Соціологія та психологія мистецтва

Естетичний розгляд мистецтв — одна зі сфер естетики як філо­софської дисципліни, яку іноді зовсім неправомірно називають філософією мистецтва. Компонентами філософії мистецтва є соціальна психологія та соціологія, але не як самодостатні наукові дисципліни, а як додаткова підмога.

У радянській науці соціологічний підхід до мистецтва, який набув поширення у 20-ті роки XX ст., доводив до карикатурності горезвісний "принцип класовості", тобто соціальну природу мисте­цтва цілковито ототожнювали з його класовими функціями. Тому у вжитку були висловлювання про мистецтво як знаряддя класової боротьби. А у відповідь на запитання про історичні перспективи розвитку мистецтва категорично лунало: у безкласовому комуністич­ному суспільстві мистецтво як спеціалізована, однобічна форма діяльності зникне, точніше, перестане бути схожим на себе.

Тільки у 60-ті роки XX ст. окреслився поворот до тверезішого погляду на можливості соціології мистецтва. У цей час висувають положення про те, що соціологічний розгляд витвору мистецтва за­лежить від аналізу сприйняття художніх цінностей різними кате­горіями публіки. Водночас набуває поширення поняття "свобода", яке щодо мистецтва відображає той факт, що людину не можна зму­сити естетично пережити своє спілкування з мистецтвом, оскільки естетичне переживання — акт добровільний. На відміну від доб­ровільності у моральному розумінні, коли, наприклад, людина доб­ровільно йде на смерть заради життя інших, тут не потрібні вольові зусилля, але передбачається наявність певного рівня культурності, що зумовлює в людині потребу у прекрасному.

Захисники теорії мистецтва як теорії особливого пізнання неаби­як применшують можливості художнього осмислення світу. Наприк­лад, коли витвір мистецтва оголошують тим художнішим, чим наочніше та виразніше він викликає чуттєвий образ у голові люди­ни. Виходить так, що будь-яке наочне уявлення разом з тим вже і є художнім. З цього приводу Л. С. Виготський іронізував: коли Гоголь стверджує, що "мало який птах долетить до середини Дніпра", того Дніпра, який будь-який птах перелетить без особливих зусиль, то він не тільки не приводить нас до наочного уявлення річки, а радше за все чимдалі веде від нього згідно з метою своєї фантастичної "Жах­ливої помсти". Тоді Дніпро справді постає як якась надзвичайна, казкова річка.

Не виправдали себе й спроби психоаналітичного витлумачення мистецтва. Як відомо, вчення, розроблене 3. Фрейдом, ставить у центр уваги несвідомі психічні процеси. Психоаналіз намагається поглянути на мистецтво, відштовхуючись від досвіду вивчення сно­видінь та неврозів. У середовищі психологів цього напряму набули поширення висловлювання про те, що мистецтво займає серединне положення між сновидінням та неврозом, тобто засадовим для ньо­го є конфлікт, який, на думку психоаналітиків, уже перезрів для сновидіння, але ще не став патогенним. У контексті психоаналітич­ної теорії мистецтва митця ототожнюють з невротиком. При цьому стверджується, що, наприклад, поет у своїй творчості вивільнює несвідомі потяги. На підтвердження сказаного наводяться слова од­ного з героїв В. Шекспіра (1564—1616): "Поет виплакує власні гріхи в інших людях".

За такого погляду на мистецтво виявляється, що художня твор­чість схожа на терапевтичне лікування як для самого творця, так і для тих, хто сприймає плоди його праці. Мистецтво постає лише як засіб для залагодження конфлікту з несвідомим. Звідси напрошуєть­ся висновок, що мистецтво не має інших позитивних завдань, крім лікувальних. Ігнорування свідомих моментів у переживанні мистецт­ва стирає грань між ним як цілком осмисленою діяльністю та хво­робливими симптомами у невротиків. Незважаючи на допущені прорахунки, психологія мистецтва внесла та продовжує вносити чимало корисного як у філософію, так і в соціологію мистецтва (особливо це стосується соціальної психології).

Загальна характеристика проблем, пов'язаних з поняттям "соціологія культури";

Соціологію мистецтва можна розглядати як важливий компонент ще багато в чому проблематичної соціології культури, яка в іде­алі покликана займатися вивченням відповідних соціальних інсти­туцій, що регулюють ціннісні відносини у суспільстві. Ці інституції повинні сприяти соціалізації людини (наприклад, системи вихован­ня, освіти) й допомагати їй орієнтуватися у навколишньому світі. Поряд з цим соціологія культури могла б вивчати поведінку та діяльність людей, які створюють світ ціннісної предметності та самі цінності. Проте тут є надто багато "але", щоб не враховувати їх зад­ля захопленого поклоніння слову "культура".

Поняття культури створене філософами приблизно у другій по­ловині XVIII ст. Термін "культура" (від лат. сulturга — оброблення, ви­ховання, освіта, утворювання, розвиток, шанування) знаходимо вже в одному німецькому словнику 1793 р. Це надзвичайно багатозначний термін. Він налічує понад 250 різних визначень.

Спочатку слово "культура" позначало обробку землі (від лат. а§гіси1шга — рільництво, землеробство). У цьому вихідному значенні воно увійшло до словника сільськогосподарських, біологічних та ме­дичних наук (наприклад, культура бактерій, культура рослин тощо). У спорідненому значенні слово "культура" означає поліпшення та ушляхетнення ("оброблення" у розумінні виховання, освіти) люди­ни. Нарешті, у третьому головному значенні це слово подано у філо­софських творах, де під культурою розуміють усе те, що не росте, не розвивається саме по собі, тобто від природи, а виникає завдяки праці людини. Цей поділ на "природу" та "культуру" став засадовим для поділу наук на природничі та гуманітарні.

Щоб не заплутатися у багатозначності слова "культура" й прис­тосувати його до використання у соціологічному контексті, поль­ський соціолог Я. Щепанський пропонує розрізняти описове та оцінне вживання цього слова. Наприклад, коли про кого-небудь говорять, що це культурна або некультурна людина, то такого роду твердження є оцінними (позитивними або негативними). У такому значенні слово "культура" та похідні від нього прикметники най­частіше вживаються в побутовій мові. Наука визнає за краще не використовувати це оцінне значення й надає термінові "культура" переважно вказівно-описового смислу, тобто використовує його для вказівки на можливість опису та пояснення відповідних явищ або процесів.

Відповідно до специфіки соціологічної науки культуру можна визначити як синтетичну діяльність з соціалізації людини, виробни­ка матеріальних та нематеріальних цінностей, які утворюють систе­му соціальних інституцій та регульованих ними норм соціальної життєдіяльності.

На думку Щепанського, у соціології слід розрізняти особисту культуру і культуру спільноти. Особиста культура індивідуума — це сукупність його зразків поведінки, його характерних способів діяль­ності та результатів цієї діяльності (речовинних і неречовинних). Особиста культура має місце у рамках культури спільноти, яка надає індивідуумові деяку можливість відхилення від загальноприйнятих зразків. Ця можливість залежить від соціальної ролі та суспільного стану людини. Культура спільноти — не механічна сума індивідуаль­них культур її членів. Вона являє собою складний синтез продуктив­ної діяльності окремих особистостей. Цей синтез набуває форми соціальних інституцій, закони функціонування яких мають характер загальних норм та правил, що визначають поведінку окремих членів спільноти, формальні зв'язки між ними, різновиди продуктивної діяльності та соціальну ієрархію взаємодій груп певної спільноти.

Зазначені характеристики свідчать про достатньо високу абстракт­ність поняття "культура", кістяк якого будовано на протиставленні поняттю "природа" й складено з понять "соціальна діяльність", "соціально значуща поведінка", "соціальна інституція", "цінність", "норма". Всі перелічені поняття є центральними поняттями аксіоло­гії. Тому про культурологію як науку про культуру є сенс говорити тільки у тому разі, якщо ця наука спиратиметься на аксіологію як необхідний компонент загальносоціологічної теорії.

Вже Гегель показав, що естетика не зводиться до філософії мис­тецтва, а, навпаки, включає її до свого складу як вчення про вільне волевиявлення творців та споживачів продуктів художньої творчості. Тим самим німецький філософ окреслив шлях, який веде до аксіологічного поняття свободи, суть якого можна позначити як рух від несвободи до свободи. Іншими словами, є свобода "від" і є сво­бода "для", тобто існує прагнення звільнитися від віджилих ціннос­тей, норм, правил, але не для того, щоб поринути у хаос соціальної анархії, а для того, щоб утвердити нові цінності, норми та правила, які відповідають новим людським потребам та інтересам.

З урахуванням сказаного про таке проблематичне поняття, як "культура", його соціологічну оцінку подано наприкінці розділу, щоб за допомогою соціологічного підходу до мистецтва загострити увагу читача на аксіологічно значущому понятті "свобода".

Тепер ще раз повернімося до історії слова "культура", щоб співвіднести його з іншим не менш важливим і не менш "магічним" словом. Спочатку поняття культури мало на увазі цілеспрямований вплив людини на природу, а також виховання та навчання самої лю­дини. Наприклад, стародавні греки вбачали у "вихованості" свою найголовнішу відмінність від варварів.

Предтечею слова "культура" у мові людини Нового часу були слова "гуманізм" (від лат. humanus — людяний; світогляд, ґрунтований на принципах справедливості та людяності), "гуманітарний", створені у XVII—XVIII ст. Слово "гуманітарний" зазвичай викорис­товували, коли йшлося про освічену людину, яка має широкі знан­ня в галузі "вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія та музика), а також володіє кла­сичними мовами (грецька, латина тощо).

Ідея "гуманітарної культури" була важливим духовним орієнти­ром в історичному житті європейського суспільства, оскільки, почи­наючи з доби Відродження, гуманітарна освіта відігравала значну роль у розвитку західного світу. З цією ідеєю пов'язана доктрина гуманітарного знання, яка стверджує, що існує ієрархія головних предметів знання, опанування яких підносить людину до вершин розуму. Для такого руху ієрархічними щаблями знань потрібна гуманітарна педагогіка. І її було створено. Головним методом гума­нітарної педагогіки є виховання, що має на меті дати людині гуманітарну освіту.

Апофеозом розвитку ідеї гуманітарної культури була доба Про­світництва з її тяжінням до енциклопедизму знань. Просвітники вважали, що рівень знань залежить від їх кількості. При цьому став­ку робили на вивчення стародавніх мов, які дозволяють людині ста­ти істотою історичною, тобто здатною проникати у смисл історич­них цінностей генерацій, які відійшли в минуле. По суті йшлося про філологічну культуру.

Поява термінів "культура", а пізніше — "цивілізація" (від лат. civilis — громадянський, державний; рівень суспільного розвитку), ознаменувала кризу традиційного гуманізму з його ідеалом раціо­нально влаштованого енциклопедизму знань. Просвітники, які вве­ли до наукового вжитку термін "цивілізація", мали на увазі суспіль­ство, що ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У XIX ст. поняття "цивілізація" вживали для характеристики промислово та технічно розвиненого суспільства. На початку XX ст. відомий німець­кий культуролог О. Шпенглер запропонував розглядати цивілізацію як заключну стадію розвитку будь-якої культури. За його словами, головними ознаками цивілізації є: розвиток індустрії та техніки, дег­радація мистецтва та літератури, перетворення народів на безликі "маси".

Поняття "культура" вказувало не стільки на голову людини, на­повнену різними знаннями, скільки на людську особистість як щось цілісне, як єдність чуттєвого та раціонального, істинного, морально­го та прекрасного. Проте воно все ще було обтяжене просвітниць­кими ілюзіями, проти яких виступив Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) зі своєю критикою сучасної йому культури та цивілізації, протиставля­ючи їх чистоті звичаїв патріархальних народів. Фактично від цієї критики тягнуться нитки до шпенглерівського тлумачення культури та цивілізації.

У XIX ст. філософи запропонували розглядати культуру як прог­ресивний розвиток здібностей людини, передусім інтелектуальних. З розвитком етнографії культуру почали вивчати у контексті соціаль­но-антропологічної проблематики, тим самим закладаючи фунда­мент для появи соціології культури як теоретичної частини соціаль­ної антропології. Свій внесок у розширення змісту поняття "культу­ра" зробили філософи-неокантіанці та М. Вебер. Вони тлумачили культуру як систему цінностей і норм.

У матеріалістичній філософії під культурою розуміють єдність матеріального та духовного у життєдіяльності суспільства на різних етапах його історичного розвитку. Відповідно до цього культура включає не тільки результати діяльності людей, а й саму цю діяль­ність, тобто поняття культури ґрунтується у цьому разі на принципі активності (активної взаємодії людей одне з одним та з природою). Свідому трудову діяльність, яка творить світ культури, вважають не­обхідною умовою для розвитку людської особистості та суспільства загалом. Завдяки цій діяльності стають можливими збереження та передавання соціального досвіду від однієї генерації до іншої. Таким чином, у контексті цієї філософії культуру розглядають в її соціодинаміці як процес активного самоствердження людей як соціально-культурних істот.

У сучасному західному суспільстві, де проблема виробництва відступає на другий план перед проблемою споживання та дозвілля, змінюється розуміння культури. За цих умов правомірно говорити про виробників та споживачів культури, а отже, й про економічну цінність культурних благ. Відповідно можна говорити про ринок та економіку культури.

Розвиток матеріального виробництва у наші дні дедалі більшою мірою виявляє свою залежність від рівня розвиненості невиробничої сфери господарського життя суспільства. Невиробнича сфера задо­вольняє потреби людей у нематеріальних формах багатств та послуг, в організації обміну, розподілу та споживання усіх створюваних благ. Потужним стимулом до розвитку цієї сфери трудової діяль­ності стала науково-технічна революція, яка поставила ефективність роботи промисловості та сільського господарства у залежність від невиробничої сфери. Тому економісти слушно вважають, що за однопорядкового виробничого потенціалу економічні переваги може отримати та країна, в якій більше розвинена інфраструктура суспіль­ного виробництва, вищий освітній рівень робочої сили, більше на­громаджено науково-інформаційних ресурсів і краще організовано їх використання. Завдяки налагодженому функціонуванню невиробни­чої сфери підвищується ефективність усього господарства, зростає загальний фонд споживання та кінцевий суспільний продукт. У зв'язку з цим особливого значення набувають соціальні науки, зок­рема соціологія мистецтва та культури.

Підвищення рівня освіченості та соціально-культурної само­свідомості мешканців сучасних промислово розвинених країн не можна розглядати лише під суто просвітницьким кутом зору. Свідо­мість, культурність та компетентність — це необхідні умови роботи з використанням сучасної надскладної техніки. До того ж у міру суспільного розвитку ускладнюються управлінські завдання, у розв'язанні яких мають брати участь представники соціальних наук.

Американський фахівець з інформаційних систем П. А. Страссман указує на те, що класична модель виробництва явно недо­оцінювала наукову та загальнокультурну інформацію як важливий ресурс. Більшість економічних теорій, які називали ресурсами зем­лю, працю та капітал, навіть не намагалися висвітлити роль інфор­маційних та культурних ресурсів. Але коли сподівання американ­ського менеджменту щодо підвищення продуктивності праці за рахунок стандартизації та механізації виробничих операцій почали у 70-ті роки XX ст. руйнуватися, саме тоді й відбулася переоцінка ролі інформації та культури у виробництві. Підприємства й установи по­чали розширювати штати фахівців, зайнятих так чи так обробкою інформації та аналізом ролі культурних чинників, а не безпосе­реднім виробництвом товарів. У цей період і заговорили всерйоз про інформаційні та культурні ресурси.

Експерименти показали, що головний виграш від використання інформаційних та культурних ресурсів досягається не за рахунок на­рощування обсягів виробництва, а за рахунок якісного виконання робіт, які раніше виконували абияк та без урахування "людського чинника", що передбачає культурні установки, цінності, які певним чином впливають на поведінку людей у сфері виробництва. Ком­п'ютеризація управління та використання інформаційних працівни­ків, експертів з питань взаємозв'язку культури і виробництва дають змогу оперативно виявляти ці недоліки та усувати їх.

Таким чином, соціологія культури, що формується у палких суперечках, має певну практичну цінність, пов'язану з підвищенням ефективності виробничої діяльності за допомогою відносно мінімаль­них витрат. Тому недооцінка таких напрямів дослідницької діяльності обтяжена збитками там, де їх можна було б легко уникнути.