Загальні положення законодавства України про інтелектуальну власність 31 страница

Передусім з юридичних позицій слід розрізняти правову охоро­ну інтелектуальної власності і право на інтелектуальну власність.

Правова охорона об'єктів інтелектуальної власності надається за певних умов на конкретно визначений законом строк.

Право інтелектуальної власності — це право володіти, користу­ватися і розпоряджатися належним результатом інтелектуальної творчої діяльності.

Інтелектуальна власність є складовою інтелектуального капіталу і набуває всіх притаманних йому ознак.

Використання інтелектуальної власності в господарській діяль­ності з економіко-фінансових позицій — це її комерціалізація, що виникає на умовах договірних відносин. Саме комерціалізація інте­лектуальної власності в умовах ринкових відносин вимагає розгля­дати її як товар і як капітал.

Як товар інтелектуальна власність розглядається як нематеріаль­ний актив, що використовується в будь-яких господарських опе­раціях.

Як капітал інтелектуальна власність розглядається з точки зору витрати капіталу на освіту або придбання підприємцем нематері­альних активів з метою його приросту.

Інтелектуальна власність може розглядатися і як інвестиція, що поділяється на капітальну (придбання нематеріального активу, який

розділ 15

підлягає амортизації) та фінансову (пряму), якою передбачають внесення нематеріального активу до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.

Зазначимо, що підвищення активності національних заявників у поданні заявок на об'єкти промислової власності є джерелом зрос­тання інтелектуальної власності як капіталу. Водночас статистика надходжень заявок на винаходи є індикатором інноваційної діяль­ності в країні. Так, в Україні з розрахунку на 100 тисяч населення подається 11 заявок на рік (за даними 2000 р.). Для порівняння в Росії — 13,5 заявок (1999 р.), Польщі - 6 заявок (1998 р.), Угор­щині — 7 заявок (1998 р.), Німеччині — 62 заявки (1999 р.), Япо­нії — 285 заявок (1998 р.) на 100 тисяч населення.

Трансформація інтелектуальної власності в інноваційний про­дукт, придатний для виробництва і ринку, є самим важким етапом у ланцюгу, що зв'язує науку, винахідника зі споживачем. При цьо­му потрібно враховувати домінанти ринку, потреби споживача і ма­ти досвід технологічного підприємництва.

Як відомо, інноваційний процес проходить 4 основних етапи: 1) аналіз конкуренції нового продукту; 2) лабораторну перевірку здійснення ідеї; 3) створення дослідного зразка продукції; 4) підго­тування виробництва дослідної партії і її реалізація.

Досвід показує, що в реальних умовах від ідеї створення нового продукту до надходження перших прибутків від його продажу на ринку проходить 3—4 роки. Це період інноваційного проекту. Для того, щоб довести розробку від лабораторного прототипу до стадії продажу дослідної партії, а потім і невеличкої серії, потрібно, як правило, близько 1—2 млн. доларів. Такі інвестиції вкладаються не відразу, а невеличкими порціями за кожний окремий крок у ре­алізацію інноваційного проекту.

З розвитком ринкових відносин розширюється перелік резуль­татів інтелектуальної власності, а також формується новий, суто економіко-фінансовий підхід до цього виду продукту, який в умо­вах товарно-грошових відносин набуває ознаки товару або капіта­лу. Активізація в цьому напрямку є важливим чинником економіч­ного розвитку.

ЯМ Економіка інтелектуальної власні

Так, наприклад, за даними статистики у 2000 р. в Україні кіль­кість заявок на винаходи, поданих національними заявниками, ста­новила 5861, що на 5,4 відсотки збільшилося в порівнянні з 1998 р., а кількість заявок на корисні моделі і промислові зразки у 2000 р. становила відповідно 361 та 1074, що в порівнянні з 1998 р. збіль­шилось відповідно у 2,7 і 1,4 рази. Така тенденція зберігається і при надходженні заявок на торговельну марку. Кількість поданих зая­вок на торговельну марку від національних заявників у 2000 р. ста­новила 4423, що у 1,5 разів більше в порівнянні з 1998 р.

Якщо зробити аналіз винахідницької активності в Європі, то за кількістю поданих патентних заявок маємо сталу тенденцію до зро­стання. За опублікованими даними кількість патентних заявок в усіх п'ятнадцяти країнах ЄС в 1996 р. становила 43 608 одиниць. У порівнянні з 1989 р., який у багатьох аналітичних розрахунках щодо Європи обирається за базовий, зріст склав 16 відсотків, тоб­то 2,14 відсотка за рік Найбільша кількість патентних заявок надійшла з трьох економічно найрозвинутіших країн Європи; Німеччини (понад 14,3 тис. патентів), Франції (5,6 тис. патентів) та Великої Британії (4,1 тис. патентів) — доля яких у структурі патен­тування результатів досліджень і розробок у країнах ЄС становила відповідно 42, 17 та 12 відсотків.

