Комп'ютерний набір Макетування 10 страница

5. Речі, наділені родовими ознаками,і речі індивідуально-визначені. Дана
класифікація грунтується на поміченому римлянами своєрідному явищі, коли
юридичні правила доводиться будувати по-різному - залежно від того, як виз­
начено ту чи іншу річ у конкретних умовах обороту. Ці умови можуть будуватися так, що пов'язана з ними річ буде тим чи іншим способом виділена
(наприклад, придбання відомої картини, скульптури, золотої вази). Така річ
називається індивідуально визначена. Але якщо за умовами обороту річ особ­
ливо не виділяється, а характеризується загальним чином, то її розглядають
уже як визначену родовими ознаками. Такі речі не мали в обороті індивідуаль­
ності, їхня мінова цінність визначалася такими параметрами, як Bafa, міра,
число. Джерела римського права для позначення речей, індивідуально визна­
чених, вживали термін species, а для родово-визначених - genus.

Поділ речей на родові і індивідуально-визначені пов'язаний з різним вир­ішенням питання юридичного становища цих речей. Фізична загибель родових речей (від пожежі, крадіжки) цілком можлива, але для права, для кредитора вони не гинули, тому що завжди могли бути замінені іншими речами. Гроші

дають у кредит числом і числом же одержують від боржника. Звідси правило -рід не гине.

Однак, якщо сусід позичав у сусіда золоту вазу, то він уже мав справу з індивідуально-визначеною річчю і повинен був повернути не будь-яку річ, хоча б і золоту, а тільки ту, яку він позичив. Якщо індивідуально-визначена річ випадково гинула, то договір припинявся, хоч зобов'язана особа несла відпо­відальність у розмірі вартості втраченої речі.'

6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати.

а) Частини речі не були об'єктом юридично самостійного існування. Коли
річ у цілому була об'єктом юридичного правочину, то наслідки цього право-
чину поширювалися і на всі частини речі. Об'єктом самостійних правочинів
частина речі могла бути лише в разі свого відокремлення від цілого.

б) Приналежність. Приналежністю називалася річ, пов'язана з іншою (го­
ловною) річчю не фізично, а економічно. Головна річ вважалася незакінченою,
якщо від неї відокремлена приналежність. Звичайно, приналежність може існу­
вати окремо від головної речі, але тільки в процесі спільного користування
досягається господарський результат (наприклад, ключ і замок, човен і вес­
ло). У зв'язку з тим, що приналежність може існувати самостійно, вона може
бути предметом самостійних прав на неї. Однак, якщо немає спеціальних зас­
тережень зацікавлених осіб, усі правові відносини, встановлені на головну річ,
поширюються і на приналежність.

в) Плоди. Плодом називається таке органічне або фізичне виробництво речі, яке відокремлюється від неї без порушення її суті і становить звичайний прибуток у господарстві. Плоди бувають природні й цивільні, або прибуткові. Плодами природними вважалось насамперед органічне виробництво таких речей, які регулярно і постійно одержували від експлуатації речей, що прино­ сили плоди без зміни їх господарського призначення. Джерела римського приватного права до плодів природних відносили тварин, овечу вовну, хліб, овочі, фрукти тощо. До плодів належать і цінності, набуті шляхом господарсь­ кої діяльності, наприклад відсотки від капіталу, орендна плата. Такі плоди називаються цивільними або прибутковими.

Плоди діляться на такі, що відокремились від речі, яка їх виробляє, і не відокремлені: на плоди наявні в натурі і спожиті та інші. Ці відміни в понятті плодів мають велике значення, якщо порушується питання про право влас­ності та обов'язок повернення плодів. Зокрема, якщо річ повертається на підставі віндикаційного позову, наявні плоди завжди підлягають поверненню власнику разом з річчю. За спожиті плоди добросовісний володілець відпові­дальності не ніс.

г) Витрати. Будь-які затрати, зроблені на ту чи іншу річ, називаються вит­ратами. Римське приватне право знало витрати необхідні, без яких річ не може існувати, корисні, які поліпшують річ, збільшуючи її цінність, і витрати зара­ди примхи, особистих смаків. Цей поділ витрат також має правове значення, особливо у позовах цро повернення речі.

7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в
обороті і речі, вилучені з обороту. До першої категорії - в обороті - відносили­
ся речі, які становили об'єкти приватної власності і обороту між окремими
людьми. Це, зокрема, земля, раби, робоча худоба, сервітути, спочатку сільські,
а потім і міські.

Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об'єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю при­родою. Вилученими з обороту були: а) речі, присвячені богам (храми, олтарі); речі, які перебувають під заступництвом богів (міські стіни міста Риму, кладо­вища тощо); б) речі спільного користування, які безпосередньо служили усім людям (дороги, площі, великі ріки і моря тощо).

8. Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних господарським призначен­
ням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали
все, що належить певній особі. У преторський період до складу майна входило
усе, що залишилося після відрахування боргів кредиторів. Так поступово по­
няття майна стали трактувати як сукупність прав і обов'язків власника. Отож
майно складалося з активу і пасиву, з вимог та боргів, а відтак до складу май­
на входили і борги, які іноді становили значну, а то й більшу його частину.
Особливу увагу на це треба було звертати під час спадкування, щоб запобігти
розплаті за чужі борги.

Розглянутий поділ речей у Стародавньому Римі в наслідок своєї високої абстрактності виявив таку життєздатність, що в загальному вигляді і в наш час не втратив практичного значення.

Контрольні за питання

1. Поняття речового і зобов'язального права.

2. Поняття та класифікація речей в Римі.

3. Поділ речей за видом і родом та його значення.

4. Поняття плодів і витрат. Які витрати підлягають поверненню?

5. Що таке манципація?

Розділ VII ВОЛОДІННЯ

§1. Поняття та види володіння

Володіння річчю - це панування над річчю. Воно може ґрунтуватися на праві, причому не тільки власника, але й іншого уповноваженого, наприклад суперфіціарія. У даному випадку можливе також володіння, позбавлене будь-якої правової підстави, яке є фактом, а не правом (наприклад, володіння особи, яка набула річ від того, хто не мав права її відчужувати). У цьому значенні мають на увазі фактичне володіння. Хоч володіння являло собою фактичне панування над річчю, однак було пов'язане з юридичними наслідками, насам­перед забезпечене юридичним захистом.

Володіння як самостійний правовий інститут відоме вже стародавньому римському праву. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. І це зрозуміло - адже володіння виникло раніше, ніж приватна власність. У старо­давні часи земля не тільки в Римі, але й в інших країнах була в общинній власності, а окремим общинникам передавалася у володіння. Саме тому римські юристи виводили слово володіння - possessio від слова sedere - сидіти, осідати, а само володіння від слова positio, тобто поселення.

Однак не будь-яке фактичне панування особи над річчю визнавалося римсь­ким приватним правом володінням. Для того, щоб визнати цевний фактичний чи юридичний стан володінням, він повинен поєднати в собі два елементи: 1) об'єктивний - corpus possessions, буквально володіння, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин, тобто фактичне володіння річчю; 2) суб'єктивний - animus possessions, - вважати дану річ своєю, володіти від свого імені, тобто мати волю, скеровану на річ, як на свою. На чому ґрунтувалася воля володільця, практично значення не мало.

і^кщо особа фактично володіє річчю, проте в неї немає бажання мати її тільки для себе, тобто річ утримується для якоїсь мети, то в такому випадку це не є володіння, а тільки держання. У цьому випадку хоч і є володіння, але немає волі володільця, спрямованої на річ, як на свою. А втім не можна сказа-

ти, що в особи, яка держить річ, немає волі володіти нею - воля є, але це воля володіти від імені іншого. Для володіння ж в юридичному розумінні необхід­на була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, воля, спрямована на річ як на свою. Така воля може бути лише у справ­жнього власника і у особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). І, навпаки, такої волі володіти немає, наприклад, у орендатора. Він володіє річчю, володіє в своїх інтересах, однак самим фактом сплати оренди він визнає над собою юридичне панування власника. Тому орендатор за римським правом вважався держателем. Отже, володіння можна визначити як фактичне пану­вання над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи, самостійно; держання ж - як фактич­не володіння річчю без такого наміру.

Практичне значення різниці між володінням і держанням виражалося в порядку їх захисту: володілець вправі прямо і безпосередньо вимагати собі захисту від претора в усіх випадках, коли він у ньому відчуває потребу; держа­тель у тих самих випадках,'що і володілець, повинен діяти через власника, від якого залежить - надати захист чи утриматися від нього.

Щодо corpus possessions, то в ранній період римські юристи розуміли цей елемент досить примітивно - сидіти на землі, тримати в руках, у дворі, в домі, сховищі тощо. Згодом стан володіння річчю почали тлумачити більш витон­чено: особа, яка хоче стати володільцем земельної ділянки, не повинна її всю обходити - можна з високого місця охопити її поглядом або просто думкою; дика тварина залишалась у фактичному володінні господаря навіть тоді, коли вона виходила не тільки з клітки, але й з двору, аби вона не втритила здатності повертатися у двір.

