ЖАРТ другий. Квіт папороті. 1 страница

Тетяна Винокурова‑Садиченко

Жарт другий. Квіт папороті.

 

 

Тетяна Винокурова‑Садиченко

ЖАРТ другий. Квіт папороті.

 

 

Сьогодні у провулку я зустріла Смерть. Побачила його й одразу зрозуміла, що це – Смерть. Він був невисоким напівматеріальним чоловіком. Здавалося, ніби він з іншого світу. Не просто з іншого світу, а проти цього світу. Дивний об’єкт, який нічого не відображає. Він пройшов повз мене, й мені стало якось недобре. Від нього не віяло ні теплом, ні холодом, в нього не було запаху, він був Нічим. Абсолютним Нічим. А може, навіть Мінусом. Було дивно. Але не страшно. Аж ніяк не страшно. Навіть трохи цікаво. Та він пішов – тихо розчинився у вечірній імлі за моєю спиною, а я подалася своєю дорогою. Мені потрібно було додому – на мене чекав недописаний роман, голодний кіт і телефон, який останніми днями мене часто нервує.

Живу я майже за містом. Одразу за моїм будинком починається приватний сектор – старі, похилені, обгризені часом хатинки під великими яблунями. За хатинками – озеро, що вже давно перетворилося на болото (вночі голосно співають серенади місцеві жаби). За озером‑болотом – ліс. Загалом, гарна місцевість. Надто ж як дивишся здалеку. Якщо ж підійти ближче, то відразу ж бачиш, яка тут грязюка, відчуваєш, що у повітрі висить гнилий сопух, оточує вогкий густий туман, в якому можна задихнутися…

Проте все це мені до душі. У цьому місці я відчуваю себе вдома. Нарешті – вдома.

Я зайшла до квартири, грюкнула за собою дверима (останнім часом ними треба було грюкати, гупати, бити щосили, аби зачинити їх). Помітила, що руки ще трохи трясуться. Прислухалася до себе. Відчула легке збудження. Страху не було. Отак. Смерть не лякає мене. Вона мене збуджує. Чи – він? У якому роді вживається слово «смерть»? Мабуть, у протилежному. Ані в чоловічому, ані в жіночому. Ані в середньому. У протилежному всьому.

Я поклала на підлогу сумку. Жбурнула в куток гриндери.

Елвіс – котяра, старий і здоровезний, – сидів біля холодильника і дивився на мене зі страшенним невдоволенням. Хотів їсти, але, напевне, вирішив, що просити – це занадто для його пихи.

– Момент, – сказала я йому і повернулася за сумкою. Елвіс ображено пирхнув і мовби знехотя поплентався до своєї тарілки.

Задзвонив телефон. Редактор – не редактор? Я пошкодувала, що напохваті немає квітів – можна було би поворожити на пелюстках: редактор – не редактор. Майже як «любить – не любить», тільки набагато… практичніше? І взагалі, хіба може бути практично – ворожити на пелюстках?

Я проігнорувала телефон і насипала Елвісові котячої їжі. Він ображено зиркнув на мене, але таки заходився їсти. Мій голос на автовідповідачі повідомив:

– Вас вітаю я. Мене зараз немає вдома, або я просто не хочу з вами розмовляти. Залиште повідомлення, і я, можливо, вам зателефоную.

– Тетянко, це мама, – повідомив у відповідь рідний голос. Не редактор, полегшено зітхнула я. – Де ти? Куди знов поділася? Хоч би зателефонувала якось…

– Угу, – відказала я автовідповідачеві. – Зателефоную. Якось.

Я і тепер зателефонувала б, та на мене, як завше, чекали більш нагальні справи.

