Студопедия — Поняття та особливості громадянського суспільства
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Поняття та особливості громадянського суспільства






Поняття «громадянське суспільство» по-різному тлу­мачили в суспільних науках. Так, Ш.-Л. Монтеск'є, вва­жаючи, що суспільство не може існувати без уряду, роз­різняв державу як союз громадян та державу як сукуп­ність посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії суспільства порівнював державу з біоло- гічним організмом, вважав її агрегатом органів управлін­ня, володарювання. Його «апаратна» ідея пізніше була використана марксизмом.

Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві іс­нували органи володарювання, головний з яких — збори дорослих родичів. Функції володарювання ще не виокре­милися в життєдіяльності спільноти, громада була водно­час джерелом і носієм влади. Поступово відбувалася ієрархізація (грец. hieros — священний і archia — влада — по­діл на вищі й нижчі посади, чини; суворий порядок підле­глості нижчих щодо посади або чину осіб вищим) громад­ського управління, внаслідок чого пересічні общинники були відсторонені від управління общиною. Народні збори замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин пе­ретворюються на дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки частина з яких виноси­ться на формальне затвердження зборами общини. Так поступово відмежувалося суспільне управління від грома­ди. Здійснювали його відокремлені інституції, яким гро­мада була цілком підпорядкованою.

Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та приватну сфери (Богові — Бо-гове, кесарю — кесареве). Викристалізовується уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності. Формується й саме грома­дянське суспільство.

Впровадження у вжиток поняття «громадянське суспільство» пов'язане з ідеєю «природних прав» люди­ни, яка у XVII ст. була засадничою у формуванні й по­ширенні юридичної свідомості, політико-правових конце­пцій, передусім теорії «суспільного договору». Так, Г. Гроцій і Б. Спіноза «природними правами» вважали свободу переконань і думок, свободу володіння і викори­стання власності, рівність людей між собою, їхню захи­щеність від сваволі тощо. Розрізнення громадянського суспільства і держави започаткував Ж.-Ж. Руссо в праці «Міркування про походження і засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку, ви­никло внаслідок формування приватної власності, а дер­жава витворена з нього на підставі суспільного договору. Д. Локк вважав, що люди домовилися заснувати держа­ву саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності — ціннос­тей громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежене користувалися своїми природними правами, утворювала, на думку при­бічників договірної теорії походження держави, суспіль­ство у його «природному стані» («status naturalis»). Це стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були замі­нити його на стан громадянський («status civilis»). Пере­хід від природного стану до громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами не-впорядковані відносини.

Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство, котре, на відміну від природного, додержавного, є ста­ном, у якому існує держава. У конвенційних теоріях дер­жави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного ста­ну, а влада — як похідна відносин, що панують у грома­дянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння йо­го як царини людської свободи, яка перебуває поза межа­ми державної регламентації, є породженням ліберально­го світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк вважав, що держава покликана передусім захищати особисту сво­боду і власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямо­вує свою владу на завойовництво, узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.

Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст. (Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є) проголошували, що громадянська ідея вища і значиміша, ніж ідея державна. Громадянське сус­пільство і політичну державу розрізняв Г.-В.-Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної вла­сності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіавеллі, ПІ. Монтеск'є, Г.-В.-Ф. Гегель вважали, що суспі- льство має бути об'єктом впливу держави, яка може дія­ти цілком самостійно. Політична, державна мудрість по­лягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, ду­мок та обставин. Класичні погляди на громадянське сус­пільство підготували сучасне розуміння цього феномена.

Громадянське суспільствосуспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Формування громадянського суспільства пов'язане з утвердженням буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, а тільки існування розвине­ного, стабільного громадянського суспільства уможливлює утворення правової держави. Високорозвинуте громадян­ське суспільство є основою стабільного демократичного по­літичного режиму.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно підпорядковане державі, яка рег­ламентує, централізує управління ними. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц. etat — держава). Етатизм як політика — це по­ширення повноважень держави на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави найва­жливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У тоталітарних суспільствах сфера громадянського, цивіль­ного зводиться до мінімально можливих розмірів, але ні­коли не зникає цілком.