15.2. Оцінка вартості інтелектуальної власності

Потреба в оцінці вартості інтелектуальної власності виникає у

зв'язку з:

— визначенням бази оподаткування в процесі придбання та про­дажу об'єктів інтелектуальної власності;

— здійсненням корпоративних операцій, пов'язаних з емісією (ремісією) статутних фондів господарських товариств;

— визначенням вартості виключних прав, що передаються на підставі договору купівлі-продажу об'єктів інтелектуальної власнос­ті чи ліцензійних договорів на право використання таких об'єктів;

— визначенням розміру компенсації (розміру вішкодувания), яку потрібно сплатити відповідно до діючого законодавства власни­ку інтелектуальної власності за порушення його виключних прав;

ЗАІЛ 15

— внесенням об'єктів інтелектуальної власності при здійсненні новаційних чи інвестиційних проектів;.

І — поширенням ринків збуту (шляхом надання франшизи (межі дхилення кількості поставленого товару від зазначеного у дого-зрі) та ін.);

І — організацією страхування;

— передачею інтелектуальної власності під заставу з метою отри­цания кредитів;

— визначенням збитків, отриманих неправомірним використан­ням об'єктів інтелектуальної власності;

— банкрутством підприємства у процесі його ліквідації з метою задоволення позивів кредиторів;

— проведенням приватизації (відчуження) державного майна. За своєю сутністю об'єкти інтелектуальної власності не мають

неуречевленої форми, тому їх вартість не визначається з викорис­танням традиційних показників, що застосовуються при здійсненні оцінки матеріальних об'єктів. Світовий досвід показує, що питан­ня адекватної ціни складне як практично, так і теоретично. Ймо­вірність та суб'єктивність у такій оцінці очевидна, що потребує за­лучення до розрахунку вартості інтелектуальних об'єктів більш удо­сконаленого методичного інструментарію.

<При цьому слід зазначити, що розрахунки вартості об'єктів інте­лектуальної власності здійснюються для певних цілей і не можуть бути використані для інших/

Методика оцінки вартості інтелектуальної власності розробля­ється для відповідного об'єкта під конкретного замовника, оскіль­ки потреба у такій оцінці виникає, як правило, у зв'язку з відчу­женням відповідних виключних або невиключних прав.

З прийняттям Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. № 2658-1II визначені правові засади здійснення оцінки май­на, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інте­ресів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання їх результатів.

_ Економіка інтелектуальної власності

^Законом передбачено, що оцінка майна, майнових прав - цс процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, т передбачена в положеннях (національних стандартах) оцінки майна, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, методиках та ін­ших нормативно-правових актах, що розробляються з урахуванням вимог положень (національних стандартів) і затверджуються Ка­бінетом Міністрів України або Фондом державного майна України.

Положення (національні стандарти) оцінки майна, які сьогодні розробляються, повинні містити визначення понять, у тому числі поняття ринкової вартості, принципів оцінки, методичних підходів та особливостей проведення оцінки відповідного майна залежно від мети оцінки, вимоги до змісту звіту про оцінку та порядок його ре­цензування.

^Майном, що може оцінюватися, вважаються об'єкти в матері­альній формі, у тому числі земельні ділянки, будівлі та споруди (включаючи їх невід'ємні частини), машини, обладнання, транс­портні засоби тощо; паї, цінні папери; нематеріальні активи, у то­му числі об'єкти права інтелектуальної власності; цілісні майнові комплекси всіх форм власності.

Майновими правами, що можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права во­лодіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

Датою оцінки є дата, за станом на яку здійснюються процедури оцінки майна та визначається його вартість. Нормативно-правови­ми актами з оцінки майна можуть бути передбачені строки дії звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) від дати оцінки або дати її затвердження (погодження) замовником.

Законом передбачено, що професійно-оціночна діяльність — це діяльність оцінювачів (які мають кваліфікаційне свідоцтво оціню­вача) та суб'єктів, оціночної діяльності (які мають сертифікат суб'єкта оціночної діяльності), що полягає в організаційному, ме­тодичному та практичному забезпеченні проведення оцінки майна, розгляді та підготовці висновків щодо вартості майна.

РОЗДІЛ 15

До суб'єктів оціночної діяльності належать суб'єкти господарю­вання — зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-лравової форми та форми власності, що здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб'єкта оціночної діяльності відповідний до зазначеного Закону.

До суб'єктів оціночної діяльності належать також органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, що отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності у процесі вико­нання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі.

Оцінка майна проводиться на підставі договору між суб'єктами оціночної діяльності — суб'єктом господарювання та замовником оцінки на підставі ухвали суду про призначення відповідної експер­тизи щодо оцінки майна.

Договір на проведення оцінки майна укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім.

Істотними умовами договору на проведення оцінки майна є:

— зазначення майна, що підлягає оцінці;

— мета, за якою проводиться оцінка;

— вид вартості майна, що підлягає визначенню;

— дата оцінки;

— строк виконання робіт з оцінки майна;

— розмір і порядок оплати робіт;

— права та обов'язки сторін договору;

— умови забезпечення конфщенційності результатів оцінки, інформації, використаної під час її виконання;

— відповідальність сторін за невиконання або неналежне вико­нання умов договору;

— порядок вирішення спорів, які можуть виникнути під час про­ведення оцінки та прийняття замовником її результатів.

Законодавством або за згодою сторін договору в ньому можуть бути передбачені інші істотні умови.

Не допускається встановлення у договорі розміру оплати робіт як частки вартості майна, шо підлягає оцінці.

___Економіка інтелектуальної власності

Звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності — суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпо­середньо проводили оцінку майна, і скріплюється печаткою та підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.

Акт оцінки майна — це документ, шо містить висновки про вар­тість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності — органом державної влади або органом місцевого самоврядування самостійно. Акт оцін­ки майна підлягає затвердженню керівником органу державної вла­ди або органу місцевого самоврядування.

При здійсненні розрахунків вартості об'єктів інтелектуальної власності світова практика напрацювала ряд загальних теоретичних підходів, до яких належить доходний, витратний та ринковий. Кож­ний з них має свої методи та методологію.

Доходний підхід передбачає, що ніхто не вкладатиме свій капітал у придбання того чи іншого об'єкта нематеріального характеру, як­що такий самий доход можна отримати будь-яким іншим спосо­бом.

Методологія цього підходу базується на встановленні причинно­го зв'язку між функціональними (фізичними, техніко-економічни-ми та ін.) властивостями об'єкта інтелектуальної власності, шо ви­користовується у конкретному об'єкті техніки (технології), та май­бутніми доходами від його використання. Головною передумовою такого підходу є те, що економічна цінність кожного конкретного об'єкта в даний момент зумовлена очікуванням отримання в май­бутньому доходів від його використання.

На практиці в кожному об'єкті техніки (технології), як правило, одночасно використовується декілька об'єктів інтелектуальної власності (винаходи, ноу-хау та інші рішення). На кожний об'єкт припадає лише відповідна частка вартості прав на весь об'єкт тех­ніки (технології) в цілому. Тому, використовуючи доходний підхід, перш за все необхідно визначити розмір частки участі кожного конкретного суб'єкта інтелектуальної вартості в загальному прибут­ку (доході).

РОЗДІЛ 15

Основними методами, шо реалізують цей методологічний нап­рям, є методи дисконтування та капіталізації.

В основу методу дисконтування покладено один з головних фінансових законів, який формулюється так: сьогоднішні гроші ко­штують дорожче, ніж завтрашні.

Співвідношення між поточною та майбутньою вартістю об'єкта інтелектуальної вартості описують шляхом збільшення ставки дис­контування майбутніх грошових потоків за методом складного від­сотка, внаслідок чого оцінюються майбутні грошові потоки, визна­чається ставка дисконтування і розраховується сумарна поточна вартість майбутніх грошових потоків.

Під капіталізацією розуміють процес переведення доходів від якого-небудь майна у його вартість. Розрізняють метод прямої ка­піталізації і метод капіталізації за нормою віддачі.

Метод прямої капіталізації використовується в основному як екс-прес-метод для розрахунку залишкової вартості оцінюваного об'єкта (іноді для оцінки об'єктів, термін життя яких практично не­обмежений) і включає: виявлення джерел і розмірів чистого дохо­ду, визначення ставки капіталізації і визначення вартості оцінюва­ного об'єкта як частки від ділення щорічного доходу (чистого при­бутку після податків, чистого операційного доходу), отриманого від комерційного використання об'єкта оцінки, на коефіцієнт капіта­лізації.

Витратний підхід заснований на припущенні, що потенційний покупець, володіючи відповідною інформацією про предмет купів­лі, не заплатить за нього більше, ніж за інший об'єкт у складі не­матеріальних активів тієї самої корисності. Передбачається визна­чення витрат на відтворення первісної вартості об'єкта інтелекту­альної власності у складі нематеріальних активів підприємства з урахуванням його подальших поліпшень чи його заміни за вираху­ванням обгрунтованої поправки на суму амортизації за період ви­користання оцінюваного об'єкта з метою встановлення його реаль­ної вартості. Для об'єктів нематеріального характеру властивий строковий і моральний знос.

Основними методами, що реалізують витратний підхід, є метод визначення початкових витрат, метод вартості заміщення та метод

Економіка інтелектуальної власності

відновлюваної вартості. Вартість інтелектуальної власності, що ви­значається за методом визначення початкових витрат, має назву істо­ричної, оскільки вона передусім базується на фактично здійснених витратах згідно з бухгалтерською звітністю підприємства за кілька

років.

При оцінці інтелектуальної вартості за методом вартості заміщен­ня використовують принцип заміщення, згідно з яким максималь­на вартість власності визначається мінімальною ціною, яку потріб­но заплатити при купівлі об'єкта, еквівалентного за функціональ­ними можливостями і варіантами його використання або такого, що має аналогічну споживчу вартість.

Метод відновлюваної вартості є найбільш прийнятним для розра­хунку вартості прав на унікальні об'єкти інтелектуальної власності. Відновлювана вартість об'єкта інтелектуальної власності визна­чається як сума витрат, необхідних для створення нової, точної ко­пії оцінюваного об'єкта на підставі сучасних цін на сировину, ма­теріали, енергоносії, комплектуючі витрати тощо.

Ринковий підхід до оцінки вартості інтелектуальної власності пе­редбачає використання методу порівняльних продаж. Суть цього методу полягає у прямому порівнянні оцінюваного об'єкта з інши­ми, аналогічними за якістю, призначенням і корисністю, що були продані в порівняний час на аналогічному ринку. Основними умо­вами застосування цього методу є:

— наявність відомостей про факти продажу інтелектуальної власності подібного призначення і корисності (об'єктів-аналогів);

— уміння оцінити вплив відмітних особливостей таких об'єктів та їх вартість;

— доступність та достовірність інформації про ціни та умови угод за об'єктами-аналогами.

У цьому разі ринкова вартість оцінюваного об'єкта визначається ціною, яку може сгілатити покупець типовому продавцю інтелекту­альної власності на дату оцінки за аналогічний за якістю, призна­ченням і корисністю об'єкт на даному ринку з урахуванням відпо­відних коригувань, що враховують відмінності між оцінюваним об'єктом і його аналогом.

Після аналізу всіх даних про інтелектуальну власність, яку пот­рібно оцінити, і узгодження показників вартості, отриманих із за-

РОЗДІЛ 15

стосуванням усіх трьох названих підходів, здійснюють остаточний розрахунок вартості оцінюваного об'єкта.

При визначенні ринкової вартості інтелектуальної власності вра­ховують не лише витрати продавця, а й ефект, очікуваний покуп­цем від використання придбаваємого об'єкта, його конкурентні ха­рактеристики та можливих користувачів.

При цьому важливо врахувати всі правові обмеження, визнача­ючи не тільки ступінь правового захисту (патенти, свідоцтва, автор­ські права) об'єкта оцінки, а й масштаб його використання. Тим більше, що ступінь правової захищеності кожного об'єкта перебуває у прямій залежності від строку його конкретного використання.

15.3. Інтелектуальна власність у господарській діяльності

Господарська діяльність пов'язана з підприємницькою діяльніс­тю, тому підприємець, маючи у своєму активі (на балансі підпри­ємства) продукт інтелектуальної власності, може розпоряджатися ним на свій розсуд, а саме: продати, передати в заставу для отри­мання кредиту, розширити (збільшити) власний капітал за рахунок внесення до статутного фонду іншого господарського товариства тощо.

З позиції бухгалтерського обліку інтелектуальна власність, що прийнята на баланс, набуває статусу нематеріальних активів й оці­нюється за сумою витрат, пов'язаних зі створенням, придбанням та доведенням до стану, в якому вони придатні для використання за призначенням.

