Межі публічного управління

Регулювання суспільних відносин у публічному колективі (у тому числі в суспільстві країни та іншому територіальному колективі) має свої межі. Найбільш загальні межі для втручання держави, органів суб'єкта федерації, автономії, муніципального управління в справи суспільства та територіального колективу встановлюють дві традиційні концепції: громадянського суспільства та природних прав людини. Вважається, що держава та інші органи публічної влади не повинні втручатися в сферу громадянського суспільства, регулювати відносини в цій сфері. Правда, з питання, що таке громадянське суспільство, єдиної думки не існує. Іноді до цієї сфери відносять виробничі відносини, систему громадських об'єднань, особисту свободу людини, духовне життя і т.д.

Детальніше про поняття громадянського суспільства йдеться нижче. Тут лише зазначимо, що державна влада на ділі втручається в усі аспекти життя суспільства, іноді встановлюючи обов'язкову ідеологію, а іноді регулюючи та інтимні сторони людських відносин. Останнє має місце не тільки в мусульманському праві. Як відомо, основою невдалого імпічменту Президенту США У. Клінтону в 1999 р. стали його сексуальні пригоди (юридично імпічмент був пов'язаний з брехнею під присягою і примусом свідка - партнера Клінтона до дачі неправдивих показань).

Публічне регулювання, як вважається, не повинно стосуватися також природних прав людини. Під ними розуміються, як правило, особисті права, що належать людині від народження: право на життя, свободу, власність, особисту недоторканність та ін. Однак природні права давно включені в тексти конституцій і стали позитивними правами. Вони захищаються державою, муніципальними органами, як і права громадянина. Природні права вважаються невідчужуваними, але на ділі навіть саме життя може бути «відчужена» за вироком суду: страта існує в багатьох країнах (у тому числі в США).

На практиці межі публічного управління обмежені не стільки теоретичними конструкціями, скільки реальними умовами. По-перше, вони обмежені самим характером об'єкта регулювання. Як говорилося, багато явищ взагалі не піддаються публічному управлінню (наприклад, думка людини). По-друге, межі регулювання «зверху» ставить саме суспільство, інший публічний колектив, природне саморегулювання колективу. Суспільство, а часто й інший колектив - складна система, що діє за правилами синергетики. Втручання в природні процеси саморегулювання суспільства, іншого великого колективу (наприклад, шляхом створення державною владою нового ладу на базі теоретичних висновків або принципова зміна положення суб'єкта федерації шляхом одностороннього проголошення його асоційованим з федерацією), соціальні експерименти, що змінюють самі основи людського існування, що складає суспільну мораль, ведуть до суспільних потрясінь. Отже, регулятивні заходи, що застосовуються в публічному управлінні, повинні бути такими, щоб вони, з одного боку, не порушували природну саморегуляцію суспільства, іншого колективу, а з іншого - дозволяли виправляти недоліки стихійного розвитку.
По-третє, межі публічного управління ставлять реальні можливості суспільства (територіального чи іншого колективу). Звичайно, теоретично правителі будь-якої країни, керівники суб'єкта федерації, автономії, муніципального освіти хотіли б, щоб люди під їх управлінням матеріально (зовсім не обов'язково духовно) жили краще. Більше благ хотів би отримати для своїх працівників об'єднує їх профспілка і т.д. Це вигідніше і самим керуючим структурам: більше податкових доходів, менше можливостей для прояву соціального невдоволення. Однак забезпечити для всіх однаково рівний високий достаток неможливо хоча б через різних особистих якостей, здібностей людей. У будь-якому суспільстві (територіальному та іншому колективі) є особи і соціальні групи із завищеними домаганнями на частку суспільного продукту, що не відповідають їх реальному внеску в суспільне виробництво матеріальних, духовних чи інших благ. Чи здійсняться такі домагання - залежить від того, наскільки сильні «зацікавлені групи», від їх можливостей чинити тиск на державну владу, владу суб'єкта федерації, автономії, на муніципальну владу, на управлінські органи громадського об'єднання. В результаті та чи інша особистість, група осіб, об'єднаних спільними інтересами (наприклад, оточення відомого діяча), соціальний шар (фінансова еліта), суспільний клас (наприклад, підприємці) набувають статус, що дозволяє мати привілеї, що не відповідають їх реальному внеску в суспільство, в інший колектив. Використовуючи своє становище, ті чи інші верстви населення, групи, іншого колективу домагаються від держави, інших органів публічного управління матеріальних та інших поступок (відповідний розподіл бюджетних коштів, пільги, представництво у владних структурах, комерційних організаціях, де державі чи іншого публічного колективу належить певний пакет акцій, а нерідко і в інших сферах).

Вони отримують непропорційно велику частку громадських благ, цінностей (в даному випадку мова йде не тільки про матеріальні цінності, але і про освіту, охорону здоров'я, культуру, впливовості і т.д.). Якщо таку непропорційно велику частку присвоює домінуючий соціальний шар, то це може призвести до різкого загострення соціальних суперечностей, а іноді - до революції.

Крах системи може статися і в тому випадку, якщо влада вольовими діями, не враховуючи можливості суспільства, десятиліттями перевищує допустимий поріг витрат на непродуктивну сферу (наприклад, на гонку озброєнь), знижуючи частку заробітної плати у вартості виробленого продукту. У країнах тоталітарного соціалізму це призвело до стагнації, а потім і до краху системи, хоча, зрозуміло, були тому й інші причини. Одна з головних задач управління (регулювання) полягає в дотриманні необхідних пропорцій, в тому, щоб не переступити суспільно допустимий «поріг». Якщо ж поступок (благ), що перевищують реальні можливості суспільства, домагаються соціальні верстви, що становлять більшість чи значну частину населення, виробництво може виявитися нерентабельним, а це підриває життєзабезпечення суспільства, саме його існування в даній моделі. Починається «втеча капіталу» (закриття підприємств, переведення їх в інші країни), зростає безробіття, посилюється соціальна напруженість, падає рівень життя і т.д. Сказане з певними застереженнями відноситься також до публічного колективу суб'єкта федерації, територіальної автономії, муніципального освіти. Прикладів банкрутства суб'єктів федерацій (вони не в змозі жити на власний бюджет), автономій, муніципалітетів достатньо, у тому числі і в Росії. Невірно поставлені завдання приводили також до краху інших колективів - добровільних об'єднань.

Нарешті, межі публічного управління ставить суб'єктивний фактор: вміння «управлінців» управляти. Для успіху необхідна добре продумана, налагоджена система державних та муніципальних органів, що діють в унісон. Їх неузгодженість може привести до невдачі самих хороших починань. Потрібні правильно використовані способи і методи управління, що дають кращий результат. Необхідні високий рівень загальної, політичної та юридичної культури працівників державного і муніципального управління, їх високі моральні якості, щире бажання служити народу, професіоналізм та навички менеджера, лідера.