Розвинене громадянське суспільство передбачає існу­вання демократичної правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та права громадян. Передумовами громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власно­сті; множинність незалежних політичних сил і партій; недирективно формована громадська думка; вільна осо­бистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламента­ції з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями. Окремі верстви населення утворюють свої угруповання, добровільні об'єднання, покликані забезпечувати цивілізовані відносини з іншими суб'єктами спів­життя в суспільстві. Тому громадянське суспільство є пе­вним механізмом неформального соціального партнерст­ва, яке уможливлює здійснення й баланс існуючих ін­тересів.

Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, захище­них законом від прямого втручання і регламентації з бо­ку органів державної влади. Воно втілюється в приватно­му житті громадян, існуванні вільного ринку, безпере­шкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукуп­ність вільно встановлених ними міжособистісних зв'яз­ків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Головні риси громадянського суспільства:

— відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать різноманітні асоціації, добровільні об'єднання людей;

— адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

— утвердження безпосередніх і різноманітних ін­тересів, можливість їх вираження та здійснення;

— можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;

— наявність ринку, вільної конкуренції, відносин об­міну діяльністю та її продуктами між незалежними вла­сниками;

— безпосереднє спілкування людей;

— повага громадянських прав, які вважаються вищи­ми за державні закони;

— свобода особистості;

— плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;

— регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі.

Існування в громадянському суспільстві різних супе­речливих інтересів, які воно не здатне задовольнити, по­кликало до життя державу як утілення, реалізацію всезагального інтересу, як інституцію, обов'язком якої є гарантування й захист прав людини. У такому суспільстві реально функціонує власність, здатна реалізуватися в правовому полі.

Якщо в громадянському суспільстві дії людей зумов­лені їхніми реальними потребами та вимогами здорового глузду, то держава і виконавці її волі понад усе ставлять формальний бік справи. Будь-яку подію, значущу й вар­тісну для особи (народження, шлюб тощо), держава вва­жає реальним фактом тільки після виконання належних формальних процедур, документального засвідчення (складання протоколу, підписання акту).

Громадянське суспільство Політичне суспільство (держава)
природні права економіка приватне життя сфера свободи волі встановлені закони політика, держава публічне життя сфера обов'язку

Альтернативність ознак та цінностей держави й гро­мадянського суспільства не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу. Без держави не­можливе громадянське суспільство, без громадянського суспільства неможлива повноцінна правова держава. Во­ни є взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини, цивілізованого суспільного буття.

Рівень демократії в сучасному суспільстві значною мі­рою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв'язків між ними — громадянсько­го суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толе­рантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке суспільство спроможне протистояти як етатистсь-ким тенденціям з боку держави, так і анархізму, домага­тися оптимального громадського врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Тому для демократизації суспільства, реформування дер­жави необхідна не тільки ефективна законотворча, політико-юридична діяльність, а й формування громадян­ського суспільства — структурованість спільноти, усвідо­млення людьми вартісності їхніх інтересів, цінування власних і чужих прав, гідності й свободи, шанування правил та процедур суспільно-політичної взаємодії.

Становлення й утвердження інституту громадянства

Ще за первісних часів людей поділяли на «своїх» та «чужих». Члени одного роду-племені мали певні права, зокрема, право голосу при ухваленні спільних рішень, право на тальйон (помсту за скоєний проти них злочин або на відшкодування заподіяних збитків), на певні ролі, фун­кції в племінному поділі праці тощо. На одноплемінників покладалися й обов'язки — дотримуватися встановлених звичаїв, правил тощо. Все це не стосувалося чужинців.

Таке вирізнення «своїх» та «чужих» згодом перерос­ло в ідею громадянства. Вона сформувалася в греко-рим-ському полісі — громадянській общині, яка згодом пере­творилася на державу. Усвідомлення себе членом грома­дянського колективу, своїх прав і зобов'язань, почуття громадянського обов'язку, відповідальності, причетності до життя общини і до її надбань, залежність від визнан­ня, ставлення співгромадян — усе це було відображено в полісній ідеї громадянства. Відомий дослідник політич­ної думки С. Утченко вважає громадянську ідею найваж­ливішим здобутком полісу, яким він збагатив людство.

З плином часу розуміння поняття «громадянин», ознак громадянства, пов'язаних з ним прав, обов'язків, привілеїв, способів їх набуття та позбавлення тощо сут­тєво змінилося. Але сама ідея громадянства як політич­на категорія, морально-політична, загальнолюдська цін­ність збереглася дотепер. Історичне значення понять «громадянин» і «громадянство» в тому, що завдяки їм було висунуто й закріплено уявлення про права людей. Адже саме володіння правами і робить громадянина гро­мадянином.

Від початків громадянство означало міру визнання соціальної значущості людини, її долученості до спільно­ти. У «демократичному» античному полісі завжди існу­вало розрізнення громадянських прав: його населення — це повноправні, неповноправні і безправні. Серед повно­правних громадян теж існувала градація, приміром, на громадян від народження (у римському полісі) та грома­дян, що стали ними згідно з постановою народних зборів («зроблені громадянами»).

Після відмирання родових структур головним елемен­том суспільного устрою в Афінах постала сім'я, очолюва­на батьком — афінським громадянином. Прибулі інозем­ці, що мали майно, заняття і бажали там жити, отримували статус метека (грец. metoikos — переселенці, чужо­земці). Вони були вільними, користувалися певним за­ступництвом місцевих законів, але не мали політичних прав. Для решти населення (незаконнонароджених, поло­нених, бездомних, емігрантів) єдиним засобом входжен­ня до афінської, як і до римської, спільноти був статус раба. Раб належав до складу сім'ї, цілком підпорядкову­вався волі її голови, влада якого була абсолютною щодо решти її членів. До речі, статус метека часто вважався менш вигідним, ніж раба: метека неохоче брали на робо­ту, бо він був вільним і міг будь-коли залишити її. Єди­на можливість залучити людину до життя полісу, підпо­рядкувати її вимогам соціальної дисципліни — зробити рабом. Поняття «рабство» вживалося тут радше на озна­чення форми організації праці, ніж як визначення без­прав'я й гноблення.

У грецьких полісах громадянином вважали тільки того, у кого батьки були громадянами. Щоб бути грома­дянином Афін, треба було ще належати до однієї з деся­ти філ (грец. phyle — родова одиниця, рівна племені в Давній Греції, пізніше — територіальна одиниця в атти­чній державі), мати земельну власність в Аттиці, житло, освячене домашнім божеством. Поліс, за словами С. Ут-ченка, був єдино можливим і навіть єдино мислимим осе­реддям громадянського життя, прав, привілеїв. Тільки той, хто був зі свого народження залучений до полісу, як правило, вважався повноправним його членом, міг брати більш-менш значущу участь у громадянському (політич­ному) житті.

Аристотель був одним з перших, хто спробував теоре­тично визначити поняття «громадянин». Перед тим йому довелося поміркувати над такими проблемами: чому гро­мадянин демократичного полісу не буде ним у полісі олі­гархічному? Як розцінювати громадянство, громадянські права, здобуті за ухвалою народних зборів? Чому понят­тя громадянства не може бути пов'язане з місцем прожи­вання, якщо метеки й раби мешкають разом з громадя­нами? Чому громадянами не вважають жінок, неповно­літніх юнаків й старих? Усе ж Аристотель визначив, що громадянами можна і слід вважати тих, хто бере участь у суді й народних зборах.

Визначальною ознакою античного громадянства є від­сутність цілковитого рівноправ'я. Знаючи й цінуючи свої права, громадянин полісу не прагнув до рівності й одна­ковості прав для всіх, не вважав її справедливою. Громадяни не визнавали ні рівності походження, ні рівності майна, ні самого поняття «рівність», не кажучи вже про рівність з рабами та «варварами».

Ідея рівності в європейській свідомості постала разом з християнським віровченням. Це була рівність перед Бо­гом, визнання всіх людей членами суспільства незалежно від походження, статусу, майна тощо. Тільки одні з них є «вищими», інші — «нижчими». «Нижчі» мають нале­жати «вищим», підпорядковуватися їм, а ті — опікати й захищати своїх підданих. «Найвищий» серед людей — монарх — підпорядкований Богові, який піклується про всіх. За тих часів людина мусила належати комусь. Усіх підданих вважали «людьми царя», під його опікою, а цар перебував під опікою Бога. Кожний мав бути приписаним до певного опікуна, хазяїна чи владики. Хто не мав над собою владики, залишався цілком беззахисним.