Нематеріальні активи як об'єкт бухгалтерського обліку та фінансо­вої звітності в умовах трансформованого бухгалтерського обліку нині мають відповідати таким ознакам:

1) об'єкт не повинен мати грошової форми за всіма її еквівален­тами;

2) об'єкт не повинен мати матеріальної форми;

3) об'єкт не повинен бути дебіторською заборгованістю;

4) об'єкт повинен мати термін використання більше одного ро­ку (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік);

5) об'єкт може бути відокремлений від підприємства (крім гуд­вілу, який не може бути відокремлений від підприємства);

Економіка інтелектуальної власності

34 4-414

6) має існувати імовірне одержання майбутніх економічних вигід, пов'язаних з використанням об'єкта;

7) може бути достовірно визначена вартість об'єкта.

Перші п'ять наведених ознак визначення об'єкта бухгалтерсько­го обліку та фінансової звітності є обов'язковими. Решта ознак ви­значення застосовуються лише за умови можливості імовірного одержання економічних вигод, коли є можливість здійснити розра­хунок розміру майбутніх економічних вигод у грошовому вимірі, та коли є можливість достовірно підтвердити визначення вартості не­матеріального активу в грошовій одиниці. Наведені вимоги до реш­ти ознак визначення об'єкта бухгалтерського обліку є розрахунко­вими при розробці бізнес-планів (бізнес-проектів), у яких викори­стовуються нематеріальні активи.

Указані ознаки також поширюються на придбані нематеріальні активи за ліцензійним договором на передачу прав використання предмета ліцензії. Щодо ознаки «термін використання», то такий термін може бути і меншим одного року, але не меншим одного операційного циклу, що є проміжком часу між придбанням запасів для здійснення діяльності та отриманням коштів від реалізації ви­робленої з них продукції або товарів і послуг.

Нематеріальний актив, отриманий внаслідок розробки, слід відображати в балансі за умов, що підприємство має:

— намір, технічну можливість та ресурси для доведення немате­ріального активу до стану, в якому він придатний для реалізації або використання;

— можливість отримання майбутніх економічних вигод від ре­алізації або використання нематеріального активу;

— інформацію для достовірного визначення витрат, пов'язаних з розробкою нематеріального активу.

Розробка — це застосування підприємством результатів дослід­жень та інших знань для планування і проектування нових або значно вдосконалених матеріалів, приладів, продуктів, процесів, систем або послуг до початку їх серійного виробництва чи викорис­тання.

Якщо нематеріальний актив не відповідає вказаним критеріям визначення, то витрати, пов'язані з його придбанням чи створен-

РОЗДІЛ 15

ним, визначаються витратами того звітного періоду, протягом яко­го вони буди здійснені, без визначення таких витрат у майбутньо­му нематеріальним активом.

Бухгалтерський облік нематеріальних активів з 1 січня 2000 р. здійснюється на підставі:

— Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звіт­ність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-ХІУ;

— Національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку (надалі П(С)БО), затверджених відповідними наказами Міністерст­ва фінансів України;

— Порядку подання фінансової звітності, затвердженого поста­новою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 р. № 419;

— Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобо­в'язань та господарських операцій підприємств і організацій та роз­робленої до нього Інструкції про його застосування, що затверджені наказом Міністерства фінансів України від ЗО листопада 1999 р. № 291.

Бухгалтерський облік нематеріальних активів здійснюється з урахуванням Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Не­матеріальні активи» у розрізі груп, тобто сукупних однотипних за призначенням і використанням.

Згідно з П(С) БО, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 18 жовтня 1999 р. № 242, до нематеріальних активів на­лежать немонетарні активи, шо не мають матеріальної форми, мо­жуть бути ідентифіковані (відокремлені від підприємства) та утри­муються підприємствами з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він пе­ревищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам. Визначення немонетар-них активів, відмінних від грошових коштів, їх еквівалентів і дебі­торської заборгованості у фіксованій (або визначеній) сумі грошей, наведене в Л(С)БО 19 «Об'єднання підприємств», затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 7 липня 1999 р. № 163.

Придбання нематеріальних активів за ліцензійним договором на передачу прав використання предмета ліцензії та на вшповідних умовах, критерії і термін використання яких обумовлені в ліцензій­

_Економіка інтелектуальної власності

34*4-414

ному договорі. Торгівля ліцензіями — це здійснення торгових угод, за якими продавець (діцензіар) надає покупцю (ліцензіату) дозвіл або право (ліцензію) на використання нематеріального активу (предмета ліцензії) на умовах, передбачених ліцензійним догово­ром, а також на здійснення операцій на вторинному ринку нема­теріальних активів.

Одиницею обліку нематеріальних активів, що використовуються в господарській діяльності, є окремий інвентарний об'єкт, що від­повідає певним ознакам визначення об'єкта бухгалтерського обліку та фінансової звітності. Інвентарним об'єктом визначається також предмет ліцензії, придбаний за ліцензійним договором на передачу прав використання нематеріальних активів, оцінений у грошовій формі.

При цьому слід враховувати, що при оцінці вартості об'єктів інтелектуальної власності беруться до уваги лише діючі охоронні документи (патенти, свідоцтва тощо) та ліцензійні договори (кон­тракти) з урахуванням додатків до них, у яких визначена вартість об'єктів нематеріальних активів.

Придбання (створення) нематеріальних активів зараховується на баланс підприємства (приймається на облік, оприбутковується) за первісною вартістю.

Первісна вартість придбаного нематеріального активу складаєть­ся з ціни (вартості) придбання (крім отриманих торговельних зни­жок), мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню, та інших витрат, безпосередньо пов'язаних з його придбанням та доведенням до стану, в якому він придатний для використання за призначенням.

Витрати на сплату відсотків за кредит не включаються до первіс­ної вартості нематеріальних активів, придбаних (створених) пов­ністю або частково за рахунок кредиту банку.

У господарській діяльності:

— первісна вартість нематеріального активу, придбаного внаслі­док обміну на подібний об'єкт, дорівнює залишковій вартості пере­даного нематеріального активу. Якщо залишкова вартість переда­ного об'єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю нематеріального активу, отриманого в обмін на подібний

РОЗДІЛ 15

об'єкт, є його справедлива вартість із включенням різниці до фі­нансових результатів (витрат) звітного періоду;

— первісна вартість нематеріального активу, придбаного в обмін (або частковий обмін) на неподібний об'єкт, дорівнює справедли­вій вартості переданого нематеріального активу, збільшеній (змен* шеній) на суму грошових коштів чи їх еквівалентів, що була пере­дана (отримана) під час обміну.

Справедлива вартість нематеріального активу — це сума, за якою актив може бути обміняний чи отриманий в операції між не­залежними, обізнаними та заінтересованими сторонами;

— первісна вартість безоплатно отриманих нематеріальних ак­тивів є їх справедлива вартість на дату отримання;

— первісна вартість нематеріальних активів, внесених до статут­ного капіталу підприємства, визначається за погодженням заснов­никами (співвласниками) підприємства з урахуванням справедливої вартості;

— первісна вартість окремого об'єкта нематеріальних активів, сплачених загальною сумою, визначається шляхом розподілу спла­ченої суми пропорційно до справедливої вартості кожного з прид­баних об'єктів;

— первісна вартість нематеріального активу, створеного підпри­ємством, включає прямі витрати на оплату праці, прямі матеріальні витрати, інші витрати, безпосередньо пов'язані зі створенням цьо­го нематеріального активу та приведенням його до стану придат­ності для використання за призначенням (оплата реєстрації юри­дичного права, амортизація патентів, ліцензій тошо);

— первісна вартість нематеріальних активів збільшується на су­му витрат, пов'язаних з удосконаленням цих нематеріальних акти­вів і підвищенням їх можливостей та строку використання, що сприятимуть збільшенню первісно очікуваних майбутніх економіч­них вигод.

Витрати, що здійснюються для підтримання об'єкта в придатно­му для використання стані та одержання первісно визначеного роз­міру майбутніх економічних вигод від його використання, включа­ються до складу витрат звітного періоду.

Економіка інтелектуалі.! и її ілісмогті

^Ціна (вартість) придбання нематеріального активу мас врахову­вати:

— принцип комплексного обліку трьох груп чинників:

— витрати, цінність для покупця, вплив конкуренції;

— принцип обліку лише релевантних витрат;

— застосування адекватних методів виділення частки інтелекту­альної власності в загальній вартості або прибутку від використан­ня комплексного об'єкта.

Головною умовою для здійснення операції з інтелектуальною власністю стає присутність її на активному ринку, якому притаман­ні такі умови:

— предмети, що продаються та купуються на цьому ринку, є од­норідними;

— у будь-який час можна знайти заінтересованих продавців і по­купців;

— інформація про ринкові ціни є загальнодоступною. При відсутності умов, за яких існує активний ринок, переоцінка

нематеріальних активів може здійснюватись за справедливою вартістю не за балансом тих, щодо яких існує ринок з ознаками не­досконалої конкуренції, а саме для якого притаманні такі умови: