Студопедия — Зміст і основні характеристики політичної модернізації
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Зміст і основні характеристики політичної модернізації






Теорія політичної модернізації в її сучасному розумінні викристалізувалася з багатьох концепцій, що містять інші висновки й рекомендації, мають різну соціально-політичну спрямованість і є нерівноцінними за науковою значущістю. Серед її представників — західні політологи й соціологи С. Ліпсет, Г. Алмонд, Р. Уарт, Д. Аптер, Ф. Ріггз, Л. Біндер, С. Верба, Д. Коуелман, Л. Пай, Д. Лапаламбара, С. Хантінг-тон, В. Цапф, С. Ейзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціо-ні, У. Ростоу, П. Бергер та інші.

Політична модернізація — 1) комплекс науково-методологіч­них засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру І на­прямів політичних змін на Історичній, сучасній і постсучасній ста­діях загальноцивілізаційного розвитку з розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава — між­народна система, держава — громадянське суспільство, держа­ва — особистість та Ін.; 2) практичне вті­лення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчу­ження населення від політичного життя й забезпечення його гру­пової та індивідуальної участі ньому; постійне вдосконалення нормативної га ціннісної систем суспільства.

Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя. Вона розвиваєть­ся у двох основних вимірах:

— спонтанно (стихійно) через поступове нагрома­дження передумов у певних сферах суспільного життя, вдале поєднання яких дає якісно новий поштовх;

— свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусил­лям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації в обох випадках залежить від то­го, наскільки реально існуючі національні інститути та ментально-психологічні орієнтації населення співвідно­сяться з її метою.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

Функціонування різних моделей політичної модерні­зації в різних історичних умовах дає змогу визначити її загальні характ.еристики. Одна з найважливіших — раці­оналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її гро­мадянами, оскільки з цими поняттями пов'язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. Зазначені чинники владно-політичного розвитку станов­лять основу прагнень впливових політичних, економіч­них і культурних прошарків населення (еліт), здатних виступати рушіями соціально-політичних змін у суспіль­стві. До того ж будь-яка влада поступово втрачає силу, якщо вона не раціоналізується й не стає ефективною в повсякденному функціонуванні.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналіза-ція), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удоскона­лення (осучаснення) традиційних інститутів, які в проце­сі модернізації суттєво змінюють свої функції та харак­тер діяльності, а також через формування нових.

Інституціоналізація не може мати кількісно-формаль­ного виміру. Суспільств з Інституційним порядком, який охоплював би все соціально-політичне життя, в історії не зафіксовано. Рівень націоналізації визначається якісними показниками: здатністю структур суспільства до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності (самостійності) щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю су­спільно-політичної діяльності.

Новоутворені, вдосконалені інститути мають тенден­цію до збереження, однак інституціоналізація не є незво-ротним процесом, її межі можуть не лише розширювати­ся, а й зменшуватися під час модернізації суспільства. Такий процес одержав назву деінституціоналізації. Най­характернішим його виявом є розвиток приватної сфери, яка, порівняно з державною, має стійку тенденцію до са­морозвитку й саморегуляції.

Характерним для процесу модернізації є й структу­рно-змістове перетворення політичної системи, спрямо­ване на розкриття всіх її потенційних можливостей, фор­мування політичної структури соціальної дії. До найваж­ливіших складових цього процесу належить політична стратегія, що передбачає реалізацію довгострокових про­грам, а також політична тактика як інструмент перетво­рень за конкретно-історичних умов. Вміле поєднання стратегії й тактики у процесі модернізації політичної си­стеми сприяє її адаптації до нових проблем, підвищенню готовності до непередбачуваних ситуацій.

Важливим чинником модернізації є забезпечення ши­рокої участі громадян у політичному житті. Забезпечува­ти її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функці­ями. Найважливішою серед них є функція структуризації політичного життя, завдяки якій суспільство постає як певна система організованих інтересів..Важливе значення має також функція соціальної інтеграції, що дає змогу партіям та групам інтересів виконувати, з одного боку, роль посередників, єднальної ланки між громадянами і владою, а з іншого — сприяти спілкуванню представни­ків різних верств населення.

Ціннісною основою політичної участі є процес крис­талізації модернізаторських ідеологій, які можуть вико­нувати як стабілізаційні (скеровані на традиційні про­шарки суспільства), так і мобілізаційні (зорієнтовані на осучаснені групи населення) функції. Стабілізаційні за­безпечують поєднання централізації та децентралізації, створення системи державного й місцевого управління, орієнтованої на гнучкі й різноманітні форми політичної участі населення, а також створення нових різновидів інститутів, які забезпечували б канали для ефективного ді­алогу між владою та населенням. Не менш важливим є відносно рівномірний розподіл серед різних верств суспі­льства таких ресурсів участі, як гроші, освіта, знання ме­ханізмів винесення політичних рішень, вільний час, до­ступ до засобів масової інформації тощо. Мобілізаційна функція покликана забезпечити ціннісне наповнення і виправдання головних напрямів модернізації певного су­спільства.

Ще однією складовою модернізації політичної систе­ми є створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв'язку особи з політичною системою, створення якомога більшої кількості самостійних відповідальних соціально-політич­них суб'єктів, здатних до самостійної обробки одержува­ної інформації, до творчого, раціонального використання власного й сукупного досвіду в індивідуальній поведінці.

Нині значне місце відводиться вдосконаленню норма­тивної й ціннісної систем суспільства, зорієнтованих на формування принципово нового (модернізованого) поля (тла) політичної культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції щодо забезпечення соціально-спра­ведливої рівності в суспільстві; універсальність законів і примат права перед системою владно-управлінської бюро­кратичної ієрархії; домінування соціально-державного за­мовлення на всебічний розвиток і вдосконалення профе­сійних та особистих якостей суб'єктів політики. Для фор­мування нового тла політичної культури надзвичайно важливе значення має розкриття соціального потенціалу інституту громадянства — забезпечення громадянськості.

Сучасна наука розрізняє два основні типи політичної модернізації:

1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модерні­зація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально-політич­ний розвиток яких відбувався у формі неперервного ево­люційного та революційно-реформаторського процесу. Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, мо­дернізація в розвинутих країнах триває й досі, їі розви­ток не був рівним, знав не лише стабільно-поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широ­комасштабних суспільних перетворень. Відповідно вирізняють кілька історичних типів мо­дернізації західної цивілізації:

— доіндустріальний (XVI — XVII ст.) — перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування замість особистої залежності людей ринкових відносин, відчуження виробників від за­собів виробництва та існування;

— ранньоіндустріальний (XVIII — початок XX ст.) — перехід від мануфактури до машинного, фабрично-завод­ського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень;

— пізньоіндустріальний (до кінця 60-х років XX ст.) — виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова ор­ганізація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задово­лення соціальних потреб людини, поглиблення міжнарод­ного поділу праці;

— постіндустріальний (із 70-х років XX ст.) — інди­відуалізація виробничого процесу і перетворення його на засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманіза­ція суспільного життя, інформаційна революція.

2. Вторинна (відображена), або неорганічна модерніза­ція. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна мо­дернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовні­шніми чинниками розвитку і характеризується нерівномі­рністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах. Цей тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. Перші з них мали певні передумови розвитку капіталізму та індустріального виробництва, але модернізація відбува­лася там переважно під впливом іззовні. Такий характер модернізації в цих країнах було спричинено: домінуван­ням відносин особистої залежності у виробництві; низь­ким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку; нерівномірністю соціального розвитку, зосередженням на­ціонального потенціалу лише на одному з його напрямів (скажімо, створення військово-промислового комплексу). Незважаючи на такий негативний потенціал, деякі країни другого ешелону капіталізму спромоглися досягти успіху в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, ін­дустріальні країни Азії та ін.).

У країнах третього ешелону внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало, а тому й модерніза­ція в них набула викривленого характеру. Це виявилося в таких основних протиріччях:

— зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації;

— здійснення модернізації переважно неоколоніаль­ними методами за принципом «центр — периферія»;

— домінування як суб'єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колоніальної адміністрації;

— невідповідність форсованої вестернізації (насліду­вання західних стандартів) прагненням традиційних верств населення (у тому числі місцевих політичних і культурних еліт).

Попри це, деяким країнам завдяки модернізації вда­лося досягти за показниками соціального й техніко-еко-номічного зростання рівня країн другого ешелону капіта­лізму (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).

Усе, що породжувало полярність органічної та неор­ганічної модернізації, має зникнути з появою історично нового типу особистості, характерними рисами якого ста­нуть: раціонально-свідоме сприйняття політичної еліти й політичних лідерів; орієнтація на політичні процеси та інститути, які відповідають міжнародним нормам сучас­ного соціального управління; інтерес до суспільне значу­щих проблем, поєднаний з активною політичною участю; поінформованість про соціально-політичну ситуацію та її зміни, бажання благодійно впливати на її розвиток через громадську думку та інші соціальні інститути; компе­тентність у всіх напрямах суспільної діяльності, прагнен­ня бути корисним суспільству; культура співіснування в межах малих груп і всього громадянського суспільства.







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 365. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

Ученые, внесшие большой вклад в развитие науки биологии Краткая история развития биологии. Чарльз Дарвин (1809 -1882)- основной труд « О происхождении видов путем естественного отбора или Сохранение благоприятствующих пород в борьбе за жизнь»...

Этапы трансляции и их характеристика Трансляция (от лат. translatio — перевод) — процесс синтеза белка из аминокислот на матрице информационной (матричной) РНК (иРНК...

Условия, необходимые для появления жизни История жизни и история Земли неотделимы друг от друга, так как именно в процессах развития нашей планеты как космического тела закладывались определенные физические и химические условия, необходимые для появления и развития жизни...

Правила наложения мягкой бинтовой повязки 1. Во время наложения повязки больному (раненому) следует придать удобное положение: он должен удобно сидеть или лежать...

ТЕХНИКА ПОСЕВА, МЕТОДЫ ВЫДЕЛЕНИЯ ЧИСТЫХ КУЛЬТУР И КУЛЬТУРАЛЬНЫЕ СВОЙСТВА МИКРООРГАНИЗМОВ. ОПРЕДЕЛЕНИЕ КОЛИЧЕСТВА БАКТЕРИЙ Цель занятия. Освоить технику посева микроорганизмов на плотные и жидкие питательные среды и методы выделения чис­тых бактериальных культур. Ознакомить студентов с основными культуральными характеристиками микроорганизмов и методами определения...

САНИТАРНО-МИКРОБИОЛОГИЧЕСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ ВОДЫ, ВОЗДУХА И ПОЧВЫ Цель занятия.Ознакомить студентов с основными методами и показателями...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия