ПРИЙМИ МОЮ ВІРУ – ВРЯТУЙ УКРАЇНУ 9 страница

Щоб глибше зрозуміти втрати генофонду, згадаємо, якими були наші пращури. Русичів іноземці характеризували як людей високих чи середнього росту і кремезних, красивих тілом, стійких до фізичних навантажень і голизни тіла. Такими ж словами характеризували і козаків, а коли справа доходила до рукопашної, то їм не було рівних. Татари також войовничий народ, але з козаками наважувались вступати в бій лише тоді, коли мали десятикратну перевагу. Козак Терентій Корінь – єдина у світі людина, що зважилася (на арені в Парижі) вступити в рукопашну з левом. Терентій лева задавив, хоч і сам мав поламані ребра. Устим Кармелюк витримав двісті ударів бичем, видужав, втік з каторги і продовжив свою справу. Другий раз йому довелося витримати 500 шомполів, видужав, утік і продовжував, доки не був застрелений. Іван Піддубний (у світі він відомий як… «руській богатир») об`їздив увесь світ. І в США, і в Японії без огляду на те, як називається боротьба і які в ній правила, клав на лопатки усіх просто фізичною силою. Жоден богатир не може народитися з нічого, це завжди свідчить, що поруч ще є багато таких, що не дуже від нього відстали. Отож і феномен братів Кличків не є випадковістю. До революції в кожному церковному хорі був бодай один бас профундо (співає октавою нижче звичайного баса), - голос, яким зазвичай володіли люди-богатирі. У хорі знаменитого хормейстера Олександра Кошиця їх було дванадцять. Коли вперше його хор заспівав за кордоном, світ був шокований. Сьогодні обійдіть усю Україну – і жодного справжнього баса-октавіста не знайдете. Здрібніли ми всі.

Колискою нації завжди було село, тут народжувались і богатирі, і генії, і народні ватажки. Тому саме по селу був нанесений удар злочинним комуністичним режимом, який затявся підірвати здоров`я української нації, і ця мета була досягнута. Очевидці пригадують, що під час голодомору в першу чергу падали люди-велетні, а виживала більше дрібнота. Далі справу завершила рабська колгоспна праця і самогон. Сьогодні на селах люди народжуються дрібніші, ніж у містах. Настала незалежність, але ідея нищення села стала самодостатньою, такою, що може самоматеріалізовуватись, село сьогодні під загрозою зникнення. Прийшла нова техніка, яка потребує мало робочої сили. Люди лишилися на селах без праці, внаслідок чого тотально спиваються. Ця наша загальна біда ще нікого з політиків не зачепила, бо ще ніхто по-справжньому не перейнявся долею української нації.

 

 

МОВА ТВОГО НАРОДУ – УКРАЇНСЬКА

 

Яка мова повинна бути в Українській Державі – питання, нібито, саме собою зрозуміле, але, виявляється, далеко не для всіх, тому потребує детальнішого осмислення, роз’яснення. П`ята колона російського імперіалізму розгорнула шалений спротив українській мові, і, хоч ця українофобська пропаганда, не маючи реальних аргументів, ведеться на рівні войовничого невігластва, її читають люди, та ще й піддаються їй, та й не лише затуркані нетями, а й навіть люди з вищою освітою, які мусили б просвітлювати народ. Приведу за приклад один такий зразок войовничого невігластва, який своїм дурисвітством тягне на шедевр. «…Нарешті дійшло й до нашого славного Гусятинська! Виявляється, у вашому Києві (а в нього шо – своє царство-государство?) хтось хоче демонструвати фільми токо на українській мові, а не, к примєру, як і положено в культурному і цивілізованому обчестві – як у нас, у Гусятинську, - на язиці. На вєлікому і могучому, между прочим!

Дожилися у вашому Кийові! А колись же був матір`ю городів руських – сам лічно слишав! Та князь Олег у гробу перевернеться, як узнає, що в його матері хвільми не на язиці, а на якійсь там мові!

