Політика в морально-етичному вимірі

Політика і мораль — вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв'язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль поклика­на здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнув­ши як об'єктивно необхідні й споріднені регулятори сус­пільного життя, політика і мораль у процесі свого роз­витку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політи­ка. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль знач­но різняться за своїм суб'єктом. Суб'єкт політики — ве­ликі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава). Суб'єкт моралі — вселюдська спі­льнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціаль­на або професійна мораль є модифікаціями загальнолюд­ської), окремий індивід (індивідуальна мораль). Політи­ка заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людсь­кої душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов'язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної сові­сті, демонструє свободу людського духу, право вибору. По­літика віддає перевагу найбільш корисному (політика — мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість на

найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика «роз­мовляє» із суспільством переважно мовою владних роз­поряджень, вимог, державних законів та урядових ука­зів, а мова моралі — це апеляція до совісті з метою роз­будити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтира­ми добровільно обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститу­тів та організацій, то мораль існує як природна й необхід­на атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною; мораль або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефе­ктивності діяльності політика. Навіть одна поразка не­рідко спричиняє завершення його політичної кар'єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про вла­ду, її здобуття та збереження — головне для політика. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збіга­ються, їх розходження є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність по­літики і моралі.

Об'єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні полі­тики і моралі, недоцільності встановлення зв'язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оці­нювати тільки категоріями політології. Відповідно і мо­раль «мусить» обмежитися власними поняттями і проб­лемами, «не має втручатися» у теоретичні й практичні справи політики;

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної со­ціально-політичної ситуації. Вони можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути ко­роткотерміновим або тривалим, стійким.

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б ва­ріанті вони не виступали, дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі. На думку німецького професо­ра К. Хельда, людство в XX ст. перевірило взаємозв'язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній фор­мі. Моральні вимоги втрачають свою обов'язковість. За словами французького історика і політолога Ж.-Ф. Реве­ля, рушійною силою сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика.

Однак подібні констатації не можуть слугувати дока­зом повної та остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя демонструє і безліч зраз­ків чесної політики, єдності благородних моральних мо­тивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучас­ного суспільства потреба в морально орієнтованій політи­ці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покли­кана бути інструментом гуманізації суспільства. Утвер­джується розуміння політики як науки і діяльності з ме­тою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабі­льного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етично­го виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продикто­вана і обставинами глобального порядку. Екологічні ка­тастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий го­лод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкін­ці XX ст. потребують нової глобальної політики, загаль­нолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя. Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 р.) «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріо­ритет стосовно вищих інтересів суспільства».

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вима­гає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мисля­чий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на су­спільну корисність (політична доцільність) і на забезпе­чення вільного розвитку особистості (моральність, гума­нізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими непо-літичними структурами, як громадянське суспільство, сі­м'я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимуше­ність у діях — основні ознаки моральності людини.

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних моральних рис, що сприятиме подо-

ланню упередженості щодо неї як «брудної справи», згід­но з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на відокремленість від світу, виявиться незда­тною реалізувати своє соціальне призначення — узгоджу­вати інтереси індивіда з інтересами людської спільноти, сприяти духовному зв'язку особистості із суспільством.

Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї «розумного егоїзму». В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона побудована за прин­ципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на загал.

Проблема «протистояння» політики і моралі не є не­розв'язною. Етизація політики — необхідна умова утвер­дження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетвори­тися на стимулюючі мотиви діяльності політиків, дер­жавних і громадських діячів. Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною, а мо­раль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючих можливостей. Між по­літикою і мораллю завжди має зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі за­грозу моралізування будь-якої політики (політичні про­цеси 1937-го року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча за­гроза деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати значно лег­ше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обста­вин посилання на практичну доцільність не можуть ви­правдати брудні, аморальні дії. «Не так політика псує ха­рактери, як характери політику» (Л. Українка).

Політична етика — одна із модифікацій етичної нау­ки, прикладної, «службової» моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, політич­на етика спирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та ак­сіології, конфліктології та консенсології. Політична палітра сучасного суспільства, в т. ч. укра­їнського, демонструє різноманітні погляди на призначен­ня і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильни­ків Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократично мислячого політика принциповим є ви­знання пріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов'язкове врахування моральних на­слідків політичних рішень і дій.

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації, в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції, політик-переможець та пере­можений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному використовують принципи політичної моралі. Тому політична етика містить конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика бо­ротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції, етика компромісу тощо.

Особливості поведінки політика залежать і від ауди­торії, з якою він взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти «на прокат» — люди швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури полі­тики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного (політичний та моральний плюра­лізм). Політична етика вимагає ставлення до всіх суб'єк­тів суспільно-політичного життя як до рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. «Атакуйте проблему, а не партнерів, ставтеся до перего­ворів не як до змагання, а як до процесу пошуку спіль­ного рішення, намагайтеся переконати опонентів у спра­ведливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб просто зламати їхню волю», — такі поради амери­канських політологів Р. Фішера і С. Брауна.

Оволодіння етикою, методологією і технологією діа­логового спілкування — шлях до розв'язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку особистості полі­тика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм влас­ні. У взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних супереч­ках виявляються здебільшого нестримувані емоції; у діа­лозі, дискусії — інтелект, ерудиція, помірковане мислен­ня, сила логіки і переконання.

Характерною особливістю політичної етики є орієнта­ція на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого конфлікту. Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів і прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного посту­паються місцем визнанню їх значущості як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Політична етика не розв'язує проблему зла як таку. Політик не може ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншо­го. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», — зауважує теоретик політики О. Дени­сов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у собі раціо­нальне зерно: політична діяльність, в основі якої мораль­ні критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують політичне рішення; якщо вона неспромо­жна розв'язати проблему зла, то принаймні зобов'язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх, компен­сувати людям втрати від нього.

Важливими в політичній етиці є засоби розв'язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот методів ненасиль­ницького розв'язання політичних проблем — ненасиль­ницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, ненасильни­цьке втручання та ін.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом «політичної технології», бути здатним гнучко й опера­тивно використовувати його в практичній діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні про­блеми, що потребують нового концептуального мислен­ня. Саме такі, інноваційні, підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про «реальний прагматизм» (Д. Белл, Ф.-У. Франкен), «справедливу не­рівність» (Дж. Роулс), «легітимну державу» (X. Каррасе-до); «справедливу державу», згідно з якою етичні вимо­ги, які передують політичному життю, мають «абсолют­ний характер».

Політична етика — відкрита система положень, аргу­ментів, поглядів, їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету мораль­них чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, мо­рально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.

Запитання. Завдання

1. У чому полягають критерії моральної поведінки в політиці?

2. Обґрунтуйте основні відмінності політики і моралі.

3. Охарактеризуйте ідеї українських політичних мислителів щодо відносин політики і моралі.

Теми рефератів

1. Політика і мораль у світовій класичній філософії.

2. Н. Макіавеллі про політику без моралі.

3. Сучасна політика в національно-етичному вимірі.

Література

Алексеева Т. А. Джон Роулз и его теория справедливости // Вопросы фи­лософии. — 1994. — № 10.

Бабкин В. Д., Селиванов В. Н. Народ и власть: опыт системного исследо­вания воззрений М. Е. Салтыкова-Щедрина. — К., 1996.

Бубер М. Два образа веры. — М., 1995.

Козловски П. Культура постмодерна: общественно-культурное послед­ствия технического развития. — М., 1997.

Макиавелли Н. Избранные сочинения. — М., 1998.

Пантин И. К. Драма противостояния демократии (либерализм в стране и новой России) // Политические исследования. — 1994. — № 3.

Сорокин Л. А. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

Философия власти. — М., 1993.

Франек С. Л. Духовные основы общества. — М., 1992.

Швейцер А. Культура и этика. — М., 1973.

Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. — М., 1992.