які обстоювали максимальну замкнутість української культури у візантійсько-давньоруських межах, несприйняття жодних іноземних впливів Саме так вони обґрунтовували право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження національної культури.

Найбільш яскравим представником такого вчення був Іван Вишенський. Цього напрямку дотримувалися Василь Суразький і Йов Княгиницький. Близькі до цього вчення погляди має український поет Віталій з Дубна, автор поетичного твору "Діоптра".

Іван Вишенський (між 1545 і 1550 — 1620) — найвизначніший український письменник — полеміст даної епохи. У містечку Судова Вишня на Львівщині він отримує початкову освіту, живе у Луцьку, Острозі, а в 70 — 80-х роках XVI ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді найбільшим духовним центром православ'я. У 1604 р. повертається в Україну, але 1606 р знову переїздить до Афону, де пробув до кінця свого життя. У монастирях Афону Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя аскетом — пустельником.

До нас дійшло 16 творів І. Вишенського, серед яких "Книжка", у яку ввійшли: частина творів, підготовлених до друку в Острозькій друкарні, а також "Обліченіе діавола-миродержца...", "Посланіе до всех обще в Лядской земли живущих", "Посланіе к утекшим от православное веры епископом", "О еретиках", "Краткословный отвіт Феодула... Петру Скарге", "Зачапка мудрого латынника з глупым русином", "Позорище мысленное" та ін.

Незважаючи на деякі крайності, яких допускався І.Вишенський в оцінці різних подій, варто зазначити його послідовність й однозначність у боротьбі з католицизмом та уніатством, його прагнення захистити від них учення православної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу й особи. Він піддає гострій критиці всіх експлуататорів — чи то польських, чи литовських, чи своїх, українських.

У "Краткословному отвіті Феодула..." І. Вишенський змальовує картину гноблення українського та білоруського народів, засуджує феодальну експлуатацію і зневагу до простого люду. Видатний український поет і мислитель І. Я. Франко підкреслював, що І. Вишенський перший у нашому краї виступив на захист бідного люду, показуючи, що цей люд хоче жити і має право на це, як і кожна людина.

Філософське світосприйняття І. Вишенського грунтується на текстах Святого Письма, творах І. Дамаскіна, Гр. Нисського, Василія Великого, Єфрема Сірина, І. Златоуста, Псєвдо-Діонісія Ареопагіта та інших представників східної патристики. Він дотримується традиції "отців" церкви поділяти філософію на "внутрішню" (нашу, християнську, священну) і "зовнішню" (світську, переважно язичницьку). ї. Вишенський визнає "внутрішню" філософію, саме вона вчить про Бога, його правду, вічне блаженство і дає добро, справедливість. Щодо світської, "зовнішньої" філософії, то він вважав, що вона може бути корисною, але здатна призвести і до зла. Духовною основою буття людини на Землі має бути мудрість Божа — Софія.

Ідея протиставлення Бога і світу є однією з основних у творчості І. Вишенського. Бога він розуміє як надприродне і нематеріальне начало, єдину, вічну й об'єктивну, існуючу саму в собі, незалежну, непізнанну істину. Бог — це вища воля, творча сила, основа буття, якій підпорядковане все існуюче у світі. Цьому божественному світові істини й добра протистоїть створений Богом з нічого тимчасовий, "гріховний", земний світ зла з жорстокістю, несправедливістю, зрадою, насильством. Говорячи про світ зла, І. Вишенський підсумовує, що найбільше його (зла) саме серед нашого народу, на нашій землі, через це і доля народу така, і більше всього гніву Божого дістається йому. Як зазначають В. Нічик, В. Литвинов і Я. Стратій, така "характеристика І. Вишенським рідної землі, як втілення земного зла, була своєрідною реакцією письменника — полеміста на суспільно-політичну та ідеологічну ситуацію в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст., коли під тиском світської і духовної влади нищилися права українського народу, його віра і культура, ставилося під загрозу саме його існування" [4, с. 204). Якщо проаналізувати сьогоднішню нашу ситуацію, то напрошується думка: може, справді правий Вишенський у тому, що у нас багато зла, гріха, що ми нездатні "витравити з себе диявола", через те і маємо таку "божу кару"?

Осмислюючи проблему співвідношення Бога та світу, І. Вишенський прагне розкрити інші філософські проблеми: онтологічні, гносеологічні, етичні, соціально-політичні. Всі ці проблеми він розглядає у контексті осмислення людини, її щастя, свободи, надій та звершень.

Інтерпретація людини І. Вишенським значною мірою збігається з розумінням її Августином як двосубстанціальної єдності, як єдності двох антагоністичних протилежностей — тіла й душі, духу. Справжнє життя людини залежить від того, чому вона надає перевагу — тілесному чи духовному. Якщо людина на землі живе за покликанням духу, то такою вона залишається по смерті, за що її чекає вічне блаженство. Коли ж людина віддає себе лише земному, тілесному, минучому життю, то вона прирікає себе на часовість, на смерть разом зі своїм тілом.

Справжня сутність людини в її духовності, досягти яку можна, з одного боку, ретельним вивченням священних текстів і творів східної патристики, а з другого — в процесі самопізнання, заглибленням суб'єкта пізнання у свою "внутрішню" природу. Саме з поєднанням цих двох процесів наступає містичне осяяння духовного розуму істиною. Проте, на думку І. Вишенського, людина сама обирає свій шлях, свій спосіб життя, і навіть Бог нікого не змушує йти дорогою досягнення вищої духовності та пізнання істини. "Волно ест и самовластие человеку кой хощет спастися или погибнути, умрети или живъ быти, сыном божиим или сыном дияволским быти — сие на произволении человеком лежит".

Ідеальним шляхом удосконалення людини, її самоочищення і сходження до Бога, на погляд І. Вишенського, є "чернецтво, відречення і втеча від світу і відлучення від людей: гора, печера, подвиг із пістництвом, щоб позбутися старого чоловіка і втілитися у нового (після зцілення пристрастей) чоловіка, яким є Христос". Тут, як бачимо, помітний вплив на Вишенського справила ісихастсь- ка* ідеологія. Абсолютну досконалість, найвищу істину і найвище благо І. Вишенський ототожнював з Богом.

Ідейно-філософські засади Вишенського визначили і його ставлення до деяких морально-етичних проблем, таких, як праця, вибір позиції щодо суспільно-політичного життя тощо. Аскетизм, чернецтво, самовідлучення від людей не варто розглядати як форму примирення з існуючим порядком. Саме на Афонській горі він пише твори, в яких піддає критиці феодалів — кріпосників. Ось як він звертається до польської шляхти: "Не думайте, що я так сміло до вас говорю і правдою в очі вас колю, бо сиджу ось тут на Афоні в далекім куті. Надіюся, що прийду до вас і сам і радо прийму навіть смерть за правду, коли на те буде Божа воля".

Заслуговує на увагу боротьба І. Вишенського за слов'янську мову. Річ у тім, що католики прагнули довести зверхність латинської мови над слов'янською, вважаючи останню мовою другорядних народів. Єзуїт Петро Скарга вважав, що є тільки дві мови — грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, а слов'янська мова навіть непридатна для вивчення наук. І. Вишенський піддає різкій критиці таку позицію і вказує на її повну необґрунтованість.

Реформаційною спрямованістю відзначається його концепція церкви. Щодо католицької церкви, то Вишенський ставився до неї непримиренно. Водночас він заперечував авторитет вищих ієрархів, як православних, так і католицьких, але не заперечував авторитету самої церкви. Церква, церковна верхівка не повинні ставати власниками і феодалами, а тих єпископів, які рвались до влади, до багатства через унію, він різко засуджував, називав їх зрадниками свого народу, самими великими грішниками.

Завершуючи короткий аналіз творчості талановитого українського полеміста кінця XVI — початку XVII ст„ варто додати, що І. Вишенський був сином свого часу, і його творчість з різними суперечливими ідеями, поглядами відображає разючі контрасти духовного життя, які були характерні для того періоду. Творчість мислителя, завдячуючи вираженим у ній загальнолюдським ідеалам, не втратила актуальності й в наші дні. Проте його реформаційні ідеї та ідеї мислителів Острозького культурно-освітнього центру були неоднорідними. Реальне життя вимагало більш високого рівня реформаційних та гуманістичних вчень з орієнтацією на широке коло учасників національно-визвольного руху, що й класично виразилось у діяльності братств в Україні.

 Ідеї гуманізму і Реформації у творах діячів братського руху та вченого гуртка друкарні Кисво-Печерської лаври

 

Наприкінці XVI ст. під тиском католиків та уніатів в українській православній церкві посилюються непорядки, дезорганізація, особливо серед вищої ієрархії. Боротися проти цього тиску старими методами (простим запереченням фактів, "викриттям" латинства) стало важко. Потрібно було підвищити рівень власної освіти на православному грунті, реорганізувати церковне життя, обновити й оздоровити його. В цей критичний період на громадську арену виходить мало помітна раніше верства населення — міщанство, яке бере на себе формування і прискорення розвитку гуманістичних і реформаційних ідей, обновлення церковного і загалом духовного життя українського народу. Міщанство організовує населення міст у православні громади — братства. Ці церковні установи стають вогнищами нового суспільного життя, ведуть широку культурну діяльність, будують школи, друкарні, покровительствують освіті тощо. Братства виникають у Львові, Острозі, Галичі, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Немирові, Вінниці, Києві та інших українських містах.

 

Головним осередком братського руху на українських землях став Львів. Перші документальні згадки про львівське братство датуються 1463 р. Але найбільш активна його діяльність починається з 1586 р., коли при Успенському соборі був затверджений новий статут братства. У цьому ж році при братстві була відкрита школа, прийняті її статут і програма. В школі могли навчатися всі верстви населення; в ній викладались початки поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики. Філософія як окремий предмет не викладалась, але філософські проблеми були включені при вивченні логіки (діалектики) та інших наук. Провідними викладачами школи були такі видатні діячі української культури, як Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький, М. Смотрицький та ін.

У 1615 р. при Богоявленському монастирі сформувалось Київське братство, яке започаткувало новий етап у розвитку братського руху, відігравши значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. На цей час значно розширилась і зміцніла соціальна база братства, до нього влилися представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротись проти них. Авторитет братського руху значно зріс, коли до Київського братства вступив гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний зі всім військом. Це дало нові імпульси в боротьбі проти польських властей, проти свавілля польської шляхти.

Прихід нових, освічених сил до братства позначився і на самій православній церкві, на її зміцненні, підвишенні освіченості та авторитету серед українського народу. Водночас із організацією Київського братства була відкрита Київська братська школа, в якій викладали відомі діячі української культури І. Копинський, М. Смотрицький, К. Сакович, X. Євлевич та ін. Українські православні братства підтримували між собою тісні зв'язки, обмінювались виданими у своїх друкарнях творами, підручниками. Провідні викладачі, вчені протягом свого життя працювали в різних братських школах. Незважаючи на жорстокий тиск з боку католицизму, унії, братчики крок за кроком відвойовували у єзуїтів українську молодь. Братства внесли світський струмок у духовну культуру східних слов'ян, поступово вивільняючи шкільництво, освіту від опіки церкви та її ієрархії.

Антицерковна діяльність братчиків не зводилася до заперечення віри взагалі, їхні виступи були направлені на зміцнення "істинної" віри, якій притаманні простота і чистота первіснохристиянського періоду. Особливо це характерно для творчості діячів братств раннього періоду. Орієнтація на далеке минуле (первіснохристиянський період) призвела до того, що ці братчики розглядали нове як таке, що не має позитивної оцінки і є джерелом всякого зла. Абсолютне добро — це Бог і його одкровення, дане людині. Віталій з.Дубна в "Діоптрі", І. Копинський в "Алфавіті духовному", Л. Зизаній в "Катехізисі" робили спроби довести, що добро міститься саме в тому написаному, яке йде від Святого Письма і творів отців і вчителів східної церкви. А нове — це вигадки католиків, єретиків, людського тілесного розуму. Справжня, священна істина цілковито викладена в Біблії і витлумачена апостолами й отцями церкви.

Особливою повагою у ранніх братчиків користувались ідеї неоплатонізму, твори Діонісія Ареопагіта, його вчення про суть єдиного Бога, його множинності у трійці. З питань етики авторитетом вважався Іоанн Златоуст, з проблем людини, її самопізнання і самовдосконалення, душі та свободи братчики посилались на отців — каппадокійців Василія Великого, Гр. Назіанзіна, Гр. Нисського, а також М. Сповідника, Є. Сірина та ін.

Особливо поважали братчики видатного візантійського філософа Іоанна Дамаскіна за твір "Джерело знань", зокрема його дві частини — "Діалектика" та "Слово про істинну віру". Широко використовували братчики і культурний доробок південних слов'ян, особливо болгар.

Стефан Зизаній (бл. 1570 — 1600) вирізнявся серед діячів братств, які виступили проти церкви, своїм радикалізмом і демократичністю. Один із засновників Львівської братської школи, її ректор, письменник, мислитель, гуманіст, просвітник. Виходець із міщанської сім'ї Хоми Куколя, Ст. Зизаній народився в с. Потелич (тепер Львівської обл.). За виступи проти католицизму та унії він переслідувався як світською, так і духовною владою, за що був відлучений від церкви і навіть оголошений державним злочинцем. З позицій визнання загального священства він спрямував свою критику і проти православної церкви, її ієрархії і кліру. Основним звинуваченням проти Ст. Зизанія було те, що він "противно пастырей неистовствует" і цим "так Русь поблазнил, же єго книжкам баламутным лепей євангелій верят". В іншому звинуваченні йдеться, що Зизаній, виступаючи проти церкви і королівської влади в Україні, "з небом і землею воює, а ні богу, а ні людям не вибачає... Короля, пана нашого, негарно в казаниях своїх згадує... Русь до бунтів і незгоди під'южує..." Ховаючись від переслідування, 1599 р. він змушений був постригтись у ченці, а 1600 р. втік до Валахії, де невдовзі й помер.

Ст. Зизаній присвятив свою творчість боротьбі за незалежність Батьківщини, за духовно-релігійну самостійність українського народу. У своїх працях "Катехізис", "Ізложеніе о вірі", "Казанье святого Кирилла..." він викриває зловживання церковної верхівки, закликає до боротьби з наступом католицизму.

Щодо його філософських поглядів, то він з раціоналістичних позицій відкидав учення про страшний суд, який має відбутися після смерті людини, не погоджувався з висновком церкви про безсмертя душі, існування потойбічного царства, пекла і раю. Думка Зизанія про те, що душа не може існувати окремо від тіла, призвела його до заперечення догмата про посмертне блаженство та особливу близькість до Бога різних святих. З реформаторських позицій він розглядає місце священнослужителів, функції яких може виконувати кожна людина, якщо вона вірить науці Христа.

Кирило Транквіліов-Ставровецький (р. нар. невід.— 1646) — один із найбільш визначних українських книжників кінця XVI—початку XVII ст., прокладав шлях до формування ренесансно-гуманістичних ідей в Україні. Український письменник, філософ, церковно-освітній діяч, друкар — видавець. Викладав у Львівській, Віленській братських школах, а також у Київському і Рогатинському братствах. Організував власну пересувну друкарню, де видрукував книгу "Зерцало богословіи", що містила виклад християнських догматів, елементів космогонії і збірку проповідей "Евангеліе учителное".

Внаслідок конфлікту з деякими православними ієрархами і під впливом різкої критики Й. Княгиницьким "Зерцала богословії" К. Ставровецький у 1626 р. перейшов до унії, отримав архімандрію Чернігівського Єлецького монастиря, у якому пробув до кінця свого життя.

Популярною серед простого народу була збірка прозових творів К. Ставровецького "Перло многоценное", надрукована 1646 р. Однак збірка, як і "Евангеліе учителное", була засуджена духівництвом за єретичні висловлювання. "Евангеліе..." за царським наказом було спалене, а інші твори мислителя заборонені.

Філософські погляди К. Ставровецького формувались на грунті неоплатонізму. Бога він розглядав як творця, премудрого художника, іманентне, всюдисутнє світове начало. "И напервій приводит (ъ) бог з небития въ битіє всю видимую тварь, небо и землю". Бог невизначений, недоступний для людських почуттів і розуму, таємний, невловимий, безмежний, вічний. Таке розуміння Бога близьке до ідей пантеїзму з його ототожненням Бога і природи.

У "Зерцалі богословіи" К. Ставровецький виклав своє вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей; видимий світ, у якому живе людина; малий світ — світ самої людини; світ поєднання злих і грішних людей з дияволом — злосливий світ. Цією ідеєю множинності світів він підкреслював, що не весь світ є зло, а виступає як добро і краса. У розділі "О сотворен [н]ю неба и земли, видимого сего мира и єже в нем" К. Ставровецький стверджує, що створений Богом видимий світ складається з чотирьох елементів, стихій, від яких пішли всі речі видимого світу. Такими елементами є вогонь, повітря, вода і земля. Аналізуючи стихії, К. Ставровецький говорить про їх єдність і відмінність, взаємозв'язок і взаємоперехід, послідовність і надану їм Богом закономірність. У розділі "О сотворен[н]ю чоловіка, которій малим миром нарицається" він викладає своє уявлення про людину як мікрокосм. У дусі філософських традицій середньовіччя К. Ставровецький розглядає людину як єдність двох протилежних сутностей — тіла, яке, як і весь видимий світ, складається з чотирьох елементів, і невидимої, розумної і безсмертної душі: "Тіло видимое с чотирох елементов съставлено: плоть от землі, кръв от води, диханіє от воздуха, теплота от огня. Душа же, невидимая, разумная и несмергел[ь]ная, дуновением божіим в тіло вложена..." [1, с. 96].

Тут К. Ставровецький аналізує п'ять органів чуття, які він ототожнює із стихіями у світі, що свідчить про ідею єдності макро- і мікрокосмосу. Душа з тілом перебуває у єдності, вона розлита в усьому тілі, без тіла душа не може відчувати, розуміти, воліти, набувати доброчесностей, тіло для душі "єст милостивий приятель". У свою чергу, "тіло же да пребиваєт под властію душі разумной і да научаєтеся и познаваєт, яко прах єст и ісказительности начиная". Людина, зазначає К. Ставровецький, є водночас світле і темне, ангел і звір, дух і плоть, смерть і життя.

Світорозуміння К. Ставровецького, трактування ним суті людини, утвердження її активного земного життя зумовили його соціально-політичні та морально-етичні погляди. Головне для людини — знати Бога і бачити його правду, жити і діяти за його законами. Він засуджував "злосливий світ", світ заздрощів, гордині, пияцтва, розпусти, здирства, світ багатіїв та церковних владик. Люди рівні перед Богом і за своєю природою, тому треба робити все, щоб вони не ворогували між собою, а були братами, друзями.

Кожна людина має право насолоджуватись красою світу, всім сущим, всіма радощами тілесних почуттів.

К. Ставровецький любить рідну мову, поважає її, захищає і постійно вживає її у своїй публіцистичній і науковій творчості.

Ісайя Копинський (р. нар. невід. — 1640) — відіграв помітну роль в історії вітчизняної культури. Письменник — полеміст, церковно-освітній діяч, мислитель. Отримав освіту у Львівській братській школі, був ігуменом, обіймав посаду єпископа, а 1631 р. обраний митрополитом Київським, проте 1632 р. був скинутий П. Могилою й ув'язнений. До і після ув'язнення вів антикатолицьку та антиуніатську діяльність. Найбільш відомим твором І. Копинського є "Алфавіт духовний".

У центрі уваги мислителя стояла проблема людини, піднесення у ній морального, розумного і духовного начал. Змальовуючи природу, яка створена Богом для людини, Копинський зазначає, що пізнання її людиною без пізнання самої себе, своєї суті не потрібне. Тільки в єдності пізнання людина зможе зрозуміти, що вона є водночас і тілесна, і духовна істота, зовнішня і внутрішня. У розв'язанні питання, що є важливішим — тілесне, зовнішнє, чи духовне, розумне, внутрішнє, Копинський радить надати перевагу духовному, внутрішньому, оскільки воно веде до пізнання самого себе і Бога. Але пізнання Бога досягається не тільки в процесі самопізнання, а й у пізнанні природи, "Ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе; не пізнає ж досконало себе, доки не прийде спочатку до пізнання всіх речей у світі..." [1, с. 72]. З концепцією самопізнання пов'язана його теорія "умного делания", яка грунтується на розумі та передбачає моральне вдосконалення.

Щодо моральних проблем — добра і зла, гріха і доброчестя, смислу людського земного життя — мислитель вважав, що людина може досягти щастя, блаженства, якщо вона дотримується настанов божих, є чесною, бореться зі злом і гріхом, завжди "міри правильної й розумної в усьому дотримується". Говорячи про земні, тимчасові насолоди, які нерідко ведуть до зла, до гріха, Копинський проголошує найбільшою насолодою Царство небесне, божественне, яке є в усьому, в тому числі й у самій людині. Він засуджував багатіїв, протиставляючи їм ідею рівності всіх людей. Був прихильником національної незалежності своєї Батьківщини і релігійної самостійності українського народу.

Мелетій (Максим Герасимович) Смотрицький (бл. 1572 — 1633) посідає чільне місце серед українських мислителів другої половини XVI—першої половини XVII ст. Народився він у с. Смотрич на Поділлі, освіту отримав в Острозькій академії, ректором якої був його батько. Згодом навчався у західноєвропейських університетах, отримав ступінь доктора медицини. Повернувшись на Батьківщину, працював викладачем у школі Віденського братства. 1617 р. постригся у ченці, тоді ж і прийняв ім'я Мелетія; у 1618 — 1620 рр. був ректором Київської братської школи, пізніше обіймав посади єпископа, архімандрита. Повернувшись до Києва після подорожі святими місцями Близького Сходу і втративши надію зайняти високу посаду в церковній ієрархії, спочатку таємно (1627), а потім відкрито приймає унію.

У творах, написаних до переходу в унію, — "Антиграф або отповідь на дошкульний твір...", "Тренос або плач східної церкви", "Виправдання безвинності" та ін. — М. Смотрицький розкриває зв'язок релігійної боротьби з політичними інтересами та планами папства і польських феодалів, показує справжнє обличчя католицької церкви як "алчного звіра". Критично ставився він до православного духовенства, яке через свою жадобу, моральну деградацію, здирства не може очолити боротьбу за віру і фактично зраджує свій народ.

Особливе значення для розвитку культури слов'янських народів мала "Граматика словенська" М. Смотрицького, яка стала посібником для братських шкіл і якою користувались не тільки українські, а й білоруські, російські, болгарські, сербські та інші вчені.

Після переходу в унію М. Смотрицький пише ряд трактатів, у яких виправдовує свій перехід і закликає всіх прийняти унію, оскільки вона здатна привести до спокою і злагоди. Твори М. Смотрицького, крім релігійної спрямованості, були наповнені філософськими та соціально-політичними ідеями. У проблемі відношення віри і розуму він віддавав перевагу вірі, не заперечуючи водночас і роль розуму, а також почуттів у пізнанні природи. З повагою ставився до античних мислителів, до гуманістів епохи Відродження, до середньовічних учених, використовував їх філософське надбання на грунті вітчизняної філософії.

Щодо поглядів М. Смотрицького привертає увагу його схильність до теорії, згідно з якою соціальний устрій порівнювався з людськими органами: голова — це духовна і світська влада, тулуб — вищі стани, а руки і ноги — простий народ.

Культурно-освітня діяльність Львівського, Київського та інших братств не вичерпується названими іменами. У різний час тут працювали Иов Борецький, Касіян Сакович, Хома Євлевич, Гаврило Дорофієвич, Лаврентій Зизаній, Петро Могила та їн.

Вели