До чого ви дожилися у своєму Кієве! До чого догралися із своєю нєзалєжністю! Діко, к примєру, щоб ми в своєму Гусятинську та вдруг почали виступати токо за гусятинську мову! Де вона могла взятися? Я в Гусятинську хоть і живу з незапам’ятних врем`он, а все дно не знаю ніякої гусятинської мови, а балакаєм ми токо на культурном язице! Та і гдє єто відано, гдє єто слухано: чтоб, к примєру, у Хранції виступалі токо за хранцузьку мову, а в Лондонє за якусь лондонську! Хіба в Кріжополє, де у мене тьоща, ратують за якусь крижопільську мову і нав’язують її другим городам і весям? Ілі к примєру… Хто в Харцизську Донецької області виступає за демонстрацію хвільмів на їхній, харцизькій мовє? Га? Так чого це в Кійове виступають токо за українську мову? Я чув, шо в Донецьку категорічески протів такої українізації і всє сільно возмущени. І даже там відказуються брати білети в кінотеатр, єжелі в ньому демонструються хвільми на українськой, значить, мовє. Я тоже за язик, а не за какуюсь мову. А тому требую нємєдленно ответіть по даному вопросу. Хведір Салов. (Саме так: не Сало, а –ов на кінці! І не пан, а токо товаріщ!..)

Не поспішайте сміятися, є досить і «освічених» людей, що несуть таку ж ахінею. Пригадую лист тридцяти підписантів з м. Тростянця Сумської обл., надрукований в, нібито, українській газеті «Сільські вісті»: «… у нас була єдина староруська мова, нащо нам ця українська, складена з кусочків європейських мов…». Тут не дивує невігластво українофобів, обурює позиція редакції, яка жодним чином не відмежувалася від того дурисвітства. Більше того, ця газета полюбляє друкувати окремі рядки з листів дописувачів, а щоб надрукувати статтю повністю – то поталанить далеко не кожному, а тут така щедрість (мабуть за живе зачепило). Обурює: невже в наймасовішій газеті не знайшлося бодай техробітниці, яка б застерегла авторитет газети від того невігластва, не говорячи вже про великий колектив журналістів, які за фахом мали б знати походження української мови! Не знайшлося! Бо всі вони черпали знання з книги «Курс історії української літературної мови», спродукованої ідеологічним відділом КПРС. Що для них думка Івана Огієнка, ЮрІя Шевельова, інших видатних дослідників, - їх для КПРС просто «не існувало», хоч у того ж славіста Шевельова близько 900 робіт на цю тему.

Сьогодні цей опус від КПРС не можна читати, не зарядившись достатнім запасом гумору, бо там мало не через речення наноситься ляпас «українському буржуазному націоналізму». Виявляється, такі письменники як П. Грабовський, І. Франко, Леся Українка, М, Коцюбинський та ін. боролися проти «націоналістичної архаїзації, примітивізації і перекручень літературної мови». Тобто, тоді, коли саме вони на той час були передовою національно-свідомою інтелігенцією, і, отже, боротись проти самих себе ніяк не могли, вистачило б лиш сили боротись проти царської цензури, яка взагалі забороняла українську мову. А Михайло Коцюбинський, до речі, був одним із засновників «Братства тарасівців» - політичної течії, яка пізніше набула назви «націоналізм». А ось Михайло Грушевський там значиться як «ідеолог українського буржуазного націоналізму» (якби ж то), тоді як насправді Грушевський разом з Винниченком і Петлюрою були соціалістами (в чому й біда наша). Або ось: «Возз’єднавшись з Росією, Малоросія відкрила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці…» Насправді ж Україна на той час мала два вищих навчальних заклади європейського рівня, в Росії ж такі почали відкриватися на півстоліття пізніше, а відкривали їх і були викладачами виключно українці. На час воз`єднання Московія була суціль неписьменною країною і ставилась до освіти підозріло: «Кто латині научился, тот с чортом породнілся»,- панувала там загальна думка.

На Вкраїні ж в ті часи всі люди були письменні. Іноземних мандрівників дивувало, що тут письменні не лише чоловіки, а й жінки, всі знають церковні співи, всі діти ходять до школи, «а дітей у них, як трави» (Павло Халепський). А ось на час революції 1917р. Україна уже виявилась найбільш неписьменною республікою в Російській імперії – «відкрила для себе двері цивілізації» (ось так і вся комуністична пропаганда базується виключно на брехні).

І не лише освіту, а і європейську музику, і спів поширили українці на азійське московське середовище. Як і мова, пісня поширювалася двома шляхами: через церковну обрядність і через живе народне спілкування. Спочатку в московських церквах довго панував нудний одноголосний спів, але українські регенти поступово витворили і тут європейську співочу традицію. Не дивно, що першим російським композитором став українець Березовський (та й далі таких досить). Ім`я Березовського золотими літерами записане поруч з іменем Моцарта на скрижалях Болонської академії. Вони навчались разом, і Моцарт Березовському заздрив. Прослухавши його літургію, Моцарт розплакався: «Мені ніколи не досягти такого рівня». Але вчитель його заспокоїв, пояснивши, що Березовський приїхав з країни, де не співають лише німі. Моцарт досяг такого ж рівня, але вже у зрілому віці, його передсмертний реквієм – то вершина хорового мистецтва. А ось Березовського в «русском самодєржавіі» чекала трагічна доля. За спробу відкрити в Києві музичну школу його, а заодно і його дружину балерину (настільки був великий злочин), позбавили праці. Доведений до відчаю Березовський покінчив життя самогубством у 30 років. Народна українська співоча традиція (як і мова) відрізнялась від церковної, яка була до нас занесена разом з християнською обрядністю з Візантії (цей поділ зберігся і понині). Український народ витворив свою власну манеру співу з опорою на грудний регістр, пристосовану не до камерного виконання, а до живого спілкування з природою на відкритому повітрі. Море народних українських поліфонічних пісень затопили всю Росію від Москви до Тихого океану. Так же як слова і прислів’я, тексти пісень перекручувалися на московську вимову, і виходило на зразок: «А я в хату нє пайду, а пайду в свєтліцу, разбужу там сон-красу – красную дєвіцу», або ось іще чудніше: «Ой ти Галю, ти моя завльока, завлєкнула ти мєня, а сама дальока» (Їхали хозари із Дону додому), після чого такі пісні часто поверталися на Україну як російські. Але поступово почали виникати і суто російські пісні з українською фактурою викладення хорових партій і зі схожою з українською манерою грудного співу («Ой мороз, мороз», «Славноє морє – священний Байкал», «Рєвєла буря».) Таким чином московська музика і пісенність із нудних одноголосих попєвок на азійській п’ятитонній гамі піднялася до європейського рівня. В Інтернеті є пісня «Как родная меня мать провожала», вона подається як зразок російського фольклору так, що має навіть розгалуження на п’ятиступеневу гаму сибірських народів. Але ж ми знаємо, що ця мелодія взята з української пісні «Ой що ж то за шум учинився, що комарик та й на мусі оженився», так само як і «Там вдали за рекой» взята з пісні «Де вітер колише шовкову травицю, дуб зелений додолу схилився, трава шелестить, вбитий козак лежить, сивий коник над ним нахилився». Та навіть і такий фольклорний зразок як «Жили у бабусі два вєсьолих гуся» походить від української пісеньки «Там біля канавки мили гуси лапки». Отже, Україна, по всіх напрямках, окультурювала Московію, а не навпаки, як до цього навчали нас. Кого я не переконав, раджу прочитати «Українська культура» Івана Огієнка.

Порівняймо: в Ізраїлі євреї відтворили свою мову «евріт», можна сказати, з нічого, її знало лиш вузьке коло фахівців – і це всім світом сприймається, як національний подвиг. Українську мову з попелу піднімати не треба, вона ще жива, але скільки злості викликає вона у тих (і скільки їх!), хто в своїх заскорузлих мізках вже її поховали, - нема їм числа! Розгадку цього феномену залишаю на роздуми читача, а ми повернемося до витоків української і російської мов.

Як свідчать архіви, ще в 14му ст. багато сіл Московії розмовляли фінською мовою. Російський історик М. Покровський пише: «Русский народ образовался из очень различных племен, живших на Восточно-Европейской равнине, но славянское племя оказалось из всех них самым сильным, оно и навязало всем другим свой язык». Це ближче до правди, але помилка в тому, що автор плутає церковно-слов`янську мову з мовою народною слов`янською, а такою була українська. Після прийняття християнства потребувалися на Україні служники церкви, своїх, звісно, не було, отож вони посунули сюди з Болгарії – разом зі своєю мовою, церковними обрядами і своїми церковними книгами. Ця мова церкви стала для Київської Русі не лише церковною, а й мовою освіти, літератури, можна сказати, державною, але народ нею ніколи не говорив.

Для забезпечення всієї життєвої практики церковних слів не вистачало, тому в ту мову почали вливатися українські слова, адже люди, котрі писали книги, не могли відгородитися від навколишньої мовної стихії. Так поступово утворилася штучна українська літературна мова, яка запанувала тут на вісім століть і порівняно швидко набула певної довершеності (адже до приходу в Київ писемною уже була двісті літ), «Слово о полку Ігоревім» - яскраве тому підтвердження. Це і є та мова, котру прийнято називати «староруська» (хоч є гіпотеза, що вона на Русь стала проникати ще за княгині Ольги). Далі наші християнські подвижники разом з Христовою вірою понесли ту мову на землі київського осаду – країну Моксель, і вони ж, поступово, занесли туди назву «Русь».

Істинно слов`янська - українська мова - до друку не потрапляла, бо вважалась мужицькою, всі писали церковно-слов’янською мовою, оскільки це вважалось ознакою ученості.

Цю ж «учену» мову слідом за християнськими подвижниками несли до Мокселії (а потім відповідно до Московії) наші вчителі. Треба сказати, що першими вчителями по всій Московії були виключно українці. Так тривало не одне століття, ще навіть все вісімнадцяте століття учителями в Московії були майже одні українці. Цей процес ішов не просто. Місіонери зіткалися з опором угро-фінських племен, наші книги не раз палили, виголошували їм анафему. Проте з часом нова віра, а з нею і нова мова утвердилися на тій землі. Таким чином, нова віра і нова мова поступово консолідували різноетнічні племена в майбутній російський етнос.

Коли пішов наступ татарщини, то москалі поступили «мудро»: вийшли назустріч і… стали на коліна. Так Москва стала золотоординським улусом, московський цар – «молодшим братом» хана, а країна Моксєль – Московією. Звичайно, що та 300-літня «дружба» збагатила московську мову татарськими словами. Пізніше, внаслідок панування там німецьких династій і професорів, російська мова поповнилась німецькими словами, а потім – французькими, коли остання стала модною у світських колах. Ось так і вийшло, що «вєлікій і могучій» насправді є штучним мовним утворенням, у якому навіть немає власних назв місяців – послуговується латинськими (запозиченими від німців). Отож, що стосується твердження «украінскій язик – ето іспорченний руській», то справа виглядає якраз навпаки. В російській мові більша частина – це українські слова, але скалічені недорікуватістю. Так українське слово «неділя» (від не роблять діл) в російській мові набуло значення тижня, а неділю назвали «воскрєсєніє» (маючи на увазі Ісуса Христа), але тоді б його слід було відзначати раз на рік і писати з великої літери. Українське слово «куля» (шар), не дочувши, назвали «пуля», українське слово «кінь» мабуть через гундосістьстало «к(у)онь», хоч мають тут і татарсько-своє «лошадь», українське прислів’я «ти мак їв, чи так здурів?» у російській транскрипції перетворилось на «ти лук єл, ілі так о…?» Мало того, що по-дурному грубо, та ще і втратило прислів’я вміст глузду, адже від маку (зеленого) дуріють, а від цибулі ні. Візьмемо для прикладу одне речення: «Аттворі двєрь». Воно складається із українського «двері» і німецького «антвортент». Ну, і т. д. Пройдіть по всьому словнику - і «ісконно» свого мало що знайдеться. Та навіть і знамениті російські матюки, якими росіяни так пишаються, що вживають майже через слово, і ті, виявляється, запозичені від «старшого брата – «нєхрестя». Таким чином «старший брат» мав звичку принижувати «молодшого», щоб показати останньому його місце, і, коли він говорив йому у вічі «… твою мать», то це так було насправді. Він міг би сказати «сястру» чи «жану», але у східних народів найбільшою ганьбою для чоловіка вважалося те, коли він не може захистити свою матір, тому у «фольклорі» закріпилося саме оте «… твою мать».

Спотворення слів при запозиченні цілком закономірне, адже навіть сьогоднішній освічений росіянин з дипломом МГУ в кишені, при максимальній напрузі інтелектуальних сил не вимовить без спотворення «паляниця» чи «маленьке телятко», то що ж говорити про мешканців країни Моксель, тоді ще диких народів: мокша, мєря, вєсь, мурома, мєщєра, чудь, водь, югра, ерзя і багато інших, що складали фіно-мордовський етнос.

На Вкраїні (на той час Русі) навчання також велося церковно-слов’янською мовою, але народною, розмовною вона тут не стала, бо тут був один великий народ, який говорив єдиною і досить досконалою, давньою мовою на великому просторі. Це велике українське море не могла залити чужоземна річка, або хоч трохи на нього вплинути.

Коли Україна опинилася під Польщею, то її штучна літературна мова поповнилась полонізмами, а жива народна – ні, бо була самодостатньою. Порівняймо. Ось витяг з львівського літопису за 1630 рік. «Гетман Концепольскій ходіл за Днепр козаков зносити. Людей много стратил а сам ледве ся винес, але предця гармати им зоставил и познал, що козаки». А ось народна пісня тих же часів, яка свідчить, що на живу народну мову не відбулося жодного іноземного впливу: «Ой на горі та женці жнуть, а попід горою, яром – долиною козаки йдуть. Гей, долиною гей! Широкою козаки йдуть». Справжня українська, істинно слов`янська, мова відшліфовувалась піснями, казками, прислів’ями, кобзарськими думами, життєвою побутовою практикою і, оскільки була надзвичайно давньою, набула справжньої довершеності, так що коли прорвалась в літературу, то склалось враження, що вона там і була. Котляревського помилково вважають основоположником літературної української мови, хоч насправді це аж зовсім не так. Котляревський вважав розмовну мову мужицькою, і нею написав «Енеїду», щоб потішити своїх друзів, але «Енеїда» пішла у світ своїми ногами і двічі надрукувалася без згоди автора. Отже українська мова вже до Котляревського перебувала на літературному рівні, і сама вибрала свідомість Котляревського, щоб через неї заявити про себе в ученому просторі, в який її так уперто не пускали сильні тогочасного світу. Отже, українська мова пробилася в літературу самостійно, без волі будь-якої людини – адже автор тією проблемою не переймався. Як відомо, автор всього лиш намагався потішити своїх друзів «мужицькою мовою», але результат виявився неочікуваним і для самого автора.

Принагідно зазначу, що так же кожна ідея існує об’єктивно, але для людей її немає, доки вона не оволодіє хоч одним розумом. Щоб було зрозуміліше: ідея реактивного двигуна об’єктивно існувала ще до людини розумної і чекала свого часу, а також вишукувала свідомість, через яку найвдаліше можна просочитися у матеріальний світ. Якщо ідея сама знаходить собі свідомість, то це може означати, що Бог виконав роботу за людину, тоді як людина сама мусила б докласти зусиль, щоб опанувати ту ідею. В нашому прикладі, українці мусили б подбати, докласти зусиль, щоб їхня рідна мова, та що від самого Бога, стала літературною і державною, а не задовольнятися штучною через загальну нехіть і безглуздість. Я веду до того, що наш народ уже вичерпав ліміт Божого сприяння, надалі ми уже не зможемо виживати в цьому світі природним (таким, як виживають мікроби) способом, пора, хлопці (і дівчата також, але державотворча робота – то в найпершу чергу суто чоловіча справа) задіяти інтелектуальний чинник – на всіх ділянках земного буття!

Щоб не розчаровувати тих, хто увірував, що ми з росіянами колись мали єдину мову, скажу, що це так і є, але не з московітами, а зі слов’янською Новгородською вічевою республікою. Ось тут історик М.Покровський має рацію, тут нашестя слов`ян відбувалося ще за язичництва, і, оскільки слов`янський етнос виявився найсильнішим, то він і нав’язав місцевим племенам свою народну мову. Отже, з Новгородською республікою у нас, дійсно, була спільна мова, а яка то була мова, визначте самі по словах з новгородських берестяних грамот. Хоч вони також писалися «ученою» мовою, українські слова з неї випирають, як шило з мішка: «тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся, село, парубок, річка, господиня, батько, година, кожух, глек, сором, свита» і т. д. Деякі з таких слів можна в Новгороді почути навіть нині. Власні імена давніх новгородців: Олекса, Олександр, Онисим, Олена, Микита, Михайло, Марко, Василь, Олисей, Остафій, Панько, Радько, Степанець, Федорець, Хрестина, Юрко, Іванко, Костянтин». Звертання вживалися в кличному відмінку: «куме, господине, Онисифоре. А це по-якому мовилось: «Стоянові, синові, Василеві, мужеві?»

Отже, Новгород був частиною Київської Русі і постійно боровся з Києвом за право бути столицею, але не змігши подолати Києва, він визволився з під його влади в самостійну республіку. Новгород врешті за цю свободу жорстоко поплатився, бо був криваво завойований (1478 р.)московським царем Іваном Третім. Але ці два протилежні за своїм світоглядом народи не могли мирно вжитися (московська деспотія і на нюх не переносила новгородську демократію), тому криваві репресії проти новгородського люду продовжувались все його життя. Так у 1570 році за спробу Новгорода приєднатися до «Литви» (так на той час називалася Україна- Русь) Іван Грозний винищив майже всю людність Новгорода: людей кидали в річку, хто не тонув сам, того з човнів глушили кілками. Така ж участь чекала на Смоленськ, але напившись досхочу крові тут, цар заспокоївся. Провадилися (теперішньою мовою) депортації людності, з метою її перемішати. Врешті населення вільної вічевої республіки було асимільоване, але українські слова там ще можна почути навіть сьогодні. Новгородська земля зберегла також назви поселень: Галич, Прилуки, Великі луки, Руська, Середа, назви річок: Волошка, Хмара, Люта, Велика, Межа та ін., тоді як на землі московській вся топоніміка угро-фінська (з домішком татарської)

На давність української мови, її першість серед братських слов’янських мов вказували багато зарубіжних і вітчизняних учених, таких як К.Абель, П. Шафарик, М. Красуський, О. Шахматов, М. Максимович, П, Лукашевич, М. Драгоманов, А, Кримський та ін.

Наведу декілька абзаців з праці польського славіста, поліглота Михайла Красуського «Древность малороссийского языка», яка побачила світ в 1879 році, але була недоступна для нас до цього часу через відомі причини. Треба сказати, що поляки не менш амбітні за росіян, що стосується їхньої культури, історії, вони також ладні вважати назву «Україна» похідною від «скраю Польщі», але тут об’єктивність ученого взяла верх. Приводжу вислови мовою оригіналу: «Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел в убеждение, что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старословянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских». Нагадаю, що санскрит до цього часу вважається «матір’ю всіх мов», але якщо повірити польському ученому - а його докази ще ніхто не спростував, - то насправді матір’ю всіх мов є мова українська. Її вплив на всі мови Європи і Азії простежується з очевидною категоричністю і для будь-якого неупередженого ученого є незаперечним. Порівняймо декілька наших слів з санскритськими:

 

Українська	Санскрит	Українська	Санскрит
один	аді	кара	кара
два	дві	карб	карб
три	трі	кіл	кіл
чотири	чатура	котора	катара
мати	мата	котра	кутра
тато	тата	кошовий	кшатрій
няня	нана	кут	кута
дід	дада	латка	лата
баба	баба	мара	мара
брат	брата	мерти	мріти
сестра	свастрі	міра	міра
син	сун	мур	мур
пан	пан.	пісок	піс

 

Цей перелік подібних слів можна продовжувати багато далі. Такий же вплив української і на латину (не приводжу прикладів, щоб не переобтяжувати твір, але хто сумнівається, зможе докопатися до істини сам – тепер, у вільному інформаційному просторі, джерел достатньо.)

Як бачимо, слово «пан» є в санскриті. Можна полемізувати, хто тут на кого вплинув, але це свідчить, що слово це не польське, як усі вважають, а давнє українське. Що правда, на Вкраїні воно набуло в останнє століття паплюжного звучання, але в цьому не слова провина, а феномен підневільної нації, коли слово, яке виявляє повагу до людини, «приватизувалося» правлячою елітою. Така ж, до речі, метаморфоза сталася і з типово українським словом «товариш», яке в це ж лихе двадцяте століття набуло паплюжного звучання. Отож гадаю, що наше слово «пан» слід повернути до широкого вживання, оскільки воно значно вдосконалює комунікабельність у суспільстві, адже тоді, при чемному звертанні до людини не потрібно пригадувати, як її по-батькові.

Той факт, що українська мова далеко давня, дивиною може видатися лише іноземцям. Ми, українці, мусили б це знати без сторонньої допомоги, адже всі наші новорічні щедрівки створені народом в ті доісторичні часи, коли ще Новий рік святкувався навесні, а це було ще за часів далекого язичництва. Незалежно від того, як іноземні літописи називали наш народ: «орії, анти, трипільці, скити-орачі, слов`яни, русичі, рутени, русини, черкаси, українці» - це один і той же народ, адже і Дніпро у різні віки називався по-різному, але це одна й та ж річка.

Ось приклад з пісеньки з обряду зустрічі птахів ще з тих доісторичних часів, коли рік ділився на дві пори року – літо і зиму. Соловейко відповідає дівчатам:

«Не сам же я вийшов,

Дажбог мене вислав,-

З правої ручейки і ключики видав.

З правої ручейки літо відмикати,

З лівої ручейки – зиму замикати.»

Погодьтеся, що не міг народ розмовляти однією мовою, а пісні складати іншою (я зараз пишу і відчуваю дискомфорт, що мушу наївно доводити очевидні речі).

А ось приклад новорічної щедрівки (коли ще новий рік відзначався навесні), яку подарували нам далекі наші пращури, і яка зв’язує всі наші покоління в єдиний народ:

"Щедрик, щедрик,

Щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати

Господаря викликати:

Вийди-вийди, господарю,

Подивися на кошару,

Там овечки покотились,

А ягнички народились.

В тебе товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей.

Що ті гроші – то полова,

В тебе жінка чорноброва.»

Як бачимо, уклад життя наших пращурів нічим не відрізнявся від сьогоднішнього сільського, а головне, що вони говорили сучасною українською мовою, яка вже тоді мала рівень літературної довершеності. Чим відрізняється сучасна наша мова від давньої? Тільки тим, що вона поповнилась новими словами, яких тоді просто не могло бути (вертоліт-гвинтокрил- гелікоптер,) а також іноземними словами, що стали міжнародними: «парламент, кворум, консенсус, рекет, рейдери, корупція», хоч щодо останнього слова, то тут маємо і наш рідненький аналог - «хабарництво». Також М. Красуський відзначає дивовижну стійкість української мови, і що вона з тих часів мало змінилася: «Малороссийский язык стоит, как скала», і підводить висновок: «Если когда-нибудь нескоро осуществится мысль о всеобщем словянском языке, то малороссийский первый перед всеми имеет на это право, так как этот язык коренной, и потому-то все славянские племена лучше его понимают, нежели другие.»

Згадаймо також, що найдавніше на землі поселення, що датується 20 тисячоліть до Христа, виявлено на Чернігівщині в с. Мізин. Більше того, орнамент, висічений на браслеті зі слонової кістки, викопаний в Мізині, такий же, як і на сьогоднішніх наших сорочках і рушниках. Він свідчить про високий рівень інтелектуального розвитку праукраїнців.

«Ми, українці, тут були вічно. Тобто ми нізвідки не приходили і нікуди не щезали, яко обри, чи яко половці, хозари, або печеніги, від яких і сліду не лишилося. Ми стоїмо на своїй землі мільйон років!» (С. Плачинда).

Якщо хтось схоче мені тут заперечити, то спочатку нехай ввійде в інтернет, заглибиться в праці визнаних учених – і він із здивуванням довідається, що «Середній Схід, Індія, Пакистан, Месопотамія, Близький Схід колонізовані людьми з України. Про це свідчить українська лексика в мовах різних етнокультурних регіонів», - це за 5000 р. до Р.Х. Уже тоді наші праукраїнці самоорганізовувалися демократичним способом – громадою, яка дожила аж до столипінської реформи, та ще навіть до Радянської влади. Громади матеріально заохочували бажаючих виїздити на нові землі.

Українці найперші запрягли коня, винайшли колесо і плуг, найперші почали вести осілий спосіб життя, найперші почали засівати землю і розводити домашнє скотарство. Такий спосіб життя надавав праукраїнцям великі переваги над мисливським і кочовим способами життя, тому, що їжі мали багато, і, отже, швидко множилися. Вони не вміщалися «у Країні» і постійно виїздили на нові землі – цим і пояснюється вплив української мови на всі інші, а що стосується слов’ян, то вони вже точно всі пішли від одного кореня – від українського.

Ну і нарешті зазначу, що найнадійнішим джерелом кожної мови, можна сказати, її документом, є її фольклор. Так ось, український фольклор є, беззаперечно, найбагатшим у світі, особливо його пісенно-музичне надбання. Лише записаних творів, що документально становлять музичний фольклорний фонд України, є 250 тисяч, а насправді – ще більше. То ж, якщо тут потребується змагання, то на противагу народній пісенності українців слід виставити всю решту народних пісень світу – і невідомо, хто переможе. Також додам, що записувати народні твори на Вкраїні ніколи не було вдячною справою, або ще і можна було стати «ворогом народу», адже нами завжди правили ті, для яких «нікаково украінсково язика не било, нєт і бить нє может». Ось у мене в руках збірник «Українське народне багатоголосся». Тут море поліфонічних пісень, які склав і співав весь народ. Рівень їх складності часто такий, що і кваліфікований хор далеко не кожен може їх повторити. Цей збірник інтелігенція випустила, скориставшись «хрущовською відлигою», але, що характерно, збірник вийшов у 1963 році, а вже в 1965 році я його вихопив, новий-новесенький, не ламаний, з бібліотечної макулатури, про що, звісно, потурбувався ідеологічний відділ КПРС, бо цей «документ» зайвий раз розвінчував тезу про «єдіний дрєвнєрусскій язик».