Глава 42. ДОГОВІР ПОЗИЧКИ

Позичка - це договір, за яким одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку (ст. 827 ЦК).

До набрання чинності новим ЦК термін «позичка» використову­вався у законодавстві також на побутовому рівні як синонім терміна «позика» (частіше за все, коли мова йшла про відносини між громадя­нами та кредитними установами). Новий ЦК повернув терміну «по­зичка» зміст стародавнього римського поняття commodatum - кон­тракт, за яким індивідуально визначена річ передавалась у безоплат­не користування. Отже, поняття «позики» і «позички» не є тотожни­ми і відрізняються за наступними ознаками: 1) предметом позики є гроші та речі, визначені родовими ознаками; предметом позички - ін­дивідуально визначені неспоживні речі; 2) предмет позики за догово­ром передається у власність позичальника, а предмет позички пере­дається лише у користування; 3) за договором позики позичальник повинен повернути ту саму суму грошей або ту саму кількість речей, визначених родовими ознаками тієї ж якості; за договором позички поверненню підлягає річ, надана у користування; 4) договір позики може бути як оплатним (процентним), так і безоплатним (безпроцен­тним); а договір позички є виключно безоплатним.

Найближчим договірним типом щодо позички є найм (оренда). Право, яке встановлюється договором позички, є таким самим, що й право за договором найму - користуватися річчю у відповідності з її призначенням. Тому до відносин позички застосовуються положення глави 58 ЦК про найм (ч. З ст. 827 ЦК). Однак, на відміну від найму, фундаментом позички як договірного типу є безоплатний характер відносин сторін.

Договір позички може бути як реальним («позичкодавець пере­дає»), так і консенсуальним («позичкодавець зобов'язується переда­ти»). Виходячи з легального визначення договору безоплатного ко­ристування, сторони самі мають визначити, яку конструкцію вико­ристати. Реальний договір позички є одностороннім, бо зустрічних 8*

Розділ X

обов'язків він не породжує. Консенсуальний договір позички набуває двостороннього характеру: позичкодавець стає зобов'язаним переда­ти річ у користування, а користувач - повернути річ у визначений термін¹.

Сторонами договору позички є позичкодавець та користувач. По-зичкодавцем може бути як фізична, так і юридична особа, яка є влас­ником майна або котра за договором має право розпорядитися річчю. Єдине обмеження, яке міститься у ЦК щодо можливості власника ви­ступити у ролі позичальника, стосується юридичних осіб, котрі здійс­нюють підприємницьку діяльність. Такі юридичні особи не можуть укладати договори позички на користь осіб, які є їх засновниками, учасниками, керівниками, членами їх органів управління. Зазначені особи можуть прямо або опосередковано впливати на формування волі юридичної особи. Тому викладене обмеження спрямоване на недопущення зловживань з боку цих осіб та на захист інтересів самої юридичної особи, яка здійснює підприємницьку діяльність.

Обмежень щодо другої сторони - користувача законодавство не містить. Користувачами можуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи.

Істотними умовами договору позички є його предмет та безоплат­ність. Предметом договору позички можуть бути індивідуально виз­начені речі, які зберігають свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживні). Зрозуміло, що найпоширенішим предме­том договору позички є речі побутового призначення, але ніщо не за­важає сторонам укласти договір позички стосовно більш цінного май­на, зокрема, земельних ділянок, будівель, споруд, обладнання, транс­портних засобів, інших рухомих та нерухомих речей. Оскільки зако­нодавець у визначенні позички використовує термін «річ», майнові права не можуть бути предметом цього договору (на відміну від дого­вору найму).

Якщо у договорі відсутня достатня інформація щодо предмета, який має бути переданий у позичку, умова про предмет вважається непогодженою сторонами, а сам договір неукладеним.

Договір позички належить до безоплатних договорів. Користуван­ня річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо вказане випливає із суті відносин між ними (ч. 2 ст. 827 ЦК). Встановлення такого правила не є випадковим. Воно по­яснюється тим, що договір найму може й не містити умови про плату за користування майном, однак, за своєю природою він є виключно оплатним. Якщо розмір плати не встановлений договором найму, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, що мають істотне значення. Отже, можна вважати, якщо річ надаєть­ся у користування, останнє презюмується оплатним; про інше сторо-

¹ Іншої точки зору дотримується А. А. Іванов (див.: Гражданское право: Учеб. Ч. П / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М.: Проспект, 1997. - С. 292.

₁₀гГ>п'Я1АННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У КОРИСТУВАННЯ 229

повинні прямо домовитися у договорі або інше має випливати із суті відносин між ними.

Безоплатність позички не свідчить про відсутність у позичкодавця будь-якого інтересу стосовно укладення такого договору. Зокрема, позичкодавець може бути зацікавлений передати річ у безоплатне ко­ристування для того, щоб звільнити себе від витрат на утримання та збереження майна або задля реклами. Однак ці інтереси позичаль­ника знаходяться за межами договору позички та не охороняються законом¹.

Щодо строку, то він не є суттєвою умовою договору позички. Як­що сторони не встановили строку користування річчю, він визна­чається відповідно до мети користування нею (ст. 831 ЦК).

Форма. Крім загальних норм про форму правочину, до позички за­стосовуються спеціальні норми ст. 828 ЦК. Зокрема, договір позички речей побутового призначення між фізичними особами може уклада­тися усно (отже, його вчинення може доводитися показаннями свід­ків). Договори позички стосовно інших речей між фізичними особа­ми мають укладатися у письмовій формі. Письмова форма необхідна також для оформлення відносин позички між юридичними особами, юридичними та фізичними особами. Нотаріальному посвідченню підлягають договори позички транспортного засобу, в яких хоча б од­нією стороною є фізична особа, а також договори позички будівлі або іншої капітальної споруди, їх окремої частини (крім договорів найму житла), укладені на один рік і більше.

Питання про те, чи підлягає договір позички нерухомого майна державній реєстрації, у ЦК не вирішене, оскільки норма, аналогічна ст. 794 ЦК, у главі 60 ЦК відсутня. Однак у п. 106 Інструкції про пря­док вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мінюсту України від 3 березня 2004 р. № 20/ 5², роз'яс­нюється, що при посвідченні договорів найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) нотаріус роз'яснює сторонам також необхідність їх державної реєстрації у відповідних органах, про що робиться відмітка у тексті посвідчувального напису. Може йтися, що Інструкція «виправила» недолік, наявний у ЦК. Пра­во користування річчю за договором позички, безсумнівно, обмежує право власності на нерухомість, а, отже, має піддягати реєстрації. За­лишається лише сподіватися, що у майбутньому це питання буде ви­рішено на рівні ЦК.

Зміст договору позички. Обсяг обов'язків позичкодавця залежить від того: визначений договір позички як реальний чи як консенсуаль­ний. Консенсуальний договір позички (на відміну від реального) пе­редбачає обов'язок позичкодавця передати користувачеві річ у відпо-

Брагинский М. К, Витрянский В. В. Договорное право. Книга вторая: Договоры о передаче имущества. - М.-. Статут, 2000. - С. 760-761. ² Офіційний вісник України. - 2004. - № 10. - Ст. 639.