Концепція "естетичної держави" як предтеча соціології мистецтва та культури

продовж тривалого часу у філософії мистецтва теоретична есте­тика домінувала як самодостатня дисципліна, що певним чином позначалося й на художній практиці, оскільки естетика часом пос­тавала в іпостасі суб'єкта соціально-художньої критики. Як відомо, критика від критики відрізняється. Скажімо, якщо критика ґрунтується на партійно-політичному принципі "соціалістичного реаліз­му", то вона перетворюється на цензуру.

До речі, слово "критика" має цікаве й у певному розумінні повчальне походження. Свого часу іспанський письменник Б. Грасіап і-Моралес (1601 — 1658), "Кишеньковий оракул" якого був настіль­ною книгою багатьох читачів доби Просвітництва, написав дуже цікавий філософський роман під назвою "Критикон", поділений не на розділи, а на кризи. Після Грасіана термін медичної патології "криза" утвердився у вжитку культурного мовлення, набувши ширшого значення та утворивши слова "критика", "критик", "критичний" у сучасному їх розумінні. Таким чином, назва "Критикон" указує на концепцію роману загалом, сюжетна лінія якого розвивається через "кризи", відображаючи певні етапи в історичному розвит­кові людського духу. У XVIII ст. цю ідею кризового (діалектичного) розвитку духу візьме на озброєння німецький філософ Г. В. Ф. Ге гель, автор "Феноменології духу", яка у певному розумінні ідейно близька до філософського роману Грасіана.

Перефразуючи Грасіана, можна сказати, що критик — це своє­рідний медикус, який має справу з тими чи тими кризовими явища ми (політичними, економічними, соціальними, літературними тощо).

Приблизно з другої половини XIX ст. на свої права у розкритті суті художньої творчості почали наполегливо претендувати психо­логія, соціологія та низка інших гуманітарних і навіть негуманітарних наук (наприклад, математика у формі теорії інформації та кібер­нетика).

Теоретична естетика від умоглядних міркувань переходить до прикладних досліджень (дизайн, урбанізм, реклама тощо). Наприк­лад, 1986 р. в Канаді відбулася конференція з проблем естетики навколишнього середовища. А за рік до цього у Санта-Круз (США) було проведено міжнародний симпозіум з так званої емпіричної ес­тетики, на якому обговорювали широке коло питань психоестетики.

У сучасному світі естетика не може залишатися спекулятивно-споглядальною дисципліною, перебуваючи поза будь-якими зв'язка­ми з емпіричними дослідженнями. Щоб утриматися на плаву, вона має виробляти більш активне ставлення до творчого потенціалу суспільства, допомагаючи розв'язувати не лише теоретичні, а й ціл­ком утилітарні завдання. Філософи та соціологи у сучасній світовій естетичній думці простежують чітку тенденцію до істотного розши­рення предмета досліджень традиційної естетики й до формулюван­ня цілей нових естетичних спеціальностей, що вивчають закономірності, близькі до художніх і багато в чому зумовлені науково-технічним прогресом. Так, упродовж 80-х років XX ст. відбулися міжнародні симпозіуми та колоквіуми з питань взаємозв'язку біоло­гії та мистецтва, математичного підходу до естетики тощо, на яких ішлося не тільки про нові цінності, а й про теорію цих цінностей. Остання тісно пов'язана з соціологією та економікою, оскільки має місце неявна тенденція перетворення естетичних цінностей з "ре­чей" (товарів) на "діяльність" (ринкові послуги), що значно розши­рює сферу застосування здібностей митців, та залучення до цієї сфе­ри зовсім нових технічних інструментів (наприклад, комп'ютерна графіка). Розширення зазначеної сфери означає перехід на якісно новий рівень професійної підготовки діячів мистецтва, що передба­чає засвоєння логіко-математичних знань, технічних наук, приро­дознавства, соціології, політології, права. Згадаймо великих митців доби Відродження, які займалися медициною (медичною анатомією), природознавством, опановували інженерні знання (будівництво, архітектура тощо). Звичайно, сьогодні не йдеться про енциклопедизм знань геніїв Відродження, радше маємо на увазі більш вузьку та цілеспрямовану спеціалізацію різновидів художньої творчості, зу­мовлену науково-технічним прогресом та його потребами, а також зміненою політичною ситуацією, коли від митців багато в чому за­лежить привабливий образ (імідж) того чи того політика.

Нинішня соціологія мистецтва виросла не тільки з прагнення соціології утвердитися в усіх або майже в усіх сферах гуманітарних досліджень. Не можна забувати й про те, що у рамках традиційної спекулятивної філософії неодноразово здійснювали спроби поєдна­ти поняття "істина" (гносеологія), "добро" (етика та право) та "краса" (філософська естетика та філософія мистецтва) під егідою понять "людська особистість", "людина як мікрокосм", "людина як соціоприродна цілісність". У результаті на світ з'явилася соціальна кон­цепція так званої естетичної держави, зобов'язана своїм походжен­ням німецькому поету, драматургу й теоретику мистецтва Й. Шіллеру (1759—1805). Він запропонував і сам термін "естетична держава".

Теорія Шіллера стала спробою довести об'єктивну істинність краси та її впливу на людську особистість та політичну свободу.

Започаткував пошук естетичної держави німецький історик мис­тецтва Й. Й. Вінкельман (1717—1768), який вважав головними при­чинами розквіту давньогрецького мистецтва державний устрій, політичну свободу полісів (міст-держав) та сприятливий помірний клімат Греції.

Згідно з Вінкельманом, естетичний прогрес базується на досвіді радісного життя у поєднанні з рухом думки. За його словами, афінська свобода означала можливість займатися поезією, атлети­кою, мистецтвом усім мешканцям міст-полісів.

Поняття "естетичний прогрес" цілком відповідало просвітницькій ідеології XVIII ст. Разом з тим воно привносило щось зовсім нове у розуміння "вічних" художніх цінностей, вказуючи на їх соціально-історичну та політичну зумовленість, а отже, відносність. Щоправда, за лінійного розуміння прогресу (рух від простого до складного, від нерозумного до розумного, від пітьми невігластва до світла просвіт­ництва) "вічні" художні цінності немовби вилучали з минулого й переносили у майбутнє, де вони перетворювалися на недосяжні іде­али, значущість яких для людей була визначена силою їхнього впли­ву на соціальний прогрес.

З приводу інтересу німецьких філософів та літераторів до антич­ної культури можна згадати відомого російського філософа О. Ло­сева (1893—1988), який зазначав, що антична культура вже давно стала предметом найпильнішого дослідження, й це не випадково. Справа в тому, що інтерес до античності в Європі ніколи не був суто антикварним. Починаючи з доби Відродження, представники вели­ких соціальних рухів часто зверталися до античних зразків у пошу­ках відповідей на злободенні питання.

Але що могли знайти теоретики естетики в античності? Й чи була в античності естетика взагалі?

Під естетикою (від грецьк. аisthetikos — такий, що належить до чуттєвого сприйняття) зазвичай розуміють спеціальну науку, яка вивчає роль та призначення мистецтва, специфіку естетичного суд­ження, прекрасне у природі та житті, трагічне, комічне, поезію, музику тощо. Ніякої "естетики" у зазначеному розумінні Стародав­ня Греція не знала, як не знала вона й мистецтва у сучасному зна­ченні цього слова. Тоді не було ще ні музеїв, ні виставок, ні верні­сажів. Пояснюється це просто: у Стародавній Греції мистецтво ще не відокремилося від ремесла, тобто від утилітарної діяльності, покликаної задовольняти нагальні життєві потреби. Скажімо, класична антична архітектура — це передусім храм, а статуя у ньому, — це Бог, якому поклоняються, приносять жертви і від якого чекають на цілком практичні милості. Навіть музика того періоду мала суто практичне призначення (магічне, лікувальне, виховне тощо).

Таким чином, мистецтво як самоціль за доби давньогрецької класики якщо якось і цінували, то цінували вкрай низько. Тому й не знаходимо там естетики як теорії та філософії мистецтва. А проте давньогрецька класика спиралася на багатющу естетику, яку неможливо втиснути в рамки новоєвропейських уявлень. Ця естетика ор­ганічно зливалася з речами більш життєво важливими та значущими для грека, ніж пізніші "естетичні судження" філософів Нового часу.

У очах стародавнього грека справжнім витвором мистецтва є не картина чи скульптура, здатні лише прикрашати житло, а живий навколишній світ. Тому антична естетика, за словами Лосева, з необхідністю виявляється своєрідною натурфілософією, тобто філо­софією природи або, говорячи сучасною мовою, естетикою навко­лишнього середовища.

Античні філософи періоду грецької класики не створили спе­ціальної естетичної теорії, натомість сама їхня філософія має яскра­во виражений естетичний характер. Ось чому, починаючи з Вінкельмана, в Європі не було жодного знаного фахівця у галузі теорії та філософії мистецтва, який не присвятив би античному ідеалові чи­мало сторінок глибокодумних міркувань.

Ідеї Вінкельмана справили вирішальний вплив на Веймарський естетичний гуманізм в особі німецьких письменників К. М. Віланда (1733—1813) Й. Г. Гердера та Й. В. Гете. Наприклад, для Віланда найкращою формою державного устрою могла бути така республіка, яка сприяла б розвиткові людської природи в її справжній красі й культивувала б мистецтво за допомогою змагальної діяльності співгромадян. Мистецтво та практика поетичного самовираження, вважав Гердер, можуть допомогти удосконалити моральну природу сучасної людини.

Перехід від веймарського класицизму до так званого швабського ідеалізму датовано осінню 1793 р., коли у Вюртемберзі зустрілися Шіллер та німецький поет Ф. Гьольдерлін (1770—1843). Представни­ки швабського ідеалізму (Гьольдерлін, філософи Гегель та Шеллінг) були провісниками "теократії прекрасного", тобто божественної влади прекрасного. Маніфестом естетичної держави стала їхня прог­рама 1796 р., ґрунтована на критичній філософії Канта, яка прого­лосила перетворення метафізики на соціальну практику морально-політичного характеру за допомогою філософії природи та розвитку її підстав задля блага людини у формі нової "міфології розуму".

Гьольдерлін естетичну державу бачив як єднання "естетичної церкви" та "релігії поезії". Гегель почасти відтворив у своїй "Фено­менології духу" цю ідею Гьольдерліна.

Цілком серйозно ідею естетичної держави сприйняв відомий німецький композитор Р. Вагнер (1813—1883), який вважав, що держава-поліс може бути зреалізована завдяки театрові ("театрократія"). Понад те, він не тільки розвинув теорію взаємовідносин між музикою та суспільством, яка відображала еллінську модель єднан­ня народного мистецтва та соціально-природної гармонії, а й спро­бував утілити її в життя, створивши Байрейтський театр, побудова­ний за його проектом, який здійснив постановки вагнерівської тет­ралогії "Кільця нібелунгів" та опери-містерії "Парсіфаль".

У цьому самому напрямі рухався філософ Ф. Ніцше (1844—1900), обґрунтовуючи необхідність розвитку розуму для створення естетич­ної держави, де панує вільна людина, яка усвідомлює свою здатність керувати власним інтелектом.

Пізніше філософ-екзистенціаліст М. Хайдеггер (1889—1976) про­голосив естетичну сутність буття як живого духу, як дихання любові, яке охоплює людину цілком. Він розумів державу-поліс як партнер­ство індивідуумів, які поділяють загальну естетику буття.

Один з ідеологів руху "нових лівих" 60-х років XX ст. Г. Маркузе, спираючись на ранні твори Маркса, особливо на його "Еконо­мічно-філософські рукописи 1844 року", створив теорію соціально­го ладу краси, яка, по суті, є тією самою шіллерівською естетичною державою з нерепресивним устроєм. Проголосивши новий "естетич­но-еротичний вимір" життя, Маркузе спробував сконструювати теорію суспільства як особливого витвору мистецтва.

 

• Побіжне ознайомлення з концепцією "естетичної держави" свідчить про те, що естетика доволі рано почала тяжіти до на­турфілософії, але з наголосом не на осмислення філософських проблем природознавства, а на філософську інтерпретацію культурно-природної цілісності людського світу та побудову відповідної картини цього світу. Це не враховують представни­ки сучасної естетики, які роблять сильний ухил у бік філософії мистецтва та художньої критики. Впадає в очі й те, що німецька естетика XVIII ст. розвивалася під демократичними гаслами, тобто цілком свідомо шукала союзу з філософією політики та політизованою етикою. Тим самим закладались підвалини для майбутніх соціологій мистецтва та культури.

 

Отже, ідея "естетичної держави", яку розвивали у рамках німець­кої філософської думки, має під собою цілком конкретне соціально-історичне та політичне підґрунтя. Появу цієї ідеї багато в чому пояс­нює характер відчуження від реальної політики, здійснюваної німецькою владою, та прагнення подолати це відчуження, керую­чись філософією раціоналізму, а також ідеалами Просвітництва. І що цікаво, теорія "естетичної" держави стала закономірним продов­женням теорії "поліцейської держави", у якій яскраво виявив себе політичний компонент німецької естетичної думки XVIII ст.