Студопедия — Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький






Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій.

Життя В. Винниченка у вимушеній еміграції пере­творилося на справжню трагедію. Після безуспішної по­їздки 1920 р. до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо подальшої долі сувереніте­ту України, він опинився під нещадною критикою еміг­рантських кіл. Більшість еміграції не зрозуміла, що спроба налагодити зв'язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Вин­ниченка, а намаганням знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Опинившись між двох вогнів, Вин­ниченко на довгі роки замовк як політик і політичний мислитель. Однак за два роки до смерті він написав уні­кальний твір під назвою «Заповіт борцям за визволен­ня», в якому відображена еволюція його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.

Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Укра­їну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде за­хищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і те­пер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зве­ться «Українською Повстанською Армією». Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціаль­но-політичним прагненням. «Треба, — продовжує пись­менник, — чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція — тільки невелика частинка на­ції, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, «конституції», «законів», а ба­жає, тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, ба­жає творити тут на чужині кадри, які мають стати в при­годі Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». З цього поста­ють головні завдання української еміграції: нарощувати власну конструктивну діяльність, розвінчувати всілякі спроби дискредитувати українську національно-держав­ну ідею.

Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв'язання національне-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилеж­них соціальних систем. Ця заповідь випливає з роздумів В. Винниченка не лише про Україну, а й про долю усьо­го людства. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він, колишній соціал-демократ, розчаровується в ідеях соціа­лізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу неволю, ніж та, що була до революції. У своїх останніх творах — «Конкордизм», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне»,— ідеї яких він стисло викла­дає в «Заповіті борцям за визволення», В. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості суспі­льно-політичного розвитку — в самій людині. А щоб зро­бити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини — психіку, душу, мо­раль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.

Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунту­валася на його соціально-політичній програмі так званої «колектократії» — системи всебічної (духовної, право­вої, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій розглядав він перспекти­ви розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відно­син. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збі­гаються з ідеями представників «теорії конвергенції» (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гинберген, Р. Арон, А. Са­харов та ін.).

У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених, які розвивали політичну дум­ку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984). Він уперше здійснив глибокий аналіз історії укра­їнської політичної думки з другої половини XIX ст. до се­редини 80-х років XX ст.

Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, не­повторний, національний характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведін­ки і системою звичаїв», характерних для певної країни. Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, першою важливою прикметою його вважав орга­нічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної, і східної — християнсь­ко-духовної. Розглядаючи особливості національного ста­новлення українського народу, він відносить його до так званих неісторичних, або недержавних народів, характе­рною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія по­літичної свідомості й елітарної культури. А відсутність іс­торично сформованої вищої еліти утруднює побудову на­ціональної держави. На його думку, процес націотворен-ня, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотвор-чим чинником є провідна верства, а й навпаки (вважав, що так відбувається в Україні), — знизу вгору, через на­ціональне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.

І. Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політоло­гом, прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викли­кав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на об­лудних принципах типу ленінського гасла про «самовиз­начення надій аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Ли­сяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки. Наступний стан — органі­заційне утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.

Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції багато в чому перегукуються з ідеями В. Вин-ниченка, конкретизують і доповнюють їх. У статті «Що робити?» він звертає увагу на ту велику різницю, яка іс­нує між поняттями «демократія» і «революція». «Революція — це боротьба за владу й за політи-ко-соціальні зміни засобами насильства. Але для демо­кратії притаманне те, що вона обмежує застосування на­сильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що ви­ключає й революцію, й контрреволюцію». Виходячи з цього, діяльність значної частини українського емігра­ційного табору визначав як недемократичну і звертав увагу на цілі діяльності демократичних еміграційних сил: необхідність «періодичної зміни лідерів» у середови­щі самої діаспори; розмежування церковної і політичної сфер; систематичний обмін думок щодо нагальних проб­лем і виховання терпимості «супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів»; створення в еміграції демокра­тичної української преси, «співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства» тощо.

У середині 60-х років він дійшов висновку про зане­пад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріо­тичні кола повернулися до стану «аполітичного культур­ництва». Так виникла ідея написати заяву від американ­ської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюднення послугувала готовою політичною про­грамою для української підрадянської інтелігенції. Заяву як колективний документ політичної думки було написа­но упродовж 1966—1967 pp. Текст «Заяви» містив вимо­ги: встановити право громадянства УРСР окремо від все­союзного громадянства; налагодити дипломатичні відно­сини між Українською РСР і зарубіжними країнами; унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури; забезпечити для українських грома­дян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіцій­ною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної політичної організації, спроможної ухва­лювати незалежні рішення в політичних справах; нада­ти українській мові права державної мови в Українській РСР; реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні україн­ської історії та культури; легалізувати Українську авто­кефальну православну церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радян­ському Союзі тощо.

Попри те, що «Заява» викликала протести серед емі­граційного національно-патріотичного «істеблішменту» (англ, establishment — засновувати, зміцнювати) й була проігнорована офіційними органами СРСР та УРСР, вона все ж таки виконала свою роль, дійшовши до найважли­вішого адресата — українського народу. І. Лисяк-Руд­ницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України. Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного укра­їнського суспільства і культурного життя за розпорошен­ня українських сил по різних країнах. «Зберігаючи нас самих як українську спільноту поза межами батьківщи­ни,— писав І. Лисяк-Рудницький,— здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, скла­даючи раз у раз докази нашої живучести, ми подаємо ве­лику моральну заохоту нашим братам і сестрам на різних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української спра­ви». Друге завдання — заповнення прогалин «в культур­ному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах», збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва. Третє завдання — «знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви сві­жого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці».

Зародження й утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні

Трагічна смерть М. Хвильового на початку 30-х років XX ст. мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки підрадянської України. Від­новилась вона через кілька десятиліть, під час хрущов-ської відлиги. Представники її увійшли в історію як «дисиденти», або «шістдесятники».

Дисиденти (лат. dissidens, dissident'® — незгідний, від dissidere — не погоджуватися, розходитися)інакомислячі особи, які виступа­ють проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.

Термін увійшов у сучасну суспільно-політичну і пра­вову лексику з історії релігії. У середні віки цим словом у Західній Європі називали віровідступників, єретиків або тих, хто не дотримувався учення церкви. З 60-х ро­ків XX ст. дисидентами стали називати осіб, які в атмо­сфері тоталітарних режимів відкрито протиставляли свої переконання панівній ідеології.

У післясталінський період дисиденти першими пору­шили українську проблему, заявили про невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні, вступили в нерівну боротьбу за право українського наро­ду на незалежне існування на своїй землі. Серед шістде­сятників були письменники, журналісти, історики, пси­хологи, юристи: С. Вірун, М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський, Л. Костенко, Л. Лук'янен-ко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл.

Однією з основних форм організованого протесту в 60—80-ті роки було створення і діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп. Серед них — «Українська робітничо-селянська спілка», у проекті якої, написаному її фундатором Левком Лук'яненком, було висловлено упевненість у тому, що «для покращен­ня матеріального і політичного становища громадян рес­публіки України необхідно вийти зі складу СРСР на під­ставі ст. 17 Конституції СРСР і утвердити незалежну дер­жаву». В Одесі виникла «Демократична спілка соціалістів». У Західній Україні діяли невеликі нелегальні, пере­важно культурологічні, групи — «Об'єднана партія визво­лення України», «Український національний комітет», «Український національний фронт», — які виступали за українську самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого українського народу.

На початку 70-х років, коли СРСР ратифікував у 1973 р. міжнародні пакти прав людини, а в 1975 р. під­писав Заключний акт в Гельсінкі, в Україні, як і в інших республіках СРСР, починає розвиватися правозахисний рух. 9 листопада 1976 р. утворилася Українська група сприяння виконанню гельсінських домовленостей (за­сновники М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий). У Деклара­ції, проголошеній групою, ставились такі завдання: озна­йомлення зі змістом Загальної Декларації прав людини, схваленої ООН у 1948 p.; активне сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акту; надання Україні права бути представленою на всіх міжнародних форумах як суверенній державі; акредитація в Україні представ­ників зарубіжної преси та ін.

Специфічною формою інакомислення в цей період стає так званий самвидав, основним завданням якого бу­ло поширення різноманітних матеріалів — від рукопис­них журналів до релігійне-духовних псалмів, сторінок Євангелія, творів Д. Донцова, тогочасних заборонених віршів і публіцистики. Рух 60—70-х років поповнювався також релігійними дисидентами — віруючими забороне­них конфесій і протестантських громад, представниками єврейських кіл, що прагнули вільного виїзду за кордон, кримських татар, що домагалися повернення на свої зем­лі, та ін.

Поширеною формою протесту були на той час відкри­ті публічні заяви і звернення — акції протесту на захист заарештованих товаришів, вимоги виконання державних законів і Конституції, наукові конференції на захист української мови, листи і звернення до керівних органів влади.

Дисидентські твори зробили суттєвий внесок у загаль­ний розвиток української суспільно-політичної думки. «За умов накинутої одностайності, — пише І. Лисяк-Ру-дницький, — неортодоксальні ідеї діють як каталізатори сил оновлення. Заяви дисидентів можуть правити за по­казник бродіння в глибинах українського суспільства. Вони також указують напрям імовірного розвитку Укра­їни в разі послаблення репресій». Важливим аспектом мислення дисидентів, які становили рух протесту в Укра­їні 60—70-х років, було його правове забарвлення. Всі твори, діяння, звернення шістдесятників об'єднані ідеєю влади закону, тому їх нерідко називають «правозахисни­ками». У своїй творчій і практичній діяльності вони про­тистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи від­критого суспільства, демократії, гласності, ненасильни­цькі форми захисту прав людини та ідеали правової дер­жави і громадянського суспільства, самоцінності особис­тості.

