ВИСНОВОК

Воєнна доктрина України — основа її воєнного будівництва, опирається на аналіз геополітнчної ситуації в світі та довгостро­кові \ наукові прогнози її розвитку. Доктринальні положення є

обов'язковими для державних органів, організацій, органів само­врядування та громадян України і є основою узгодження їх зу-еиль у зміцненні національної безпеки України.

На основі воєнної доктрини розробляються концепції будів­ництва видів Збройних Сил, родів військ, інших військових фор­мувань України і конкретні програми їх реалізації.

Військова доктрина України визначається принципом оборонної достатності в будівництві ЗСУ і основується на тому, що Україна:

• не приймає війну як спосіб розв'язання міжнародних проблем;

• стремиться до нейтралітету і дотримання неядерних принципів: не приймає, не виготовляє і не купує ядерної зброї;

• не має територіальних претензій і не бачить ні в одному народі образ ворога:

• ніколи першою не починає бойових дій проти любої країни, якщо сама не стане об'єктом агресії.

ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

від 24 серпня 1991 року

«ПРО ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ НА УКРАЇНІ»»

Верховна Рада України постановляє:

1. Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді України.

2. Утворити Міністерство оборони України.

3. Урядові України приступити до створення Збройних Сил України, Республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України.

2. Сучасна структура Збройних Сил України та перспективи її розвитку до 2015 року Загальне керівництво Збройних Сил України здійснюється Президентом України як Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України

2.1. Коротка історична довідка про військо Українське.

Україна відроджується, стає незалежною Державою. Винятково важливе значення в цьому процесі має проблема розбудови власних збройних сил, які створюються на багатовікових військо­вих традиціях. Про це свідчать славні й трагічні сторінки історії українського війська. А вона, -як стверджують історики, почина­ється з далеких княжих часів.

Військо княжої доби. Наші предки, слов'яни, ввійшли і'в історію як плем'я вояків-завойовників. Протягом століть вони Дробилися до Чорного моря й дійшли до неприступних тоді Карпат. Але їх військова організація була недосконала, а зброя примітивна.

Першу справжню українську армію створили київські князі-завойовники Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав. Це ті могутні велетні, які випустили українські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказ і Каспій, досягли Дунаю та Балканських гір. Ядро їхнього війська складали скандинавські варяги, закуті в залізо лицарі з двосічними мечами, що були зв'язані між собою великим воєнним братерством, відважні й рішучі. Вони дали нам перший зразок війська, яке знало сувору дисципліну, — найваж­ливішу з військових чеснот. За їхнім прикладом створили дружи­ну, лицарське військо князів.

Коли ж українська держава сконсолідувалася за часів Воло­димира Великого, Ярослава Мудрого та їхніх наступників, коли встановили кордони й усе державне життя стало на спільні під­валини,- наше військо на кілька століть мало постійну організа­ційну форму. В боротьбі зі степовими ордами розвивалося лицар­ство його воїнів,-тих, хто, за свідченням істориків, «під трубами повиті, під шоломами виколихані, кінцем коня годовані», склалися військові звичаї, виникло свідоме національне військо, яке про­існувало майже шість століть.

Пізніше східно-українська держава серед міжусобних чварів та непосильної боротьби зі Степом почала занепадати. Під уда­рами татарських таранів у 1240 році був знищений старий Київ і наддніпрянські князівства.

Через сто років катастрофа спіткала й західні землі. Почалася довголітня боротьба за Галичину та Волинь.

Запорозьке військо. Нова доба в історії українського війська розпочалася з появою козаків (1492 рік). Перші козацькі ватаги складали люди різного походження, різних станів і навіть різних народів.

Ідея створення самостійного козацького війська зародилася на Запоріжжі. Там, далеко за межами людських осель, серед степів і диких полів, на неприступних дніпровських островах добичники і вояки з України зорганізувалися у вільне, незалежне військо. Там в""ик своєрідний козацький побут, були вироблені нові спо­соби ь<_деііня війни. Цим окремим, самобутнім життям козаччина жила більше трьох століть.

Із Запоріжжя поширилась назва козаччини — Запорозьке військо.

На Запоріжжі були створені козацькі укріплення, січі*. Від січі пішла назва січові козаки, січовики.

Першу Січ (поселення) на Запоріжжі заснував князь Дмитро Вишневецький. Саме він пізніше очолював боротьбу січових ко­заків із татарами вище Хортиці й під час походу на Молдову, де попав у турецьку неволю та був страчений у Царгороді.

Подальший розвиток і слава війська запорозького пов'язані з • іменами славних гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного (1616—1622), Михайла Дорошенка (1625—1628) та інших, їх чорноморські походи дуже багато спричинилися для розвитку українського флоту.-

На новий щабель козацтво піднялось за часів гетьманства Богдана Хмельницького (1648—1657), Івана Виговського (1657— 1659), Юрія Хмельницького (1659—1663), Петра Дорошенка (1665—1676), Івана Мазепи (1687—1709), Пилипа Орлика (1710—1742) та інших.

Військо цього періоду прибирає назву малоросійського запо­розького війська, бо офіційна назва Гетьманщини, заведена росій­ським урядом, була «Мала Росія».

Ця назва не зажила популярності в народі. Замість неї Геть­манщину звали Україною, а військо — українсько-козацькимабо українським.

Після Полтавської катастрофи козацька держава, а з нею й козацьке військо попали в повну залежність від Московщини.

Керувати українським військом замість гетьмана Мазепи Петро І призначив гетьмана Івана Скоропадського (1708—1722), але фак­тично розпоряджався ним сам. Проти царської військової політики з рішучим протестом виступив наказний гетьман Павло Полубо­ток (1722—1724), за що й був здищений царською владою в Петропавлівській фортеці.

Потім (1670—1673) найвизначнішим представником запорозь­кої козаччини і противником Московщини став кошовий отаман Іван Сірко, ініціативний, енергійний, шанований запорожцями не-зрівняний вояка й полководець.

Запорозьке козацтво стало перешкодою для військових та полі­тичних цілей Росії, й цариця Катерина II влітку 1775 р. силами російського війська остаточно зруйнувала січову організацію.

Січові Стрільці та військові сили часів Центральної Ради. 1914 року у Львові та інших містах Західної України почали формувати українські Січові Стрільці з метою підготовки до збройної боротьби з Московщиною, із найгрізнішим тоді ворогом українського народу.

Січові Стрільці відіграли також видатну роль у боротьбі з австрійсько-угорською армією на Західній Україні.

Потім з'явилися військові сили часів Центральної Ради та Української Народної Республіки, які взяли на себе основний удар Московщини в період більшовицького перевороту (1917— 1918).

Війська української держави за Гетьманату. У квітні 1918 року в Україні за участю німецьких військ гетьман Павло Скоропад- і ський, нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського; здійснив ] державний переворот.

Із цього періоду почалася в Україні доба Гетьманату (29.04.1918—14.12.1918).

Захопивши владу, Скоропадський наказав далі розвивати фор­мування регулярної армії, що було намічено ще за Центральної Ради. Однак організація війська за весь час Гетьманату не вий­шла за межі підготовки кадрів. Творення української армії галь­мували призначені гетьманом вищі військові начальники, а також німецьке військове командування. Могутня українська армія була і їм не потрібна.

Наприкінці 1918 року спалахнули збройні повстання проти Гетьманату, внаслідок яких влада в Україні перейшла до Дирек­торії. Було відновлено й Українську Народну Республіку (УНР).

Армія Директорії УНР. Ядром військових збройних сил Ди­ректорії УНР став Запорозький корпус та корпус Січових Стріль­ців. Але й цей період тривав недовго. В грудні 1918 року Україну з усіх боків оточили вороги. Найгрізніші з них були більшовики

та поляки. Ця українсько-більшовицька війна закінчилася розгро­мом української армії.

Об'єднані українські армії УНР (1920). У цей час збройні сили Директорії УНР становили об'єднані українські армії, куди належали, зокрема, Галицька Армія, які відіграла важливу роль в українсько-польській, війні, Наддніпрянська Армія, в яку ввій^ шли група Січових Стрільців, Запорозька, Волинська групи

та інші.

Головою Директорії УНР у цей період був Головний Отаман Симон Петлюра. Обов'язки головного коменданта Наддніпрян­ської Армії виконував за його дорученням заступник Головного Отамана—наказний отаман генерал Осецький. Начальником бу­лави Штабу став полковник А. Мельник.

Історики пишуть, що Наддніпрянська Армія до походу ня Київ була не великою, але добре організаваною.В її лавах залишились люди здебільшого національно свідомі. Правда чимало частин Наддніпрянської Армії відзначались як мало дисціпліновані й невишколені.з гіршого боку відзначався і її старшинський корпус, який мав чимало людей авантюрноъ влачы й выйськово не вишколених. У зв’язку із цим Наддніпрянської Армії вважалась значно слабшою за Галицьку Армю. Але ж обидві ці армії, Галиціка й Наддніпрянська, хоч які відмінні між собою були організаційно, мали неоднакові політичні переконання, проте вони однаково сумлінно виконували все те, що потрібно для України, для збереження її державності й незалежності.Однак об’єднаніукраїнські армії проіснували не довго й розпалися.

Українські військові організації після розпаду армії

Після встановлення у Східній Україні більшовицької влади невелика групу українських офіцерів-емігрантів підпільно заснувала у Празі 1920 року Українську військову організацію (УВО) з метою продовження збройної боротьби проти польської окупації Західної України. Її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця – галичанина, який раніше очолював загони Січових Стрільців у східних українськиз арміях.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з вілпппіл ною структурою командування. Вона таємно готуваладЇоЙлТ зовапих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів v Чехо' Словаччині до антипольського повстання. Але в 1923 о через нові обставини „ становище різко змінилось. У 1929 р представники УВО та численні львівські і празькі студентські гр'упи уЇраі^ьї націоналістичне, молоді заснували у Відні ОргЕцію українських націоналістів (ОУН), яка мала набагато вищу мету, ніж завдання УВО, хоч це була також «підпільна партія».

Карпатська Січ. У 1938 р. на Закарпатті, в Карпато-Україні, як тоді офіційно називали цю автономну українську державу, сформували Карпатську Січ — військову організацію чисельністю близько 5 тисяч бійців, її створення було обумовлене постійною загрозою угорського нападу на цю молоду державу.

14 березня 1939 р. за змовою з німцями в цей край все-таки прийшли угорські війська. Поступаючнсь чисельністю та озброєн­ням, Карпатська Січ чинила відважний, але безнадійний опір. 15 березня символічно проголошена незалежною Республіка Кар-пато-Україна була знищена.

Українська повстанська армія (УПА). Це відоме в Україні військове формування за часів радянської влади було створене організаціями українських націоналістів для боротьби з польськи­ми й німецькими загарбниками та більшовицькою владою.

Перші такі партизанські загони виникли на Поліссі й Волині. Як тільки вибухнула друга світова війна, місцевий український Тарас Бульба — Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував тоді у Варшаві, сформував нерегулярну час­тину під назвою «Поліська Січ» (пізніше перейменовану в, УПА). У 1941 році після спроби німців розпустити цю частину, вона пішла «в ліси».

В 1942 р. такі невеликі підрозділи виникли й на Волині.

Наприкінці 1942 р. організацією ОУН-Б (бандерівців) -було вирішено сформувати великі партизанські сили, які поклали б початок регулярній українській армії для захисту населення від німецьких та більшовицьких репресій. Саме ця організація, за свідченням канадського історика Ореста Субтельного, у 1942 р. силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М (мельниківців), що дали їм назву УПА. Головнокоманду­ючим цих об'єднаних сил було призначено члена проводу ОУН-Б, високопоставленого українського офіцера із щойно розформова­ного загону «Нахтігаль» Романа Шухевича (генерал Тарас Чуп­ринка). За 1943—1944 роки ця організація швидко розрослась до.кількох десятків тисяч бійців.

УПА виступала не лише проти німецьких нацистів та більшо­виків, а й боролась із польськими окупантами на Волині, ^Поліссі та Холмщині.

Прихід у Західну Україну Червоної Армії поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з пере­важаючими силами. Вона очікувала, що розбиті німці увійдуть у союз із західними державами, щоб запобігти радянській екс­пансії, й саме ці хибні сподівання значною мірою спонукали провід УПА вести боротьбу з більшовиками, здійснюючи численні акції проти НКВС, командирів Червоної Армії та ін. Для ліквідації УПА радянські війська застосували цілу низку винищувальних заходів та активну антипропагандистську кампанію. Боротьба ви­явилась запеклою і кровопролитною. 9 травня 1945 р. війна закін­чилась, але радянському режимові було ще далеко до цілковитого контролю над деякими регіонами Західної України. •

Історія Чорноморського флоту. Мореплавання в Україні було розвинене з найдавніших часів. За наявності великої мережі річок слов'яни здавна виготовляли собі річні човни.

Великий вплив на розвиток і поліпшення плавання в нас мали ааряги. Вони були найславетнішими мореплавцями середніх віків.

На Чорному морі українці ознайомилися з грецькими кораб­лями та з досвідом мореплавання греків.

Особливо був розвинений український флот на Дніпрі. Наші кораблі вперше з'явилися на Чорному морі між VIII і IX сто­літтями. В 860 р. відбувся великий похід на Царгород під прово­дом Київських князів Аскольда й Діра, а в 907 р. сюди ж ходили походом князі Олег та Ігор.

Широко був задуманий князем Ігорем похід на Візантію у 941 р. Український флот тоді нараховував близько тисячі ко­раблів.

Як було розвинуте наше мореплавання на Чорному морі в ті часи, свідчать договори українських князів із Візантією: Олега— від 907 і 911 рр.; Ігоря—від 944 р.: Святослава—від 971 р.

Новий військовий похід, останній за княжих часів, на Цар­город підготував Ярослав Мудрий у 1043 р. На чолі походу стояв його син Володимир і воєвода Вишата.

Одночасно з походами на Чорне море українські князі ходили на Каспій.

Особливо швидкого розвитку набув український військовий флот із вибухом революції в Росії. Найбільш сприятливі умови для цього були на Чорноморському флоті, де серед особового складу нараховувалось більше 75 відсотків українців, а в Сева­стополі, головній базі Чорноморського флоту, ще з 1905 року існував український гурток «Кобзар», який під час революції став провідником всього українського руху на Чорноморському флоті. Важливу виховну роль тут відіграла й Чорноморська Рада.

Одним із перших кораблів Чорноморського флоту, який тоді підійняв український прапор, був міноносець «Завидний» (липень

1917 р.). Після цього стали плавати під національними україн­ськими прапорами й інші кораблі, а в листопаді 1917 р. майже на половині кораблів Чорноморського флоту і в усіх портах Чор­ного моря майоріли українські корогви.

24 грудня 1917 р. підняв український прапор велетень, ліній­ний корабель «Воля».

22 грудня 1917 р. в Києві було засновано Українське генераль­не секретарство морських справ, яке пізніше перейменували в Українське Морське Міністерство.

14 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила тимчасовий закон про флот УНР, за яким:

1. Російський Чорноморський флот, військовий.і транспортний (тобто торговельний), проголошено флотом Української Народної Республіки, й він має виконувати обов'язки охорони побережжя й торгівлю на Чорному й Азовському морях.

2. Українська Народна Республіка перебирає на себе всі зобо­в'язання російського уряду щодо Чорноморського флоту та утри­мання флоту й портів.

3. З часу проголошення цього закону всі російські військові й торговельні кораблі на Чорному й Азовському морях підносять український прапор.

Виконуючи цей закон, весь Чорноморськийфлот 29 квітня 1918 р. підняв українські прапори.

За наказами морського відомства у квітні 1918 р. було ухва­лено про базування бойового флоту в Севастополі та про його ремонт у Миколаєві.

Розвиток таких подій на Чорному морі не дуже припав до вподоби більшовикам та московським властям, тому вони розгор­нули шалену антиукраїнську пропаганду.

Через це, а також помилки, допущені Центральною Радою що­до Чорноморського флоту, почались різні дезорганізаційні про­цеси. Була скасована виборність командного складу, ухвалено рішення про припинення діяльності корабельних та інших коміте­тів, проведено нове призначення вищого командного складу флоту й інше. На деяких кораблях були підняті червоні прапори, або.навіть чорні (анархістів), причому їх майже щодня змінювали відповідно до щоденної зміни матросами своїх «переконань».

Починався смутний час, яким спробували скористатися контр-адмірал Саблін й інші промосковські командири кораблів. Вони задумали підготувати порт Новоросійська для переведення туди боєздатної частини Чорноморського флоту. Але воєнні події зава-, дили їм тоді здійснити цей задум.

29 квітня 1918 р. флагманський корабель Чорноморського флоту, лінійний корабель «Юрій Побєдоносець» за наказом командування флоту дав сигнал усім кораблям підняти україн­ський прапор, що було виконано майже на всьому флоті. Над кораблями замайоріли великі жовто-блакитні полотнища. Цей день, коли флот виявив свою приналежність до України, для історії українського флоту став історичним і найвидатнішим днем і святом українського моря.

Цього ж дня у Києві на місце Центральної Ради прийшов Гетьманат.

За Гетьманату подальший розвиток українських морських справ проходив так, як і слід було чекати у такій великій держа­ві, якою була тоді Україна.

В 1919 році частину кораблів Чорноморського флоту вивела Антанта до Стамбула (Константинополя), де було створено «Базу Російського Чорноморського Флоту» під андріївським прапором.

Незабаром цю частину кораблів знову перевели до Севастопо­ля під командування генерала Врангеля, й вона брала участь у боротьбі з більшовиками. Частина з них разом із біженцями армії Врангеля потім повернулася до Стамбула й французького порту Бізерта в Північній Африці. Інша ж частина, що залишилася на Чорному морі, ввійшла до складу більшовицького флоту.

Радянська влада вимагала видати їй усі кораблі Чорномор­ського флоту з Бізерти, але Уряд УНР, що перебував тоді в емі­грації, запротестував, звернувшись до Ліги Націй та до фран­цузького уряду, вважаючи всі ці кораблі власністю Української Народної Республіки, їх так і не було переданобільшовикам.Французи передали ці кораблі на металобрухт.

2.2. Історія створення Збройних Сил сучасності

Подальший розвиток збройних сил в Україні, особливо в радянський період, пов'язаний з існуванням в ній Червоної Армії до 1946 р., а потім—Радянської Армії.

24 серпня 1991 року, після розпаду СРСР, Верховна Рада України проголосила незалежність нашої держави й ухвалила постанову про створення власних збройних сил — Збройних Сил України.

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення в 1991 році незалежності, Україна успадкувала одне з найбільш потужних угрупувань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та вцілому відносно сучасними зразками звичайного озброєння та військової техніки. На території України на той час дислокувалися: ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО), Чорноморський флот.

 

Усього угруповання військ і сил нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисячі танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї. Проте це не були ще Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова, Україна отримала лише окремі фрагменти військової машини Радянського Союзу. Тому 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українському терені військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств - Міністерства оборони України. З цього часу наша держава стає лідером серед колишніх радянських республік у справі створення власної армії, вбачаючи в ній основу і гаранта реальної державності. Уряд України приступив до створення Збройних Сил та інших військових формувань. Процес військового будівництва в Україні умовно можна розподілити на три основні етапи: перший, з 1991 по 1996 роки - формування основ Збройних Сил України;

другий, з 1997 по цей час - подальше будівництво Збройних Сил України; третій, з 2001 року - реформування та розвиток Збройних Сил України. Характерними ознаками першого з них були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування. При цьому становлення Збройних Сил України у згаданий період супроводжувався значним скороченням військових структур, чисельності особового складу, кількості озброєнь та військової техніки. Так, на кінець 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків - на 600 одиниць, вертольотів - майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно. В основу процесу створення власного війська були закладені політичне рішення керівництва України стосовно без'ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією Договору "Про звичайні збройні сили в Європі" та виконанням Ташкентської Угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого "флангового району".- В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим. У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери:Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, постанова "Про Раду оборони України", Закони України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", Воєнна доктрина України тощо. На ті ж роки припадає й реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією із найбільш значних історичних подій кінця ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу. Незважаючи на різноманітні труднощі того періоду були закладені основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони. Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

Проте, з часом стало зрозумілим, що процес будівництва Збройних Сил лише починався. І справа тут полягала не тільки у тому, що у той період не було системного підходу та чітко визначеного, послідовного плану до розв'язання проблем військового будівництва, а й бракувало підготовлених кадрів для його розробки та реалізації. Негативно вплинула на процес військового будівництва також часта зміна керівництва військового відомства. Так, з 1991 по 1996 роки змінилося три Міністри оборони і чотири начальники Генерального штабу. З початком формування Збройних Сил України було оновлено понад 70% керівного складу. Змінилися майже усі командувачі військ військових округів, армій, командири корпусів та дивізій. На розв'язання проблем того періоду наклалися труднощі, пов'язані зі значним міждержавним переміщенням військових кадрів. З 1991 по 1994 роки з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів та прапорщиків і понад 33 тисячі повернулося на Батьківщину.

Безумовно, головною причиною незадовільного виконання основних заходів будівництва Збройних Сил України було постійне зниження у Державному бюджеті України, як загальної частки видатків на національну оборону взагалі, так і, витрат на утримання Збройних Сил, закупівлю озброєння і військової техніки, проведення науково-дослідних та дослідно- ' конструкторських робіт зокрема. Ці та інші чинники зумовлювали необхідність розробки обгрунтованої Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України, яка б не лише визначила напрями та пріоритети будівництва національних Збройних Сил. а й - збалансувала б їх завдання, структуру, чисельність з потенційними воєнними загрозами та викликами національній безпеці України та сучасними економічними можливостями держави.

Професійні військові свята

23 лютого

- День захисника Вітчизни.

8 липня

- День Військ Протиповітряної оборони ЗС України

1 серпня

- День Військово-Морських Сил ЗС України

2 серпня

- День аеромобільних військ

8 серпня

- День військ зв'язку

7 вересня

- День військової розвідки

9 вересня

- День танкістів

 

14 вересня

- День мобілізаційного працівника

28 жовтня

- День військового фінансиста

З листопада

- День ракетних військ і артилерії

З листопада

- День інженерних військ

6 грудня

- День Збройних Сил України (10-річниця)

12 грудня

- День Сухопутних військ ЗС України

23 грудня

- День військовослужбовців оперативного управління (відділу, відділень) штабів усіх рівнів Збройних Сил України

Координація та контроль над Збройними Силами України покладається на Раду національної безпеки й оборони України.

Забезпечення фінансовими і матеріально-технічними ресурсами, озброєнням, військовою технікою, майном, продовольством та іншими засобами здійснює Кабінет Міністрів України.

Безпосередне керівництво Збройними Силами України покладається на Міністра Оборони України.

 

Керівний склад Збройних Сил України.

-Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України - Президент України

 

- Міністр оборони України, генерал армії України

 

Відповідно до завдань збройних сил існує її структура, встановлено раціональне співвідношення між видами Збройних Сил та родами військ.

Структура Збройних Сил України включає:

-Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління. У його підпорядкуванні перебувають Збройні Сили України;

-Генеральний штаб Збройних Сил України як основний орган військового управління;

-види Збройних Сил України – Сухопутні війська, Військово-Повітряні Сили, Війська Протиповітряної Оборони, Військово-Морські Сили;

-об’єднання, з’єднння, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України.

СТРУКТУРА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

 

 

 

Співвідношення чисельності особового складу між видами Збройних Сил становить:

- Сухопутні війська України – до 54%;

- Військово-Повітряні Сили України – до 28,5%;

- Військово-Морські Сили України – до 4,5%

- Інші зєднання, військові частини та установи, які не входять до видів Збройних Сил України – до 12%

 

Таке співвідношення обумовлюється перш за все обсягом завдань, які покладаються на види Збройних Сил, а також тим, що сучасні економічні умови держави не дають можливості реалі-

Зувати досягнення воєнно-технічної революції за всіма напрямками.Однак,якщо в чисельності осбового складу пріоритетність надаеться Сухопутним військам,то щодо розробки озброення і військовоі техніки перевага надаеться розвитку перспективних систем,які б максимально відповідали вимогам сучасноі збройноі бортьби.

Як відомо,види Збройних Сил виконують свої завдання у тісній взаемодії між собою,застосовуючи

відповідні їм засоби збройної боротьби,форми і способи ведення бойових дій,а також беруть участь у

здійсненні заходів правового режиму военного й надзвичайного стану,виконанні заходів із ліквідації

надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру,наданні військової допомоги іншим

державам,виконують заходи міжнародного війсікового співробітництва та міжнародних миротворчих

операцій відповідно до міжнародних договорів.\

 

2.3. Сухопутні війська збройних сил україни

 

Сухопутні війська е головним носіем

бойової могутності Зброених Силнезалежної Української держави.

За своїм призначенням та обсягомпокладених на них завдань вони відіграютьвирішальнну роль у виконанні Збройними

Силами України своїх функційяк у мирний,так і военний час.

· Історія створення Сухопутних військ.

Сухопутні війська Збройних сил України були сформовані у складі Збройних сил України на підставі Указу Президента України відповідно до статті 4 “Закону України” “Про збройні сили України” у 1996 році.

 

Указ

Президента України

Про Сухопутні війська України

З метою підвищення войової готовності, реформування Збройних Сил України та відповідно до готовності, реформування Збройних Сили України Про Збройні Сили України” постановою:

 

1. Сформувати у складі Збройних Сил України Сухопутні війська України.

 

2. Підпорядкувати командування Сухопутними військами України органи управління та війська військових округів (оперативно-територіальних,0за переліком, що визначає Міністр оборони України.

 

3. Міністру оборони України утворити у двотижневий строк за рахунок чисельності центрального апарату Міністерства оборони України управління Сухопутних військ України та затвердити Положення про ці війська.

 

Президент України Л. Кучма

м. Кив, 23травння 1996 року.

 

Сухопутні війська Збройних сил України є головним носієм войової могутності Збройних сил незалежності Української держави.

За своїми призначеннями та обсягом покладених на них завдань вони відіграють вирішальну роль у виконанні Збройними силами У країни своїх функцій як у мирний так і воєнний час.

12 грудня - день сухопутних військ України.

 

Сучасні Сухопутні війська України – це міцний моноліт механізованих і танкових військ, ракетних військ і артилерії аеромобільних військ, армійської авіації частин і підрозділів протиповітряної оборони, спеціальних військ, частин та установ технічного і тилового забезпечення. До складу Сухопутних військ входять також військово-навчальні і медичні заклади, система військових комісаріатів, мережа центрів та установ культури, просвіти та дозвілля.

Воєнно-політична обстановка, нинішній та прогнозований рівень воєнної небезпеки дає можливість створити нову модель Сухопутних військ, які з урахуванням принципу оборонної достатності, економічних можливостей держави і максимального використання існуючої інфраструктури, запасів озброєння та військової техніки своєю боєготовністю і боєздатністю були спроможні стримувати будь-які агресивні прагнення, запобігати можливим військовим провокаціям, а на випадок агресії – нанести поразку агресору та примусити його зупинити бойові дії.

 

НАКАЗ

МІНІСТРА ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ПРО ЗАСНУВАННЯ НАГРУДНОГО ЗНАКУ

“Сухопутні війська України”

02.12.97 № 441 м. Київ

З нагоди встановлення Указом Президента україни Дня Сухопутних військ України та з метою підняття престижувійськової служби у Сухопутних військах України наказую:

1. Заснувати для військовослужбовців Сухопутних військ України нагрудний знак “Сухопутні війська України”.

2. Затвердити Положення про нагрудний знак “Сухопутні війська України” та його опис, що додається.

3. Організацію щодо виготовлення нагрудних знаків “Сухопутні війська України” та посвідчень до них покласти на заступника Міністра оборони України – командуючого Сухопутними військами Збройних сил України.

4. Контроль за виконаням наказу покласти на заступника Міністра оборони України – командуючого Сухопутними військами Збройних сил України.

5. Наказ розіслати до окремої військової частини Сухопутних військ.

 

Міністр оборони України
генерал-полковник О.І. Кузьмук

· Призначення, цілі та задачі сучасних Сухопутних військ Збройних сил України

Сухопутні війська України – найчисельніший вид Збройних сил. Вони становлять основу Збройних сил України. За своїм призначенням і обсягом покладених завдань Сухопутним військам відводиться вирішальна роль у запобіганні та відбитті можливої агресії проти України.

Сухопутні війська призначені для: відбиття ударів сухопутних угруповань агресора; утримання території, районів, рубежів, що займаються; розгрому угруповань противника,які вторглися на територію держави; участі в територіальній обороні держави.

На командування Сухопутних військ покладаються також завдання щодо формування, підготовки та відправки резервів і безпосереднього керівництва територіальною обороною країни.

Сучасні Сухопутні війська України – це міцний моноліт механізованих і танкових військ, ракетних військ і артилерії, аеромобільних військ, армійської авіації, частин і підрозділів протиповітряної оборони, спеціальних військ, частин та установ технічного і тилового забезпечення.

До складу Сухопутних військ входять також військово-навчальні і медичні заклади, система військових комісаріатів, мережа центрів та установ культури просвіти та дозвілля.

Воєнно-політична обстановка, нинішній та прогнозований рівень воєнної небезпеки дає можливість створити нову модель Сухопутних військ, які з урахуванням принципу оборонної достатності, економічних можливостей держави і максимального використання існуючої інфраструктури, запасів озброєння та військової техніки своєю боєготовністю і боєздатністю булиб б спроможні стримувати будь-які агресивні прагнення, запобігати можливим воєнним провокаціям, а на випадок агресії – нанести поразку агресору та примусити його зупинити бойові дії.

· СКЛАД СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК

Склад сухопутних військ Збройних Сил України

 

· Керівний склад командування Сухопутних військ України.

Члени військової ради командування сухопутних військ України.

- Командувач Сухопутними військами збройних сил України генерал-полковник;

- Перший заступник командувача Сухопутними військами України генерал -.............

- Начальник штабу – перший заступник командувача Сухопутними військами України генерал-лейтенант.

- Заступник командувача Сухопутними військами України з бойової підготовки генерал-лейтенант.

- Заступник командувача Сухопутними