Лібералізм і неолібералізм

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна те­чія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного під­приємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльнос­ті держави.

Поняття це потрапило до політичного словника в ЗО—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне ко­ріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, США) сягають XVII—XVIII ст. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення: аб­солютна цінність людської особистості та рівність усіх людей; автономія індивідуальної свободи; раціоналізація й доброчинність діяльності людини; визнання невідчужу­ваності прав людини на життя, свободу, власність; існу­вання держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договір­ний характер відносин між державою та індивідом; обме­ження обсягу і сфер діяльності держави; захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобо­да її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного жит­тя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у ви­борі між добром і злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов'яза­не з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістич­ними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як сво­бода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовира­ження особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої по­ловини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобо­да людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. По­літична свобода, держава, на думку Констана, є лише за­собом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка по­рушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: полі­тична влада, кому б вона не належала — монарху, народо­ві, — не може бути абсолютною. Межі її — у правах осо­бистості.

Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748—1832) у творах «Принципи законодавства», «Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав» сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корис­ності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов'язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю ін­дивідуальних благ. У цьому полягає головний закон со­ціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щас­тя) є метою, а держава — засобом. І. Бентам заперечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забез­печити найбільше щастя для найбільшої кількості лю­дей. Цієї мети можна досягти через політику лібераліз­му: вільний розвиток приватно-власницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення за­конності, підконтрольності діяльності посадових осіб.

Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, СІЛА, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіта­лістичного ладу.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або «соціальний» лібе­ралізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.).

Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. Hberalis — вільний) — су­часна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуа­зного суспільства від вільного підприємництва до державно-моно­полістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; •етатистськии» різновид лібералЬму зі збереженням принципу демократії, вільної конкурен­ції, приватного підприємництва.

Під назвою «кейнсіанство» (від імені англ. економіс­та Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна систе­ма економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні прин­ципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ'ям одних задля процвітання та панування ін­ших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом'якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо забезпечити мінімум полі­тичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономір­ності існування профспілок. Концепція «держави добро­буту» обґрунтовувала необхідність і можливість подолан­ня соціальних конфліктів. У політичній сфері проголо­шувалась ідея «плюралістичної демократії», згідно з якою політична система — механічний процес урівнова­ження конкуруючих групових інтересів.

Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господар­ського механізму. У XX ст. він виявив себе у «новому курсі» Ф. Рузвельта (США).

У 50-ті роки XX ст. вирізнилася соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ла­нок та інститутів. Проте наприкінці 60-х — на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.

У середині 80-х років неолібералізм знову почав міц­ніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течія­ми, зокрема, було зроблено спробу переосмислити харак­тер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію «передового лібе­рального суспільства» (В. Жискар Д'Естен).

Неолібералізм є неоднорідною течією. «Праве» крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства мо­жливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за «мінімальну» державу, будучи в цьому солі­дарним з консерваторами. «Ліве» крило, поділяючи ос­новні положення концепції «нового суспільства» Ф. Руз­вельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти «індустріальне сус­пільство» і хто хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор тео­рії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація еко­номічної, політичної та культурної діяльності веде до по­літичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Белл, який сформулював основні засади концепції «постіндустріального суспільства».

Різновидом ліберальної теорії постіндустріального су­спільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бже-зінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розви­ток як «зміну стадій», вони акцентували увагу на доміну­ванні інформаційного сектора економіки.

В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й пере­розподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як за­гальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко до­сягти, оскільки «природа людини» незмінна.

Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм еко­номічної діяльності, розвиток конкуренції.