Українська політична думка, репрезентована рухом 60-х років, мала, звичайно, й слабкі сторони. Вона була переважно «письменницькою», емоційною, їй нерідко бракувало філософської виваженості.

З проголошенням державної незалежності України дисидентський рух втратив своє первісне ідеологічне зна­чення. Було скасовано відповідні статті Кримінального кодексу, а засуджені за інакомислення особи були реабі­літовані й поновлені в громадянських правах.

У роки радянського політичного режиму, панування марксистсько-ленінської ідеології політична думка в Україні фактично не просунулась уперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Це пов'язано, насамперед, з тим, що в СРСР політичну нау­ку переважно репрезентувало таке вузькокласове і догма­тичне вчення, як «науковий комунізм». Критично-аналі­тична його функція була притлумлена виправдаль-нозахисною, а методологічно-концептуальні засади зде­формовані ідеологічною парадигмою поділу людства на «своїх» і «чужих». Тому, здобувши незалежність, Украї­на вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.

У 90-ті роки XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Поступово були реформовані ста­рі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові уста­нови. Звичайно, все це з'явилося не на порожньому місці. Безцінним для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну дум­ку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні по­літичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави.

Український соціологічний інститут у Відні (УСІ).

Перший науковий український заклад в еміграції. Засно­ваний наприкінці 1919 p. M. Грушевським, став основ­ним місцем його наукової діяльності впродовж перебу­вання за кордоном. Тут він видрукував чимало наукових праць, у тому числі політологічного характеру, вів лек­ційну, пропагандистську та наукову роботу. Проіснував­ши до 1922 p., інститут підготував і видав друком моно­графію М. Грушевського «Початки громадянства (генети­чна соціологія)», у якій обґрунтував свої погляди на дер­жаву і націю, а також «З починів українського соціаліс­тичного руху. Михайло Драгоманов і Женевський соціа­лістичний гурток» — збірник матеріалів про піонерів української політичної думки М. Зібера, М. Драгомано-ва, С. Подолинського. Видавав також монографії співро­бітників інституту.

Український вільний університет (УВУ). Науко­во-педагогічний та видавничий український заклад, засно­ваний у січні 1921 р. у Відні. З жовтня 1921 до 1945 року функціонував у Празі, а з 1945 р. — у Мюнхені. З 1921 до 1945 року тут було захищено 132 дисертації, зокрема 95 — з політичних та юридичних наук, видано 5 збірників і 27 окремих томів наукових праць.

Український науковий інститут у Берліні (УНІ-Б). Функціонував як філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма з листопада 1926 р. Дослідження в галу­зі політології і політичної історії України розгорталися на кафедрах української державності й української істо­рії, які очолювали В. Липинський і Д. Дорошенко.

Східно-Європейський дослідний інститут їм. В. Липинського. Діє з 1963 р. у Філадельфії (СІЛА). Тут збері­гають, опрацьовують та публікують архівні матеріали і творчий доробок В. Липинського, інші документи, пов'я­зані з новітньою історією України.

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і вітчизняні по­літологічні центри, новостворені ті, що розгорнули свою діяльність на базі існуючих установ. До них, зокрема, на­лежать:

Інститут держави і права їм. В. М. Корецького НАН України. Науково-дослідницька установа, де досліджу­ється широке коло правових, політичних та міжнарод­них проблем, що мають важливе значення для розвитку юридичної науки і становлення української правової дер­жави. Утворений 1969 р. на основі Сектора держави і права АН УРСР, заснованого в 1949 р. Головні напрями наукових досліджень — теоретичні й прикладні пробле­ми формування України як суверенної і незалежної, де­мократичної, соціальної, правової держави; правова сис­тема України; роль закону в регулюванні суспільних від­носин, ефективності реалізації чинного законодавства; іс­торія розвитку політико-правових інститутів в Україні; політологічні аспекти державно-правового будівництва в республіці; права і свободи людини і громадянина та ін. Інститут видає збірник «Правова держава» і щорічник наукових праць з юридичних і політологічних питань «Держава і право», є співвидавцем журналів «Право України», «Підприємництво, господарство і право», здій­снює видання багатотомної «Юридичної енциклопедії».

Українська асоціація політологів. Утворена в березні 1991 р. з метою сприяти розвиткові політичних наук в Україні, підготовки наукових кадрів, вироблення реко­мендацій для поліпшення соціально-політичної ситуації в республіці, експертної оцінки нормативних актів і по­літичних рішень державних органів, підтримки зв'язків і обміну досвідом із політологічними центрами зарубіж­них країн і міжнародних організацій.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України — науково-дослідницька установа, утворе­на 1991 р. у Києві. Головний напрям діяльності — дослі­дження закономірностей політичного розвитку та етнона­ціональних процесів. У структурі інституту діють відді­ли етнополітології, теоретичних та прикладних проблем політології, національних меншин та ін., а також науко­ві центри політичних технологій, історії політології, проблем церкви та етноконфесійних досліджень. Видає «Наукові записки Інституту політичних та етнонаціо­нальних досліджень НАН України». Є співзасновником журналів «Політична думка», «Людина і політика», «Український історичний журнал».

Українська академія політичних наук (УАПН). Доб­ровільна громадська організація, що об'єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядуван­ня з метою сприяння розвитку політичної науки, науко­вим дослідженням у галузях історії політичної думки, методології, теорії політики, прикладної політології. Створена 1993 р.

Утвердженню політичної науки в українському сус­пільстві в сучасних умовах значною мірою сприяє систе­ма вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на утвердження політичних знань у молодіж­ному середовищі. Сучасній політичній науці належить вирішити низку суттєвих завдань, серед них: окреслення кола найголовніших проблем, на яких має зосередитись на етапі свого становлення вітчизняна політична наука; розвиток прикладної політології задля встановлення в су­спільстві цивілізованих норм і методів здійснення полі­тичної влади; підготовка і перепідготовка кадрів політо-логів-викладачів, науковців і професійних політиків за­гальнодержавного та місцевого рівнів; налагодження та підтримка зв'язків із світовими політологічними центра­ми і школами; формування в людей високого рівня полі­тичної та правової культури.

Становище вітчизняної політичної науки на сучасно­му етапі проаналізував 24—27 жовтня 2000 р. Всеукра­їнський науково-практичний симпозіум з проблеми «Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку», учасники якого відзначили значне зростання в останні роки рівня політичної освіченості громадян, активізацію наукових розробок, накопичення певного досвіду викла­дання політології.

Запитання. Завдання

1. Назвіть і охарактеризуйте політичні течи в інших країнах, ана­логічні українському націонал-комунізмові.

2. Зробіть порівняльний політологічний аналіз основних Ідей бро­шури С. Мазлаха І В. Шахрая «До хвилі» та суспільно-політичних думок, висловлених у художніх І публіцистичних творах М. Хвильового.

3. Проаналізуйте сучасні науково-публіцистичні праці, присвячені Д. Донцову, і визначте ставлення до його ідейно-полІтичноІ спадщини різних наукових кіл і політичних угруповань.

4. Проілюструйте на прикладах із сучасного політичного життя України доцільність критики В. Липинським демократії як держав­но-політичного устрою і дайте із сучасної точки зору політологічну оцін­ку його монархічно-консервативній концепції та політологічним ідеям.

5. Ознайомившись із працею В. Винниченка «Заповіт борцям за визволення», дайте їй політичну оцінку з погляду сьогодення.

6. Проілюструйте характеристику І. Лисяком-Рудницьким україн­ського народу як народу «недержавного».

7. Прочитайте поему «Хрест» Миколи Руденка І вичленіть сформу­льовані в ній політичні проблеми

8. Охарактеризуйте діяльність найвідоміших політологічних цент­рів сучасної України.







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 558. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Примеры решения типовых задач. Пример 1.Степень диссоциации уксусной кислоты в 0,1 М растворе равна 1,32∙10-2   Пример 1.Степень диссоциации уксусной кислоты в 0,1 М растворе равна 1,32∙10-2. Найдите константу диссоциации кислоты и значение рК. Решение. Подставим данные задачи в уравнение закона разбавления К = a2См/(1 –a) =...

Экспертная оценка как метод психологического исследования Экспертная оценка – диагностический метод измерения, с помощью которого качественные особенности психических явлений получают свое числовое выражение в форме количественных оценок...

В теории государства и права выделяют два пути возникновения государства: восточный и западный Восточный путь возникновения государства представляет собой плавный переход, перерастание первобытного общества в государство...

Виды сухожильных швов После выделения культи сухожилия и эвакуации гематомы приступают к восстановлению целостности сухожилия...

КОНСТРУКЦИЯ КОЛЕСНОЙ ПАРЫ ВАГОНА Тип колёсной пары определяется типом оси и диаметром колес. Согласно ГОСТ 4835-2006* устанавливаются типы колесных пар для грузовых вагонов с осями РУ1Ш и РВ2Ш и колесами диаметром по кругу катания 957 мм. Номинальный диаметр колеса – 950 мм...

Философские школы эпохи эллинизма (неоплатонизм, эпикуреизм, стоицизм, скептицизм). Эпоха эллинизма со времени походов Александра Македонского, в результате которых была образована гигантская империя от Индии на востоке до Греции и Македонии на западе...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия