Диспозиція — це розділ риторики, який вивчає структуру ораторської промови.

На цьому етапі оратор повинен організувати матеріал, шшайдений у процесі інвенції, тобто розчленувати його та забез­печити певну послідовність у промові. Характерною рисою будь-якого мовлення є лінійність, тому оратору і потрібно так розта­шувати попередньо відібраний матеріал.

Якщо на етапі інвенції головним було визначення стратегії, то па наступних етапах, починаючи з диспозиції, головним є визна­чення тактики. Вона передбачає систему дій для ефективної реа-нічації стратегії. На етапі диспозиції тактика полягає в тому, щоб гтруктурувати матеріал та забезпечити зв'язок між окремими по­ниженнями ораторської промови. У результаті промова представ­лятиме собою єдине ціле.

Ще в класичній риториці існувало чимало поглядів щодо кіль­кості необхідних частин ораторської промови. Деякі теоретики шинували на чотири обов'язкові частини (Наприклад: Арістотель, Ісократ), інші — на сім тощо.

На сьогоднішній день оптимальною вважається така структу­ра промови:

1. Вступ.

2.Головна частина.

3.Завершення.

Окремі частини промови та положення в межах самих частин мають бути пов'язані між собою. Тобто промова повинна мати гак звану блочну структуру, в якій між блоками існує певний вза­ємозв'язок, а не просте нагромадження матеріалу. Зв'язок дося­гається завдяки використанню спеціальних слів чи словосполу­чень, які й забезпечують перехід. Ці «слова-перехідники» можна поділити на такі групи:

• заперечу вальні;

• підтверджувальні;

• нейтральні.

Заперечувальні перехідні конструкції — це вирази, що покли­кані послабити ті положення, які оратор хоче розкритикувати. Наприклад:

«але...»; «однак...»; «на жаль...»; «здавалось, що...»; «і все ж варто визнати, що...»; «фактично ж...»; «ніхто не очікував, що...»; «цілком несподівано ми дізнаємось, що...» тощо.

Шдтверджувальні перехідні конструкції— це вирази, покли­кані посилити ті положення, які оратор захищає. Наприклад:

«до речі...»; «окрім того...»; «на користь цього свідчить й те, що...»; «варто додати також і те, що...»; «це можна під­твердити й тим, що...»; «відомо також, що...»; «а це озна­чає, що...» тощо.

Нейтральні перехідні конструкції— це вирази, які виконують суто технічну роль зв'язку. Як правило, це вставні слова або ре­чення. Наприклад:

«цікаво, що...»; «виявляється, що...»; «слід відзначити, що...»; «слід підкреслити, що...»; «не варто забувати, що...»; «по-перше..., по-друге..., по-третє...»; «а тепер до­звольте перейти до наступного питання» тощо.

Завдяки використанню різноманітних перехідних конструкцій промова оратора набуває цілісного вигляду, де кожний елемент слугує загальній меті — впливу на аудиторію.

Оратор може також застосовувати як перехідні конструкції вирази, що містять пряме звернення до слухачів. Наприклад:

«а тепер давайте разом подумаємо над тим, що...»; «да­вайте пригадаємо, що...»; «спробуйте уявити собі, що...»; «зверніть увагу на те, що...»; «давайте замислимось над питанням про те, що...»; «а щоб ви робили у випадку...» тощо.

Вступ до промови

В ораторській промові вступ має найважливіше зна­чення. Загальна мета вступу — це встановлення контакту з ау­диторією. Якщо в перші хвилини оратору це не вдалося зробити, тоді навряд чи його виступ у цілому буде успішним.

Найбільш поширеними є три прийоми, які використовуються у вступі:

• привертання уваги аудиторії;

• «початок здалеку»;

• «несподіваний вступ».

Перший прийом (привертання уваги аудиторії) передбачає три випадки залежно від того, якому компоненту риторичного трикутника надається перевага:

1) Оратор підкреслює своє право говорити на певну тему.
Маються на увазі ситуації, коли аудиторія в принципі готова

слухати, треба тільки стимулювати її інтерес до виступаючого. Риторика в подібних випадках рекомендує тактику, що зорієнто­вана не на презентацію особистості оратора, а на презентацію йо­го ставлення до того, що відбувається. Наприклад:

Шановні слухачі! Ви вже прослухали цікаві й яскраві висту­пи моїх колег з проблем... Я сам з великим задоволенням прослухав їх і тепер продовжу цю тему. Хочу запропонува­ти вам своє бачення цих питань.

2) Оратор підкреслює важливість теми для аудиторії.

Маються на увазі ситуації, коли слухачі не готові до сприй­няття промови. Риторика в подібних випадках рекомендує вихо­дити з «нагальної необхідності», тобто звернутись до того аспек­ту події, який залишався досі поза увагою присутніх, однак співвідноситься з їх потребами та інтересами. Наприклад:

Шановні депутати! Я хотів би привернути вашу увагу до проблеми правового забезпечення економічних перетворень. Я вважаю, що це питання має стратегічне значення. Якщо не буде належного правового забезпечення реформи, то не бу­де й самої реформи.

3) Оратор підкреслює значимість самого предмета промови.

Маються на увазі ситуації сприятливого контакту між учасни­ками спілкування. Здебільшого такі ситуації є конвенційними, коли заздалегідь відомо, кому належатиме ініціатива в спілку­ванні й аудиторія готова слухати. Риторика в подібних випадках рекомендує відразу презентувати тему. Як приклад розглянемо вступ до популярної лекції професора М. А. Мензбира «Історія Середземного моря, що розказана його берегами, хвилями та їх­німи мешканцями»:

«Уявіть себе подорожнім, який вперше підходить до Серед­земного моря, вперше бачить синь його хвиль, оповиті дим- кою далекі берегові скелі, пишні зелені рослини, і дозвольте дати вам стислу характеристику сучасного нам середземно­морського узбережжя, розпочавши з його географічного на­рису»¹.

Другий прийом {«початок здалеку») використовується пере­важно в конфліктній аудиторії. Завдання оратора за таких умов полягає в тому, щоб налаштувати аудиторію на позитивне сприй­няття промови.

Риторика в подібних випадках рекомендує створити, по мож­ливості, «нейтральний» фон для подальшого спілкування, відтя­гуючи момент «з'ясування стосунків». Для цього можна:

—вказати на багатомірність істини, неможливість однобічної
оцінки певного явища й тим самим підштовхнути слухачів до го­
товності вислухати інші погляди на проблему;

—використати «обхідний маневр», тобто виразити думку ау­
диторії як власну й поступово завести її в «глухий кут» (показати,
що наслідки з цього положення неслушні, неприйнятні, хибні).

Прикладом подібного початку публічного виступу може бути вступ до промови Б. Єльцина на Генеральній Асамблеї ООН у жовтні 1995 року:

«Шановний пане Голово! Шановний пане Державний Секретар! Пані і панове!

Півстоліття тому, створюючи ООН, наші попередники праг­нули здійснити одвічну мрію людства про світ без війн та насильства;

про світ, в якому суперечливі питання вирішуються не си­лою зброї, а шляхом переговорів; про світ, гідний людини і людства.

Історія пішла іншим шляхом. Виграти світову війну вияви­лось легше, ніж виграти мир»².

Третій прийом {«несподіваний вступ») передбачає безпосе­реднє звертання оратора до основної проблеми. Як правило, по­дібний прийом використовується в тих ситуаціях, коли аудиторія вже жваво зацікавлена в розгляді певної теми, пристрасті слуха­чів у розпалі. Тоді оратору потрібно розпочати промову з сильної риторичної фігури. Здебільшого такою фігурою виступає рито-

ричне запитання. Класичним прикладом подібного вступу є по­чаток Цицероном своєї першої промови проти Катиліни:

«Доки ж ти, Катиліна, будеш зловживати нашим терпінням? Як довго ще ти, у своїй люті, будеш знущатися з нас? До яких меж ти будеш хизуватися своїм нахабством, що не знає шор? Невже тебе не збентежили ні нічні караули на Палати-ні, ні варта, що обходить місто, ні страх, що охопив народ, ні присутність всіх чесних людей, ні вибір цього так надійно захищеного місця для засідання сенату, ні обличчя і погляди присутніх? Невже ти не розумієш, що твої наміри розкрито? Не бачиш, що твоя змова вже відома всім присутнім і ви­крита? Хто з нас, на твою думку, не знає, що робив ти останньою, що попередньою ніччю, де ти був, кого скликав, яке рішення прийняв? О часи! О звичаї!»¹.

Вибір оратором того чи іншого прийому вступу диктується особливостями конкретної мовленнєвої ситуації, насамперед ха­рактером аудиторії. Перші фрази мають бути досить ретельно підготовлені, адже саме вони мають важливе значення для вста­новлення контакту зі слухачами.

У риториці виділені також універсальні прийоми вступу, які можна використовувати в ораторських промовах на будь-яку те­му в будь-якій аудиторії:

—цитата;

—яскравий приклад;

—комплімент;

—апеляція до загальновідомого джерела інформації;

—проблемне запитання;

—виклад мети й завдань виступу;

—демонстрація певного предмета та ін.

Окрім «позитивних» способів вступу, в риториці зафіксовані також і «негативні», невдалі прийоми початку промови. А са­ме: не варто розпочинати виступ з вибачень стосовно того, що ви не встигли підготуватись, що ви не заберете багато часу тощо. П. Сопер цитує з цього приводу гумориста Джорджа Еді:

«Це вже остання справа — оголошувати прилюдно про свою неспроможність. Біда в тому, що, може статися, це вдасться і довести»².

Загальні характеристики першої частини промови можна окреслити таким чином: вступ має бути коротким та яскравим. 3.2 1 Головна частина

3.2.1 Способи подання матеріалу

Після вступу оратор пропонує аудиторії той матеріал (тези, аргументи), який було відібрано на етапі інвенції. Загаль­на мета головної частини — це обґрунтування тез оратора. Якщо говорити більш точно, то завданням тут виступає подання цих доказів слухачам (адже для себе людина вже обґрунтувала тези).

В головній частині інколи виділяють такий окремий компо­нент, як оповідання Важливого значення ця частина набуває в судових промовах, коли подається загальна картина правопорушення. Щодо інших типів промов, то оповідання в чистому вигляді знайти буває дуже важко.

Залежно від характеру впорядкування підібраного на етапі ін-венцї матеріалу, він може подаватися шляхом:

• природним;

• штучним.

І

Природний, або історичний, шлях подання матеріалу характеризується лінійністю та найменшим втручан­ням оратора у виклад.

Найбільш яскраво суть цього шляху виразив давньоримський оратор Катон Старший: Слова підуть слі­дом за предметом.

Матеріал викладається в хронологічній послідовності крок за кроком від більш ранньої події до більш пізньої. Цей спосіб зо­бражує події так, як вони відбувались у реальній дійсності. Роль оратора в таких випадках подібна до ролі літописця (головне — не забути, що за чим відбувалось). Перевагою історичного спосо­бу є прозорість такого подання матеріалу для аудиторії. Він легко сприймається, запам'ятовується, не викликає напружень думки.

Природний шлях викладу рекомендують використовувати у промовах, мета яких полягає в інформуванні аудиторії.

Штучний шлях викладу характеризується ієрархічніс-тю, коли оратор сам впорядковував певний матеріал, при цьому він міг порушувати хронологію, ставити наслідки перед причинами тощо.

Подібне впорядкування матеріалу вимагає від оратора досить високого рівня майстерності, адже в таких випадках аудиторія є досить вимогливою. З іншого боку, слухачам теж доводиться до­кладати певних зусиль для того, аби вичленити людину з її про­мови, тобто розібратися, де самі факти, а де — робота оратора з фактами.

Штучний шлях реалізується трьома способами:

• дедуктивним;

• індуктивним;

• компаративістським.

Слід підкреслити, що ці назви є дещо умовними. Наприклад, дедуктивний спосіб викладу зовсім не означає, що в основу ар­гументації були покладені дедуктивні міркування. Оратор для себе вже обґрунтував певні положення, тепер він обирає порядок представлення аргументації слухачам.

Дедуктивний спосіб подання матеріалу характеризується ру­хом від формулювання тези до формулювання аргументів.

Індуктивний спосіб подання матеріалу характеризується ру­хом від формулювання аргументів у вигляді окремих положень до формулювання тези.

Компаративістський спосіб подання матеріалу характеризу­ється зіставленням предметів і перенесенням властивостей з од­ного на інший. Цей спосіб може проявлятися у двох формах: спочатку подаються аргументи, які засвідчують подібність пред­метів у деяких ознаках, а потім положення про те, що предмет має ще одну ознаку (теза). Або навпаки: спочатку теза про влас­тивість предмета, а потім — аргументи-зіставлення цього пред­мета з іншим.

Таким чином, структура головної частини може мати такий вигляд:

 

 

 

Штучні способи викладу матеріалу
Дедуктивний	Індуктивний	Компаративістський й
І	II
Теза	Аргументи	Аргументи-зіставлення	Теза
Аргументи	Теза	Теза	Аргументи-зіставлення

Розглянемо як приклад уривок з промови-відповіді П. А. Сто-липіна, як міністра внутрішніх справ, на запит Державної Думи:

«Я передбачаю заперечення, що існуючі закони настільки недосконалі, що будь-яке їх застосування може викликати тільки нарікання. Мені бачиться чарівне коло, з якого вихід, на мою думку, такий: застосовувати існуючі закони до ство­рення нових, захищаючи всіма способами і по мірі сил права й інтереси окремих осіб. Не можна сказати вартовому: у те­бе стара кремнієва рушниця; застосовуючи її, ти можеш по­ранити себе й оточуючих; викинь рушницю. На це чесний вартовий відповість: допоки я на варті, допоки мені не дали нової рушниці, я буду намагатися вміло діяти старою. На за­вершення повторюю, обов'язок уряду— святий обов'язок захищати спокій і законність, свободу не тільки праці, але й свободу життя, і всі заходи, що застосовуються в цьому на­прямі, знаменують не реакцію, а порядок, необхідний для розвитку самих широких реформ»'.

У цьому фрагменті використано компаративістський спосіб ви­кладу матеріалу. Спочатку формулюється теза про необхідність застосування старих недосконалих законів до створення нових. Потім наведено аргумент, який порівнює діяльність уряду з діяль­ністю вартового. Наприкінці фрагменту теза повторюється ще раз.

Незалежно від способу викладу матеріалу при штучному впо­рядкуванні промови в риториці пропонують певний порядок роз­ташування аргументів. Він полягає в тому, що спочатку подаються сильні аргументи, потім — слабкі, а наприкінці — найсильніший аргумент. Більшість майстрів ораторського мистецтва застерігають від «висхідного» чи «нисхідного» порядку аргументів.

3.2.2) Типові помилки в а ргум ентації та критиці

Важливе значення для оратора має знання та вміння користуватися правилами стосовно аргументації та критики. Бі­льшість із них встановлені в межах логіки. Розглянемо основні правила та типові помилки, що можуть виникнути в процесах об­ґрунтування певних положень.

Слід підкреслити, що залежно від структури аргументації /критики правила поділяють на три групи:

1) правила щодо тези;

2) правила щодо аргументів;

3) правила щодо форми.

Крім того, правила аргументації/критики можна поділити ще залежно від етапів ораторської діяльності. Одним з основних правил, яке стосується тези та аргументів, є правило чіткості та ясності. Розгляд його буде здійснено в наступному розділі «Ело-куція», оскільки воно безпосередньо пов'язане саме з формулю­ванням певних положень. Інші правила доречно розглянути в межах даного розділу.

