І. ПИТАННЯ. Для закріплення даної теми лекції варто відповісти на контрольні запитання:

Для закріплення даної теми лекції варто відповісти на контрольні запитання:

1. Які історичні передумови виникнення козачини?

2. Яке значення мало козацтво для історії та культури України?

3. Назвіть основні риси українського барокко.

На семінарському занятті варто зосередитися на питаннях: особливості, факти, процеси, здобутки та імена староукраїнської культури доби козацького бароко, виникнення вищої освіти, діяльність Києво-Могилянської академії, шедеври бароко в архітектурі, музиці, іконопису; вміння визначати стилістичні особливості, ціннісні показники та значення пам’яток старовини.

 

Міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

 

Кафедра філософії та політології

 

 

Лекція

 

з дисципліни «Історія української культури»

 

Тема № 6. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У МЕЖАХ ДВОХ ІМПЕРІЙ – РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ

(2 години)

 

 

Для слухачів 1 курсу ФЗН працівників ОВС ННІ ПОЗН

 

Дніпропетровськ ‑ 2015

Лекцію підготував доцент кафедри філософії та політологіїДніпропетровського державного університету внутрішніх справ Головіна О.В.

 

Рецензенти:

Бекетова В.М., заступник директора з наукової роботи, кандидат історичних наук (Дніпропетровський Національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького)

Чепурко О.О., доцент кафедри української історії та етнополітики, кандидат історичних наук, доцент (Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара)

Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри філософії та політології 17 серпня 2015 р., протокол № 2.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Культура України в умовах російського царату.

 

2. Розвиток освіти та науки в Україні ХІХ ст..

 

3. Основні процеси в українському мистецтві ХІХ ст.: в літературі, музиці, театрі, образотворчому мистецтві.

 

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Бокань В., Польовий Л.. Історія культури України. – К., 1998.

2. Історія української культури / Ред. І. Крип’якевича. – К., 1999.

3. Історія української та зарубіжної культури /Ред. С.Клапчука, В. Остафійчука. – К., 2002.

4. Теорія та історія світової і вітчизняної культури / Ред. А. Бичко. – К., 1993.

5. Українська та зарубіжна культура / Ред. Заковича М. – К., 2000.

 

 

Додаткова література:

1. Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці. – Львів, 1992.

2. Голубенко П. Україна і Росія у світі культурних взаємин. – К., 1993.

3. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.

4. Огієнко І. Українська культура. – К., 1991.

5. Огієнко І. Українська церква. – К., 1993.

6. Нариси з історії українського мистецтва. Серія книг. – К. 1980-1989.

7. Попович М.. Нарис історії культури України. – К., 1999.

8. Українська культура / Ред. Д. Антоновича. – К., 1993.

 

 

Мета лекції:

· познайомити із загальними процесами культурного розвитку України у 19 ст., основними процесами та іменами;

· показати досягнення української культури 19 ‑ поч. 20 ст. в умовах утиску з боку російського царату;

· надати факти культурного життя в Україні у 19 ст. на основі аналізу основних напрямків художньої культури.

ВСТУП

Українська національна культура у ХІХ ст., з одного боку, переживала новий етап свого розвитку, пов’язаний з процесом становлення національної свідомості, а з іншого, починаючи з кінця ХVІІІ ст., часу ліквідації російською імператрицею Катериною ІІ політичної автономії України та нищення козаччини, почала занепадати. В Україні було введено кріпацтво, закривались українські освітні заклади, зокрема припинила своє існування Києво-Могилянська академія. Натомість відкривались російські освітні та інші культурні заклади – йшов швидкий процес русифікації. В таких важких умовах Україна тим не менш переживала процес “національного відродження”, пов’язаного з іменем Т.Г.Шевченка та інших видатних українських діячів. Традиції національного розвою початку ХІХ ст. підхопили наступні покоління.

Московська культура, “відкривши вікно до Європи”, будувала своє зростання на досягненнях української культури. Натомість офіційна російська думка повсякчас пропагувала іншу версію: “Сосотоянию цивилизации, образованности и человечности Малоросия обязана соединению с Россией” (за словами В.Белінського). В ХІХ ст. Росія зробила усе, аби припинити розвиток національного в українській культурі і закреслити роль України у розвитку російської культури.

Мета цієї лекції – показати досягнення української культури ХІХ - поч. ХХ ст. в умовах утиску з боку російського царату.

І. ПИТАННЯ

Духовна культура українського народу кінця ХVІІІ – поч. ХХ ст. розвивалась в умовах постійних утисків з боку Російської та Австрійської імперії. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) та зруйнування Запорізької Січі (1775 р.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі (1783 р.), скасування чинності Магдебурзького права (1831 р.) Україна фактично перетворюється в колонію.

У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув репутацію ліберального правителя. По всій імперії відчувся подих так званої „нової ери” Генерал – губернатором України був призначений прихильний до українців князь Куракін. Скориставшись цими обставинами, українські культурні діячі заснували в 1805 р. у Харкові приватний університет.

На початку ХІХ ст. на Україні з‘явилися масонські організації антиурядового спрямування. Одна з них під назвою „Любов до істини”, членом якої був І. Котляревський, діяла в Полтаві у 1818 р. У Києві організовується таємна ложа „Товариство об‘єднаних слов‘ян”.

Один з учасників полтавської масонської ложі, повітовий маршал В. Лукашевич був організатором та ідеологом „Малоросійського таємного товариства”. В укладеному ним „Катехізисі Автономіста” обстоювалася ідея автономності України.

Ситуація на Україні ускладнилася, коли на царський престол у 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова: “самодержавство – православ’я – народність”. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет святого Володимира, заснований у 1834 р. перетворився у центр обрусіння.

Український народ належить до тих слов’янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом ХІХ ст. змагалися за національне Відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів – політичної незалежності.

Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відтворення народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак, національне відродження є в першу чергу процес політично-культурний, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, розквіт духовної культури нації.

Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми професор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з ХІХ ст. національного відродження: академічний, культурний та політичний.

На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів’я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап – культурна фаза, відзначається тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчення дослідників, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов’язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті і побуті.

На третьому, політичному, етапі нація, об’єднана спільною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності.

У нашій вітчизняній літературі традиційно склалася точка зору, згідно з якою початок українського національного відродження пов’язався з появою “Енеїди” І. Котляревського (1799 р.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ’яненко та Харківським гуртком літераторів. Науковою базою, що стимулювала їх зусилля, був Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у ІІ пол. ХVІІІ ст. на Заході. Першими серед слов’янських народів, що захопилися цими ідеями на початку ХІХ ст. були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з’явилися і в Росії.

Одночасно слід зауважити, що шляхта та дворянство України у ХVІІІ ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали красу і багатство народної мови і культури в цілому. Освічені верстви українського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, а згодом російська.

Наприкінці ХVІІІ – поч. ХІХ ст. ситуація докорінним чином змінилася. В цей час з’являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується і поняття “нації”, які обіймає не лише вищи верстви суспільства, а й увесь народ.

Цікаві думки з приводу генези українського національного відродження ХІХ ст. висловив один із представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький, який вважає, що цей процес триває 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця ХVІІІ поч. ХІХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – шляхетський або дворянський (1780-1840 рр.); другий – народницький (1840-1880 рр.); третій модерністський (1890-1914 рр.).

Перший період українського національно-культурного відродження пов’язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжували жевріти український патріотизм, а також деякі територіально-автономістичні тенденції.

На початку ХІХ ст. Україна в межах загального руху слов’янського відродження переживала період духовного піднесення: це була доба нової української літератури, пов’язаної з виходом у світ “Енеїди” І.Котляревського, доба терпимої цензури, формування нових соціально-політичних ідей в середовищі української духовної еліти. Під впливом ідей французького Просвітництва, німецького романтизму та слов’янського “відродження” в українській культурі посилився інтерес до мови, історичного минулого, національного побуту, звичаїв, традицій. З цього починався процес зростання національної свідомості.

Західна Україна входила до складу спочатку Австрії, а з 1868 р. – Австро-Угорщини. У Галичині українці були не в кращому становищі, ніж в Росії. Місцева україно-русинська шляхта окатоличилась. Полонізувалась, вливала свою силу у польську культуру. Єдиною опозицією цим процесам були уніатські, греко-католицькі священики, що походили із селянської верстви. Деяка підтримка греко-католицької церкви стала можливою за часів реформ кін 18 ст., здійснених імператрицею Марією-Терезією та її сином Йосифом ІІ.

Справу писання літописів кін. ХVІІІ - поч. ХІХ ст. (“Самовидця”, Грабянки, Величка та ін.) та перших історій України (“Історії русів” та інших) продовжили у своїх творах Д.Бантиш-Каменський (4-томна “Історія Малої Росії”), Микола Маркевич (5-томна “Історія Малоросії”), Я.Головацький (“Твори з історії та етнографії Галичини”). Останній – один із співзасновників Товариства “Руська трійця” разом із Маркіяном Шашкевичем та І.Вагилевичем розгорнули культурницький рух у Галичині та видавали альманах нового українського спрямування “Русалка Дністровая”.

Ідеї німецького філософа-просвітника Йогана Ґердера поступово просочилися в Україну: він відкидав “високу культуру” імперських дворів і звернувся у пошуках свіжих джерел натхнення до незіпсованої, самобутньої культури простих людей. Під впливом Ґердера (який високо цінував Україну) українська інтелігенція бачила гарант збереження національної культури саме у сільській народній культурі на відміну від денаціоналізованого міста. Етнографічні дослідження захопили Україну.

Початок фольклористиці дав грузин князь М.Цертелєв (“Опыт собрания старинных малоросийских песен”, С.-Петербург, 1819). Ґрунтовні дослідження зробив Мих. Максимович – вчений природознавець, фольклорист, історик, письменник, ректор Київського університету, друг Т.Г.Шевченка.

Народні, національні мотиви ставали основою багатьох романтичних творів українських письменників: Шевченка, Гоголя, Куліша, Костомарова, Метлинського, Л.Боровиковського та ін. В українському мистецтві з’явилася тема народу, головним рушієм національного Відродження стала творчість великого українського поета і мислителя, пророка і борця Тараса Григоровича Шевченка. В тематичному та ідейному аспектах українська культура була пов’язана не лише з життям в Україні, але й з патріотичним піднесенням, викликаним декабристським рухом у Росії, з наслідками наполеонівських воєн, з впливом європейських революції, з боротьбою балканських народів проти Османської імперії.

Другий етап – народницький – національно-культурницького відродження в Україні розпочинається виступом Т.Шевченка в 1840-х рр. і триває до кінця 80-х., на провідне місце висувається демократична інтелігенція, яка ставить за мету – „служіння народові”. У цей період викристалізовується ідея України як „етнічної національності”. Російський імперський шовінізм не зумів знищити цю ідею. Цензура в Україні,яка була терпима до 1847 року, коли схопили “кироло-мефодіївців” і вислали Т.Г.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова, набирала оберти. Вводила цю жорстоку цензуру російська жандармерія Бенкендорфа, яка забороняла все українське.

Особлива роль у розвитку української культури і цього періоду, і в цілому, належить Тарасу Григоровичу Шевченку,творчість якого – ціла епоха у розвитку української національної ідеї. Шевченко – не лише поет і художник, засновник критичного реалізму. Він – український геній, пророк, революціонер, який своїм словом, і своїм життям сколихнув український народ в його прагненні до волі і справедливості. Почуття і прагнення свого народу Шевченко найповніше висловив у своїй знаменитій збірці „Кобзар”. Це була не стилізація під фольклор, чого було вдосталь в українській романтичній літературі. Ні, це була справжня народна поезія. Шевченко будив народну пам’ять зверненням до славного минулого (через рік після „Кобзаря” вийшла з друку поема „Гайдамаки”), закликав „скинути кайдани”, мріяв про вільну Україну. Його серце обливалось кров’ю, бачачи „сплюндровану” вітчизну. Його творчий і життєвий шлях, сповнений випробувань, надає приклад високого служіння національній ідеї. Його дух не могли зламати ні приниження кріпацького періоду, ні арешт, ні заслання. Його високо оцінили не лише прості люди, земляки – його роль як великого українця визначили ще у ХІХ ст. передові кола тогочасного суспільства. Значення творчості Шевченка переростає межі літератури, його ім’я – символ боротьби українського народу проти гноблення за свою свободу та незалежність.

Шевченко, спадщина якого стала чинником революційно-визвольної боротьби в усій Російській імперії, налякав російський царат. В російській імперії продовжувалась політика жорстокого тиску, цензури та утисків.

Трохи повіяло свободою у 1850-х, перед скасуванням кріпацтва, з’являлись українські книжки, газети, “недільні школи”. Будителями національної свідомості на початку ІІ пол. ХІХ ст. стала молода генерація українських інтелектуалів – тоді ще студентів Київського університету: В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, Т.Рильський та ін., які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації „Київська громада” (1859-1963). Подібних „Громад” по всій Україні з’явилось близько 100. Саме громадівці створювали „недільні школи” з українською мовою навчання, друкували підручники рідною мовою, пропагували український фольклор та історію. Петербурзький комітет грамотності у 1862 р. клопотав про введення освіти українською мовою. Але, російська влада, налякана польським повстанням 1863 року, посилила репресії щодо українців, які, начебто, допомагали полякам. Наприклад, коли у справі видання Євангелія українською мовою зчинилася ціла дискусія, вона була припинена “наказом Валуєва”, міністра внутрішніх справ. У цьому “циркулярі” від 20.06.1863 р. була заборонена українська мова як така, якої “не было, нет и быть не может”, були заборонені й українські „Громади”. Проте цей та інші накази не могли припинити діяльність свідомих українців.

Саме у 1860-і рр., коли посилились на Лівобережжі утиски російського царату, в західноукраїнських землях інтелігенція відчувала деякі політичні права та свободи. Справі національно-культурного відродження у Львові сприяло заснування у 1868 р. „Просвіти” на чолі з А.Вахняниним. Головне завдання „Просвіти” – поширювати української освіти серед народу, формувати національну свідомість. Було створено 77 філій цієї організації по всій Україні, в них діяло біля трьох тисяч читалень та бібліотек.

Об’єднання національної духовної еліти усієї України відбулось на ґрунті “Географічного товариства” (Північно-Західного відділу Російського географічного товариства, 1873-1875), яке стало центром українського руху і об’єднало етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. Товариство стало першим науковим українознавчим осередком, куди входили П.Чубинський (автор тексту українського гімну), письменники Кониський, Панас Мирний, М.Старицький та інші.

У 1876 році виходить наступний, також таємний, наказ про заборону усього українського – літератури, театру, пісень (крім нот). Це так званий Емський указ, або “закон Юзефовича”, який спричинив бурю протесту українських громад. І російська влада була вимушена видати подібний “закон” (у 1881 році) у пом’якшеному варіанті. Стає зрозумілим, чому українські письменники переходили на російську мову та переїжджали до Росії, як це зробили Наріжний, перший романіст у російській імперії, Сомов, переповідач українських казок та міфів, великий Микола Гоголь, Гіляровський, Короленко та багато інших. Стає зрозумілим, чому в українському письменстві ХІХ ст. так рідко з’являлись великі літературні форми – романи, епопеї.

Епіцентром культурного відродження після 1876 р. знов стає Львів. Тут у 1873 р. було засновано Наукове Товариство ім. Т.Г.Шевченка (НТШ), яке понад 15 років очолював М.Грушевський. Після реорганізації НТШ у 1892 р. воно виконувало функції академії наук.

Асиміляторські заходи царського уряду протягом 1860-90-х років ХІХ ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 царських наказів цього періоду найжорстокішими були вже згадувані вище Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.). Треба відзначити, що українці намагались обходити російські накази про заборону всього українського: писали російською, а потім перекладали українською, завозили українські книжки з Австро-Угорщини. У відповідь на це з’являлись все нові й нові заборони: на ввезення українських книжок з-за кордону (1894), на ввезення українських дитячих читанок (1895) тощо.

Українцям забороняли виступи на наукових конференціях своєю мовою (наприклад, галичанам на археологічному з’їзді у Києві у 1899 році), на відкритті пам’ятників українським діячам (як це було у 1902 р., коли вшановували І.Котляревського), співати українські пісні (за наказом одеського губернатора пісня “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” перетворилась у російсько-англійський варіант: “Ой не ходи, Гришка, да и на пикник”).

Нищення української мови в імперській Росії – унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу. «Так званий старший брат з усією ненавистю і люттю накинувся на чарівну українську мову з метою повного її нищення» (зі статті Б.Козярського). Російський царат з часів Петра І і до початку ХХ ст.. видав сотні наказів стосовно заборон усього українського, серед них, крім вище названих: закриття українських недільних шкіл та українського журналу «Основа» в 1862 р., доплата усім чиновникам за русифікацію за Законом 1869 р., заборона хрещення українськими іменами 1888 р.,, заборона української преси указом царя Миколи ІІ в 1914 р. і т.п.

Кін. ХІХ – поч.. ХХ ст. позначився в Україні швидким ростом визвольного руху. У 1899 р. в Україні засновано першу політичну партію – Революційну Українську Партію (РУП). Її ідеологом став харківський адвокат Мик. Міхновський, автор „Самостійної України”, маніфесту українського націоналізму, де основними тезами були: незаконність московського панування, заклик до боротьби за самостійну Україну. Тож у третьому періоді український рух починає проникати від інтелігенції в маси і триває аж до І світової війни, яка в історії модерного українства відкриває новий розділ.

Край інсинуаціям над українською мовою та культурою, чого не було в жодній європейській державі, формально поклала Перша російська революція 1905 року. З’явились українська преса, українська книга, відновились „Просвіти”, проте створення українських кафедр при університетах так і не було дозволено. Українське питання, яке не раз піднімалось в російській Думі (новому російському парламенті) на початку ХХ ст. представниками від України, так і не було вирішене. (В ІІІ Думі українське питання стало одним із центральних. Йшлося про українську мову в школах і судах. Проти цього виступили російські шовіністи. В 1913 р. знову поставлено вимогу автономії, кафедр української мови в університетах. Але всі заходи не дали ніяких результатів).

Гострий характер на межі ХІХ - ХХ ст. прийняла боротьба за український університет у Львові. Польські політичні кола почали виступати проти українського студентства, яке очолило цю боротьбу. До цих процесів долучились наукові та культурні організації. Результатом цієї боротьби було те, що у Львівському університеті була відкрита українська кафедра: у 1984 році після закінчення Київського університету та роботи у ньому над магістерською дисертацією М.Грушевський переїхав до Львова та очолив „кафедру всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи”, фактично кафедру української історії. М.Грушевський очолив й Наукове Товариство ім. Т.Г.Шевченка з 1897 р., душею якого, крім нього стали І.Франко та В.Гнатюк.

 

ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

Підвести підсумки під першим питанням хотілося б словами великого історика України та її культури – М. Грушевського, який зауважив, що утиски української мови та культури з боку російського царату велися з метою „забезпечити за великоруською культурою абсолютну гегемонію” та навернути всю культурну творчість „ в течію великоросійської культури”, що є проявом російської великодержавності та імперіалізму. В період ХІХ ст. розвій української культури неодноразово штучно переривався, оскільки щодо східнослов’янських народів російська імперія здійснювала політику нівелювання „малоросів” та „білорусів”, які разом із „великорусами” значилися під однією назвою „русские”. Таким чином, політика Російської імперії з самого початку була спрямована на поглинання української культури великоруською, що неминуче означало знищення самосвідомості українців.