ІV. ПИТАННЯ

 

Візантія мала величезний вплив на культуру Русі-України. Стосунки колишньої Греції та Скіфії завжди були тісними. В період формування Київської держави вона брала з Візантії багато чого як зразок. Саме з Візантії в Русь прийшло християнство, було запозичене багато форм, принципів, канонів в мистецтві. Проте такі запозичення приводили Русь частково до втрати традицій своєї кореневої культури. Візантія привнесла свою культуру, але саме свою, а не взагалі культуру. Зустріч Візантії з Україною не була зустріччю бідного з багатим. Ця зустріч позначилася на усій подальшій культурі України: й досі маємо у звичаях, народній творчості поєднання дохристиянської та християнської культур.

Визначальною для культури Русі була доба князя Володимира Великого, що запровадив християнство у 988 році, та його сина Ярослава Мудрого. Київська Русь домоглася у Візантії самостійного обирання митрополитів, відзначення своїх свят та святих, ведення церковного богослужіння старослов’янською мовою. Християнство на Русі, зустрівшись з новими історичними умовами, істотно змінилося порівняно з візантійським варіантом. Вплив попередніх культурних епох особливо був відчутним у ремеслах та декоративно-ужитковому мистецтві. Слов’янські зооморфні та антропоморфні застібки-фібули, плетені орнаменти, шийні прикраси гривни-змійовики, браслети, посуд металевий та керамічний, різьблені архітектурні деталі виявляють помітний зв’язок із звіриним стилем скіфів та ранніх слов’ян. Довгий час продовжується традиція виготовлення кам’яних та дерев’яних ідолів, незважаючи на укорінення християнської тематики.

Після затвердження християнства як державної релігії встановлюється церковна ієрархія. На чолі церкви стояв митрополіт, який, як правило, призначався з Константинополя. Спроби Візантії впливати на Русь зустрічали супротив, свідченням чого були факти освячення у митрополити осіб руського походження – Іларіона, Климента Смолятича. Важливим кроком в утвердженні незалежності церкви було створення культу власних святих, першими з яких були Борис та Гліб, зрадницьки вбиті своїми старшими братами у боротьбі за київський престол.

Виникають монастирі (в джерелах згадуються про майже 70 великих монастирів). Найбільшим був Києво-Печерський монастир (також Михайлівський, Видубицький та ін.). Церкви та монастирі були важливими осередками освіти, літератури та мистецтва.

Давні архітектори зводили будівлі з дерева, каменю, цегли. З дерева будували житло, оборонні споруди. З каменю та цегли будували культові споруди. Серед перших церков – Десятинна церква, зведена у часи Володимира Великого (989-996 рр.). Нині вважають, що Софійський собор був закладений також Володимиром, а вже добудований його сином Ярославом Мудрим (1037 року). Це найдавніший на території України (із тих, що збереглися) собор. Ярослав Мудрий розширює град Київ, будує Золоті ворота, а його сини зводять у Києво-Печерському монастирі Успенський собор (1073-1089), який став зразком для церковного будівництва у ХІІ ст.

Собори будуються в Чернігові (Спаський), Переяславі (Михайлівський), в Новгороді та Полоцьку (Софійські), в Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському князівствах. В кожній архітектурній школі складаються свої особливі риси.

Високого розвитку у Київській Русі досягли мозаїка та фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Шедеврами світового значення є мозаїки та фрески Софійського собору. Ікони писались по дерев’яній основі темперними фарбами. Істрія зберегла ім’я легендарного лаврського іконописця Аліпія (Алімпія). Йому приписують ікону «Ярославська Оранта» (поч. ХІІ ст.) з ярославського Спасо-Преображенського монастиря. Зразком для руських майстрів були візантійські ікони, зокрема привезена з Константинополя ікона «Володимирська богоматір» (мала назву «Вишгородська богоматір» до її викрадення суздальським князем Андрієм Боголюбським). Ікон до монгольського часу збереглося обмаль, до того ж більшість з них, в силу різних причин, зберігаються поза межами України

Стародавні руські рукописні книги прикрашались малюнками та орнаментами – книжковими мініатюрами. Найдавніші зразки таких мініатюр знаходимо в «Остромировому Євангеліє», написаному у 1056-57 рр. київським дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, в «Ізборнику Святослава» (кін. ХІІ ст.) та «Трирському псалтирі», виконаному латиницею для дружини Ізяслава Ярославича Гертруди (нині зберігається в Італії). 700 мініатюр «Радзивіловського літопису» (15 століття) вважаються копіями з більш ранніх оригіналів.

Музичне мистецтво Русі можна розділити на два русла: народні пісні і забави (з трубами, скоморохами, гуслями, забавами) та церковні пісноспіви, які вже знали багатоголосся.

Мова, писемність, освіта в часи Київської Русі. Довгий час вважалось, що писемність прийшла до слов’ян разом з християнством. Проте останні наукові дослідження свідчать про те, що це не так.

Згадаємо, що на території України знайдено стародавнє неолітичне письмо – написи в гротах «Кам’яної могили» (Мелітопольський район, Запорізька область). Московським шумерологом Кифішиним були розшифровані ці письмена як протошумерські і віднесені до ІХ-VІІ тисячолітть до н.е.

Ще одна загадка дохристиянського часу пов’язана з язичницьким часом слов’янської культури – це так звана «Велесова книга». Так назвали дерев’яні дощечки із суцільним текстом на них невідомим алфавітом, що були знайдені в 1919 р. полковником білогвардійської армії Ізенбеком в Курській губернії. Ці “дощечки Ізенбека”, на жаль, були втрачені, проте існують в переписаному вигляді. Вперше вони були надруковані в США в 1958р. Існує розшифровка цього тексту, в якому йдеться про історію та міфологію давніх слов’ян дохристиянської доби. На жаль, дослідники досі не визначилися з оцінкою цієї пам’ятки: більшість російських вчених вважають «Велесову книгу» підробкою, українські науковці схиляються до думки про автентичність цієї пам’ятки.

Писемність на Русі була відома задовго до запровадження християнства. Русичі підписували угоди з Візантією, робили епітафії на поховальних стовпах, написи на глеках та берестяних грамотах, на дерев’яних дощечках – так звані черти і рєзи докириличним письмом.

Церковнослов’янську мову та шрифт були винайдені братами із Солуня (Греція) Константином (Кирилом) та Мефодієм в ІХ ст. Кирило на замовлення для Моравської держави створив слов’янську абетку. Його справу продовжив Мефодій, а після утисків і гонінь слов’янської писемності в Моравії учні Кирила та Мефодія продовжили їх справу в Болгарії при царі Борисі. Звідси писемність розповсюдилась по всьому слов’янському світу.

Ця історія відома, проте залишається невизначеним, який саме алфавіт – глаголицю чи кирилицю – створили Кирило та Мефодій.

Чи ці алфавіти існували паралельно, чи один передував іншому – не відомо. Відповідей на всі питання не існує, бо досі не знайдені пам’ятки писемності того часу, коли творили солунські брати.

Сучасний погляд, що Кирило створив “глаголицю”, якою ми зараз не користуємося. Проте залишається невідомим, хто ж створив “кирилицю”.

В 1978р. біля болгарського міста Провадія в монастирі ІХ-Х ст. знайшли залишки написів грецькою, слов’янською мовами, а також глаголичне та слов’янське рунічне письмо.

Берестяні грамоти з письменами знайдені в стародавньому Новгороді та Звенигороді, докириличні написи – на стінах Софійського собору в Києві, на давньоруських глеках. А найстаріша книга, писана «кирилицею», – «Остромирово Євангеліє» ХІ ст. (1057р.). Тут кириличний текст написаний від руки на пергаменті. Ця книга пов’язана з княжим Києвом часів Ярославичей, синів Ярослава.

З Х по ХVІІ ст. графіка кирилиці змінювалась і пройшла декілька етапів: від “устава”, “напівустава” до “скоропису” та “в’язі”, що є видами шрифта. (Шрифт – це еститично оформлене зображення знаків письма).

“Уставом “писали “ділові папери”. Це крупний, важкий шрифт. Існував “старий устав” (ІХ-ХІV ст.) та пізній (ХІV-ХVІІ ст.).

“Напівустав” - це каліграфічний варіант “устава”. А в кінці ХІV початку ХVст. з’являється “скоропис”: округлі букви, дрібні, з виносними елементами. Це письмо легке, динамічне, робилось пташиними перами.

Паралельно розповсюджується декоративне письмо – “в’язь”. Цей шрифт використовувався в заголовках і дуже важко прочитувався.

Давньоруські-давньоукраїнські книги писали церковнослов’янською, тобто давньоболгарською мовою. Це була письмова мова, далека від народної, усної.

Центрами освіти та писемності на Русі були церкви та монастирі, при яких діяли шкільні навчальні заклади. Володимир Великий, за свідченням літописця, наказав збирати дітей бояр і дружинників „на ученіє книжноє”. Ярослав Мудрий під час князювання в Новгороді заснував школу для 300 дітей старост та священиків. У 1086 р. Ганна Всеволодівна, онука Ярослава, відкрила в Києві при Андріївському монастирі першу жіночу школу. На той час Європа не знала таких аналогів. Чимало людей були письменними і поза князівсько-дружиницьким і священицьким прошарками. Є припущення, що в Україні-Русі були вищі школи, які готували до державної, культурної та церковної діяльності – при Софійському соборі та Печерському монастирі. З яких вийшли такі видатні діячі давньоруської культури як митрополит Іларіон, єпископ Клим Смолятич, літописець Нестор, філософ Кирило Туровський, математик Кирик, художник Аліпій, лікар Агапіт. Вони володіли іноземними мовами, були обізнані з античними, візантійськими та західноєвропейськими авторами. В сер. 13 ст. на Русі було біля 400 чоловік, що знали грецьку мову. Вінцем освіти вважалось засвоєння ораторського мистецтва та вміння складати поетичні твори.

За підрахунками деяких вчених, у ХІ-ХІІІ ст. на території Русі оберталось до 140 тисяч книг, біль шість з яких втрачено. Найдавніший із відомих творів – «Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона (1037-54). Ряд повчань склав ігумен печерського монастиря Феодосій. Знаменитим історичним твором є «Повість минулих літ» Нестора літописця (1112-1119 рр.), відомим є Галицький літопис. Видатне місце серед пам’яток давньої літератури займає «Києво-Печерський патерик» - збірник житійних оповідань про засновників монастиря та його ченців. Літературні твори писали не лише церковні діячі: знамените «Повчання дітям» написав Володимир Мономах, який виклав свої політичні та філософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність на благо людей та держави.

Проте безумовним шедевром давньоукраїнської літератури є знаменита поема «Слово про Ігорів похід» (1185 р.). Значне місце в літературі Русі займали перекладні твори грецьких авторів: історичні, філософські, наукові труди та трактати.

На початку другого тисячоліття культура Київської Русі впливала на культуру Західної Європи (згадаємо факт прибуття до Парижу дочки Ярослава Мудрого Анни Ярославни, яка стала дружиною французького короля Генріха Капетинга. Король був неписьменним, культура Франції здалась Анні відсталою по відношенню до культури Києва). У пізніші часи, коли Європа переживала розквіт готичної культури, а Русь опинилась під навалою монголо-татар, Західний світ поступово забирає першість у розвитку культури Європи і впливає на східноєвропейські країни.

( Культура Західної Європи доби середньовіччя, як і Візантія, розвивалась під впливом християнської релігії. Варвари на землях Римської імперії утворюють нові держави. Різні етнічні групи живуть за своїми законами – це так званий юридичний партикуляризм. Процес кодифікації та узагальнення права відбувається одночасно з формуванням нових європейських держав (V – V III ст.), серед яких наймогутніша – імперія Карла Великого, французького короля (з 800 р.). Християнство утверджується в формі державної релігії та стрункої світоглядної системи. Великий вплив на світогляд середньовічної людини мали ідеї Августина Блаженного про Бога як творця і про розмежування світу на небесний (горній, нетлінний) та земний (дольній, мінливий, недосконалий). Час земного життя – це відблиск “небесного світу”. Людина являє собою єдність небесного та земного, арену боротьби добра та зла. Такий світогляд породжував драматизм мистецтва доби Середньовіччя.

Загальноєвропейський стиль – романський (тобто римський), що прийшов на зміну “дороманському”, формується до Х ст. Головною спорудою виступає собор (церква). Основний тип церкви Західної Європи – це християнська базиліка: видовжений 3-коридорний (3-нефний) храм з баштами, в плані -–у формі латинського хреста. Храм будується за принципом ієрархії та подібності малого великому. Та ж сама ідея шляху страждань та спокути лежить в основі готичного храму, не зважаючи на те, що основним рухом форм в добу “готики” (стилю, що прийшов на зміну романському) став рух по вертикалі. Найвідомішими соборами Західної Європи є собори в Шартрі, Парижі (Нотр-Дам де Парі) – Франція, Кьольні, Страсбурзі (Німеччина). Собори мали алтарний живопис та скульптуру.

Крім соборів будували замки (фортеці), монастирі, ратуші.

Готику називали “французьким стилем”, бо вона сформувалась у Франції. Цей період (XIII – XV ст.) характеризується розквітом міської культури, народного епосу, лицарсько-куртуазної літератури (характерними є поезія бродячих поетів-співаків вагантів, героїчні пісні та легенди: “Пісня про Роланда”, “Пісня про мого Сіда”, “Пісня про нібелунгів”, лицарсько-куртуазні романи: “Пригоди Короля Артура”, “Трістан та Ізольда” та ін.).

Провідною течію філософської думки феодального суспільства була “схоластика” (від грец. – “шкільний”). Головною темою схоластичних диспутів була тема співвідношення знання та віри, загального та одиночного. Дискусія про “універсалії”, тобто загальні поняття, розбила схоластів на 2 табори: “реалістів”, які вважали універсалії об’єктивно існуючими (наприклад, англійський теолог Ансельм Кентерберійський висунув кредо “Вірити, щоб розуміти”), та “номіналістів”, що вважали універсалії тільки іменами, абстракціями на противагу реально існуючим предметам, тобто вони вважали, що первинною є річ, а поняття про неї – вторинне (порівняємо вислів номіналіста П’єра Абеляра: “Розуміти, щоб вірувати”). Найбільш видатними схоластами були також: Арнольд Брешианський, Фома Аквінський, Роджер Бекон, Альберт Великий та ін. Схоластичний метод, що застосовувався в богослов’ї, був заснований на тезі, що сума знань дана в святому писанні, і завдання вчених – не в збільшенні знань, а в їх тлумаченні та систематизації. Це було основою університетської діалектики і продовжувало вчені диспути, які часом тривали по 10 – 12 годин).

 

Прикладами пізньосередньовічної культури Русі може слугувати мистецтво зведення замків та фортець. В деяких з них відчуваються західноєвропейські впливи, зокрема готичні. В оборонних спорудах будувались високі мури та башти (Луцьк, Кам’янець, Збараж). Унікальними пам’ятками 14-15 ст. є круглі церкви-ротонди (наприклад церква Св. Василя у Володимирі-Волинському), церкви-фортеці (церква у Сутківцях). Ці та пізніші споруди (фортеці Камянець-Подільська, Хотина, Білгород-Дністровського та ін.) характеризували суворий час загарбницьких воєн та протиріч між сусідніми князівствами. Це вже був новий період в історії української культури – литовсько-польський, що розпочався після Кревської унії 1385 року, коли Литва і Польща об’єднались, що надало право польській шляхті володіти українськими землями. (Цей період пізньосередньовічної української культури розглядається на семінарському занятті).

 

ВИСНОВКИ З ЧЕТВЕРТОГО ПИТАННЯ:

 

Затвердження монотеїстичної релігії сприяло зміцненню великокняжої влади, ліквідації «дофеодальної роздробленості», притаманною Русі аж до кінця Х ст., Коли в ряді східнослов'янських земель існували власні князі під егідою Києва. Християнство зіграло виключно велику роль в ідеологічному обгрунтуванні влади київських князів. Затвердження християнства на Русі як державної релігії справила великий вплив на різні сфери суспільного та духовного життя країни, а також на завжди визначило напрямок культурно-мистецького розвитку слов’янських народів. При цьому,слід відмітити і особливість цього процесу – поєднання християнства з язичницькими традиціями.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

Доба Середньовіччя, заперечуючи античний світ, пронесла певні надбання попередніх епох, збагатила їх новими тенденціями та підготувала культурний злет наступних часів. Європейська культура у порівнянні з арабомусульманською та Східною виявилась більш динамічною та перспективною. Русь знаходилась на перехресті Заходу й Сходу, що обумовило характер її культури, яка всотувала як західні, так і східні впливи, хоча у цілому розвивалась у руслі нової християнської традиції, що йшла від Візантійської імперії.

Підбиваючи підсумки розвитку культурного життя середньовічної України, зазначимо, що культурна творчість українського (руського) народу періоду Київської Русі (дохристиянського та християнського періодів) мала значні здобутки: старослов’янські уявлення стали тим ґрунтом, на якому зростала нова синтетична культура християнського часу, що взаємопов’язувала народні традиції з рисами нової християнської культури.

У цілому християнська культура Русі залишалась у полоні стародавніх ведичних вірувань, особливо у народній культурі. Специфікою давньоукраїнської культури є симбіоз язичництва та нової християнської віри, яка всотала багато чого з попередньої культури.

Культура Київської Русі стала золотим віком давньої української культури. Найбільшими досягненнями були культова архітектура соборів та церков, мозаїки та фрески, писемність та книжкове мистецтво, декоративно-ужиткове мистецтво, народні ремесла.