Феодальне суспільство Західної Європи поділялося на сюзеренів (франц. suzerain — верховний) — князів, гер­цогів — та їх васалів (лат. vassus — слуга). Сюзеренами були феодали, великі землевласники, які мали всю пов­ноту влади на території, що їм належала. Верховним сю­зереном був король. Васали — це незаможні й неродови-ті феодали, які отримували земельні володіння від більш могутніх феодалів — сеньйорів (лат. senior — старший). Громадянином, носієм громадянської особистості, за сло­вами І. Канта, вважали тільки того, хто не змушений здобувати засоби до існування, служачи комусь іншому, крім держави. Васал не має громадянської самостійності.

Клієнтельно-ієрархічна (лат. clientela — у Давньому Римі група осіб, залежних від патрона, покровителя) мо­дель феодального суспільства породила характерний для Середньовіччя різновид громадянства — підданство. Спершу це поняття означало належність, підпорядкова­ність, підлеглість володареві, сюзерену; згодом набуло значення належності особи до певної держави.

Буржуазні революції й ліберально-демократичні пере­творення в країнах Європи поступово привели до скасу­вання феодальних привілеїв, станової нерівності й зале­жності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус. Держава постала інституцією, що забез­печує рівні умови для реалізації індивідами їхніх прав, уможливила правосуб'єктність громадян. За сучасних умов громадянство трактують як складне соціальне яви­ще, що містить у собі політичні, економічні, юридичні, моральні аспекти.

Громадянствоправова належність особи державі; постійний правовий зв'язок особи з державою, що виявляється в їхніх взаємних правах та обов'язках.

Основними характеристиками громадянства є:

— належність до певної держави, суспільства, нації (саме це мають на увазі, заявляючи, наприклад, «Я — українець»);

— підданство, підпорядкованість законам держави, чинність яких поширюється на громадянина як на її те­риторії, так і поза її межами; наділеність особи обов'яз­ками перед державою, які переважно зводяться до спла­ти податків, виконання військового обов'язку, дотриман­ня законів;

— володіння відповідними соціальними, політичними й майновими правами (право на державне забезпечення й захист інтересів, виборче право, право на представницт­во інтересів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й ма­теріальну допомогу, на захист безпеки й власності тощо);

— законослухняність — лояльне і водночас вимогли­ве ставлення до органів та інституцій державної влади («громадянськість»);

— шанування цінностей громадянського суспільства (свобода, вільні асоціації, підприємництво, неофіційність людських взаємин);

— правосуб'єктність особи, яка настає за досягнення людиною певного віку; до неї належать сукупність мож­ливостей, що їх надає людині держава, здатність й обо­в'язок особи діяти відповідно до законодавчих вимог, відповідати за наслідки своїх дій, виконувати обов'язки перед державою;

— морально-психологічна характеристика особи, стан самоусвідомлення нею власної причетності до певної спільноти, її культури, прийняття традицій і норм своєї держави.

Існує два способи набуття громадянства. Особа може стати громадянином певної країни на підставі факту її народження або через надання їй громадянства — нату­ралізацію.

При встановленні громадянства за народженням за­стосовують такі принципи:

— національний (принцип «права крові»), коли гро­мадянином певної держави стає особа, народжена від її громадян, незалежно від місця народження;

— територіальний (принцип «права ґрунту»), коли громадянство певної держави надається особі, що наро­дилася на її території, незалежно від громадянської на­лежності її батьків.

Громадянство через натуралізацію здобувається осо­бою з її волі, висловленої у відповідному проханні на ад­ресу уповноважених на те державних органів. Натуралі­зація потребує виконання необхідних умов, переконливо­го мотивування набуття громадянства. Наприклад, під­ставою для натуралізації є політичне переслідування осо­би на її батьківщині. У деяких країнах встановлюють ім­міграційні квоти (обмежувальні норми).

Шдставою для набуття громадянства є укладання шлюбу, обіймання певної посади тощо. Усі питання про надання і позбавлення громадянства визначаються конс­титуцією і законодавством країни. Практика надання громадянства іноземцям називається державною політи­кою імміграції (лат. immigratio від immigro — вселяюся).

Втрата громадянства, як правило, настає після вихо­ду особи з юрисдикції своєї країни, наприклад, внаслідок її натуралізації в іншій країні. Скоєння кримінальних або політичних злочинів може мати своїм наслідком по­збавлення громадянства за вироком суду. Внаслідок втра­ти громадянства людина набуває статусу апатрида (грец. а — заперечення і patris — батьківщина) — особи, яка не має громадянства й підданства жодної країни, проте му­сить дотримуватися законів країни, у якій перебуває. Апатриди не можуть розраховувати на захист з боку їх­ньої колишньої батьківщини чи якоїсь іншої держави. Вони, як правило, позбавлені виборчих прав.

З проблематикою громадянства безпосередньо пов'я­зані інтернування та депортація.

Інтернування (франц. mterner — оселяти) — вмотивоване затри­мання однією державою громадян Іншої'держави, що перебува­ють на її території, обмеження права їхнього пересування й де­яких Інших прав.

Депортація (лат. deportatioвигнання, вислання)примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за ме­жі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом як соціальне небезпечні.

Людей, змушених полишити місця постійного прожи­вання через несприятливі обставини, називають біженця- ми. Такі обставини, як правило, є наслідком громад­ських заворушень, громадянських війн, масового терору проти певної верстви населення. Статус біженця надає людині право тимчасового притулку на території країни без отримання громадянства, спеціального дозволу (виду) на проживання, право на отримання певної допомоги й на захист з боку країни перебування.

Наслідками зміни людьми місця постійного прожи­вання є еміграція й діаспора.

Еміграція (лат. emigratio — виселення, переселення) — це пере­селення з батьківщини в Іншу країну; тривале перебування грома­дян за межами батьківщини внаслідок переселення.

Діаспора (грец. diasporaрозсіяння)розсіяння, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовни­ками або й власною владою за межі батьківщини; сукупність ви­хідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за її ме­жами.

Людина може мати статус єдиного та подвійного гро­мадянства. Єдине громадянство встановлене в унітарних державах. У державах з федеративною формою устрою громадянство, як правило, є подвійним. Особа тут є од­ночасно громадянином союзу і громадянином суб'єкта федерації. Подвійне громадянство у федераціях слід від­різняти від поняття «біпатриди».

Біпатриди (грец. ЬІ — два І patris — батьківщина) — особи, які од­ночасно мають громадянство двох або більше держав.

Таке можливе, наприклад, у разі народження дитини на території держави, де встановлено принцип «права ґрунту», або від батьків, які є громадянами держави, де діє принцип «права крові». Як правило, при цьому перед громадянами й урядами постають проблеми щодо прав та обов'язків громадянина: чи мусить він сплачувати подат­ки, виконувати військову повинність, відбувати покаран­ня за порушення закону одночасно в обох державах, чи повинен робити це вибірково, дотримуватися законів на власний розсуд?

Набуття громадянства означає отримання встановле­них у цій державі прав громадянина. Сукупність їх ви­значається законодавством кожної держави окремо. До них належать право на активну й пасивну участь у вибо­рах (обирати й бути обраним); право на представництво інтересів в органах державної влади; свобода слова та асоціацій; право на житло, роботу, освіту, медичну й ма­теріальну допомогу, на захист безпеки тощо.

Юридичне вираження і закріплення прав та свобод громадян здійснюється в законодавчому порядку й зде­більшого закріплюється в конституції, у якій, як прави­ло, міститься спеціальний розділ, присвячений правово­му стану громадянина. Поширеним у проголошенні прав і свобод громадян є посилання на загальну декларацію прав людини, згідно з якою громадянська належність до певної країни, підданство або, навпаки, відсутність гро­мадянського статусу особи, обмеженість, неповнота її громадянських прав не дають жодних підстав для обме­ження її людських прав.

В Україні підстави набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією України та Законом України «Про громадянство» (1991, з наступними змінами і доповненнями). Відповідно до Основного Закону (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство. Згідно із ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

 

 

Права людини в сучасних міжнародних відносинах

У сучасному світі розрізняють права й свободи грома­дянина та права людини як державні й недержавні пра­ва. Недержавні не мають позитивного, волевстановлено-го, навмисного характеру, а є приписом, наданим людям з позадержавних, позаюридичних сфер, породжені повсяк­денним спонтанним побутуванням людей. Залежно від то­го, наскільки встановлені державою норми, права й сво­боди узгоджуються з «природними» правами людини, ви­значається рівень демократичності й справедливості існу­ючого ладу. Основні права не створюються державою, не потребують її визнання, не можуть бути обмежені або скасовані нею. Вони притаманні індивідові як такому, убезпечують свободу не тільки від незаконного, а й від законного державного примусу.

У середині XX ст. у світі відбулися процеси, пов'яза­ні передусім з утворенням Організації Об'єднаних Націй, які започаткували утвердження в сучасних міжнародних відносинах принципу всезагальної поваги прав і голов­них свобод людини без жодних винятків та дискриміна-цій. Поступово цей принцип визнавався як норма відно­син між державами, що було закріплено у відповідних міжнародних документах. Головні серед них Всесвітня декларація прав людини, Декларація ООН про ліквіда­цію всіх форм расової дискримінації, міжнародні Пакти про права людини. Одна з настанов Статуту ООН прого­лошує, що для утвердження віри «в основні права люди­ни, у гідність та вартісність людської особистості» всі народи й держави мають «виявляти терпимість і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди».

Загальна декларація прав людини була прийнята й проголошена відповідною резолюцією Генеральної Асам­блеї ООН 10 грудня 1948 року. Відтоді в багатьох краї­нах цей день відзначають як День прав людини. Декла­рація складається з преамбули й ЗО статей. У першій з них проголошується: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності й правах». Кожна людина по­винна мати всі права й свободи, які проголошені Декла­рацією, без жодних обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переко­нань, національного й соціального походження, майно­вого, станового та іншого стану (ст. 2). Вона проголошує елементарні права особи — право на життя, свободу й особисту недоторканність; на захист від рабства, тортур, жорстокого поводження; на недоторканність честі й ре­путації, приватного й сімейного життя, оселі й кореспон­денції; на захист своїх прав, у тому числі незалежним й неупередженим судом (ст. З—12).

Громадянські й політичні права та свободи перелічені в статтях 13—21 Декларації. Серед них — право на гро­мадянство, на місце проживання, на виїзд з країни та політичний притулок; право на володіння майном та укладання шлюбу; свобода думки, совісті й релігії, пере­конань, мирних зборів та асоціацій; загальне й рівне ви­борче право за таємного голосування.

Про соціально-економічні права та права в царині культури йдеться в статтях 22—27. Це право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі й сприятливі умови праці та на захист від безробіття; на рівну оплату праці, справедливу й задовільну винагороду за неї, а також на соціальне забезпечення; право на створення професійних спілок і членство в них задля захисту своїх інтересів; на відпочинок, оплачувану періодичну відпустку тощо.

У статті 25 зазначається, що кожна людина має пра­во на такий життєвий рівень, у тому числі їжу, одяг, жи­тло, медичний догляд і соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я й добробуту її са­мої та її сім'ї. При цьому матері й діти мають право на особливе забезпечення й допомогу. Всі діти, що народи­лися в шлюбі чи поза шлюбом, мають користуватися од­наковим соціальним захистом. Початкова й середня осві­та мають бути безплатними й обов'язковими, а вища — доступною для всіх на засадах здібностей кожного. Осві­та має слугувати зростанню поваги до прав і основних свобод людини, сприяти «взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами» (ст. 26).

Стаття 27 передбачає право кожного вільно брати участь у культурному житті суспільства, в науковому прогресі й користуватися його благами.

Заключні статті присвячені межам здійснення прого­лошених прав та свобод людини. Так, у статті 29 наголо­шено, що кожна людина має певні зобов'язання перед суспільством, у якому вона живе. Здійснення прав та сво­бод може бути піддане обмеженням, які визначаються законом з метою «забезпечення необхідного визнання й поважання прав та свобод інших і задоволення справед­ливих вимог моралі, громадського порядку й спільного добробуту в демократичному суспільстві». Використання прав і свобод людини не повинно суперечити цілям та принципам ООН.

Безумовно, Декларація є документом, який не покла­дає на суб'єктів політики жодних конкретних юридичних зобов'язань і відповідальності. Юридичні зобов'язання держав—членів ООН щодо втілення в життя положень Декларації містяться в окремо розробленому Міжнародно­му Пакті про права людини. Декларація встановлює рі­вень, до реалізації якого повинні прагнути всі народи й усі держави. У ній перелічені права, які кожна людина невід'ємно має як член єдиної людської родини. Проте рівень свободи й рівності, якими користуються індивіди, залежить від того, де вони живуть.

Декларація стала першим в історії міжнародним документом про права людини, який наголошує на необ­хідність дотримання всіма елементарних прав особи й демократичних свобод. З часом її положення стали роз­цінювати як загальновизнані демократичні засади, які повинні бути враховані урядами при здійсненні внутрі­державних законодавчих та інших заходів, що стосують­ся елементарних прав особи, а також демократичних прав і свобод загалом. У Декларації йдеться не лише про конституційні громадянські й політичні, тобто державні права, а й про права власне людські — економічні, соці­альні, культурні. Після прийняття Декларації і пов'яза­них з нею міжнародних документів соціальні можливос­ті особи почали визначати як права людини, а юридичні права особи, визначені в законодавстві кожної країни, — як права громадянина.

Але ще й досі існують у деяких країнах обмеження прав людини, пов'язані з релігійною належністю, стат­тю, кольором шкіри. Порушення, обмеження або позбав­лення прав людини називають дискримінацією (лат. dis-crimino — розрізняю, розділяю). У сучасному світі дії, визнані як дискримінація, отримують політичний осуд, можуть мати і правові наслідки. Граничною формою гро­мадянської дискримінації є геноцид.

Геноцид (грец. genos — рід і caedereвбиваю) — здійснювані владою масові переслідування, гоніння і навіть знищення певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти.

Це позбавлення прав людини, здійснюване за принци­пом колективної відповідальності, коли винними вважа­ють не тільки тих, хто вчинив дію, за яку звинувачують, а й решту членів верстви, до якої вони належали. При­кладами геноциду є масові винищення вірмен у Туреччи­ні 1915 p.; антинародні репресії, депортація кримських татар, чеченців та інших народів, здійснювані радян­ською владою в ЗО—50-х роках; катування євреїв (холо-кост) і переслідування циган гітлерівцями, правління «червоних кхмерів» у Кампучії. Переслідування людей за ознаками етнічної належності іноді позначають понят­тям «етноцид*. Як геноцид кваліфікують і протидію розвиткові культури якоїсь нації з боку влади.

Ідеологія та практика геноциду суперечать принципам гуманізму й засадничим правам людини, що зафіксовано в Міжнародній конвенції «Про попередження злочину ге­ноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 p., рати­фікованій усіма країнами—членами ООН. У Конвенції за­значено, що політика геноциду є злочином проти людст­ва незалежно від того, здійснюється вона в мирний чи у воєнний час.







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 594. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Классификация потерь населения в очагах поражения в военное время Ядерное, химическое и бактериологическое (биологическое) оружие является оружием массового поражения...

Факторы, влияющие на степень электролитической диссоциации Степень диссоциации зависит от природы электролита и растворителя, концентрации раствора, температуры, присутствия одноименного иона и других факторов...

Йодометрия. Характеристика метода Метод йодометрии основан на ОВ-реакциях, связанных с превращением I2 в ионы I- и обратно...

Типы конфликтных личностей (Дж. Скотт) Дж. Г. Скотт опирается на типологию Р. М. Брансом, но дополняет её. Они убеждены в своей абсолютной правоте и хотят, чтобы...

Гносеологический оптимизм, скептицизм, агностицизм.разновидности агностицизма Позицию Агностицизм защищает и критический реализм. Один из главных представителей этого направления...

Функциональные обязанности медсестры отделения реанимации · Медсестра отделения реанимации обязана осуществлять лечебно-профилактический и гигиенический уход за пациентами...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия