Концепція "поліцейської держави" як трансформований політичний компонент німецької естетики XVIII ст.

XVIII ст. під впливом ідеології Просвітництва та вчення відо­мого німецького філософа-просвітника X. Вольфа почала роз­виватися теорія "поліцейської держави", згідно з якою метою дер­жави є турбота про добробут усіх законослухняних громадян. Задля блага своїх громадян держава повинна керувати усіма їхніми діями, втручаючись у найінтимніші аспекти побуту.

Прусський король Фрідріх Великий (1712—-1786), послідовник цієї теорії, стверджував: народові, мов малій дитині, треба вказувати, що він повинен їсти та пити. Такий погляд на державу у XVIII ст. енергійно втілювали в життя уряди різних держав. У Росії його ви­разником був Петро І (1672—1725).

• Відмітна риса поліцейського державного порядку — бюрокра­тичне правління, яке відрізняється від феодальних форм прав­ління тим, що ґрунтується на праві, а не на свавіллі окремої особи. Усі починання державної влади втілюють у життя чис­ленні представники бюрократії, головним полем діяльності яких є різноманітні канцелярії.

У Німеччині XVIII ст., де прихильники поліцейського порядку посідали особливо значне місце, виникла навіть спеціальна галузь прикладного державознавства, присвячена державній канцелярській практиці. Батьком цієї вельми своєрідної соціально-політичної дис­ципліни був Й. Я. Мозер (1701 — 1785), відомий представник догма­тичної розробки німецького державного права.

До середини XIX ст. державне управління називали державним устроєм, або поліцією (від грецьк. роlitеіа (політія) — державний устрій). Розрізняли поліцію (управління) безпеки та поліцію (управ­ління) добробуту. Під поліцією безпеки розуміли державне управ­ління, націлене на забезпечення особистої та майнової безпеки населення, а під поліцією добробуту — діяльність, спрямовану на забезпечення матеріального та духовного добробуту населення. До поліції безпеки відносили передусім організацію зовнішньої оборо­ни (армію) та організацію забезпечення безпеки всередині країни (поліція у вузькому розумінні цього слова). До поліції добробуту зараховували турботи держави про народну охорону здоров'я, про­довольство, про видобувну та переробну промисловість, про народ­ну освіту тощо.

Поділ внутрішнього управління державним життям суспільства на поліцію безпеки та поліцію добробуту зник з наукового вжитку тільки разом зі зникненням терміна "поліція" для позначення дер­жавного управління.

У стародавні часи правотворчість не визнавали функцією влади, оскільки панувало звичаєве право (право за звичаєм). Одержавлення суду було важливим кроком у зміцненні державної влади.

Якщо у середні віки політична влада поставала як юрисдикція (від лат. jurisdictio — судочинство, провадження суду; підсудність; право чинити суд; правова сфера, на яку поширене повноваження певного державного органу), як відправлення суду, то у державі Но­вого часу вона виявилася переважно управлінням або, як тоді гово­рили, поліцією, через що й весь характер нової держави дістав назву "поліцейської держави".

На початку Нового часу державне управління передбачало звіль­нення громадських організацій та особи громадянина від гноблення з боку феодальних порядків, обстоювання їхньої самостійності. І в цьому полягав прогресивний характер ідеї "поліцейської держави". Але з послабленням феодальних кайданів державна опіка не припи­нилася. Навпаки, вона набула самодостатнього значення в особі про­фесійних чиновників. У цьому разі населення країни розглядали не як організацію громадян, а як безформну масу підданих, яку держава обробляє (виховує, навчає, контролює тощо) за накресленим владою планом тотальних бюрократичних заходів. Таким чином, управління у поліцейській державі у принципі заперечувало самовизначення особистості та суспільних груп, оскільки базувалося на засадах всепогли­наючої опіки держави над окремою людиною та суспільством загалом.

Цілковите одержавлення суду та широкий розвиток державного управління призвели до встановлення та зміцнення законодавчої функції влади. Державне законодавство визначало одноманітну та міцну юридичну норму для судових рішень. Усі аспекти життя під­порядковувались законодавчому впливові та в узгодженні з принци­пом єдності влади, всюдисущої та всеспрямовуючої, правотворчість було визнано виключною функцією держави.

На певному етапі державна опіка сприяла подоланню замкнуто­го господарства та встановленню господарства народного, що особ­ливо імпонувало німцям, соціально-національна спільнота яких була розбита на безліч дрібних держав та князівств, у кожному з яких панували феодальні примхи правителів. Проте з виникненням капіталістичного ладу останній потребував для свого розвитку сво­боди підприємницької діяльності та конкуренції. Життя висунуло вимогу свободи від державної опіки, або вимогу лібералізму, що й знайшло своє відображення в ідеї "естетичної держави", антитезі концепції "поліцейської держави". Але цю антитезу будували не на цілковитому та необґрунтованому запереченні концепції "поліцей­ської держави", а на подальшому розвиткові закладених у цій кон­цепції прогресивних просвітницьких ідей, що відповідали новому соціально-економічному контекстові.

Носієм ліберальної політичної ідеології став третій соціально-суспільний стан, тобто клас заможних городян (буржуазія), у чиїх руках зосереджувався значний грошовий капітал. Саме під енергій­ним тиском буржуазії поліцейська система управління державою здала свої позиції, поступившись ліберальній системі державного правління.

Лібералізм означав невтручання державної влади в економічне та духовне життя людини. На цьому, зокрема, наполягали фізіократи та А. Сміт. Завдання держави ліберали вбачали не у тотальному уп­равлінні суспільними процесами, а виключно у правотворчості та за­хисті прав у суді. Метою ж права вони покладали забезпечення не тільки державного порядку, що декларувала концепція "поліцейсь­кої держави", а й особистої свободи, за яку виступали німецькі іде­ологи "естетичної держави". Це означало, що поліцейська держава повинна була бути замінена на ліберально-правову державу.

Слабкість доктрини правової держави цілком очевидно виявила себе вже у другій половині XIX ст., коли на перший план вийшло соціальне питання. На практиці з'ясувалося, що люди не є рівними навіть за мірками ліберальної доктрини, що соціально незахищені групи (молодь, літні люди, жінки, інваліди тощо) потребують для свого більш-менш нормального існування не невтручання, а, навпа­ки, втручання держави у розв'язання низки питань. До цього слід додати активізацію класової боротьби за участю профспілок та ліво­радикальних партій за умов утворення державно-монополістичного капіталізму. Останнє також позначалося на переоцінці ролі держави у соціально-економічному розвиткові суспільства.

Поява на історичній сцені капіталістичних монополій супровод­жувалася з боку капіталістів вимогами надання дійової державної допомоги щодо впорядкування економічних відносин на внутріш­ньому та зовнішньому ринках.

Концепція соціальної політики та соціальної держави, особливо часто використовувана сучасними німецькими вченими, викрис­талізувалася в політичних дискусіях другої половини XIX ст., актив­ними учасниками яких були марксисти.