Защита людей и материальных ценностей в случае пожара.

 

Это наиболее важная задача всей системы противопожарной защиты. Решение этой задачи представляет собой большую сложность, поскольку имеет свою специфику и осуществляется другими путями, чем защита строительных конструкций или материальных ценностей.

Спасение или самоспасение представляет собой вынужденное перемещение людей при влиянии на них опасных факторов пожара или при возникновении непосредственной угрозы этого влияния. Вынужденный процесс движения людей с целью спасения их или самоспасения называется эвакуацией. Эвакуация людей из зданий и сооружений осуществляется через эвакуационные выходы. Путем эвакуации является безопасный для движения людей путь, который ведет к эвакуационному выходу.

 

Эвакуационный выход – это выход непосредственно из здания (сооружения) или выход из помещения, который ведет по коридору к спускной клетке (лестнице) непосредственно или через смежное помещение. Выходы считаются эвакуационными, если они ведут из помещений:

1) первого этажанепосредственно или через вестибюль, коридор, спускную лестницу или на внешние открытые спуски;

2) любого другого этажа, кроме первого, в коридор, который ведет на спусковую лестницу или непосредственно на внешние открытые спуски;

3) в соседнее помещение на том же этаже, которое обеспечено выходами, указанными в первых пунктах;

4) цокольного, подвального, подземного этажа непосредственно через спускную лестницу или коридор, который ведет на спускную лестницу, имеющую свой непосредственный выход.

 

Из помещений, размещенных на втором и более высоких этажах (не более 30 м) допускается предусматривать эвакуационный (запасной) выход на внешние металлические спуски (лестницы). Количество эвакуационных выходов из помещений и с каждого этажа зданий необходимо принимать согласно ГСН В.1.1-7-2002. Эвакуационные выходы должны размещаться рассредоточено. Минимальное расстояние между наиболее отдаленными один от другого эвакуационными выходами из помещения можно определить по формуле:

 

L = 1,5 √ П, (1)

где П – периметр помещения.

 

Ширина путей эвакуации в свету должна быть не менее 1 м, высота прохода – не менее 2м. Устройство винтовых спусков (лестниц) не допускается.

Двери на пути эвакуации должны открываться по направлению выхода из помещения. Двери на балконы и площадки, предназначенные для эвакуации из помещений с одновременным пребыванием не более 15 человек, а также из кладовок (складов) с площадью не более 200 м и санитарных узлов, допускается проектировать такими, которые открываются вовнутрь помещения.

Расстояние от наиболее отдаленного рабочего места к ближайшему эвакуационному выходу из помещения непосредственно, или через спускную лестницу не должна превышать значений, приведенных в ГСН В.1.1-7-2002

Выполнение нормативных требований к путям эвакуации не гарантирует полного успеха эвакуации людей в случае пожара. Для обеспечения организованного движения во время эвакуации и предупреждения паники технические решения должны быть дополнены организационными мероприятиями, к которым, прежде всего, относятся инструктаж и обучение персонала. С этой же целью разрабатывают планы эвакуации из помещений и мест с массовым пребыванием людей.

 

План эвакуации состоит из двух частей: графической и текстовой.

Графическая часть представляет собой план этажа или помещения, на который наносятся пронумерованные эвакуационные пути и выходы по маршрутам движения людей. Маршруты движения к основным эвакуационным выходам изображаются сплошными линиями со стрелками зелёного цвета, маршруты к запасным выходам – пунктирными зелёными линиями со стрелками. Кроме маршрутов движения людей на плане обозначаются места размещения средств оповещения и пожаротушения.

Текстовая часть плана эвакуации представляет собой таблицу с перечнем и последовательностью действий в случае пожара для конкретных должностных лиц и работников, утверждается руководителем объекта. План эвакуации вывешивается на видном месте, а его положения должны систематично отрабатываться на практике.

Очень важно для безопасности людей создать противодымную защиту помещений и особенно путей эвакуации. Противодымная защита обеспечивается ограничением распространения продуктов горения по зданиям и помещениям, изоляцией возможных мест возникновения пожара, принудительным удалением дыма. Эти задачи решаются с помощью объемно-планировочных и конструктивных решений при проектировании объектов, некоторыми технологическими приёмами в процессе строительства, благодаря применению специальных устройств и вентиляционных систем, которые предназначены для удаления дыма, снижения температуры и конденсации продуктов горения.

 

4. Способи і засоби гасіння пожеж.

(із НП Голінько В.І. Основи охорони праці)

(Проработать самостоятельно!)

 

Примусове припинення процесу горіння називається пожежогасінням. Серед різноманітних способів припинення горіння на практиці знайшли широке застосування такі: охолодження горючих речовин, ізоляція горючих речовин, розбавлення повітря чи горючих речовин, хімічне гальмування реакцій горіння, механічний зрив полум'я, облаштування вогнегасних перешкод (рис.1).

До найпоширеніших вогнегасних речовин відносяться: вода, хімічна і повітряно-механічна піни, водяні розчини солей, інертні та негорючі гази, водяна пара, галоїдовані вуглеводні, вогнегасні порошки, стиснуте повітря тощо.

 

Рис. 1. Основні способи припинення горіння

Воду можна застосовувати самостійно або з добавками хімічних речовин, які зменшують поверхневий натяг води. У порівнянні з іншими засобами вода відрізняється такими перевагами, як доступність і низька вартість, велика теплоємність, що забезпечує відвід тепла з важкодоступних місць, висока транспортабельність, хімічна нейтральність і нетоксичність. Вона має порівняно малу в'язкість, легко просочується в щілини та шпарини горючої речовини, поглинає велику кількість тепла завдяки випаровуванню і утворює парову хмару, яка знижує концентрацію кисню в повітрі та перешкоджає його доступу осередку горіння. До недоліків води відносять її замерзання при температурі нижче 0°С, наслідком чого можуть стати розриви пожежних рукавів і поломка насоса; неможливість використання для гасіння палаючих рідких речовин, густина яких менше густини води (бензин, гас, ацетон, спирти, масло, ефір і т.п.). Ці речовини спливають на поверхню води, продовжують горіти і, розтікаючись, збільшують площу горіння. Не можна гасити водою електромережі та електроустановки, що знаходяться під напругою, оскільки струмінь води є провідником і може викликати ураження електричним струмом. Застосування добавок хімічних речовин, які зменшують поверхневий натяг води, дає можливість зменшити її витрати на гасіння деяких матеріалів на 30–50%.

Хімічна піна утворюється при взаємодії лужного і кислотного розчинів у присутності поверхнево-активних речовин – піноутворювачів та стабілізаторів. При цьому виникає стійка колоїдна дисперсна система, яка складається із дрібних бульбашок, заповнених вуглекислим газом. Повітряно-механічна піна являє собою суміш повітря, води і піноутворювачів. Її отримують із водних розчинів піноутворювачів за допомогою спеціальних піногенераторів.

Важливими характеристиками піни є її кратність (відношення обсягу отриманої піни до обсягу вихідних речовин) і стійкість. Піну з низькою кратністю (до 20) застосовують для гасіння вогню на відкритих поверхнях. Для гасіння рідин застосовують піну середньої кратності (до 100), а піну високої кратності (більше 100) – для об'ємного гасіння, витіснення диму та ізоляції технологічного обладнання від впливу теплових потоків.

Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об’ємом до 500 м³ і невеликих пожеж на відкритих площадках і установках. Пара зволожує палаючі предмети і знижує концентрацію кисню. Вогнегасна концентрація водяної пари в повітрі складає приблизно 35 % за об’ємом.

Водяні розчини солей відносяться до числа рідких вогнегасних засобів. Застосовують розчини бікарбонату натрію, хлоридів кальцію та ін. Солі, випадаючи з водяного розчину, утворять на поверхні палаючої речовини ізолюючі плівки, що забирають теплоту.

Інертні і негорючі гази (азот, аргон, гелій, вуглекислий газ) знижують концентрацію кисню в осередку горіння і гальмують інтенсивність горіння. Інертні гази застосовують у порівняно невеликих за об’ємом приміщеннях. Вог-негасна концентрація інертних газів при гасінні в закритому приміщенні складає 31—36 % до об’єму приміщення.

Вогнегасна дія галоїдованих вуглеводнів основана на хімічному гальмуванні реакції горіння. Їх застосовують для гасіння твердих та рідких горючих матеріалів при пожежах у замкнених об'ємах. Вогнегасна концентрація цих речовин значно нижча за вогнегасну концентрацію інертних газів, наприклад, для бромистого етилу вона складає близько 4,5%. Більшість цих речовин є шкідливими для людини, що обмежує можливість їх використання.

Вогнегасні порошки являють собою здрібнені мінеральні солі з різними домішками, що перешкоджають їхньому злежуванню і згрудкуванню. Вогне-гасна дія порошків полягає в механічному збиванні полум'я твердими його частинками, хімічному гальмуванні реакції горіння, ізоляції горючих по-верхонь, гальмуванні реакції горіння частинками порошку та зменшенні концентрації кисню в зоні горіння за рахунок виділення вуглекислого газу.

Для гасіння пожеж у резервуарах нафтопродуктів великої місткості використовують с тиснуте повітря. Воно подається в нижню частину резервуара і переміщує нижні, більш холодні шари рідини наверх. При температурі верхнього шару, меншій за температуру займання, горіння припиняється.

Для гасіння невеликих пожеж у початковій стадії їх розвитку використовують пісок, покривала з повстини, азбесту, брезенту тощо, за допомогою яких здійснюється ізоляція зони горіння від повітря та механічне збивання полум'я.

Первинні засоби пожежогасіння. Для ліквідації осередків пожежі в початковій стадії їх розвитку силами робітників та службовців усі виробничі, складські, допоміжні приміщення, зовнішні установки, а також пожежонебезпечні ділянки території підприємства повинні бути забезпечені первинними засобами пожежогасіння, пожежним ручним інструментом і інвентарем (рис.2).

 

Рис. 2. Первинні засоби пожежогасіння

До первинних засобів пожежогасіння відносять: внутрішні пожежні крани, ручні вогнегасники, гідропульти, ручні насоси, бочки з водою, ящики з піском, покривала з повстини, ручний пожежний інструмент і інвентар (відра, ломи, сокири, лопати, кирки, багри, пожежні стенди, щити тощо).

Залежно від місткості вогнегасники бувають малолітражні (до 5 л), промислові ручні (до 10 л), пересувні (більше 10 л). Вогнегасники маркують буквами, що характеризують вид вогнегасника, і цифрами, що позначають його місткість (у літрах).

Дотепер знаходять застосування хімічні пінні вогнегасники. Їх типовим представником є вогнегасник ОХП-10. Заряд вогнегасника складається з кислотної та лужної частин з добавкою поверхнево-активних речовин. При приведенні вогнегасника в дію кислотна та лужна складові змішуються і відбувається хімічна реакція, у результаті якої утворюється вуглекислий газ, що інтенсивно перемішує рідину. При цьому утворюється піна і створюється надлишковий тиск у балоні до 1 МПа, необхідний для викиду піни. Час дії вогне-гасника 60 с, довжина струменя 6–8 м, кратність піни 8–10. У повітряно-пінних вогнегасниках, наприклад ОВП-10, піна і тиск у балоні утворюються внаслідок дії на розчин піноутворювача стисненого повітря, яке міститься у спеціальному балончику. Кратність піни цих вогнегасників до 55, дальність викиду піни близько 4 м.

Серед газових вогнегасників найбільш розповсюдженими є вуглекислотні (ОУ-2, ОУ-5, ОУ-8) та вуглекислотно-брометилові (ВВБ-3, ВВБ-7). У перших вогнегасною речовиною є вуглекислий газ, який знаходиться у рідкому стані в балоні під надлишковим тиском у 6–7 МПа. При відкритті вентиля балона за рахунок швидкого адіабатичного розширення вуглекислий газ охолоджується і перетворюється у снігоподібну масу, яка викидається з раструбу вогнегасника. Вогнегасники застосовують для гасіння рідких та твердих речовин, а також електроустановок під напругою до 1000 В. Час дії вогнегасників близько 30 с, довжина струменя до 3 м. У вуглекислотно-бром-етилових вогнегасниках вогнегасною речовиною є суміш, що складається із 97% бромистого етилу та 3% вуглекислого газу. Завдяки здатності бромистого етилу до хімічного гальмування реакції горіння, ефективність цих вогнегасників у 4 рази вища, ніж вуглекислотних.

Найбільш перспективними і досконалими (надійні, зручні в експлуатації, не бояться мінусових температур тощо) є порошкові вогнегасники. Вони випускаються двох типів: з пусковим балоном (ОП-2, ОП-5Б, ОП-5М, ОП-9 та ін.) і закачні (ОП-2(з), ОП-5(з)М, ОП-9(з). У вогнегасників з пусковим балоном надлишковий тиск повітря у корпусі утворюється при відкритті пускового балона, а у закачних – надлишковий тиск повітря чи газу підтримується у корпусі вогнегасника постійно. Порошкові вогнегасники можуть застосовуватися для гасіння загорань твердих речовин, рідин, газів та електрообладнання під напругою.

Вибір типу первинних засобів пожежогасіння і розрахунок їх необхідної кількості проводиться залежно від класу пожежі, категорії приміщень за вибухопожежною і пожежною небезпекою та їх площі відповідно до чинних нормативів. Максимально допустима відстань від можливого осередку пожежі до місця розташування первинних засобів пожежогасіння має бути: 30 м – для приміщень категорій А, Б, В; 40 м – для приміщень категорій В і Г, 70 м – для приміщень категорії Д.

Підходи до вогнегасників та інших первинних засобів пожежогасіння повинні бути зручні і не захаращені. Для кращої видимості елементи будівельних конструкцій (частини колон і огорож, підлоги) у місцях розташування цих засобів рекомендується виділяти червоними смугами шириною 200–400 мм, а засоби пожежогасіння фарбувати в червоний колір.

Для гасіння великих загорянь використовують стаціонарні, напівстаціонарні й пересувні установки пожежогасіння та пожежні машини (рис.3.).

Стаціонарні установки – це такі, в яких усі елементи змонтовані і постійно знаходяться в готовності до дії. Такі установки можуть бути автоматичними чи дистанційними, тобто приводяться в дію автоматично (за відсутності людей у будинку) або людьми. Стаціонарні установки пожежогасіння використовують у приміщеннях категорій А, Б, В. Вони поділяються на установки водяного, газового, парового, хімічного, повітряно-пінного та порошкового гасіння.

 

 

Рис. 3. Пожежні машини

 

 

З водяних автоматичних установок найбільш поширеними є спринк-лерні установки пожежогасіння розпиленою водою. Вони являють собою мережу водопровідних труб, розташованих під перекриттям. У трубах постійно знаходиться вода (у неопалюваних приміщеннях – повітря) під тиском і вмонтовані зрошувальні головки (спринклери). Число головок вибирають з умови зрошення одним спринклером 9–12 м² площі підлоги. При звичайній температурі повітря в приміщенні отвір у спринклерній голівці, через який виходить вода, закритий легкоплавким замком-клапаном. При виникненні пожежі цей замок плавиться, вода надходить у головку, вдаряється об розетку і розбризкується.

Спринклерна система забезпечує подачу води безпосередньо в осередок пожежі й є порівняно інерційною. У разі необхідності для прискорення включення системи та одночасної подачі води на велику площу застосовують дренчерні установки групової дії. У них замість спринклерних головок установлені дренчери – відкриті зрошувальні головки без замків. Вмикання дренчерної установки при пожежі у приміщенні здійснюється автоматично за допомогою спеціального клапана або вручну за допомогою пускового вентиля. Вода надходить одночасно до всіх дренчерів і в розпиленому стані зрошує всю площу, над якою розташовані дренчери.

Крім водяних автоматичних установок знаходять застосування пінні спринклерні та дренчерні установки, а також стаціонарні установки газового гасіння, з використанням вогнегасних порошків, пари тощо. Прикладом порошкових стаціонарних установок пожежогасіння є системи автоматичні модульні САМ-3, САМ-6, САМ-9. Окремий модуль системи конструктивно виконаний як закачний порошковий вогнегасник з тепловим замком, при спрацьовуванні якого здійснюється розпилення порошку.

Напівстаціонарні установки мають нерухомі і пересувні частини (пожежні рукави, стволи тощо). До пересувних відносять установки, в яких усе обладнання і засоби пожежогасіння доставляють до місця пожежі на різних транспортних засобах.

Пожежні машини залежно від призначення поділяють на основні, спеціальні і допоміжні. Основні – призначені для подачі вогнегасних речовин до осередку пожежі. До спеціальних відносять машини, які призначені для виконання спеціальних робіт при гасінні пожежі: автодрабини, автопідйомники, автомобілі зв'язку, освітлення тощо. До допоміжних пожежних машин відносять: трактори, тягачі, пересувні авторемонтні майстерні тощо.