Елвіс уже повечеряв і пішов дивитися телевізор. Я ввімкнула його улюблене реаліті‑шоу. Якесь чергове. Елвісові було байдуже, яке саме, аби реаліті‑шоу. І обов’язково з бійками. Його, котяру, котячим харчем не годуй, дай лиш бійки подивитися. Скільки не пояснювала йому, що все це несправжнє, що все це лише кепська гра кепських акторів, – та не допомогло…

Я взялася до рукопису. Слід було негайно щось робити. Редактор міг зателефонувати будь‑якої миті, а в мене лише перший розділ готовий. Що писати? Я замислилася, потім усміхнулася. На думку спала ідея. Я написала: «Сьогодні у провулку я зустріла смерть». І зупинилася на цьому. Казали мені – пиши про себе, так реалістичніше виходить, краще. Але як описати Ніщо? Та й хіба можна реалістично описати свою зустріч із Нічим?

Я вирішила подумати й розкласти карти. У мене є своя колода Таро й своє розуміння розкладів. Моє розуміння ґрунтується на тому, що все, про що кажуть карти, я розумію буквально. І цікаві речі виходять під час такого ворожіння.

У сьогоднішньому розкладі я зустріла декількох вищих арканів: Смерть, Вежу й Дурня. Смерть я вже справді бачила, куди вже буквальніше… А от Вежу й Дурня – ще ні. Цікаво, хто вони такі? І що вони мені принесуть?

А ще цікаво, куди йшло те Ніщо?

До когось у гості?

Чому я його бачила?

Як я можу бути пов’язана з ним?

А, може, він ішов до мене? Зайшов, подзвонив у двері, не відчинили, й він вирішив почекати. Та не стояти ж смерті під дверима. Несолідно. Вирішив пройтися вулицями, зазирнути, може, до якогось шинку,…хильнути чарчину…

Я уявила його – як він, схожий на чорну діру, сидить у своїй сірій (здається, сірій) одежині, тримає в руці кухоль пива й дивиться крізь нього на вікна мого будинку. Крізь скло, крізь пухнастий тютюновий дим… Він сидить, а всі навколо мимоволі намагаються триматися подалі від нього. Не те щоби він їх лякав… просто не хочуть бути поруч зі смертю. Це можна зрозуміти. Раптом стало шкода його. Адже він був самотнім. Дуже самотнім. Найсамотнішою істотою цього й потойбічного світу.

Я вирішила ніколи не сахатися від нього, може, поговорити з ним, розсмішити якось, чи що…

У двері подзвонили. О! А ось, мабуть, і він. Я підскочила до дверей, відчуваючи, як збудження знову хвилею підіймається всередині.

Відчинила.

Розчарувалася.

На порозі стояв худорлявий рудий хлопець з обсипаною вуграми мармизою. Ну от… знов якийсь рекламний агент.

– Ви вірите в Бога? – поцікавився він і всміхнувся. Усмішка була трохи перелякана, трохи розгублена.

А ось і Дурень, констатувала я. І справді рекламний агент. Рекламний агент Всевишнього. Ач, куди дістався наш маркетинг… Тільки чому він такий переляканий? Невже теж когось здибав у тумані? Там, у нашому тумані, тусується чимало всякої всячини.

– Хлопче, ти з цього району? – відповіла я запитанням.

– Угу, – буркнув він.

– І ти, мешканець нашого району, віриш у бога? – здивувалася я.

– Я розумію, про що ви, – чомусь пошепки відповів він і зробив великі очі, – але Ісус з вами… з нами… Це поганий район, тому що тут ніхто не вірить у Бога.

– А бог, відповідно, наплював на цей район, тому що ніхто в нього тут не вірить? – зрозуміла я.

Він чомусь геть розгубився, опустив очі й знизав плечима. А я вже налаштувалася на довгу дискусію… Що за день сьогодні? Просто свято обломів…

– Хочеш чаю? Або кави? – раптом спитала я. Шкода чомусь стало і незавершеної (непочатої навіть) дискусії, і цього переляканого хлопця.

Він здивувався моїм словам не менше, ніж я сама. Але посміхнувся (нарешті) й відповів:

– Кави, якщо можна…

Я впустила його, зачинила (гупнула так, що він підстрибнув) за ним двері. Цікаво, а якщо той… смерть зайде зараз, то куди мені цього рекламіста подіти? У шафу, мов того коханця? Просто анекдот якийсь вийде.

Він умостився за столом. Я зварила кави. Це важко було зробити, тому що божий рекламний агент постійно поривався зробити щось корисне, якось допомогти, чим дуже заважав зосередитися. А на каві потрібно зосередитися, щоб вона вийшла смачною.

Нарешті, коли все було готово, я зробила ковток і закурила. Він ухопив кекс, миттю з’їв його, взявся за другий, сьорбнув кави… все це так швидко. Дитино, подумала я, тебе що, голодувати твій бог примушує?

Потім хлопець почав кидати невпевнені погляди на пачку з цигарками.

– Цигарку? – спитала я.

– Я взагалі‑то не палю… – почав виправдовуватися він.

– Спокійно, – я простягнула йому пачку й запальничку (він якось незграбно затягнувся), усміхнулася. – Твій бог тебе тут не бачить.

Після моїх слів він чомусь вдавився, почав кхекати. Потім подивився мені у вічі, підняв палець і серйозно повідомив:

– Бог бачить усе.

– Можливо, – я знизала плечима, – він узагалі полюбляє спостерігати. А як тебе звати? – хутко спитала я, а то зараз почне казати: мовляв, не мені вирішувати, що полюбляє, а чого не полюбляє його бог.

– Андрій, – відповів він.

– Тетяна, – сказала я й потиснула йому руку.

– То ти не віриш у Бога? – спитав він. З цигаркою в зубах та після того, як наївся моїх кексів, Андрій почував себе значно впевненіше.

– Чому ж ні? – вкотре знизала плечима я. – Всі боги мають право на існування, твій – також.

– Бог єдиний, – похитав головою Андрій.

– Оце мені й не подобається у твоїй релігії, – відказала я, – нетерпимість до інших релігій.

– А ти атеїстка? – спитав він.

– Я православна.

Він зовсім розгубився. Звідкіля ж йому було знати, що православними називали язичників, аж поки нашому народові силою не накинули християнства.

– Краще скажи мені, – змінила я тему, – ти чому такий переляканий? Там, – я мотнула головою в бік вікна, – щось не те?

– Та ні, – він теж кинув швидкий погляд туди, ніби перевіряючи, чи ніхто не стоїть за вікном. Байдуже, що я живу на дев’ятому поверсі. У такому густому тумані хтось легший від людини завиграшки може дістатися дев’ятого поверху, – просто увечері в тумані багато чого ввижається.

– А твій бог тебе не захистить у тумані? – спитала я.

– Захистить, – упевнено сказав Андрій, – тому я і ходжу о такій порі цими вулицями.

Це добре, що він такий впевнений у своїй вірі… Може, це й справді непогана віра, якщо бог захищає його навіть тим, що дає таку впевненість…

Елвіс голосно чхнув із коридору, і я зрозуміла, що зараз станеться. Мій здоровезний котик зайшов до кухні і зацікавлено подивився на гостя. Я махнула йому рукою, це означало «іди геть, і мовчки». «Іди геть» Елвіс зрозумів, а от «мовчки», як завжди, проігнорував.

– Ну що таке?! – ображено звернувся він до мене. – Хоч познайомитися можна?!

Андрій закричав не своїм голосом, видерся з ногами на стілець, почав читати «Отче наш» і хрестити Елвіса, а заразом і мене. Елвіс здивовано зиркнув на мене.

– Я ж просила! – просичала я йому. Кіт виразно покрутив лапою біля скроні й почалапав до кімнати. Андрій перемкнув увагу на мене і заходився хрестити і молитися на мене з подвійною заповзятливістю.

Я сіла за столом і запалила чергову цигарку. Тепер залишалося тільки чекати, коли він усе ж таки второпає, що його бог у мій дім не зможе увійти і що ми з Елвісом зовсім не страшні. Процес розуміння затягнувся і виявився набагато довшим, ніж я сподівалася на початку. Мені потрібно було закінчувати рукопис, тому я просто підійшла до дверей та відчинила їх.

– Геть, – просто сказала я рекламному агентові бога.

Він не змусив просити його двічі. Пролетів повз мене, голосно затупотів східцями. І вже десь із сьомого поверху я почула: «Ісус любить тебе!» – і знову тупотіння.

Я посміхнулась і гукнула навздогін:

– Дякую! Перекажи йому, що він хороший!

Зачинила двері й повернулася до кімнати. Елвіс ображено демонстрував мені свою здоровезну сіру спину.

– Чому ти постійно відлякуєш моїх гостей? – спитала я.

– А чому я завжди повинен мовчати? – буркнув він. – У нас свобода слова! І я теж хочу поспілкуватися!

– Але ж ти їх лякаєш, Елвісе!

– Ой‑ой‑ой, як страшно! Тетяно, уяви, яким треба бути боягузом, щоб злякатися кота! Навіть не собаки, а кота!

– Кота, який розмовляє, – виправила я.

– А Мавка не боялася, – сказав він.

Бідолаха. Він знай сумував за Мавкою.

– Мавка не була людиною, Елвісе, – нагадала я.

– А ким вона була?

– Мавкою.

Я теж сумувала за нею.

Вона прийшла до нас восени минулого року, однієї прохолодної ночі.

Тоді я прокинулася від того, що почула якесь шкрябання. Зрозуміла, що сплю перед ввімкненим комп’ютером, і знову почула шкрябання. Шкрябались у двері. Я дістала з‑під столу осиковий кілок і пішла відчиняти.

Мавка стояла на порозі: бліда струнка дівчина із вогкими зеленими косами (на вулиці була мряка), у довгій сірій одежині, з величезними очима кольору болотяної твані.

– Привіт, – сказала я.

Вона посміхнулася, простягнула мені аркуш. Я розгорнула. На аркуші великими нерівними літерами було написано: «Дитино, дозволь їй трохи пожити у тебе, їй потрібна допомога. Баба Галя». Бабу Галю я знала ще змалку. Вона жила у маленькій халупі за селом, майже у лісі. Казали, баба Галя більше спілкується з нечистою силою, ніж з людьми. Казали, що вона – відьма. Мабуть, якби її не боялися, то давно вже спалили б ту халупу. Проте нелюдь у нашому районі була дужча від людей. Казали, баба Галя завжди була бабою Галею. Коли вона народилася, ніхто не знав. Ніхто не знав, чи була вона колись дитиною, чи була молодою… Всі знали, що помре вона не скоро. Мені ж здавалося, що помре вона лише тоді, коли помре ліс. І здавалося, ніби й прийшла вона з лісу, ніби ліс народив її, аби підтримувати зв’язок із людьми.

Баба Галя мала кількох учнів. Мабуть, тільки так можна назвати тих, ким були ми для неї. Ми часто приходили в гості, допомагали поратися на малесенькому городі, гуляли з нею в лісі. Вона лікувала нас (хоча батьки й не дозволяли) своїми травами й корінням. Вона ворожила нам на кавовій гущі та знайомила зі своїм домовиком. А потім батьки виїхали й забрали мене з собою. Та я повернулася. По п’ятнадцяти роках я вирішила, що мені пора вертатися додому. І відразу ж пішла в гості до баби Галі. Я зраділа, коли побачила, що вона аж ніяк не змінилася, зовсім не хворіє і нітрохи не збирається помирати. Зраділа старій халупці з такими рідними пахощами сухого зілля й коріння. Зраділа домовикові, який, на відміну від баби Галі, трохи постарів. Баба Галя мені теж зраділа. Сказала, що я – єдина, хто має право отримати її знання, коли вона помре. Та я відповіла, що до її смерті ще потрібно дожити. Ми разом посміялися, а потім вона зварила чай з дивним смаком, і ми пили чай, а вона розповідала про ліс і про те, що вже десять років не ходить шукати квітку папороті, хоча раніше щороку шукала її, та все не могла знайти.

– А навіщо вам квітка? – питала я. – Ніколи не повірю, що вам потрібні підземні скарби…

– Не потрібні, доню, – позіхала вона, – мені потрібно щось набагато важливіше. Я хочу повернути втрачене.

– Хіба квітка може це зробити? – питала я.

– Саме це вона й може зробити, – усміхалася баба Галя.

Я глянула на аркуш, якого простягла Мавка, відступила і жестом запросила її до помешкання.

– Заходь. Як тебе звати?

Мавка зайшла, подивилася на мене й легенько, немовби з осторогою, знизала плечима. Я зрозуміла – вона не розмовляє, а може, й не розуміє нашої мови. Я напоїла її кавою (не знаю, чи п’ють мавки цей напій, але їй сподобалося) й уклала в ліжко.

Мавка подобалася мені. Вона була непомітна, тиха, завжди усміхнена й дуже гарна. Вона любила сидіти поруч, коли я писала, дивилася уважно то на мене, то на монітор, та це чомусь не заважало, а допомагало працювати. Вона була у захваті від колонок, любила музику, наставляла вухо, слухала, а потім щось починала наспівувати своєю мовою. Більше я не чула від неї ані звуку. Її голос був тихенький і ніжний, а мова нагадувала хлюпіт води і лісовий гомін. Вона вчилася кухарювати. Так само – довго дивилася на те, як я щось готую, потім повторювала за мною. По‑дитячому раділа, коли виходило. І дуже засмучувалася, коли щось робила не так. Хоча не так вона щось робила дуже рідко. Лише декілька разів розбивала посуд, тоді я її довго заспокоювала. Вона не розуміла слів, але прислухалася до інтонацій. Майже як кішка. До речі, про котів. Елвіс, здається, у неї закохався. Він міг сидіти біля неї годинами, муркотів, коли вона співала, спав поруч із нею. Розмовляв. Вона нічого не розуміла, але завжди уважно слухала. Котярі того й треба було. Єдине, в чому вони ніяк не могли дійти згоди, так це у ставленні до реаліті‑шоу. Наша Мавка не могла їх дивитися, вона любила лише серіали про кохання.

Ми звикли до неї. Тож коли вона пішла, декілька днів депресували на пару з Елвісом. Потім я заспокоїлася. Елвіс зробив вигляд, що теж, але було видно, що насправді він ще сумує, і з кожним днем дедалі дужче.

 

Я знову прокинулася посеред ночі. І знову второпала, що сплю за столом. Із цим треба було кінчати. Належало зварити кави і ще попрацювати. Я дістала цигарки і раптом зрозуміла, чому я прокинулася. Просто за моїми дверима хтось стояв. Тихо причаївся і чекав на мене. Ще один Дурень? Ну яка нормальна людина вийде серед ночі за двері?

Цей хтось був небезпечним. Небезпечним настільки, що я прокинулася від відчуття небезпеки.

Я обережно вийшла до коридору. У коридорі хтось стояв. Довгий плащ і двоє величезних зелених очей під капелюхом. Я клацнула вимикачем. Електричне світло поставило все на свої місця. То Елвіс заліз на вішалку, і дивився на мене з‑під капелюха.

– Ну чого ти не лякаєшся? – ображено спитав він і зістрибнув на підлогу. – Раніше так прикольно верещала…

– Вигадай щось новеньке, – порадила я йому, – ти мене вже рік вішалкою лякаєш.

– А давай ти вигадаєш, мені розкажеш, а потім забудеш? – запропонував він мені.

– Фантазію ввімкни.

– О’кей, – він замислився, – а ти знаєш, що у нас хтось за дверима?

– Це не фантазія, Елвісе, це факт, – обломала я його.

– Тьху на тебе, нецікаво з тобою, – зовсім образився він.

Я підійшла до дверей, прислухалася. Там було тихо. Абсолютна тиша. Ніби й нема нікого.

– Відчиниш? – спитав Елвіс.

– Не знаю, – відказала я, – щось не дуже хочеться…

– А не кортить дізнатися, хто там?

– Кортить…

Я повернулася до кімнати, дістала з‑під подушки осиковий кілок, знов прислухалася до тиші у коридорі.

– Знаєш… – чомусь пошепки сказав Елвіс, – мені здається, він не намагається увійти… і не чекає, що ти вийдеш. Він просто сидить під дверима. Як собака.

Собака… Я стиснула кілок.

– Навіщо собаці сидіти під дверима?

– Тому що він тебе любить, – запропонував відповідь Елвіс.

Здається, у мене немає знайомих, закоханих

у мене собак. Мало того – знайомих, закоханих

у мене небезпечних собак. І раптом я зрозуміла: я не хочу відчиняти двері, щоб подивитися, хто за ними. Вперше в житті – не хочу. Мій страх уперше подолав мою допитливість.

– Ну і хай собі сидить, – відповіла я Елвісові, – якщо завтра зранку ще сидітиме, тоді перевірю, хто це.

– Ти злякалася?! – здивувався Елвіс.

– Так… Мабуть, злякалася…

А, може, просто зрозуміла, що існують речі, яких краще не знати.

Я ковтнула кави й продовжила писати. Елвіс ввімкнув телевізор і почав клацати канали.

– Елвісе, – гукнула я, – о другій ночі реаліті‑шоу не показують!

– А серіали про кохання? – з надією спитав він.

Здається, він і справді дуже скучив за Мавкою. І, може, сподівався, що то вона стоїть за дверима. Але розумів, що ці сподівання – марні. Бо Мавка не була небезпечною для нас. А те, що стоїть за дверима, – було.

Воно пішло о п’ятій ранку, коли заспівали півні. А я зварила собі ще кави і вирішила податися до баби Галі. Елвіс напросився зі мною. Заліз мені на плече, й ми вирушили. Вранішній туман був ще густішим, ніж вечірній. Людей на вулиці ще не було. Дехто ще спав, дехто вже збирався на роботу, а дехто, може, й хотів би вже вийти з дому, та чекав, щоби хоч трохи розвіявся туман, тому що боявся його. Точніше – боявся того, хто міг із цього туману вийти.

 

Багато людей зникає в тумані. Декого потім знаходять: інколи живого. Частіше – мертвого. Декотрих не знаходять взагалі. Їх поглинає туман, здається, вони розчиняються в ньому.

Я майже не боюся розчинитися в тумані. Я ношу з собою осиковий кілок і силу‑силенну амулетів, що їх дала мені баба Галя. Серед них є навіть драконячий зуб і луска з русалячого хвоста, як стверджує баба Галя. Поруч зі мною частенько ходить Елвіс, а що не кажи, дикий лісовий кіт – це непоганий захист. Я знаю, як поводять себе всі представники місцевої нечисті.

Тому я майже впевнена, що не зникну в тумані. Майже – бо в цьому тумані ні в чому не можна бути певним.

 

Ми йшли довго, повільно. Я уважно роззиралася довкола. Елвіс, здається, теж. Принаймні, він мовчав. А мовчить котяра дуже нечасто.

Сьогодні було тихо: ми побачили в тумані дві невиразні постаті, та вони, мабуть, теж нас помітили, тому швидко відійшли кудись убік. У тумані майже всі намагаються відходити вбік. Навіть якщо це не люди. Нечистій силі теж не хочеться заробити срібну кулю, осиковий кілок у серце чи й просто кувалдою по голові.

До баби Галі дійшли спокійно, без пригод.

Навколо її старезної маленької хатки туман здавався набагато густішим. Він зібрався біля ґанку, геть розчинив у собі нижню частину хати й повз угору, клубочучись у повітрі. Раптом мені здалося (лише на секунду здалося), що ця хата і є джерелом нашого дивного туману. Ось тут, під ґанком, він народжується. Ось повільно струмує вгору. А ось розповзається довкруги, намагаючись охопити все і всіх, пролізти у вікна, двері, шпарини, схопити і розчинити в собі. Я хитнула головою, відганяючи мару. Зайшла на ґанок. Постукала.

