ОСОБЛИВОСТІ СТРАХОВОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА І РОЛЬ МЕНЕДЖМЕНТУ В ЙОГО РОЗВИТКУ

Перехід України від планово-адміністративного до ринкового типу управління економікою зумовив необхідність термінової розбудови нового механізму управління діяльністю суб’єктів господарювання. Серед компонентів такого механізму важливе місце належить системі страхового захисту юридичних та фізичних осіб від втрат, зумовлених ризиковими обставинами як природного, так і антропогенного характеру.

Ризикований характер виробництва і життєдіяльності людей не є тимчасовим явищем. Воно не зникне навіть тоді, коли Україна ввійде до когорти розвинутих країн світу. Статистика свідчить, що найбільше прогресують втрати від різних ризиків у США, Японії та інших країнах з передовою економікою. Це говорить про те, що саме ризикована діяльність у цілому дозволяє отримати більший ефект від розміщення капіталу, ніж уже давно здебільшого використані можливості «безризикового господарювання». Народна мудрість «хто не ризикує, той не п’є шампанського» виходить саме з того, що більшість ризикованих справ мають благополучне завершення і дають їх творцям шанс отримати ви­щий позитивний результат. Належно організований у країні страховий захист дозволяє уникнути банкрутства і більшості тих суб’єктів господарювання, яких ризик не обминув і завдав значної шкоди.

Система страхового захисту являє собою сукупність економічних і правових відносин з приводу формування і використання коштів на запобігання, зменшення або відшкодування збитків від майнових втрат чи зниження доходів, наслідком яких є настання непередбачених подій.

Система страхового захисту включає формування і використання централі­зованих матеріальних і грошових резервів, резервних фондів суб’єктів господа­рювання (самострахування) і фондів страхування. При цьому простежується за­кономірна для ринкової економіки тенденція структурних змін фондів страхо­вого захисту в сторону збільшення питомої ваги страхування.

Страхування, у свою чергу, поділяється на соціальне і комерційне. Соціальне страхування – це система заходів щодо матеріального забезпечення населення в старості, у випадку захворювання чи втрати працездатності внаслідок нещас­ного випадку в працездатному віці, у разі безробіття, а також щодо підтрим­ки материнства й дитинства, охорони здоров’я громадян, при виході на пенсію тощо[8]. Соціальне страхування проводиться на особливих умовах, визначених державою, переважно за рахунок обов’язкових відрахувань, а у випадку їх нестачі – бюджетних дотацій. Як правило, органи, які його здійснюють (відповідні фонди), не мають на меті отримання прибутку від таких операцій. Соціальне страхування має свою правову базу, яка відповідає його призначенню.

У світовій практиці здебільшого під терміном «страхування», якщо немає застережень, прийнято вважати комерційне страхування. Отже, далі йтиметься про страхування, яке відповідає бізнесовим засадам.

Варто зазначити, що страхування є складною категорією, яка охоплює специфічну частину суспільних відносин, що мають місце під час виконання учасниками страхового процесу своїх функцій.

У сучасній економічній теорії, особливо в працях українських і російських авторів, наявні спроби показати страхування як специфічну ланку фінансової системи, а отже, і обмежити його зміст фінансовими відносинами. Здається, що така інтерпретація страхування є звуженою, а іноді і суперечливою. Це простежується, наприклад, у спробах викласти сутність страхування в межах функцій, притаманних фінансам. Таким чином, унеможливлюється розкриття належним чином ризикованої, нагромаджувальної і превентивної функцій страхування, які і складають основний зміст категорії страхування. Тому не дивно, що в країнах, де страхування набуло значного поширення і які є батьківщиною зародження багатьох класичних видів страхування, що поступово набувають розвитку і в Україні, погляди на сутність страхування суттєво відрізняються. Тут відійшли або не сприйняли «фондову» основу страхування.

У західній літературі зміст страхування пов’язують перш за все не з формуванням і використанням страховиками грошових фондів, а з переданням декількома суб’єктами за певну плату відповідальності за можливу реалізацію ризику (нанесення шкоди) спеціалізованій організації (страховику). При цьому розуміється, що наявність резервів є необхідним атрибутом діяльності будь-якого страховика, без яких останній неспроможний виконувати свої зобов’язання перед страхувальниками.

