ПРИЙМИ МОЮ ВІРУ – ВРЯТУЙ УКРАЇНУ 3 страница

Згадаємо, як це починалося. Наведені нижче дані чисельності населення СРСР в 1931р. взяті із підручника «На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе. Выпуск 1.» Государственное учебно-педагогическое издательство, Москва, Ленинград.

Росіяни – 77, 791тис.

Українці- 81, 195тис.

Білоруси- 4, 739тис.

Казахи - 3, 968тис.

Узбеки - 3, 905тис.

Татари - 2, 917тис.

Євреї - 2, 600тис.

Грузини- 1, 821тис.

Ну, і так далі, всіх національностей в СРСР понад 200. Як бачимо, українці в СРСР (це без урахування Західної України, Закарпаття, Західної Білорусії, Бесарабії, приєднаних пізніше) виявились найчисельнішою етнічною групою. Це була реальна загроза для тих, що затялися «запалити пожар світової революції». До того ж поруч була Західна Україна з її високою національною свідомістю, досвідом боротьби за волю і бажанням створити вільну соборну Україну. До того ж в Європі була потужна політична еміграція з її військовою організацією, що не полишала надій підняти Україну на визволення. До того ж поруч було українське козацтво Кубані – традиційно бунтівна сила, що не корилася будь-якому притиску.

До того ж, подало про себе знати і українство далекосхідних земель. Зокрема т. зв. Зелена Україна мала територію вдвічі більшу від території України. А за етнічним складом на 1926 рік 81 відсоток населення Приамурщини та Примор`я становили українці. 11 липня 1917 року в Нікольськ-Уссурійську скликано Перший Український Далекосхідний з’їзд, що ініціював боротьбу за створення Української Держави на берегах Тихого океану. Згідно з рішеннями з`їзду були створені українські школи та курси для вчителів, зорганізовано військові відділи. Одночасно йшло формування полків, що пізніше стали ядром армії. Ту далекосхідну землю українські поселенці вважали своєю, це видно ось хоча б з їхньої листівки тих часів: «Зелений Клин – це українська земля! Українська вона тому, що здобув її для Української Нації Український селянин-хлібороб, своїм трудом і своєю силою. Він перший масово почав заселяти ці великі й «нічиї» простори, він перший розорав своїм плугом їх первісну землю, першим завів там свою українську культуру і від давніх початків до сьогодні він становив і становить національну більшість.

Сьогодні Зелений Клин, як і великі простори Українських земель, є під владою московського народу, що на чужих землях побудував свою імперіальну державу.»

Отже, вся ця маса українства менше всього думала про пожар світової революції, а більше про вільну Україну згідно з заповітом свого поета і пророка Тараса Шевченка, і вибрики терористичної влади довго б не терпіла. Ще пам’ятні були повстання на Вкраїні, які скінчилися аж в 22-му році, а на Кубані ще й пізніше. До того ж українці, не розуміючи, що вони вже «зав`язані в мішку», все ще вели перемовини з Кубанню про утворення єдиної республіки з розширеними повноваженнями. Все це налякало шовіністично заангажоване кремлівське керівництво, ось тоді там і вигулькнула фраза: «Етнічєскій матєріал должєн бить пєрєдєлан». Голодомор було влаштовано на Україні і в місцях компактного поселення українців в СРСР. Сьогодні Москва доводить, що голод був і в Російській федерації, замовчує лише проти кого він там був спрямований. А вчинений він там був проти українців Північного Кавказу, проти козаків Дону і Кубані, а також проти Німецької автономної республіки на Поволжжі.

