ІІ. ПИТАННЯ. За словами І.Огієнка «за допомогою України московська культура міцно звелася на ноги і всі сили свої пустила на те

 

За словами І.Огієнка «за допомогою України московська культура міцно звелася на ноги і всі сили свої пустила на те, аби припинити культуру нашу», «русифікація зносила нашу культуру, руйнувала наші звичаї, свідомість українська падала, історія забувалась, притаманні ознаки наші нищились... Школи рідною мовою не стало, пішла школа московська» Після заборони 1863 р. багато українців поїхали в Австрію (там українське слово було вільним) чи далі за кордон. Багато творів через заборони не були надруковані.

Києво-Могилянська академія, заснована у 1632 році, після надання їй російською владою статусу академії (за наказом Петра І) у 1701 році почала поступово занепадати. Москва поступово нищила „цю твердиню української культури і науки”: у 1780 згоріла бібліотека Академії, що була найбільшою в Україні; у 1786 позбавлено її матеріальної допомоги, а в 1817 р. її зовсім закрито. На той час і Львівський університет, заснований у 1661 р. (що був зрештою у польських руках), теж у 1805р. тимчасово закрито.

Саме в цей час завдяки підтримці і матеріальній допомозі харківського суспільства і стараннями визначного й освіченого дворянина-поміщика Василя Каразина, українця за походженням та патріота, було засновано перший в Україні університет. Це сталося у 1805 р.. (Наприкінці 18 ст. було декілька спроб відкрити свій університет: у Батурині 1760-го р. за гетьмана Кирила Розумовського, у Сумах 1767 р., в Катеринославі 1784 р.?, у Чернігові 1786 р., але не вистачало коштів та не було дозволу). На Слобожанщині сформувалась місцева провідна верства – козацька аристократія. Тут діяла Харківська колегія, в якій викладав Г.Сковорода, вчився М.Гнідич, перший перекладач „Іліади”, народився легендарний кошовий Запорозької Січі Іван Сірко. В 1841 р. ректором університету став відомий український письменник Петро Гулак-Артемовський.

Велике значення для розвитку української суспільно-політичної думки мало формування на базі харківського університету філософської школи, що гуртувалась навколо професора Йогана Шада, що досліджував філософію Канта та Шелінґа і підкреслював повагу до ідей свободи й гідності людини, так співзвучних ідеям українського відродження. (Шада було видворено з України поліцейським режимом Аракчеєва, порадника царя Олександра І у 1814 р.).

У 1834 році на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет ім. Св. Володимира, першим ректором якого став Мих. Максимович, провідний український культурний діяч та науковець, друг Т.Шевченка. Українські університети створювались з метою поширення „общерусской” культури, проте ставала вогнищами культури на українських землях. У тогочасному українському суспільстві у частини інтелігенції з’явився інтерес до української історії, мови та культури. Вони не поділяли самодержавних думок щодо єдності імперської влади, православ’я та народності. Україну вони бачили у федерації слов’янських народів, виступали проти кріпацтва та станових привілеїв.

Третім університетом в центрально-східній Україні став Новоросійський університет в Одесі, створений 1865 року на базі Рішельєвського ліцею. У цьому ж році з’явився Південно-російський технологічний інститут у Харкові, у 1898 р. – Київський політехнічний інститут, у 1899 – Вище гірниче училище у Катеринославі. На початку ХХ ст. в Україні діяло 27 ВИШів, де навчалось 35 тис. студентів, 129 гімназій, 36 реальних та комерційних училищ. Проте практично національної освіти в Україні не було. Викладання в Україні велося російською, на західних землях польською, німецькою, угорською. Спробою впровадити українську мову у навчання можна вважати функціонування „недільних” шкіл, що проіснували лише з 1859 по 1862 рік за підтримки прогресивної української інтелігенції (для цих шкіл Т.Шевченка створив „Буквар”, П.Куліш – „Граматику”, О.Кониський та Ю. Степовик – арифметичні збірки). У 1864 р. царський уряд здійснив реформу народної освіти, згідно з якою початкова освіта ставала доступною для дітей усіх станів, виключною мовою навчання стала тільки російська мова. Усі початкові школи були перетворені на народні училища, які працювали за єдиними програмами. На Лівобережжі України на 1897 існувало бл. 17 тис. початкових шкіл, які охоплювали лише третину дітей. Середню освіту давали гімназії – класичні та реальні. Професійну освіту надавали комерційні училища. Незважаючи на певний поступ у розвитку освіти, у певних районах бл. 76% населення залишалось неписьменним. (Нагадаємо, що у 17-18 ст. в Україні майже все населення було грамотним. Про це свідчать відомості, наприклад, мандрівника Павла Алепського: у 1653 р. він писав, що українці за невеликим винятком грамотні, включаючи жінок та дітей-сиріт).

Складним був розвиток науки в Україні. Ані Росія, ані Автро-Угорщина не були зацікавлені у підтримці наукових досліджень в Україні. Проте українські вчені зробили вагомий внесок у розвиток науки. Цьому сприяли численні наукові товариства, які виникали протягом 1870-90-х рр..

Об’єднання національної духовної еліти усієї України відбулось на ґрунті “Географічного товариства” (Північно-Західного відділу Російського географічного товариства, 1873-1875), яке стало центром українського руху і об’єднало етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. Товариство стало першим науковим українознавчим осередком, куди входили П.Чубинський (автор тексту українського гімну), письменники Кониський, Панас Мирний, М.Старицький та інші.

У 1873 р. у Львові було засновано Наукове Товариство ім. Т.Г.Шевченка (НТШ), яке понад 15 років очолював М.Грушевський. Після реорганізації НТШ у 1892 р. воно виконувало функції академії наук.

Центрами наукової думки ставали університети.

Гуманітарні науки були полем гострих ідейних суперечок. Серед перших імен істориків-українознавців варто назвати соратників Т.Шевченка ректора Київського університету Мих. Максимовича, противника норманської теорії походження руської держави, Миколу Костомарова, який створив зокрема низку історичних портретів українських гетьманів, зокрема монографію про Б.Хмельницького. Поетом, збирачем українських мелодій та істориком був Микола Маркевич, автор „Истории Малороссии”. У 1843 р. при київському університеті була створена „археографічна комісія” для опису минувшини. Для роботи у цій комісії М.Максимович запросив Т.Шевченка, який у 1843-45 рр. виїздив по історичних місцях України та змальовував пам’ятки старовини. У 1860-х рр.. у цій установі як секретар працював видатний історик, засновник української історичної школи Вол. Антонович, учнями якого були інші визначні українські історики кін. ХІХ-поч. ХХ ст.: М.Грушевський (автор 12-томної „Історії України-Русі”), Д.Дорошенко, І.Крип’якевич.

Особливості українського життя, побуту, звичаїв, мови вивчали вчені-етнографи, письменники, аматори: О.Бодянський, І.Срезневський, П.Куліш, А.Метлинський, А.Афанаьєв-Чужбинський, автори словників П.Білецький-Носенко, П.Галузенко-Морачевський.

Видатним етнографом та антропологом був Ф.Вовк. Серед археологів особливе місце займає В.Хвойка, що відкрив Трипільську культуру на основі розкопок під Києвом у 1890-х рр.. Фольклористика та етнографія поповнилась творами М.Сумцова, П.Чубинського, М.Драгоманова. В галузі мовознавства, літературознавства та фольклористики особливе місце належить О.Потебні, П.Житецькому, М.Петрову, сходознавцю А.Кримському, Б.Грінченку. Великий внесок у дослідження філософії, теорії та історії української літератури зробив І.Франко. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О.Потебня. Він виступав проти денаціоналізації української культури, на захист української мови, працював над філософією мови, був зацікавлений взаємозв’язком мови, мислення і дійсності (праця „Мысль и речь”). „Слово” у філософії Потебні є носієм не лище значення, а й попереднього досвіду людини і нації.

Значне пожвавлення відбувалось і в розвитку суспільствознавства. Вагоме місце у розвитку демократичної думки посідав М.Драгоманов – мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Майбутнє суспільства він пов’язував із соціалізмом, т.зв. громадівством, перехід до нового ладу бачив як еволюційний, був противником ідей Маркса й Енгельса про диктатуру пролетаріату.

Розвиток юридичних наук в Україні пов’язаний з іменами таких вчених, як М.Владимирський-Буданов (історія російського, українського, польського, литовського права), О.Ф.Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В.Незабитковський (міжнародне право).

У харківському університеті очолив кафедру механіки автор теорії сталості руху О.Ляпунов. Розвиток хімічної науки пов’язаний з ім’ям М.Бекетова, який у Харкові заклав підвалини нового напряму у науці – фізичної хімії. У Києві працювали математик М.Ващенко-Захарченко та фізик М.Авенаріус, засновник однієї з перших в Росії шкіл молекулярної фізики. Розвиток біології пов’язаний з іменем професора Новоросійського університету І.Мечникова, який разом із М.Гамалією відкрив в Одесі першу в Росії та другу в світі бактеріологічну станцію. В одеському університеті працював фізіолог І.Сєчєнов. До золотого фонду медицини увійшли київський хірург Ю.Шимановський, В.Субботін та ін.

Видатним західноукраїнським вченим був Іван Полюй, який відкрив на 12 років раніше за Рентгена (в 1983 р.) радіаційне випромінювання. Саме Полюй будував першу електростанцію в Європі – у м. Прага.

Першими українцями, що розповсюджували ідеї класичної німецької філософії, були Петро Лодій (автор підручника з логіки), Василь Довгович (автор філософського лексикону), учень Шада Андрій Дудрович, вихованці Київського університету Орест Новицький, Йосип Міхневич, Сильвестр Гогоцький. Найбільшим українським філософом ХІХ ст. вважається Памфіл Юркевич, спершу професор Київського університету, а згодом Московського. Він продовжив ідеї „філософії серця” Г.Сковороди. Син священика з Полтавщини, П.Юркевич дуже рано виявив свої блискучі здібності. Він вів боротьбу з матеріалістичною течією, вважав, що в основі світу лежить божественна мета, яку здійснює індивід, який є моральною особою. А центром всього тілесного та духовного життя людини є серце. Сучасники Юркевича, особливо Чернишевський, накинулись на нього як на політичного противника, що стало причиною його життєвої кризи: майже забутий, без аудиторії та студентів, з творами у рукописному вигляді він помер у 47 років.

Наука на західноукраїнських землях була у полоні москвофільських ідей або стояла на пропольських позиціях. Тут знайдемо декілька імен істориків, які нині можуть визвати інтерес з точки зору історичних фактів: Д.Зубрицький, А.Петрушевич, М.Гарасевич. Вони знаходились під впливом русофільських ідей російського історика Погодіна.

 

ВИСНОВКИ з ДРУГОГО ПИТАННЯ:

Українська культура ХІХ ст. стала фундаментом, класикою, на яку тала фундаментом, класикою,на яку спираються у своєму становленні наступні покоління. У цей час відбувається пошук нових форм і змісту, нових напрямів і видів мистецтва, які відображали б складність культуротворчих процесів в умовах соціального і національного пригнічення. Водночас це була епоха творення національної самосвідомості і національної культури.