Крім того, римляни в особливу групу виділяли деякі випадки володіння, коли внаслідок певних причин захист володіння давався особам, яких, по суті, не можна визнати володільцями в буквальному розумінні слова. У літературі з римського права йде мова в таких випадках про так званих похідних во­лодільців. До таких володільців відносили, зокрема, осіб, яким були заставлені певні речі. Ці особи утримували річ не від свого імені, не як свою, а як чужу, з тим, щоб повернути її власнику як тільки буде сплачено борг. Якщо б їх не визнати володільцями і не дати їм захисту, то на випадок порушення їх волод­іння вони виявилися б беззахисними, оскільки не мали б самостійного захисту. Ця особливість привела до того, що заставодержателі, хоч і не мали волі утри­мувати річ як свою, одержували, як виняток, самостійний захист володіння. З тих же мотивів і прикаристів, і секвестаріїв визнавали похідними володільця­ми і їм надавався самостійний володільницький захист.

 

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володіння в точному зна­ченні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівняне до володіння з метою надання надійного захисту.

Виникає запитання: як встановити і довести факт володіння даною річчю? Як встановити, який намір, яке бажання має особа щодо речі, котрою володіє? Адже і володілець, і держатель (орендатор) земельну ділянку оруть, засіва­ють, збирають урожай. Як довідатися, хто з них робить усе це з наміром ставитися до речі як до своєї, а хто визнає над собою якогось власника, тобто, хто з них є володільцем, а хто просто держателем?

Відповідь на це питання треба шукати в cause possessions - у правовій ос­нові, яка привела до володіння чи держання особи,даною річчю. Наприклад, одна особа одержала річ через купівлю, інша дістала таку ж річ за договором найму у тимчасове користування. Користуючись річчю, обидві особи здійсню­ють однакові дії. Проте для першої особи, яка придбала річ шляхом купівлі, ці дії є показником волі володільця, а для другої - вони лише вираз її залежного держання.

Види володіння. Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізйяли володіння законне і незаконне. Вважалося нормаль­ним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є закон­ним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.

Володільці, які фактично панували над річчю з наміром ставитися до неї як до своєї, проте не мали права володіти, визнавалися незаконними володіль­ цями.

Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів: а) незаконне добросовісне; б) незаконне і недобросовісне. Добросовісне володіння Грунтуєть­ся на помилковій думці володільця в тому, що він справді має право володіти даною річчю. Наприклад, володілець не знає і не може знати, що він не має права володіти річчю, яку купив на ринку у злодія. Недобросовісному волод­ільцеві, навпаки, добре відомо, що він не має права володіти річчю, але він володіє і ставиться до неї як до своєї. Прикладом недобросовісного володіння може служити володіння річчю злодія.

Різниця між добросовісним і недобросовісним володільцями мала значен­ня у ряді правовідносин. Зокрема, тільки добросовісний володілець міг набути за давністю володіння право власності; у випадках, коли власник подав позов про повернення речі від фактичного володільця, недобросовісний володілець речі суворіше відповідав за збереження речі, за плоди від неї і прибутки, ніж добросовісний. Наприклад, добросовісний володілець зобов'язаний був по­вернути всі наявні плоди на момент пред'явлення позову і повертав одержані прибутки тільки після подання позову; недобросовісний зобов'язаний був по-

вернути одержані прибутки, а також відповідав за ті, які він міг би одержати, але не одержав через недбале використання речі.

Суб'єкти і об'єкти володіння. Відомо, що володіння складається з двох еле­ментів: суб'єктивного і об'єктивного. З цього випливає, що суб'єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи (однак юри­дичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через представника).

Об'єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне володіння двох або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю можливе в ідеальних частинах. Це так зване загальне володіння.

§2. Набуття і припинення володіння

Як уже зазначалося, володіння набувалося за допомогою поєднання фак­тичного володіння річчю та ставленням до неї, як до своєї. Тільки в єдності ці елементи становили володіння. Такому встановленню юридично значущого володіння завжди мусило передувати фактичне володіння річчю.

Оскільки володіння буває законне і незаконне, то й способи його набуття залежали від характеру володіння. Законне володіння Грунтувалося на праві або певному договорі, а володіння, основане на праві є одночасно елементом права власності,і може набуватися тими ж способами, що й право власності. У Римі відомі два способи набуття володіння: первинний і похідний. Володін­ня первинним способом набувалося шляхом захоплення речей, які нікому не належали, набуття ж речі за давністю - шляхом переробки тощо. При похідно­му способі володіння набувалося шляхом передачі речі від однієї особи до іншої на підставі договору купівлі-продажу, дарування, спадкування тощо.. Закон­ними були й так звані похідні володільці, які ставали такими, зокрема, на підставі договору застави, поклажі, а також прекаристи і секвестарії. Ці спо­соби набуття володіння детально розглядатимуться у наступному розділі.

Незаконне володіння також набувалося такими ж способами, як і право власності, однак з одним важливим відступом - право власності до набувача не переходило. Це траплялося у тих випадках, коли покупець купував крадену річ або ту річ, що підлягала манципацїі, але яка чомусь не відбувалася. Поку­пець ставав фактичним володільцем цих речей, вважав їх своєю власністю, проте права у нього на них не виникало. Якщо покупець не знав, що річ краде­на, то він був незаконним, але добросовісним володільцем. Але якщо йому було відомо, що річ крадена, то він був незаконним і недобросовісним волод­ільцем, бо незаконне і недобросовісне володіння можливе тільки в разі неправомірних дій: насильне захоплення чужої речі, крадіжки та iff. Оскільки

такий володілець речі мав фактично річ і володільницьку волю, то римські юристи вважали його володільцем, однак з огляду на юридичні правила, пра­во власності у нього не виникає.

Припинення володіння. Якщо законне володіння речами виникає на ос­нові поєднання двох елементів - фактичного володіння річчю і вольового прагнення ставитися до неї, як до своєї, то з цього випливає, що з втратою одного з цих компонентів припиняється й володіння. Тому не дивно, що воло­діння вважають не стільки правом, скільки фактом. Інакше кажучи, володіння припинялося тими ж способами, як і набувалося.

Крім того, володіння припинялося, коли об'єкт володіння був вилучений з цивільного обороту і внаслідок фізичнної загибелі речі. Якщо володіння здійснювалося через представника, то воно припинялося незалежно від волі володільця в тому випадку, коли припинялася можливість володіти річчю і в особі представника, і в особі представленого.

Володіння припинялося також зі смертю володільця. На початку Римсь­кої держави спадкоємці повинні були знову здійснити весь склад володіння.у своїй особі. Але претор і тут приходив на допомогу справедливо встановлено­му володінню. Він переносив на спадкоємця збіг терміну набувної давності, ніби останній був першим володільцем. Згодом це правило узаконюється і три­вале володіння, яке почало зараховуватися померлому, продовжується і для спадкоємця.

Не могли перейти у власність за давністю володіння речі крадені, відібрані силою, обманом та ін.

§3. Захист володіння

У цивілізованому суспільстві фактичний поділ речей як такий користуєть­ся захистом від будь-якого насильства і посягань з боку окремих осіб. У Римі був досить простий порядок захисту володіння. Для того, щоб одержати за­хист володіння, претор встановлював лише факт володіння і факт порушення володіння. Пояснення цього явища можуть бути різні. По-перше, надання фак­тичному володільцю речі такого спрощеного правового захисту зумовлене тим, що в переважній більшості випадків володільцями були власники. У такому випадку діяла юридична презумпція: той, хто володіє річчю, має на неї право. Зважаючи на цю презумпцію, держава Для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб давала йому спрощений і полегшений захист. По-друге, спрощений порядок був введений з метою не допускати самоуправства. Рим­ляни стверджували, що необхідно додержуватись встановленого порядку захисту прав і категорично забороняли здійснювати захист своїх прав само­стійно, тобто самоуправно, Звичайно, факт володіння іноді може не відповідати праву, навіть суперечити йому, але для поновлення права у подібних випадках

використовуються існуючі законні шляхи - звернення до суду. Цього вимагає розвинута правосвідомість, всезростаюча повага однієї людини до іншої.

Однак в історії цей принцип захисту володіння як такого з'явився не відра­зу. Новому світові цей принцип значною мірою був пояснений тільки римським правом, а в самому Римі він був проголошений тільки претором і випливав з його початкових суто поліцейських функцій - з обов'язку охороняти грома­дянський мир і порядок. Природно, що цей принцип захисту, ідея громадянського миру в галузі речових відносин повинна була привести прето­ра до необхідності захищати факт володіння від всяких посягань. Будь-які прояви самоуправства, які виходили від особи, котра навіть має право на річ, породжували суспільне безладдя. Найпершим завданням претора було забез­печити громадянський порядок. Так виникли посесорні інтердикти, посесорний спосіб захисту володіння.

У посесорному процесі ні той, хто захищав право володіння, ні той, хто оспорював його, не могли наводити правових підстав своїх претензій. Необх­ідно було довести лише факт володіння і факт порушення володіння. А тому захист володіння, побудований на з'ясуванні одних лише фактів володіння і порушення його без з'ясування питання про право володіння даною річчю; називався посесорним.

У тих випадках, коли хтось сумнівався в цьому або знав, що дана річ не є власністю фактичного володільця, необхідно було довести зворотне, тобто, що право на дану річ належить не володільцю, а йому. Захист прав, який по­требував доказів про наявність у даної особи прав на цю річ, називався петиторним.

Звичайно, довести своє право на річ було непросто. Найлегше довести факт володіння і факт порушення володіння. А тому власники на випадок пору-. шення їх прав найчастіше вдавалися до посесорного захисту як до більш доступного. Однак посесорний захист володіння був лише попереднім захис­том. Власник речі, який втратив володіння нею і який пред'явив до фактичного володільця інтердикт, але програв при цьому посесорний процес, міг пред'я­вити позов власника (віндикацію) і повернути собі річ на основі свого права власності. Як видно, простий і легкий посесорний захист був не стійкий і не міцний порівняно з петиторним захистом.

Особливістю захисту володіння в Римі було те, що воно захищалося не позовами, а преторськими інтердиктами. Це був не судовий захист, а адмініст­ративно-правовий, який здійснював претор засобами своєї влади. За допомогою інтердикту претор наказував припинити самоуправство певній особі, а якщо його наказ не виконувався, то він мав достатньо прав, щоб зас­тосувати примус.

Посесорні інтердикти поділялися на окремі групи. Метою одних інтер­диктів був захист наявного володіння від посягань, збереження володіння.

Завдання інших інтердиктів - поновлення вже порушеного, відібраного волод­іння. Ще інша, третя, категорія - це так звані інтердикти для встановлення нового володіння. Вони вже не належать до посесорних засобів у буквальному розумінні, оскільки позивач тут спирається не на факт володіння, а на те чи інше (хоч і преторське) право. Цей інтердикт застосовувся тоді, коли один із спадкоємців не бажав розділяти спадщину між іншими двома такими ж спад­коємцями.

До числа інтедиктів, спрямованих на охорону і збереження існуючого во­лодіння, входили: a) uti possidentis - для захисту нерухомих речей; б) utrubi -для захисту рухомих речей. Інтердикти uti possidentis названі так за початко-вимим словами преторського формулювання інтердикту: як Ви тепер володієте, так і повинно залишатися, я (претор) не дозволю застосовувати насильство з метою змінити наявне володіння. Інтердикт utrubi також дістав назву від по­чаткового слова інтердикту: де, у кого із сторін річ. Обидва інтердикти мали на меті: а) визнання володіння за однією із сторін; б) присудження до виправ­лення порушень володіння; в) відшкодування збитків. Вимога про збитки припинялася після спливу встановленого строку давності. У разі повторного порушення володіння винна сторона каралася штрафом. У праві Юстиніана різниця між uti possedentis і utrubi зникла. Для захисту як рухомого, так і неру­хомого майна застосовувався інтердикт uti possidentis.

Другу групу засобів захисту володіння становили інтердикти, спрямовані на повернення втраченого володіння - так звані рекуператорні інтердикти. До них відносяться unde vi, або просто vi. Інтердикт unde vi давався тому, хто втратив володіння нерухомістю через насильство. Це був наказ, звернений тільки до однієї сторони - до відповідача. Наказ містив припис порушнику, який силою забрав річ, повернути її потерпілому. Відповідальність за цим інтердиктом мала штрафний, деліктний характер, тому що відповідач пови­нен був відшкодувати позивачу всі збитки, які він зазнав. Для пред'явлення вимоги про збитки був встановлений однорічний строк давності. За Юстиніа­на інтердикт unde vi був поширений і на випадки таємного захоплення нерухомості у відсутності володільця.

Серед інтердиктів, спрямованих на поновлення володіння, відомий ще interdictum de precario, який скеровували проти того, хто, одержавши за влас­ним проханням володіння від іншої особи в користування до запиту, незважаючи на вимогу, не повертав його.

Відомо, що в Римі були випадки так званого похідного володіння,яке та­кож одержало самостійний інтердиктний захист. Це, зокрема, володіння кредитора заставленою йому річчю, володіння сексестарія, який одержав річ на збереження, емфітевтичного і суперфіціарного володіння.

Як бачимо, для захисту володіння використовувалися головно преторські інтердикти. Однак для захисту добросовісного володіння можна було викори-

стати спеціальний засіб - публіціанський позов. Його давали особі, володіння якого відповідало вимогам, що пред'являлися для набуття речі за давністю володіння, строк якої ще не сплив. У такому випадку допускалася фікція, ніби позивач володів річчю встановлений законом давноносний строк і, отже, на­був на неї права власності.

Нарешті, питання про володіння виникало і в тих випадках, коли хтось фактично здійснював вимоги якогось сервітуту. Чи можна у випадку пору­шення ким-небудь такого фактичного користування претендувати на інтердиктний захист? І римські юристи відповіли схвально, визнавши, що у таких випадках маємо "ніби володіння правом". Насправді це не "ніби волод­іння правом", а справжнє володіння річчю, тільки володіння не всебічне, а обмежене за своїм змістом. А втім ця теоретично неправильна конструкція відіграла велику роль у юриспруденції нових народів, яка поняття "ніби воло­діння правом" поширила далеко за римські межі - на права зобов'язальні, сімейні, навіть публічні.

Усе це свідчить про те, що інститут володіння як фактичного панування, незалежного від права на нього, утверджений преторським едиктом і розроб­лений класичними юристами, став з того часу міцним надбанням кожного скільки-небудь розвинутого цивільного права.

Контрольні за питання

1. Поняття володіння. Види володіння. Практичне значення поділу воло­діння на незаконне добросовісне та незаконне і недобросовісне.

2. Поняття володіння, держання та їх захист.

3. Похідні володільці та їхній захист.

4. Відповідальність добросовісного і недобросовісного володільця перед власником.

5. Захист володіння. Поняття посесорного і петиторного захисту володін­ня. Види преторських інтердиктів, скерованих на захист володіння.

6. В яких випадках володіння захищалося позовом і як називався цей по­зов?

Розділ VIII

ПРАВО ВЛАСНОСТІ

§1. Поняття та виникнення права власності

Право власності в будь-якій системі права (в тому числі й римській) є центральним правовим інститутом, який визначає характер усіх інших інсти­тутів приватного права (договорів, сім'ї, спадкування тощо). Не дивно тому, що і римські, і наступні покоління юристів так глибоко і ретельно досліджува­ли суспільні відносини власності. І хоч їх дослідження носять відбиток свого часу, багато з теоретичних положень права приватної власності дійшли до наших часів і мають практичне застосування. Пояснюється це тим, що право власності в римському праві виражено в найяскравішій формі, а саме римське право є найдосконалішою формою права, яка базується на приватній влас­ності. Римське право є настільки класичним проявом життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує чиста приватна власність, що все на­ступне законодавство не могло внести в нього жодних істотних поліпшень.

Право власності, як і власність, - явище соціальне. Якщо власність - це економічні відносини, то право власності, завдяки закріпленню відповідних економічних зв'язків у законі, надає їм необхідний юридичний вираз. Зрозум­іло, що право власності можливе лише як відносини між людьми, групами людей чи іншими суспільними утвореннями. Римляни, однак, замість відно­син між людьми бачили в праві власності лише ставлення людини до речі, що мало вирішальний вплив на легальне визначення права власності.

Інститут приватної власності з усіма своїми рисами відомий вже в старому цивільному праві, і римські юристи розглядають його як інститут споконвіч­ний. А проте у стародавній історії трапляються деякі розрізнені явища (поділ речей на res mancipi і res ne mancipi), які наводять на думку, що в Римі приват­на власність виникла не відразу, що її становленню передував тривалий період

підготовки і вироблення цього поняття.

Історично індивідуальній власності окремого громадянина передувала спільна власність - народу, племені, роду, сім'ї. Але вже в Законах XII таблиць

знаходимо згадку про право власності, що позначалося терміном dominium, до якого додавали jure Quiritum - власність за правом квіритів. Цей додаток означав, що право власності (головно на землю) первинно належало римсько­му народу, а згодом у вигляді права приватної власності - римським громадянам,- квіритам. Право квіритської власності було недоступне для пе-регринів і не поширювалося на провінційні землі.