Суспільно-політичні уявлення Давнього світу

Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи — у IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростан­ня первісних суспільств у рабовласницькі державні утво­рення, а мислителі стали замислюватися над методами і

засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5—3 тис. років подолали шлях від міфологіч­них до раціонально-логічних форм світорозуміння, з ча­сом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідея­ми Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, пере­творилися на політичну науку.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціону­вання державної влади, справедливості, правосуддя пере­буває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з'яв­ляється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жер-ців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші пра­вила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і лю­дьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам — Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, під­порядкованість «нижчих вищим».

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисли­ві прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про ре­форми Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами — правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX—XIX ст.до н. е.) тощо. З уявленнями давніх вавилонян пов'язана одна з най­цінніших пам'яток східної політико-правової думки — Закони Хаммурапі (1792—1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано праг­нення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

У XIII—X ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізра­їльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Заповіт — більшу частину Біблії — одну з найцінніших книг в історії людства.

Ветхозавітні пророки започаткували ідею походжен­ня держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії За­кони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих.

Могутня імперія Мідія у VI ст. до н. е. стала вітчизною видатного мислителя, пророка і реформатора зороастриз­му, автора знаменитої «Авести» — Заратуштри (по-грець.-ки — Зороастр, жив між X і першою половиною VI ст. до н. е.). Світ, за її змістом, — це результат боротьби доб­рого і злого начал (Ахура-Мазди і Ангра-Ман'ю). Мазда — верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспільство без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Од­ним із перших у світовій думці Заратуштра висловив ідею рівності чоловіка і жінки. Але його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, де одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, той, хто має дітей, ставиться над тими, хто їх не має тощо.

Духовні вчення народів, що населяли Індостан з сере­дини II тис. до н.е., були викладені у Ведах (знання), пі­зніше — у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведій­ського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунто­вує панування космічного абсолюту — Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди форму­люючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вва­жати першоелементами теорії державного управління.

Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставив­ши в центр свого вчення проблему буття особистості,

заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рів­ності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до респуб­ліканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати по­літичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вва­жав другорядним. Сам Будда (Сіддхартха Гаутама (623— 544 до н. е.), у Північній Індії його іменували Шак'я Муні) став засновником «науки про праведність».

У Давній Індії ще з II тис. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовніш­ню політику, форми і методи здійснення державної вла­ди, правила поведінки правителів і чиновників, організа­цію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць — «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанак'ї (Каутільї). У ній узагальнено попередні вчення про мис­тецтво державного управління і політики. Майже водно­час з нею постали філософські концепції Платона й Арис­тотеля, поширювалися ідеї Конфуція і Сократа, Демокрі-та і Геракліта, Горгія і Протагора, Сюнь Цзи і Будди. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань.

«Артхашастра», утверджуючи зачатки договірної те­орії держави, концепції природної нерівності людей, охоплює три групи проблем: 1) вимоги, цілі й завдання діяльності освіченого монарха; 2) функції державного управління, правової політики і законодавства; 3) питан­ня війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин. Го­ловні її ідеї: політика вільна від моральних застережень і моральних отримань; авторитет Вед високий, але полі­тики не завжди повинні керуватися релігійно-догматич­ними настановами; політичні знання спираються на уза­гальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними при­значеннями — дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення); загальне бла­го ніяк не пов'язане з інтересами особи і досягається су­млінним виконанням кожним своїх обов'язків; люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосову­вати данду (примус, покарання); цар — земний бог, бать­ко для підданих; держава виникає з того, що народ оби­рає першого царя і призначає йому відповідне утриман­ня за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного ста­ну хаосу. Приблизно тоді з'являється всеохоплюючий кодекс поведінки населення — «Закони Ману» — міфічного пра­батька людей, першого царя, який передав їм Божі на­станови про походження світу і суспільства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успад­кування, покаяння, покарання тощо.

«Закони Ману» засвідчили поступовий відхід індій­ського суспільства від буддизму і повернення до оновле­ного брахманізму. Починаючи з II ст. до н. е., цей процес було відображено в літературному зібранні «Махабхара-та», дві книги з якого («Бхагавадгіта» та «Шантіпарва») сповнені політичними ідеями про походження влади, рес­публіканське правління, насильство як буденне явище по­літичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини.

Своєрідними ідеями збагатили світову політичну дум­ку давньокитайські мислителі, які чи не найпершими в історії політичних учень почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи полі­тичні доктрини на раціональний ґрунт, земну основу. Не­бо і в китайців «контролює» всі події в піднебессі, надає «небесний мандат» земному правителю або відкликає йо­го і передає більш гідному.

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед ми­слителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. е.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зі­бранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне мі­сце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює до­сконалі знання ритуалу, культури, демонструє поваж­ність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, по­вагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істи­ни, вірного шляху. Головне для нього — турбота про бла­го підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного упра­вління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стри­жневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдо­сконалення людської природи, а покарання закликав за­мінити вихованням.

Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 р. н. е. було офі­ційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Другу її течію — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. е.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо ство­рення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рів-новеликості» — казарменого рівноправ'я, започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відно­синах.

Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. е.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він об­ґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу ме­ту і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну ма­шину примусу, а право, закон — як найефективніший за­сіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верхо­венство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівнян­ня майна» (заохочення бідних до набуття власності, а ба­гатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) аб­солют. Держава, суспільство і людина — природна части­на Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утво­рення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава по­винна бути маленькою державою-селом, а народ — без­грамотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньо­грецьким мислителям. Категорія «політика» з часу її появи у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» — як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політич­ної справедливості. Ця політична ідеологія пройшла шість головних етапів, кожен з яких характеризує окре­мий напрям політичного мислення.

Етап античних, міфічних уявлень. Представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загаль­на їх риса — спроба змалювати виникнення Всесвіту, лю­дини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологі­чного світогляду.

Етап формування філософських поглядів на політич­ні процеси. Започаткований творчістю «семи мудреців» (кін. VII — поч. VI ст. до н. е.). Вироблені ними форму­ли «чеснотам — свій, пророкам — чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «за­кон — це поєднання права і сили», «навчившись підпо­рядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не погро­жуй вільним, нема на те права», «не бажай неможливо­го», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається ін­шому», «закон — втілення найвищої могутності», «воло­дій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори доречно» (Біант); «демократія краще тиранії», «не карай злочинця, а поперджай злочин», «люби зако­ни старі, а їжу свіжу» (Періандр) та ін. — покликані бу­ли стати моральною нормою співжиття.

Солон (640—559 до н. е.) завдяки рішучим реформам в економічному і державному будівництві ввійшов в істо­рію як «батько» політичних революцій і родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.

На розвиток політичної ідеології особливо вплинуло вчення Демокріта (470—366 до н.е.). Про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, дер­жаву і закони як штучні утворення людей внаслідок при­родного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент «хорошої» держави. Демокріт доводив земне, а не боже­ственне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фігу­рували вчення Піфагора (580—500 до н. е.), Геракліта (530—470 до н. е.) та деяких інших давньогрецьких ми­слителів.

Етап появи раціоналістичних інтерпретацій політич­ного розвитку. Творцями їх виступили софісти, найяскра­вішими представниками яких були Протагор (481—411 до н. е.), Горгій (483—375 до н. е.), Гіппій (460—400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. їх творчість збіглася з третьою політичною револю­цією в Афінах.

Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до «міри всіх речей», природної рівності людей, у тому числі й ра­бів, у розвитку демократичних поглядів.

Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів. Він пов'язаний з іменами Сократа (469—309 до н. е.) і Платона (427—347 до н. е.).

Аналізуючи проблеми державного життя, громадян­ських обов'язків, справедливості, права, Сократ вважав «мірою всіх речей» не людину, а Бога, що не завадило йому створити світську концепцію «об'єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права». Справед­ливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо — це одна з чеснот, а будь-яка чеснота — це знання, це морально-прекрасне. Добро і зло в політич­ній діяльності — наслідки наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те й справедливо». Божест­венне, природне право і позитивне законодавство не про­тистоять, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, до­повнюють одне одного. Вітчизна і закони — понад усе. Державу й громадян пов'язують договірні стосунки. По­літична свобода — це панування справедливих законів.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його пра­цях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концеп­ції ідеальної справедливої держави, політичної солідар­ності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять полі- тики, політичних знань, політичного мистецтва, політич­ної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, мож­ливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування при­ватної власності, а також практичні пропозиції щодо си­стеми державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо.

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (рад-ницьку, захисну і ділову), які покладаються на три від­повідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона до­тримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спі­льність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філосо-фів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Платон виділяв 8 форм державного правління: 1) істинне правління; 2) законна монархія (царська влада); 3) незаконна монархія (тира­нія); 4) законна влада небагатьох (аристократія); 5) неза­конна влада небагатьох (олігархія); 6) законна демокра­тія (на основі законів); 7) незаконна демократія (за відсу­тності законів); 8) тімократія (ненависний Платону тип владування).