Що стосується Кубані, то вона в той час була більш українською, ніж сама Україна, бо заселена була висланим туди українським козацтвом, яке було фактично провідною верствою українського суспільства, тому там ще і міста не були зрусифікованими, і тому голод там був влаштований і в містах. Так, за дослідженнями Роберта Конквеста, у Краснодарі з 140 тисяч мешканців померло 40 тисяч, а в Ставрополі – з 140 тисяч померло 50 тисяч. На Кубані траплялися спроби опору, але такі станиці враз виселялися до Сибіру. Так, була виселена найбільша станиця «Полтавська», в пусті хати привезли росіян, і стала вона «Красноармєйская», яку ніхто голодом не морив. Одноразово з голодомором ішов погром української культури, а вимерлі села заселялися росіянами. Так, на Кубані після голодомору всі 746 школи були переведені на російськомовне викладання, отож згодом українство Кубані як таке перестало існувати, а на Україні вижило виключно за рахунок своєї чисельності, тобто, вижило таким же лиш способом, як виживають мікроби, тобто, інтелектуальний чинник український був у тих умовах безпорадний, а зовнішній діяв лише на знищення. Повнолюдні колись села опустіли, зачахли і вже більш ніколи не стали по-справжньому на ноги, багато малих сіл, зразу або трохи згодом, зникли з лиця землі, численні хутори, що ними так рясно цвіла Україна, зникли всі одразу, і лише зарослі чагарниками садочки свідчать, що тут колись буяло людське життя. Зникли і вже ніколи по-справжньому не відродилися народні ремесла, надалі рабська колгоспна праця замінила все.

Коли Сталін ознайомився з результатами наступного перепису населення за 1937-й рік, то розлютився і, як наслідок, знищив і дані перепису, і тих, що переписували. Газети писали: «Винуватцями зриву перепису 1937 року стали вороги народу – підлі троцькістцько-бухарінські агенти фашизму, котрі пробралися в той час у керівництво ЦУНТО, яке проводило перепис населення. Вороги народу, які зірвали перепис, жорстоко поплатилися. Славні працівники НКВС розгромили зміїні гнізда шкідників, що засіли в апараті радянської статистики». Наступний перепис 1939 року видав на гора цифри, які «передбачив» вождь.

Як бачимо, переписам тих часів вірити не можна, Сталін ними крутив, як циган сонцем, але посилаючись на них, вказану вище чисельність українців хтось постарається заперечити, тому я наведу порівняння переписів 1926 – 1959 років, які офіційно визнаються. Отже, за ці 33 роки природно відбувся приріст людей усіх національностей СРСР. Чисельність росіян, для порівняння, збільшилася на 56,9%, до чисельності українців у переписі 1959р. тепер уже додалося 6 млн. з приєднаних західних областей, але загальна кількість українців збільшилася лише на півтора мільйона. Отож, навіть з «причесаної» Радвладою чисельності українців, явно видно, що за цей період для українців тут відбулася національна катастрофа.

Про інтенсивність падежу в 33-му році розповідав мені Денис Гирявенко із с. Могриці, Сумського р-ну. Якось корчуючи пеньки у лісі, йому збрела в голову думка засіяти лісову галявину просом. А воно та добре вродило. Там же в лісі Денис те просо закопав, яке і врятувало йому життя. Але сестра заболіла дизентерією, ліків не було, і вона померла. Денис викопав яму, але коли привіз до неї сестру, то яма вже до верху була закидана іншими трупами. І далі Денис на пальцях однієї руки порахував осіб, що залишилися живими на його вулиці.

Село Тарасівка Сумського р-ну належить до тих поселень, що не вижили. Іван Махно, що родом з того села, мені розповів таке. Вимерло село, вимерла його родина, та залишався він з батьком. Коли знову прийшли трусити, батько в розпачі заволав: «Як же на світі жити!» На що один з буксирників з`язвив: «Ні, ви подивіться на нього, він ще жити збирається». Тоді батько повів сина на вокзал, звелів зачекати, а сам пішов - назавжди. Так Іван Махно став «бєспрізорніком», а потім опинився в дитячому притулку під Москвою, де було багато підлітків з України. Там навіть була художня самодіяльність. Махно пригадував, як вони хором розучували бадьору і дурну пісню: «На Вкраїні добре жить, єсть что кушать, єсть что піть, єсть что кушать, єсть что піть, папіросочку куріть». Рід Івана Махна закінчився вже на моїх очах. Єдиний його син, народжений уже в пізньому віці, не одержав належного догляду, швидко спився і помер, не одружившись.