Страхування – це двосторонні економічні і правові відносини, які полягають у тому, що страхувальник, сплачуючи грошовий внесок, забезпечує собі (чи третій особі) у разі настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати з боку страховика, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, вживає превентивних заходів, спрямованих на зменшення ризику, а за потреби перестраховує частину своєї відповідальності.

Страхування може розглядатися в декількох аспектах, а саме: як система суспільних відносин; як вид діяльності; як вид бізнесу; як спосіб захисту майно­вих інтересів юридичних і фізичних осіб. У цьому виданні головну увагу ми приділимо розгляду страхування з огляду характеристики управління ним як видом підприємницької діяльності з урахуванням особливостей ведення страхового бізнесу.

Які ж особливості притаманні страхуванню як підприємницькій діяльності?

По-перше, наданням страхових послуг може займатися лише юридична осо­ба, яка відповідно до законодавства занесена до державного реєстру фінансових установ і отримала від уповноваженого органу (далі – Держфінпослуг, нині – Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг)) ліцензію на право здійснення певних видів страхування.

Страховики позбавлені можливості займатися іншими видами діяльності, крім страхування, і виконання фінансових операцій, зумовлених забезпеченням страхової діяльності. Диверсифікація в страхуванні може мати місце лише у ви­борі варіанта розміщення мережі філій і представництв страховика, підборі об’єктів для страхування (бажане їх розосередження), а також у розміщенні в межах затверджених нормативів тимчасово вільних коштів страхових резервів.

По-друге, існує чіткий розподіл видів страхування, які можуть здійснювати лише страхові компанії зі страхування життя й окремо ті, які належать до ком­паній з інших або так званих загальних видів страхування. Це зумовлено насам­перед відмінностями ризиків, особливостями формування тарифів, створення і розміщення страхових резервів, вимогами до оподаткування, обліку та звітнос­ті. Компанії зі страхування життя мають справу з довгостроковими зобов’я­заннями (стимулюється укладання договорів на термін 10 і більше років), що зумовлює потоки так званих «довгих грошей».

По-третє, умови надання страхових послуг чітко регламентовані правилами страхування, які передбачають перелік об’єктів страхування, страхові ризики, порядок сплати страхових платежів і отримання в разі настання страхового ви­падку відшкодування збитку. Правила страхування (або закон про відповідний вид обов’язкового страхування) є підставою для визначення умов укладання страхової угоди. Правила страхування опрацьовуються з урахуванням чинного законодавства і затверджуються самим страховиком. Проте ці документи, як і методика розрахунку страхових тарифів, вступають в дію після попереднього узгодження з державним регулятором (Нацкомфінпослуг).

По-четверте, виручка страховикам від реалізації послуг, на відміну від інших підприємницьких структур, надходить здебільшого до початку дії договорів страхування (при великих сумах платежів можлива їх сплата в 2-3 терміни). Ця виручка утворює резерви страховика. Вони до виконання страхових зобов’язань не є доходами страховика і його власністю. До виконання страхових зобов’язань резерви належать страхувальникам. Залишки резервів і власних коштів страховиків дають останнім можливість до використання за цільовим призначенням вкладати їх тимчасово в інвестиційні проекти й отримувати за це відповідний зиск. Продаж страхових послуг, розрахованих на тривалий час (біль­ше 1 року, а зі страхування життя – на 10 і більше років), вимагає особливих технологій обліку, маркетингової діяльності, мотивації працівників, системи рекламування і продажу послуг, орієнтованих на формування високої довіри до страховиків.

По-п’яте, стосовно страховиків існують нормативи платоспроможності, яких необхідно дотримуватися під час формування портфеля страхових зобов’язань. У зв’язку з цим страхові організації мають дбати про те, щоб на будь-яку дату наявних ресурсів (власних коштів і страхових резервів) було достатньо для покриття можливих претензій страхувальників на відшкодування збитків.

По-шосте, особливістю підприємницької діяльності в страхуванні є тісні взаємозв’язки між страховиками. Це чітко виявляється в процесі співстрахування та перестрахування ризиків. Підключення декількох страховиків до страху­вання одного високо коштовного об’єкта або передання частини ризику, прийня­того страховиком, у перестрахування підвищує надійність страхування, розши­рює ємності страховиків і страхового ринку в цілому. Обсяг переданих зобо­в’язань у страховика розглядається як частка перестраховика в загальній сумі зобов’язань. Окремий порядок їх обліку дає можливість визначити так звані права вимоги до перестраховиків.

По-сьоме, галузеві особливості страхування впливають на методологію бух­галтерського обліку, формування показників фінансової звітності страховиків. Сьогодні ще не існує єдиної системи обліку господарської діяльності страхови­ків, яка б ґрунтувалася на міжнародних стандартах бухгалтерського обліку. Ще не поодинокими є випадки, коли одні й ті самі операції в страхуванні відобра­жаються страховиками по-різному. Особливо часто це трапляється в операціях з перестрахування. Це призводить до затруднення зваженої оцінки діяльності страхових організацій.

По-восьме, страхова справа зумовлює необхідність застосування особливих методів контролю за дотриманням сторонами страхових відносин чинного за­конодавства, особливо щодо захисту прав споживачів страхових послуг. Слід враховувати й ту обставину, що розрив між часом оплати переважно готівкою) і фактичного надання страхової послуги є великою спокусою до різноманітних шахрайських дій зі сторони як страхувальників, так і страховиків та їхніх посе­редників. Неправомірні виплати складають більше 10% страхових відшкодувань. Причому таке явище характерне і для інших країн, де вже давно сформу­вався потужний ринок страхових послуг. У зв’язку з цим держава організує контроль за фінансовими операціями страховиків через спеціальні органи (в Україні це Нацкомфінпослуг, Державна служба фінансового моніторингу (Держфінмоніторинг), Державна фіскальна служба (ДФС) тощо).

По-дев’яте, страховий бізнес вимагає висококваліфікованих фахівців, спроможних якісно виконувати специфічні для цієї галузі роботи. Ідеться про актуаріїв, андерайтерів, аварійних комісарів, брокерів, фахівців з перестрахування тощо. Зараз відчувається нестача таких кадрів, що серйозно гальмує розвиток страхової справи. Страхові організації до актуарної роботи залучають математиків, для рекламної роботи і продажу полісів значну користь приносять психологи й педагоги. Для експертних робіт залежно від виду страхування з успіхом залучають осіб з технічною, агрономічною, медичною та іншою освітою. Є робота для маркетологів, бухгалтерів, юристів. Але важливо, щоб усі працівники, незалежно від посади й отриманої освіти, знали основи страхування. Певний прошарок мають складати фахівці з вищою освітою страхового спряму­вання.

Як саме страхування, так, безумовно, і підприємницька діяльність у цій галузі є суспільно необхідними, перспективними, і їх розвиток має бути серед пріоритетних завдань. Головні напрями прояву позитивного впливу страхування на перспективу можна окреслити таким чином: Страхова галузь (індустрія) у міру нарощування свого потенціалу буде спроможна надавати більше різноманітних страхових послуг, які сприятимуть підвищенню впевненості інвесторів у розвитку бізнесу.

Страхування не лише забезпечує відшкодування фактичних збитків, зумов­лених певною подією. Наявність відповідної страхової угоди дає змогу впевне­ніше користуватися кредитом, щоб спорудити чи придбати необхідні засоби і предмети виробництва. Страхування у взаємодії з кредитуванням сприяє появі й упровадженню нової техніки та технологій.

Цивілізований бізнес неможливо уявити без страхування відповідальності за виконання контрактів; відповідальності товаровиробника за якість продукції та послуг; відповідальності роботодавця перед своїми працівниками; професійної відповідальності працівників за шкоду, завдану споживачам товарів та послуг.

На рис. 1 показано взаємовідносини суб’єкта господарювання зі своїми контрагентами по бізнесу, а також установами фінансово-кредитної системи у випадку вимушеної зупинки виробництва з причин, незалежних від підприємства, і таких подій, що можуть вважатися страховими.

Для прикладу уявімо, що потерпілим є деревообробний комбінат (ДОК), збудований значною мірою за рахунок кредиту банку. Пожежа, причиною якої була блискавка, призвела до значних втрат (згоріло приміщення основного цеху, пошкоджено обладнання, знищена переважна частина лісоматеріалів, напівфабрикатів та готової продукції), що зумовило зупинку виробництва. Проте ці форс-мажорні обставини не звільнили підприємство від претензій щодо платежів до централізованих фондів соціального призначення, державного і місцевого бюджетів, сплати заборгованості банкам за отримані кредити і нараховані відсотки.

Комбінату пред’явили санкції постачальники щодо оплати за поставлені матеріали, а також замовлене спеціальне обладнання, яке може бути використано лише на цьому підприємстві. Надійшли претензії від будівельних організацій, які терплять вимушений простій із-за відсутності замовлених комбінату виробів потрібних конфігурацій. Перед підприємством серйозно постало питання розрахунків з персоналом, більшість якого конче потрібно зберегти. Масове звільнення кваліфікованих працівників унеможливить на тривалий період відновлення виробництва.

Таким чином, до підприємства, незважаючи на те, що воно потрапило у ве­лику біду, накопичилось багато претензій і проблем, які воно не здатне виріши­ти. Залишився лише один суб’єкт економічних взаємовідносин, який у цей при­крий час зміг надати реальну допомогу. Це страхова компанія, у якій ДОК застрахував майно і втрату прибутку на випадок перерви у виробництві, зумов­леної страховою подією. Завдяки отриманню відповідного відшкодування влас­никами і менеджерами ДОК були мобілізовані всі зусилля щодо прискорення відновлення головного цеху і продовження виробничої діяльності. На жаль, описана ситуація поки що більше відповідає сьогоденню західних країн. Проте немає сумніву, що комплексне страхування ризиків з кожним роком набуватиме поширення і в Україні.

Страхування майнових ризиків, як і розширення страхування відповідаль­ності, особисте страхування, спрямоване на підтримку розвитку комерційної діяльності, і є її різновидом. Від стану страхування як підприємницької діяльно­сті певною мірою залежить задоволення потреб споживачів матеріальних благ, наповнення дохідної частини бюджету.

Страхування є важливою ланкою формування всієї системи економічної безпеки. Така роль стає реальною тільки за належного рівня розвитку страхової справи. Тепер, коли страхуванням в Україні охоплено менше 15 % страхового поля, роль цього економічного важеля ще мало помітна, на відміну, наприклад, від більшості країн ЄС, США та Японії, де страхуванням охоплено майже всі підприємства й понад 90 % громадян. Важко уявити на Заході підприємця, який ризикнув би зайнятися тим чи іншим бізнесом, проігнорувавши страхування. Це особливо важливо для підприємств малого і середнього бізнесу, які мають великий шанс для розвитку і в Україні.

Можливості страхування зростають з розширенням кола страхувальників, а це, у свою чергу, підвищує вимоги до фінансового потенціалу страховиків. На посилення саме цих тенденцій слід очікувати в найближчій перспективі. Чим вищий коефіцієнт освоєння страхового поля та більша концентрація страхових фондів, тим кращі можливості для зниження ціни страхування.

У страхуванні створюються значні резерви грошових ресурсів, які стають джерелом зростання інвестицій в економіку. Грошові резерви тим відрізняють­ся від натуральних, що вони навіть і тоді, коли тимчасово виходять з обігу коштів конкретного підприємства-власника, не перестають «працювати» на нього, позичальника та економіку країни в цілому.

Ресурси, які вивільняються на одних підприємствах, через кредитну систему, ринок цінних паперів, інвестиційні товариства переходять у тимчасове користу­вання інших суб’єктів господарювання. Останні, у свою чергу, сплачують стра­ховикам відсотки, дивіденди, орендну плату.

Акумульовані у страхових компаніях ресурси через систему інвестування сприяють розширенню виробництва або прискоренню виконання інших про­грам. Це вигідно страхувальникам, страховим компаніям, банкам та іншим під­приємницьким структурам і державі в цілому.

Не слід забувати, що розвиток страхування відкривав можливості нарощу­вання нових робочих місць. Досвід країн з розвинутим страхуванням свідчить, що в страхові структури залучається від 1 % до 2 % працездатного населення. Сьогодні в Україні до страхової справи залучено дещо більше 50 тис. працівни­ків. У сусідній Польщі їх майже в шість разів більше.

Отже, страхування має величезні можливості для сприяння економічному й соціальному розвитку країни, задоволення інтересів щодо захисту майна та до­ходів як юридичних, так і фізичних осіб.

 

4. УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСОМ СТВОРЕННЯ, РЕЄСТРАЦІЇ ТА ЛІЦЕНЗУВАННЯ СТРАХОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Страхова організація – базова передумова страхового менеджменту. Термін «організація» має кілька значень. Ми використовуватимемо лише тлумачення, що стосуються управління бізнесом. Тут під організацією розуміють групу осіб, які взаємодіють між собою і за допомогою матеріальних, трудових, енергетичних, фінансових, інформаційних, правових та інших ресурсів прагнуть розв’язати проблеми, що стоять перед ними на шляху досягнення кінцевої мети.

Відповідно до «Класифікатора видів економічної діяльності» страхування входить до складу галузі «Фінансова діяльність». Сюди ж належить банківська діяльність, недержавні пенсійні фонди тощо. Отже, страхування може розгляда­тися як підгалузь фінансової діяльності. До неї зараховують різноманітних за формами власності і видами надаваних послуг страховиків, посередницькі, пе­рестрахові та інформаційно-консультаційні структури. Головне місце серед них посідають страховики.

Страховик – це фінансова установа, яка згідно з отриманою ліцензією бере на себе за певну плату зобов’язання відшкодувати страхувальникові чи особам, яких він назвав, завданий страховим випадком збиток або виплатити страхову суму. Варто зазначити, що термін «фінансова установа» може мати подальшу конкретизацію в таких загальноприйнятих у страхуванні словосполученнях, як «страхова організація», «страхова компанія».

Страховики функціонують у певному економічному середовищі, поряд із професійними перестраховиками та посередницькими установами (страховими брокерами та страховими агентами). Сукупність страховиків, перестраховиків та посередників утворює страхову систему. Іноді її ототожнюють зі страховим ринком. Це не одне й те саме. Адже ринок передбачає наявність, крім продав­ців, ще й покупців (страхувальників), а також страхових послуг, без яких акт купівлі-продажу не може відбутися.

Ознаками організації є: наявність мети, досягнення якої прагнуть її члени, відокремленість, що відгороджує організацію від зовнішнього середовища, на­явність внутрішнього організаційного центру, який забезпечує координацію зу­силь членів організації, організаційна культура, що визначає характер взаємо­відносин у колективі, сукупність традицій, цінностей, що належать саме цій організації.

Складові організації:

· ресурси (працівники, основні засоби, матеріали, енергія, фінансовий капі­тал, інформація, правова база). Для страхових організацій дуже важливо мати не лише необхідний обсяг, але й раціональну структуру ресурсів, здатну забез­печити успішну роботу в конкурентному середовищі. В останні роки різко зрос­тають вимоги до якості ресурсів;

· технології. За висловлюванням багатьох учених, технологія — це засіб перетворення ресурсів, наприклад людської енергії, інформації або фізичних матеріалів, енергії — у потрібні продукти та послуги. Упродовж останніх років термін «технології» дедалі глибше проникає в страхову діяльність. Технології надання страхових послуг швидко змінюються під впливом нових засобів збо­ру, передання й опрацювання інформації та способів спілкування між суб’єк­тами страхових відносин, нових форм експертизи та розрахунків;

· залежність від навколишнього (зовнішнього) середовища. Зовнішнє сере­довище — це такі суб’єкти, як споживачі страхових послуг (реальні і потенцій­ні), страховики-конкуренти, урядові, регулятивні, податкові, судові установи, банки, фондові біржі, навчальні заклади тощо. Варто розрізняти чинники пря­мого і непрямого впливу на компанію із зовні. До перших належать закони і нор­мативні акти з регулювання страхової діяльності, споживачі страхових послуг, конкуренти. До непрямих факторів зовнішнього впливу зараховують, напри­клад, загальний стан економіки, платоспроможність юридичних і фізичних осіб, життєві цінності і традиції населення, зміну політичної ситуації, темпи розвитку страхування в інших країнах. Чинники зовнішнього середовища впливають на стан розвитку як конкретних компаній, так і страхового ринку в цілому;

· горизонтальний поділ праці. Це групування фахівців у межах певної функ­ціональної діяльності страховика. Наприклад, департамент зі страхування авто­транспорту, департамент зі страхування відповідальності, департамент медич­ного страхування, юридичний відділ, бухгалтерія тощо:

· вертикальний поділ праці. Характерна риса цього поділу — формальне підпорядкування службових осіб на кожному рівні управління.