Демократія — лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а то­му переростає в тиранію — «панування найгіршого обран­ця народу, оточеного натовпом негідників». Справедли­вість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втру­чався в чужі справи («кожному — своє»). Політика — «царське мистецтво», засноване на знаннях і таланті прави­ти людьми. Політичне мистецтво — це мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дружніх однодумців. Закони встановлюють для загального блага, і вони не можуть мати корпоративно­го характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свобо­ду підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука про закони — най­важливіша наука вдосконалення людини.

Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем і оформлення давньої по­літичної науки як специфічної галузі знань. Пов'язаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів — Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об'єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може бра­ти участь у законотворчій, судовій і військовій діяльно­сті. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння кате­горії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, вті­лена у верховній владі і залежна від кількості правля­чих: один — монархія або тиранія; декілька — аристо­кратія чи олігархія, більшість — політія або демокра­тія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма — політія — своєрід­не переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішу­ються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів. Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають. Для запобігання політичних переворотів прин­цип рівності за гідністю правителі доповнюють принци­пом політичної справедливості — відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча (нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка за­стосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політич­на справедливість можлива лише у стосунках між вільни­ми, рівними людьми і втілюється у політичній формі вла­дування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю приро­дою — вільні, інші — раби», але відносини між паном і ра­бом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості — право як норма полі­тичного спілкування індивідів, як відносна рівність: «рів­ним — рівне, нерівним — нерівне».

Право — політичний інститут, неполітичного права не існує. Воно складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, й умовного права, встановле­ного людьми (позитивне право). Останнє Аристотель поді- ляє на писане (закони держави) і неписане (звичаєве пра­во). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство — це політична діяльність, невід'ємна частина політичного процесу, а політичне правління — правління законів, а не людей. Якщо закон — явище політичне, то будь-які полі­тичні інституції повинні мати правовий характер.

Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлен­ня політичної теорії як «науки наук», започатковує роз­виток політичної етики, політичної юриспруденції, вима­льовує обриси майбутнього класичного конституціоналіз­му, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, по­літичну сутність людини, співвідношення матерії і фор­ми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує мето­дологію дослідження політичних процесів.

Етап поступового занепаду давньогрецької держав­ності під тиском Македонії і Риму (III—II ст. до н. е.). Цей період характерний злетом започаткованої Аристоте­лем політичної етики, об'єктом вивчення якої були при­рода, внутрішня структура, місце політичної моралі в си­стемі політичних відносин і суспільному житті. Етика стала основою творчості Епікура (341—270 до н. е.) дав­ніх стоїків — Зенона (336—264 до н. е.), Клеанфа (331— 232 до н. е.), Хрісіппа (277—208 до н. е.).

З іменем Полібія (210—128 до н. е.) пов'язане започаткування політичної історії як науки («Всезагальна історія»). Історію людства він розглядав як закономірний, необхідний процес руху до нового за всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності — природний про­цес у межах циклу: царство — тиранія — аристократія — олігархія — демократія — охлократія. Полівій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство — з тиранією, аристократію — з олігар­хією, демократію — з охлократією. Найраціональніша форма держави — змішане правління царя, старійшин і народу (переплетення рис царства, аристократії й демокра­тії). Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна од­ній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що за­безпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати По­лібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад. Основа могутності держави — богобоязливість гро­мадян, їх лагідність, покірність, на виховання яких спря­мовувати добрі звичаї і справедливі закони. Полібій став одним з перших теоретиків автономії, маючи на увазі гре­цькі поліси, які у II ст. до н. е. один за одним втрачали не­залежність.

З 146 р. до н. е. Греція була підпорядкована Римові, і могутній інтелектуальний струм мислителів Еллади пронизав і Римську Республіку, політична думка в якій розвивалася і на власній основі під відчутним впливом релігійних вчень і боротьби патриціїв та плебеїв, вільних і рабів.

Тогочасні політичні погляди містили Закони XII таб­лиць (451—450 до н. е.) з акцентом не на державних ін­ституціях, а на особистих і майнових правах людини: за­конах Канулея (445 до н. е.), Ліцінія Столона та Секстія Латерана (367 до н. е.), Петелія (326 до н. е.), Гортензія (287 до н. е.), Фламінія (232 до н. е.), Тіберія і Гая Гра-кхів (133—123 до н. е.), інших нормативних актах, які захищали інтереси плебеїв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватної власності, майнові (особливо земельні) відносини, правила судочин­ства, визначали повноваження «трьох влад» — монархіч­ної (влада консулів), аристократичної (влада сенату) і де­мократичної (влада народу). У зв'язку з цим Полібій вва­жав, що Римську республіку можна водночас вважати і монархією, і аристократією, і демократією.

Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. е. її засновником вважають Мар­ка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов'язки» він суттєво розвинув ідеї про державу як рес­публіку — справу народу, згуртованого спільними ін­тересами і згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правління в основному збігаються з точкою зору Полібія, а вчення про рівність містить супе­речливі гасла: а) «за природою всі ми подібні і рівні один перед одним», «між людьми ніякої різниці немає», «пе­ред законом всі рівні», «вважати найбагатших людей найліпшими — огидно»; б) «рабство обумовлене приро­дою», «рабський стан корисний», «рівність вільних не­справедлива, коли при цьому не відрізняються ступені в соціальному становищі та гідності».

Справжній правитель має бути мудрим, справедли­вим, передбачливим, виваженим, красномовним, обізна- ним з ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на все заради благополуччя держави. Бог збері­гає такому правителеві спеціальне місце на небі.

Цицерон, виходячи з постулату «під дію законів під­падають всі», розробив проекти законів про релігію і про магістрати, які збагатили теорію державного управління. У них детально визначено повноваження державної бур­жуазії, міру її влади і міру покірності громадян. Він заклав правові засади міжнародного політичного спілку­вання, міжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхідності до­тримання міжнародних зобов'язань, поділу воєн на спра­ведливі й несправедливі.

Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3—65 н. е.), Епіктета (50—140 н. е.), Марка Аврелія (121—180 н. е.) та ін­ших римських стоїків, які в умовах посилення авторита­ризму, правового свавілля проповідували політичну па­сивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.

На думку Сенеки, природна держава з природним правом — це всесвіт, що базується на божественному на­чалі, а люди, «рідні один одному», «співтовариші по раб­ству», підпорядковуються світовим небесним законам.

Епіктет дотримувався християнського принципу «чо­го не бажаєш собі, не бажай іншим», засуджував рабство і багатство.

Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважли­вішою цінністю свободу підданих.

Неабиякий вплив на подальший розвиток світової по­літичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-тео-ретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівні, а політичні доктрини ввели в правовий контекст. Справед­ливість (юстицію) тлумачили як «волю віддавати кожно­му своє право». Значно вплинула на подальші політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юриста­ми кодифікація імператорських конституцій, яких було кілька тисяч. Та найціннішою політико-правовою па­м'яткою став Корпус юріс цівіліс — «Зведення Юстініана» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнішим джере­лом багатовікового запозичення засад римського права більшістю європейських країн, що відчутно вплинуло на еволюцію політичної думки та політичне життя.

Політичні вчення епох Раннього християнства і Середньовіччя

З І тисячоліття н.е. суспільно-політична думка на Сході й на Заході розвивалася переважно завдяки старан­ням представників богослов'я. Адже з економічним, полі­тичним, моральним, інтелектуальним занепадом Греції та Риму земна держава поставала як втілення зла, безза­коння, несправедливості, терору, експлуатації, розбеще­ності. Така політична реальність створила сприятливі умови для бурхливого розвитку християнства.

Згідно з його ученням, людина — вершина творіння Бога, носій образу і подоби Божої, духовно-тілесна істо­та, що об'єднує матеріальне і духовне начала, вічна, без­смертна, раціональна, наділена даром творчості, вільна як перед Богом, так і перед дияволом. Вона відповідає за лад у світі та в самій собі. Але гріхопадіння Адама і Єви, гріхи їх нащадків порушили первісну богоподібність, не­винність, і людина стала носієм гріховності. Першим пе­реможцем гріховної сили став Ісус Христос, який приніс нове вчення, взяв на себе гріхи світу і врятував людство. Однак страждання у християнстві — не самоціль, а сила в боротьбі зі злом у собі та навколо себе. Призначення людини — не аскетичність, а самовдосконалення, законо­послушность, виконання Божих заповідей і покірність церкві. Християнство виходило з ідеї свободи і рівності людей, закликало до вияву доброї волі, взаємного про­щення, любові й справедливості незалежно від звань, станів, титулів, багатства і віку.

Якщо протягом перших трьох століть римські імпера­тори нещадно нищили прихильників та послідовників християнства, то у 313 р., за царя Константина Великого, воно було проголошено пануючою релігією в імперії.

Хоча римські імператори вважали себе намісниками Бога на землі, необмеженими ніякими законами, церква все більше прагнула утвердити в суспільному житті зверх­ність духовної влади над світською. Єпископ Аврелій Ав­густин (354—430) у праці «Про град Божий» виступав за верховенство церкви в політичному житті. Держава, на його думку, — сукупність людей, об'єднаних суспільни­ми зв'язками, її зусилля повинні спрямовуватися не ли­ше на задоволення земних потреб, а й на нищення воро­гів церкви, запобігання злочинові проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виражається лише в схильності індивіда до порочних дій; державна влада ні­чим не відрізняється від зграї розбійників, але політич­ну опозицію треба рішуче викорінювати.

Виправданням феодального устрою, що виявилося у формулі «церква — сонце, держава — місяць», позначе­ні суспільно-політичні теорії схоластів, які вважали, що людина взагалі (як родове узагальнення) не існує, реаль­ними є лише окремі особи. Англієць Ансельм Кентерберійський (IX ст.) — батько схоластики — використовую­чи постулати логіки, доводив необхідність втілення Бога в людині. Француз Іоанн Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римського права у вихованні людини, ви­правдовував тираноборство. Італієць Йоахим Флорський (XII ст.) засуджував насильство, яке назавжди переможе дух свободи, любові й миру. Німець Альберт Великий (XIII ст.) понад усе ставив совість людини, завдяки якій вона втілює універсальні принципи моральної поведінки.

Найпомітніша постать цього періоду — Фома Аквінський (1224—1274), домініканський теолог, автор праць «Сума проти язичників» та «Сума теології». Особистість він розглядає як найвище з творінь розумної природи. Якщо інтелект у Богові — сутність, то інтелект у люди­ни — потенція сутності. Заперечуючи августиніанство (пріоритет інтуїції), залишаючись на позиціях релігійно­го догматизму, звертався до розуму, здорового глузду лю­дини. Водночас поділяв людей на вищий клас — прави­телів, середній — воїнів, суддів, чиновників, вчених, священиків і дворян, нижчий — найманців, ремісників, «брудний люд». Природні закони, які водночас визнача­ють і моральні норми, на його думку, поступаються і під­порядковуються законам вічним, божественному розуму, але не суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному Писанні, випра­вляють недосконалість людських законів. Мета держав­ної влади — забезпечити благо суспільної істоти — людини. Ідеал форми державного правління — влада од­ного (монархія). Фома Аквінський обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливості. Церква має панувати над громадянським суспільством, духовна влада — над світською. Єретики підлягають смертній карі, а монахи-домініканці перетво­рюються на «псів Господа». Аквінський теоретично обґрунтував необхідність інквізиції і розробив вчення про індульгенції.

Традиції класичної схоластики продовжували згодом монах-францисканець Вільям Оккам (1285—1349), фран­цузький схоласт Жан Бурідан (1300—1358).

Провісником свободи совісті й права народу на зако­нодавчу владу став у XIV ст. італійський мислитель Марсилій Падуанський (1280—1343), який вважав, що Єван­геліє — не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бу­ти примусу, вона — справа совісті людини. Він першим у середньовічній політичній думці чітко розрізняв зако­нодавчу і виконавчу влади, розвинув ідею суспільного до­говору, народного суверенітету. Водночас був прихильни­ком станової монархії, поділу суспільства на дві станові категорії: 1) правляча категорія — духовенство, адмініс­трація і військові, до компетенції якої належать керівні суспільні функції; 2) підлегла категорія — землероби, ре­місники і торгівці, які повинні турбуватися лише про особисті інтереси.

Державний організм, на погляд Марсилія, складаєть­ся з двох частин: фізичної, до якої належать люди, та не­матеріальної — законів, що тяжіють над суспільством. Римський папа не може претендувати на світську владу. Новими рисами збагатив політичну ідеологію чеський мислитель Ян Гус (1371—1415), який виступав проти привілеїв священнослужителів.

У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав'язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, люд­ському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відроджен­ня (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації.

Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захи­щали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканіз­му — найсправедливішого, на його думку, устрою суспі­льства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеоло­гію раннього гуманізму розвивають інші італійські ми­слителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування пред­ставницьких органів, виконавчої системи