Правило щодо тези: Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики. Порушення цього правила призводить до того, що оратор у своїй промові обґрунто­вує положення, яке відрізняється від того, що було ним заявлене. Заміна однієї тези на іншу в процесі аргументації/критики може відбуватися навмисно й ненавмисно. Відповідно розрізняють такі помилки, що виникають у результаті порушення правила щодо тези:

• «підміна тези»;

• «втрата тези».

| «Підміна тези» — це помилка, яка полягає у навмисній І заміні оратором того положення, яке обґрунтовуєть- || ся в промові.

Як правило, така помилка виникає в тих випадках, коли лю­дина відкрито не може довести заявлену тезу. Тоді вона намага­ється відволікти увагу аудиторії, пропонуючи положення, що ні­би схоже із початковим, однак має інший смисл.

У реальній практиці спілкування досить часто відбувається часткова підміна тези. Вона виявляється або в розширенні, або в звуженні тези. Розширення тези може призвести до того, що ора­тор буде обґрунтовувати хибне твердження, а звуження — до то­го, що буде доведена лише частина положення, що потребує об­ґрунтування.

Взагалі якщо мова йде про аргументацію, то оратор намага­ється звузити тезу, тоді її легше обґрунтувати. Якщо ж мова йде про критику, тоді оратор намагається розширити тезу. С. По-варнін з цього приводу пише:

«Наприклад, спочатку сперечальник поставив тезу: «всі лю­ди егоїсти», але, побачивши, що неможливо довести й запе­речення супротивника сильні, починає стверджувати, що те­за була просто «люди егоїсти»....Якщо ж, навпаки, супро­тивник виставив тезу «люди егоїсти», софіст намагається витлумачити її в більш вигідному для себе сенсі: в тому сен- більш вимогливі до певних положень, ніж, наприклад, у повсяк­денному житті. С. Поварнін з цього приводу писав:

«Якщо хто-небудь сперечається з нами за гривеник, у нас буде один ступінь вимогливості до його доводів; якщо супе­речка йде за двісті тисяч — зовсім інший»¹.

Правило щодо форми аргументації має такий вигляд: Відно­шення між аргументами і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження. Суть цього положення полягає в тому, що між аргументами та тезою має існувати зв'язок, який відповідає правилам певних аргументативних схем.

Порушення правила щодо форми аргументації призводить до помилки, яка має загальну назву «не підтверджує». Ця помилка має декілька різновидів:

• «від сказаного умовно до сказаного безумовно», яка харак­
терна для симптоматичної аргументації;

• «після цього, отже, з цієї причини», яка характерна для при­
чинної аргументації;

• «хибна аналогія», яка характерна для аналогійної аргумен­
тації.

«Від сказаного умовно до сказаного безумовно» — це така помил­ка, коли аргументами, прийнятними або за певних умов, або в певний час, або в певному місці, обґрунто­вують тезу безумовного характеру. «Після цього, отже, з цієї причини» — це така помилка, коли послідовність у часі сприймається як така, що містить причинний зв'язок.

«Хибна аналогія» — це така помилка, коли наявні об­ставини, що роблять порівняння недійсним.

Слід наголосити на тому, що дотримання правила щодо фор­ми аргументації тісно пов'язане зі знаннями та вмінням застосу­вати на практиці закони і правила логіки щодо різних типів мір­кувань. Інколи інтуїтивної логіки або «логічного чуття» достат­ньо для того, щоб помітити логічні помилки в процесі аргумен­тації. Чим більше людина аналізує різноманітні тексти, тим кра­ще у неї розвивається «логічне чуття». Однак без спеціальних знань буває важко уникнути логічних помилок навіть у повсякденному спілкуванні. Розвитку й вдосконаленню логічної куль­тури оратору допоможе ретельне опанування курсу логіки (див. список літератури в кінці посібника).