Прийнято виокремлювати декілька законів, притаманних життєдіяльності організацій, а саме:

· закон синергії. Суть синергії в тому, що можливості організації як єдино­го цілого більші за суму розрізнених потенціалів окремих елементів (підрозді­лів) організації;

· закон доповнення внутрішньо організаційних процесів і функцій проти­лежно направленими. Так, спеціалізація страховика може доповнюватися уні­версалізацією окремих функцій чи підрозділів;

· закон збереження пропорційності між елементами організації. Наприк­лад, за відсутності достатньої кількості працівників певного фаху унеможлив­люється виконання поставлених завдань. І навпаки, зайві працівники збільшу­ють витрати на ведення справи, що веде до зниження прибутковості організації;

· закон самозбереження. Будь-яка організація прагне зберегти себе. Для цього їй потрібно уникати невиправданих конфліктів, зайвих перебудов, заміни без нагальної потреби ключових фігур, зміни спеціалізації, місця розташування тощо;

· закон інформованості. Він стверджує, що рівень осмисленості рішень за­лежить від наявності у членів організації відповідної інформації. Варто зазначи­ти, що цей закон часто ігнорується і як наслідок — знижується якість рішень і прагнення до їх виконання;

· закон онтогенезу стверджує, що життєвий цикл страховика дорівнює його шляху від заснування до припинення існування.

Життєвий цикл страховика (ЖЦС) поділяється на такі етапи:

· Народження організації. Пов’язане із задоволенням потреб нових страху­вальників, зайняттям вільної ринкової ніші. Цьому періоду притаманні: віра в успіх, готовність ризикувати, велика працездатність, мала кількість працівників.

· Дитинство. Надзвичайно загрозливий період. У цей час часто має місце невідповідність зростання організації і змін управлінського потенціалу, який значно відстає.

· Юність. Характеризується переходом від комплексного менеджменту, що здійснюється однодумцями-засновниками, до диференційованого менеджменту з використанням форм планування, прогнозування, маркетингу.

· Зрілість. Виявляється в розширенні проникнення організації на нові рин­ки і сфери страхової діяльності. Виникає потреба в інформації і формалізації прийняття рішень. Розвиток організації досягається шляхом збалансування зро­стання та досягнення чіткої структури й управління. На цій стадії у страховика знижується інтерес до адаптації, оновлення. Посилюється боротьба з конкурен­тами. Страховик у більшості випадків починає втрачати свої позиції.

· Старіння. Пов’язане з наявністю значної бюрократії, громіздких струк­тур, а також величезним апаратом управління та ігноруванням нових ідей. Ор­ганізація з цими ознаками стоїть на межі банкрутства.

· Відродження — це стадія, коли до керівництва приходить новий загін ме­неджерів або й власників, погляди яких дають можливість внутрішньої перебу­дови компанії.

Отже, вирішувати проблеми вдосконалення роботи страховика потрібно з урахуванням його життєвої стадії. Своєчасно вжиті ефективні заходи можуть суттєво затримати процес старіння організації.

Види страхових організацій. За формою власності страховики можуть бути приватними і державними.

За характером роботи страховики поділяються на: 1) такі, що страхують життя; 2) здійснюють інші види страхування; 3) надають виключно послуги з перестрахування.

Серед приватних страховиків у світовій практиці є індивідуальні особи, ак­ціонерні та інші страхові товариства. Співвідношення між державними і приват­ними формами страховиків залежить від суспільного устрою, традицій країни та політики держави.

У колишньому СРСР та інших постсоціалістичних країнах існувала монопо­лія держави на страхову діяльність. Усі страхові операції здійснювали державні організації. Монополія на страхування характерна не тільки для країн соціаліс­тичної орієнтації. Монополізованою була страхова справа деякий час і в царсь­кій Росії. До певного часу така монополія існувала, наприклад, у Франції, Ірлан­дії та Індонезії.

Специфічними є й індивідуальні страховики. До індивідуальних страховиків належать фізичні особи, об’єднані в синдикати, що діють на страхових ринках на кшталт Ллойда (Lloyds of London). Страховий бізнес за зразком Ллойда лише умовно можна вважати індивідуальним. Фактично це великі групи фізичних осіб, належних до певних синдикатів. Члени синдикатів діють на страховому ринку через андерайтерів, які здебільшого приймають ризики від імені членів синдикату на умовах співстрахування. Створення страховиків такого типу знач­ного поширення не набуло. Ллойд також переживає пору великих змін. Він іде на зближення з асоційованими компаніями. Поряд із членами, які несуть повну відповідальність за наслідки страхування, є особи, що вступають до синдикатів Ллойда на засадах обмеженої відповідальності.

На менеджмент страховика суттєво впливає його організаційно-правова фор­ма. Під останньою розуміють сукупність майнових і організаційних відміннос­тей, способи формування капіталу й особливості взаємодії його власників між собою і третіми особами.

Нині в Україні страховиками визнаються лише юридичні особи, утворені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатко­вою відповідальністю. Особливості кожного із цих видів товариств визначені Законом «Про господарські товариства». Фізичні та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування (ТВС) у порядку і на умовах, визначених законодавст­вом України. За потреби законодавство дозволяє створювати державні страхо­ві організації.

Серед наявних в Україні страхових організацій немає товариств з обмеже­ною відповідальністю (ТОВ). Відомо, що такі підприємницькі структури дуже поширені в малому бізнесі. Вони діють як страховики в Росії, Білорусі та де­яких інших країнах СНД. Під час підготовки ще перших законопроектів про страхування в Україні було взято до уваги, що страховики повинні мати широкі можливості для зростання рівня капіталізації і бути достатньо прозорими. Забезпечити такі вимоги в ТОВ дуже складно через малий рівень їх капіталізації, проникнення на керівні посади осіб, які перебувають між собою в близь­ких родинних зв’язках, тощо.

В Україні поняття «товариство» та «компанія» часто ототожнюють. Проте на­справді не кожного страховика можна вважати товариством. Не всі страховики набувають вигляду страхової компанії. Товариства, як правило, не створюються, якщо єдиним інвестором є держава. Водночас у багатьох країнах до компаній не зараховують поширені там товариства взаємного страхування (ТВС). Так, у США ТВС становлять 6 % від загальної кількості страховиків, які здійснюють перева­жно особисте страхування, але на них припадає понад 40 % обсягу послуг із цьо­го страхування. В Японії більше половини страхових операцій з особистого стра­хування припадає на ТВС. Понад дві третини застрахованих ризиків фермерів у Великій Британії, Нідерландах та Франції припадає на ТВС.

Головна відмінність між ТВС і компанією полягає в тому, що компанія завжди має на меті отримання комерційного результату — прибутку. Це забезпечується шляхом застосування твердих тарифів, до складу яких здебільшого входить і при­буток. Для ТВС отримання прибутку не є першочерговим. їх створюють для на­дання взаємодопомоги своїм членам. Тут учасник ТВС одночасно є співвласником страховика і страхувальником. Саме страхувальникам належать усі активи товариства. Якщо сума страхових премій перевищує виплати і витрати на ведення справи та відрахування до фондів, то різниця може бути повернута членам ТВС.

В Україні ТВС могли б із часом набути помітного розвитку. Найсприятливі­ших умов для їх поширення слід очікувати в сільському господарстві, у малому промисловому і торговельному бізнесі, страхуванні життя. Необхідна для цього правова база частково вже створена. Проте в останні роки з боку Нацкомфінпослуг, ЛСОУ не приділяється належна увага створенню ТВС. До того ж у проекті нової редакції Закону «Про страхування», що перебуває на розгляді у Верховній Раді України, ТВЗ взагалі не фігурують. У цьому документі передбачено, що страховики можуть створюватися виключно як акціонерні товариства. На нашу думку, не доцільно унеможливлювати за потреби створення державних страхових організацій та ТВС.

Акціонерна форма нагромадження статутного капіталу дає змогу залучати до страхової індустрії багатьох юридичних і фізичних осіб, зацікавлених вигідно розмістити свої інвестиції. Страхова організація за обґрунтованого державного регулювання має всі можливості для отримання прибутку на рівні, який пере­вищує середній по всій економіці. У випадку несприятливих наслідків діяль­ності конкретного страховика втрата відносно невеликих внесків до компанії не потягне за собою банкрутства самих акціонерів.

Існують три групи акціонерів. Акціонери-інвестори, зацікавлені в отриманні прибутку на вкладений капітал, у безпеці капіталовкладень і загальній ціліснос­ті компанії. Показники оцінки їх ефективності — доходи на акцію, прибуток на інвестований капітал. Акціонери — споживачі послуг прагнуть до отримання надійних послуг, розумної вартості, безпеки, якості послуг, швидкості обслуго­вування. Акціонери-співробітники, які прагнуть до стабільності, справедливої оплати праці. Вони надають перевагу оцінці продуктивності праці, зменшенню кількості скарг страхувальників.

Акціонерні товариства до недавнього часу поділялися на два типи: закрито­го і відкритого. В Україні у страховій індустрії переважають акціонерні товари­ства закритого типу. Це пояснюється кількома мотивами.

По-перше, створення відкритих акціонерних товариств тривалий час зумов­лювалося низькими вимогами до розміру статутного капіталу страховика.

По-друге, як уже зазначалося, українське законодавство не передбачає мож­ливості створення страхової компанії у вигляді ТОВ. Це стимулювало створен­ня акціонерних товариств закритого типу.

По-третє, статус закритого товариства давав змогу контролювати поширення акцій серед певної категорії учасників страхової компанії, що більше відповіда­ло інтересам засновників.

По-четверте, процедура створення закритого акціонерного товариства суттє­во спрощена, що дозволяло економити час і кошти, особливо на стартовому етапі розвитку.

Перспективнішими для страхової індустрії є відкриті або за новою класифіка­цією публічні акціонерні товариства. Це компанії, що орієнтуються на великі об­сяги страхових послуг. Вони дають можливість залучення коштів багатьох влас­ників, які здебільшого не схильні до активної участі в керівництві фірмою. Закри­ті акціонерні товариства зараз переважно набули статусу приватного акціонерного товариства. Закон обмежує кількість учасників такого товариства 100 акціонерами.

Під впливом змін в економіці виникають нові форми інтеграції організацій, які підвищують конкурентоспроможність страховиків. До таких формувань за­раховують, зокрема, фінансові групи, холдинги, союзи. Тут поряд зі страховими компаніями можуть бути банки, промислові підприємства, торгові і науково-пошукові організації, інвестиційні фонди тощо. Така інтеграція сприяє:

· концентрації інвестиційних ресурсів на пріоритетних проектах;

· прискоренню науково-технічного прогресу;

· підвищенню конкурентоспроможності послуг.

Страхові компанії можна класифікувати за географічною (територіальною) ознакою. За останньою компанії поділяють на місцеві, регіональні, національні та транснаціональні. В Україні ліцензії майже всім компаніям видають з пра­вом здійснення діяльності на території всієї країни. На жаль, нині відсутня дер­жавна статистика укладених договорів кожною компанією в розрізі областей. Тому важко виокремити страховиків, які діють лише в межах певного регіону. Що стосується розташування компаній, то абсолютна більшість їх зосереджена в Києві і області (понад 60%). Серед інших міст варто назвати Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одесу, Львів. Більшість обласних центрів мають по одній-дві страховій компанії. Є й такі області (Рівненська, Чернівецька), де не заре­єстровано жодного страховика. Водночас майже всі великі столичні компанії мають філії і представництва в обласних центрах та багатьох інших містах країни.

Управління створенням страхових організацій. Спроектувати страхову, як і будь-яку іншу, організацію означає досягти належним чином поєднання різних видів роботи і працівників між собою. Це поєднання має як статичний прояв, що знаходить відображення у структурі організації, так і динамічний, який фік­сується в процесах, що відбуваються в організації стосовно змін середовища.

Виокремлюють такі чинники, що формують характер проектування компанії:

· зовнішнє середовище;

· технологічні роботи в організації;

· стратегічний вибір мети організації;

· поведінка працівників.

Як правило, ці чинники ді