Розповідь баби Недбайки: «Нас врятувало те, що у мого чоловіка був кінь. То ми найнялися в радгосп «Пролетарський» на роботу, за харч, трупи звозити, що валялися на навколишніх дорогах і полях. Люди ішли в Росію, та часто на дорозі падали. Ото ми і звозили їх до лісу, і там закопували. Ми з чоловіком знали, що доки людина іде, то й іде, а як сіла відпочити, то там вона й залишиться, і на другий день по неї треба їхати. Всі просили хлібця «хоч трішечки». Але у нас не було і трішечки, бо й самих годували лише юшкою з розвареної макухи.» Баба Недбайка відбула ув’язнення по закону «За п’ять колосків». Пригадувала, як вона там грузила цемент і носила зразу два мішки – під одну руку і під другу, на що наглядач, підізвавши до себе, порадив не підриватися даремно. На дев`ятому десятку вона ще самостійно вела солідне домашнє господарство, обробляла два городи, тримала корову. і, хоч народила семеро синів, але помирала самотньо в будинку пристарілих, бо єдиний син, який ще залишався, не знався з нею з причини п’яної деградації.

Приходько Олександра Михайлівна батьків не пам’ятає. Виховувалась в дитбудинку, що розташовувався в Охтирському монастирі. Сьогодні з нього лише одна башта залишилася, а тоді це була ціла фортеця, обнесена муром. В 33-му Олександрі Михайлівні було десять років. Вона пригадувала: «Наш день починався з того, що діти бігли до смітників, де можна було знайти щось поживне, бо дітям попадало лиш те, що крізь пальці протече. Найбагатший смітник був у начальника дитбудинку Довгопола, там можна було знайти навіть качанчик з капусти, чи яблучка. Великий начальник був, усі боялися, а потім і його визнали ворогом народу і розстріляли. Хоч як нам було тяжко, але всі ті, що за муром, нам заздрили. Люди приносили дітей і залишали під муром. Брати тих дітей було нікуди і ні до чого, та хоч би й хотіли їх порятувати, то це було неможливо, було що дали йому шматочок хлібця, воно ковтнуло – і тут же перевернулося. Тоді тих дітей перестали брати, чекали, доки помре, тоді кидали в яму, накриту дошками, коли яма набереться повна, то її засипали і викопували другу.»

Розповідь Ткаченко Уляни Костянтинівни (с.Юнаківка, Сумського р-ну.) «Ось тут у нас за глухою стіною хата стояла - Поляхи жили. Якось вбігає до нас їхня невістка: «Рятуйте!» Ми побігли до них, а там свекруха зі свекром Сашка їдять – пасма шкіри на ньому зривають і ножем орудують. Ми гуртом Сашка одбили, а хлопчик, ой як же він і кричав, бідненький. Та й тих, свекра зі свекрухою, тут же довелося рятувати, бо ноги в них напухли і аж порепались, невістка розідрала на собі одяг і позабинтовувала. А хлопчик до вечора помер, і його-таки з`їли – і кісточки пообсмоктували. Та це їх не врятувало, все одно померли. А невістка втекла до Росії, пізніше приїздила, ловка така зробилася.»

Селянин із Курщини пригадував з жахом: «Украіна, бєдная, пострадала», і далі розповідав, як голодні і пухлі українці, що до них добиралися, витягували картопляне лушпиння навіть з «уборн», куди люди мали звичай їх вкидати.

Скінчився голодомор, але не скінчився геноцид українців, він продовжився в кривавій вакханалії «Чорного Ворона». Люди зникали ночами – і більше їх ніхто не бачив. Таким чином знищувалась українська інтелігенція, щоб було легше перетворити цей народ на безсловесне бидло. Винищувались кращі вчителі, сільськогосподарська інтелігенція, бо вона знала істинну причину голодомору і, звичайно ж, письменники. З 300 українських письменників живими залишилися лише 36, які потім, щоб вижити, мусили перетворитися на псевдоінтелігенцію і прославляти ту владу. Учитель математики, Павло Максимович Токарєв, що єдиний вирвався чудом з того жахіття, розповідав мені, що Сумська тюрма була набита людьми, як бочка оселедцями. Спати влягалися просто на підлозі, стіснившись в єдину масу, а щоб перевернутись на інший бік, то можна було лише всім разом, а людей, все одно, перли і перли. Між в’язнями ходили чутки про пожежу в харківській тюрмі, де живцем погоріли в’язні, а також про те, що потяг з в’язнями з харківської тюрми був пущений з мосту. Це цілком могло бути, бо навряд чи така ідея оминула б хворобливу уяву сухорукого параноїка (діагноз В.Бехтерєва, шо коштував йому життя), тим більше, що такий же злочин був потім повторений на Західній Україні (чит. «Злочини комуністичної Москви на Західній Україні в літі 41-го року»).

Лише два роки перед війною центральна Україна, можна сказати, пожила спокійно, бо у 1939-му році була приєднана Західна Україна – і вся іудина рать костоломів була кинута туди. Сьогодні багато хто думає, що український націоналізм – це суто західноукраїнське явище, тоді як насправді йоги витоки ідуть з Харкова, Мелітополя, Одеси. Але націоналізм, як не дивно, тут програв розтлінній ідеї соціалізму, а націоналізм пішов на Західну Україну. То ж коли гепеушно-енкаведистська потвора (народна назва «Чорний Ворон»), напившися української крові до ригачки, посунула на захід, то вона там зіткнулася з націоналізмом і застрягла там усіма своїми лапами на довгі роки.

Населення Західної України наївно раділо возз`єднанню з Україною, радянських воїнів зустрічало з квітами. Але прозріння настало швидко. Вся інтелігенція ЗУ враз опинилася у в’язницях, репресована була також і Комуністична партія ЗУ, що зайвий раз свідчить не про політичний характер репресій, а про національний. Тут також винищувались люди кращі, освічені, такі що могли мати вплив на суспільство, а ще й такі, які мали гарне помешкання, бо воно тоді віддавалося родинам енкаведистів – прийшли ж бо, як їм гадалося, навічно. Інтелігенції ЗУ не повезло ще більше, бо через раптову війну її не встигли всю вивезти до Сибіру, а тому всі в’язні були розстріляні без суду і слідства на місцях. Більше того, влада, що утікала похапцем, не встигла приховати свого злочину, і люди, що потім прибігли до тюрем, побачили жахливі сліди тих злочинів. Про ті події написано багато спогадів, я приведу лише один, який саме маю під рукою, щоб читач мав уяву про зловісну суть більшовицької влади, а також іще й тому, що ті події мали потім великі наслідки.

Спогади Івана КІНДРАТА, доктора медицини (Рочестер, США.) «У червні 1941 р. я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбківській 10 у Львові. 29 червня наблизилися війська Вермахту, у місті була паніка й безлад. Залишалися війська окремого призначення НКВД. Знайомий, що мешкав навпроти в’язниці по вул. Лонцького, розповів, що в ніч з 28 червня чув звідти глухі постріли і божевільні крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвідку. Тюремну браму підірвали в’язкою гранат. Перед входом на подвір`я побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля муру – ще 2 жінки, ще живі, але скривавлені і непритомні. Надалі вияснилося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки скоро померли. Убиті вони були уколами багнетів, дехто мав по кільканадцять ран у грудях і животах. З подвір`я двері вели до великого приміщення з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв – між 15 і 60 роками, але переважна більшість 20 – 35 років. Лежали у різних позах, з відкритими очима і застиглим жахом на обличчях. Між ними чимало жінок. На лівій стіні було розп`ято трьох чоловіків, ледь покритих одягом з пліч, з відтятими статевими органами. Під ними на підлозі, у напівсидячих похилених позах – дві монашки, з тими органами в роті. Жертви енкаведистського садизму були вбиті пострілами в рот або в потилицю. Але ще більше було заколотих багнетами в живіт. Одні – голі, чи майже голі, інші в одязі. Один був у краватці, напевно, щойно арештований.

З центрального приміщення, затопленого калюжами крові, вели два коридори. Я подався направо, в надії відшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повішений на шнурі чоловік у військових штанях і чоботах. На стіні вишкрябаний напис: «Да здравствует свободная Россия». Жертва – майор радянської авіації. До однієї з наступних камер тяжко було підступитися. По той бік дверей – кільканадцять тіл, притулених обличчями до щілини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць. У наступній камері – дві дуже молоді й навіть по смерті вродливі жінки, задушені, із шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят із розтрощеними черепами. На одвірку – свіжі плями мозку. Ще один вияв звірства – повідтинані пальці, знята пасмами шкіра на спинах. Накручували шкіру на патик поступово, з дня у день. Закінчували один пас – починали другий. Ретельно надрізали скальпелем, стерилізуючи попередні місця, щоб катований не помер передчасно.

Потрапляю у більше приміщення зі столом посередині. На столі прив’язаний оголений чоловік з неймовірно скорченим обличчям. Тіло вкрите скляним ковпаком. На животі – рани з дивними дірами. Нараз з дір вилазять один за одним кілька щурів. Це – один з багатьох видів тортур енкаведистів. Під ковпак до живого в’язня запускали голодних щурів. Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину багато літ життя. Напівпритомний від жаху, вибіг із в’язниці. Ніхто з нас так і не натрапив на живих.

У розбитій крамниці беру фотоапарат і вертаюся фотографувати гору трупів, розп`ятих священника і монашку. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з`явилися у «Краківських Вістях», та не всі, деякі були визнані нецензурними. Такі дикі злочини показувати не ризикнули. Пізніше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городі коло рідної хати.»

Така ж жахлива картина була в кожній тюрмі. У Самборі було закатовано 830 в`язнів, у Дрогобичі – 850. у Станіславі – 1500, у Львові – до 10 тисяч і т. д. і все це побачили люди, ті самі люди, що в 1939 році зустрічали Червону Армію з квітами, радіючи, що з’єднуються з материковою Україною. Але «Радянська влада» за два роки зробила все, щоб її там зненавиділи, і тому бандерівський рух, що започатковувався проти Польщі, швидко обернувся на протимосковський. Той же Роман Шухевич, до речі сказати, ввійшовши до Львова зі своїм загоном «Нахтігаль» (тобто «соловей», ця назва виникла природно, бо українські хлопці в тому таборі постійно співали), відвідав в’язницю завалену знівеченими трупами і серед них знайшов і змордований труп свого рідного брата, то він повинен був любити країну «совєтів»? В’язні також нищились і на великій Україні, але тут гепеушники-енкаведисти мали час, щоб замести сліди своїх злочинів.

Якби не було того зловмисного знищення людності, то не було б і тієї жахливої війни, не було б усіх нещасть із нею пов’язаних. В цьому кожен переконається, хто прочитає «Майн Кампф». По-перше, Гітлер поважав Бісмарка, який заповідав туди (в нашу сторону) не ходити, по-друге, Гітлер знав, що важко воювати з державами, котрі мають велику територію, по-третє, якщо воювати проти Англії, теоретизує Гітлер, то треба бути в союзі з Росією, а якщо воювати проти Росії, то треба бути в союзі з Англією. Але, як відомо, Гітлер пішов війною на СРСР, будучи у стані війни з Англією.(?) Цей «абсурд» просто пояснюється ось цим його абзацом: «Коли ми говоримо про завоювання земель у Європі, ми, звичайно ж, можемо мати на увазі тільки Росію і ті окраїнні держави, які їй підлеглі.

Сама доля вказує нам перстом. Видавши Росію в руки більшовизму, доля лишила російський народ тієї інтелігенції, на котрій до цих пір трималось її державне існування і котра одна лише слугувала запорукою відомої міцності держави… Ця велетенська східна держава приречена на загибель.» (Майн Кампф). І далі Фюрер переконує своє суспільство, що не важливо, мовляв, що сказав Бісмарк тоді, а важливо те, що б він сказав тепер.

Це було сказано в 1926 році, коли ще не було знищення «куркулів» (хліборобів), повального голодомору, кривавої вакханалії «Чорного ворона». Хоч Москві вдалося обдурити весь світ, що голодомору на Україні, мовляв, не було, але ж не німецьку розвідку – вона знала все, всю ситуацію в СРСР, тому й сама успішно «підлила масла у вогонь»: організувала фіктивний список членів націонал-соціалістичної (чи фашистської) організації, в яку входили, мовляв, вищі офіцерські чини Червоної Армії. Той список надали можливість викрасти чехословацькому розвіднику. Результат перевершив найсміливіші сподівання: 40 тисяч офіцерів Червоної Армії – як корова язиком злизала. Отож, відмовитись Гітлеру від того, що само в руки йшло, не вистачило терпіння. Не вистачило і попри те, що СРСР мав на озброєнні 35490 літаків, 22600 танків, а Німеччина лише 2700 літаків і 3500 танків. Та і в іншому озброєнні в СРСР була така ж перевага.

То лише радянська пропаганда, що напад Німеччини, мовляв, був раптовим. Сталін не міг не знати, що напад готувався, адже він прочитав «Майн Кампф». Перед самою війною до війська були призвані резервісти, весь західний кордон був нашпигований військом і технікою, але коли пішли німці, в них ніхто не вистрелив. Солдати вганяли штики в землю, приколювали ними записки на зразок: «За те, що мене вбивали голодом, судили за п’ять хвилин (запізнення на працю), судили за п’ять колосків, воювати не буду!» Мабуть, вся окупована територія була усіяна такими записками, бо Сумська область далека від західного кордону, але й тут стриміли гвинтівки штиком у землю. Воювати не хотіли не лише солдати, а й командири, і такі часто здавали свої підрозділи в полон. Мій дядько, Іван Заєць - шофер-фронтовик, розповів мені, що солдатам його дивізії було наказано перев’язати білими простирадлами всю техніку навхрест, після чого всі солдати були здані в полон (йому, вже потім з табору, вдалося втекти). Пройшло зовсім мало часу з вісімнадцятого року, і люди ще пам’ятали, що німці тоді з населенням поводилися толерантно, тому нерідко українські села зустрічали німців з хлібом-сіллю. І це не тому, що українці зрадники, а тому, що після голодомору і постійних репресій люди були ладні жити хоч і з чортом, аби не з комуністами. Характерна картина: батюшка в церкві підіймає руки до неба зі словами: «Слава тобі, Господи, позбулися супостата!» - і всі люди враз упали на коліна. Це все Сталіна не на жарт злякало, і він удався до брехні, заявивши по радіо, що, мовляв, нічого не знав про голод на Україні.

Тим часом, перші успіхи зовсім задурманили голову Гітлеру. Слід, одначе, віддати негіднику належне: він навіть перед «нижчою расою» не став кривити душею, а зразу дав зрозуміти, для чого йому потрібна Україна і українці. Створений націоналістами уряд арештував, створити українське військо не дозволив, колгоспи зберіг, а «ноє орднунк» (новий порядок) став наводити розстрілами та шибеницями за найменшу «провину» – чим врешті і підписав «капут» собі і своєму Рейху.

Сталін, згодом (після сталінградського перелому) оговтавшись від першого переляку, знову мстиво взявся за Україну, тим більше, що війна давала необмежені можливості для нового геноциду. Ми неодноразово бачили у кінофільмах, як доблесні радянські розвідники рятували західні міста, історичні святині від знищення їх німецькими саперами, але наш Київ був зірваний «своїми» саперами, щоб, мовляв, ворогу не дістався. Це що стосується центральної вулиці України – Хрещатика, а всі історичні святині, мовляв, з мотивів боротьби з релігією, в Києві були зірвані ще до війни. Вціліла лише Софія Київська, та й то завдяки нашій еміграції, яка своєчасно оприлюднила історичний факт, що Софію збудував батько французької Королеви, отож через протест Франції один злочин не було скоєно (із сильними рахуються).

Тут варто також згадати про «політику спаленої землі», яка де-юре затівалася проти німецької армії, а де-факто добила б населення окупованих територій до останку, якби само населення, навчене минулими катаклізмами, не піднялося рятувати врожай, худобу, сільськогосподарський реманент від нищення всього головами колгоспів і комсомольцями. Заколотниками спротиву тут виступали жінки, вони гуртом стягували з тракторів трактористів, котрі намагалися переорати врожай, розтягували по хатах колгоспну худобу і реманент. Сміливості їм придавало і те, що всі бачили, з яким переляком і панікою утікала на схід ще вчора така зверхня, пихата і підла влада. Усюди точились розмови, що ось нарешті «прийшов кінець совєтам», що з німцями йде «український уряд на чолі з Винниченком». Ці сподівання були наївними, але згуртуватися жінкам проти політики «спаленої землі» і врятуватися від голодної смерті допомогли.

Тут також слід згадати ще про один злочин Сталіна проти нашого народу, який ним затівався, але не відбувся з причин не залежних від нього. Переляканий першими подіями війни, Сталін спробував відкупитися від Гітлера Україною і Білорусією (ото було б рабство), на думку Сталіна, чого ж йому ще, мовляв, треба. Але, окрилений першими успіхами, Гітлер маніячно марив також і Уралом і навіть Сибіром, і не став торгуватися за те, що він і «так забере».

Тепер «провина» українців була ще і в тому, що йому, Сталіну, довелося принизитись до вибачення по радіо за голодомор, а приниження свого він нікому не подарує і ніколи про нього не забуде, бо, хоч по духу він був російський шовініст, а за генами, за темпераментом, за характером залишався кавказцем. Очевидно що його логіка «нема людини – нема проблеми»

тепер поширилась до «нема народу – нема проблеми». Вся Україна планувалася до виселення в безмежні сибірські простори. Офіційна провина - перебування на окупованій території, що в той час прирівнювалось майже до зради. У війську, що прийшло на Україну, панував дух злості на українців. Гасло тут панувало таке: «Ви собствєнной кров’ю должни смить позор прєбиванія на оккупірованной терріторіі»! Хапали всіх чоловіків, не перебираючи, хто воювати не міг через фізичні вади, чи вік. Ці наші «новобранці» були прирівняні до штрафникив, але ще з гіршими для них наслідками: їх не переодягнених і військово не підготовлених, без зброї отарою гнали на ворожі позиції лише для того, щоб знищити кулями ворога. Вони навіть назву свою отримали як приречений рід військ – «чорнорубашечники». Якось на 9-те травня, після «воєнних сто грам», ветеран Стригунов Володимир Павлович з образою розповідав мені, як їх, молодих хлопців, вистроїв командувач Сумсько-Київської дивізії Мельніков і став розпікати «прєдатєлямі», звертання було лиш «хохли», сказав буквально таке: «Я русского расстрєлял, а на вас, хохлов, у мєня рука ні на одного нє дрогнєт!» Яка доля була тих нещасних, мені розповідала медсестра цієї ж дивізії Санжарова Євдокія Панасівна. Дніпро долали на «подручних срєдствах». Німці допустили «десант» до половини Дніпра і легко весь перестрочили. Потім їм на розстріл пішла друга партія, третя – і так до останнього солдата. Дніпро був узятий в іншому місці, а тут просто знищувались українські чоловіки, щоб потім з самими жінками було легше впоратись.

Письменник - фронтовик Анатолій Дімаров пише: «Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й… вибивати його звідти півцеглинами, а він нехай думає, що то… гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав, і біг не у першому ряду, а у п’ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав… Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, б’ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4 – 5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух - і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затисненою цеглиною у руках. Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту – мов заціпило. Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Жукова запитали, як будемо переправлятися через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: «По хохлам пройдьом!» Коли років 5 тому я лежав у шпиталі й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: цього гада не носитиму!»

Ця розповідь і інші подібні завжди пригадуються мені, коли комуністи і інша українофобська нечесть, ці прямі послідовники злочинного комуністичного режиму, підло спекулюючи на крові наших батьків, піднімають на щит ветеранів війни, примазуються до них і силкуються протиставити їм самостійність України і українство взагалі. Більше того, цією ж українофобською нечестю влаштовуються провокації з паплюженням пам’ятників полеглим воїнам. Пригадую, у Києві (на початку незалежності) на постаменті з`явився напис: «Тут стоятиме пам’ятник СС-Галіціна». Як піднялися було вгору кулаки «небайдужих», але тут з`ясувалося, що це писали люди, котрі не знають української мови – прокололися. Постаменти паплюжились і далі, але вже ніхто не вірить.

Ветеран війни Юрій Коваленко, що служив при штабі Ватутіна офіцером з особливих доручень оприлюднив у пресі випадок, коли Жуков зірвався: «Да что ви здєсь бодягу разводітє, на хрєна обмундіровивать і вооружать етіх хохлов, всє оні - прєдатєлі! Чєм большє в Днєпрє потопім, тєм мєньшє потом, послє войни, прідьотся в Сібірь ссилать за то, что в сорок пєрвом отступалі!» Діватись нашим хлопцям було нікуди, за спиною, як пише Коваленко, стояли з автоматами остограмлені і нагодовані кашею зауралці, а спереду - німці. Ось так всі наші хлопці з лівобережної України були потоплені в Дніпрі. Від того і німці були шоковані, не розуміли, що відбувається. Коваленко описує такий епізод. Іде допит полоненого німецького офіцера. Раптом входить Жуков, всі як один, в т. ч. і Ватутін, схопилися з місця, лише німець продовжував сидіти. Жуков наказав, щоб йому переклали з КИМ він, мовляв, має справу. На що німець, раптом російською мовою, відповів: «Какой жє ви маршал, что бєз оружія бросаєтє людєй форсіровать такую рєку, зная, что на правом високом бєрєгу под каждим кустом наш пулємьотчік. Ілі ви думаєте, что у вас солдат большє, чєм у нас патронов? Развє настоящій маршал так воюєт?» Тут слід захистити репутацію маршала, німець не міг знати, що в даній операції Жуков не воював, а знищував ненависних йому «хохлов». Але прикро за те, що навіть у німця тьохнуло серце за людей (хоч за це його Жуков велів розстріляти), а в «своїх» - ні в кого. Всі тремтіли за власну шкуру, хоч серед командирів були і українці. Той же Ватутін, наполовину українець (прізвище батька Ватута), також мовчазно виконував цю злодійську місію, демонструючи лояльність до верховних, які, одначе, цього не оцінили. Можливо, Ватутін вважав себе росіянином, але для Сталіна він був «хохлом». Отож, володіючи тонкою сатанинською психологією, Сталін розумів, що на відміну від Жукова, який нищив «хохлов» з глибоким внутрішнім переконанням необхідності цієї справи, то Ватутін це робив з примусу – без внутрішнього переконання. Цього було досить, щоб стати для Сталіна черговою жертвою для умиротворення його декількох ночей (цей сухорукий параноїк не міг спокійно заснути, якщо з його волі хтось не мучився). Отож, Ватутін невдовзі був убитий за наказом Сталіна, а його загибель списана на бандерівців. Таким чином Сталін убивав двох зайців: позбувався небажаного генерала і одержував вагомий аргумент припинити мирні переговори з бандерівцями, які тоді велися з ініціативи останніх, бо Сталіну було потрібне не примирення з українцями, а повне їх винищення. Ватутін був поранений у ногу підісланим убивцею (куля влучила йому в ногу ззаду). Поранення не таке уже й страшне, Ватутін би легко вижив, але Сталін особисто заборонив лікувати його американським пеніциліном, яким лікували тоді усіх. Отож, Ватутін залишився без лікарської допомоги, його нога загнилася, навіть черви завелися, він кричав дні і ночі, благав відрізати ногу, але і це лікарям було заборонено. Ватутін помер, а Сталін від того мав декілька «умиротворених ночей». Я тут і в інших випадках не подаю джерел інформації тому, що пишу про відомі речі, і хто справді хоче знати правдиву історію, той може ввійти в інтернет, чи дістати відповідну літературу і прочитати значно більше від того, що скорочено подаю я.