Одразу ж за хатою починався ліс. Темний, густий, вогкий ліс. Інколи я підходила до нього, часом бувала у ньому. Та зараз здалося, що він аж надто близько. Мабуть, через те, що двері не відчиняли. Я постукала ще раз. І знову надовго запала тиша. Елвіс м’яко плигнув з мого плеча. Сів на землі так, аби наглядати за тим, що відбувається у мене за спиною. І знов тиша. Я постукала втретє – цього разу спеціальним стуком, якого колись навчила мене баба Галя.

Двері нарешті відчинили. Домовик.

– Привіт, – сказала я.

– Привіт, – сказав Елвіс, – а де бабця?

Домовик насупився. Взагалі‑то він завжди був насуплений. Це давня традиція домовиків – ходити насупленими. Мабуть, вони вважають: що більш сердитий домовик, то легше йому охороняти хату – відлякувати відвідувачів.

– Баба Галя у лісі, – офіційним тоном повідомив він, – буде за півгодини. Якщо хочете, – можете почекати всередині.

– Із задоволенням, – відповів Елвіс і пропустив мене вперед.

Ми увійшли. Хата баби Галі скидалася на інший світ. Точніше: коли я потрапляла до неї, то здавалося, ніби все навколо, крім цієї хати (вкупі з туманом і маревом сірого лісу за вікном), – інший світ. А цей світ – рідний, свій. Може, через те, що в цій хаті збігло все моє дитинство. І батьківською домівкою була не квартира на сьомому поверсі стандартного міського будинку за декілька кварталів од лісу, а це невеличке приміщення, затоплене напівтемрявою, оповите дивовижними пахощами сухого зілля, що висить попід стелею.

Ми сіли на жорстку старезну тахту.

– Чаю? – неохоче спитав домовик. Він використав тон типу «ви все одно винні». Хочете чаю – винні у тому, що йому доведеться цей чай робити, не хочете – винні, що не поважає те його гостинність і його самого.

– Ні, дякую.

– Так, дякую, – відказав Елвіс одночасно зі мною.

Домовик замислився. Потім, вочевидь, чомусь вирішив, що головний у нашій тусовці – Елвіс, ображено зиркнув на нього й поліз на горище – там у баби Галі було багато цікавого, зокрема вже змішані у певній консистенції сухі трави, з яких заварювалися напої, котрі навіть не снилися найкращим виробникам чаю в усьому світі.

Мені було трошки шкода домовика. Він був маленький на зріст – насилу сягав мене до пояса. І він був старенький: виконувати роль хатньої робітниці, а заразом вартового було вже йому важкенько. Завжди хотілося йому допомогти. Сказати: «Посидь, маленький, відпочинь, я допоможу». Та сказати таке – означало принизити його, образити його гідність. А гідність, якщо хочете знати, для домовиків – святе. Особливо коли це стосується якості їхньої роботи.

Ми пили найсмачніший і найдивніший у світі чай, грали з Елвісом на бажання у карти, сперечалися з домовиком щодо творчості Михайла Булгакова (я доводила, що деякі з його творів написані досить сіро й нецікаво, домовик стверджував, що генії сірих творів писати не здатні, Елвіс, який не читав нічого, крім жовтої преси, якої теж не читав, але вимагав від мене, щоб я читала йому, чомусь намагався довести, що життя на інших планетах існує й робив не зовсім логічні висновки, що Булгаков – марсіянин), їли варення з вовчих ягід (баба Галя була справжнісінькою майстринею – робила вовчі ягоди і смачними, й корисними), навіть співали народних пісень.

Коли нарешті все було випито, з‘їдено й сказано, повернулася з лісу баба Галя.

Маленька, нижча навіть від мене, з тонкими, часом хижими рисами обличчя, у сірому вогкому (щойно з лісу, щойно з туману) одязі. Її очі сьогодні були непрозорі, чорні. Очима справжньої відьми. Краще за мене ніхто, мабуть, не знав, які можуть бути ці очі – жовто‑зелені та коричневі, світлі й теплі. Сьогодні ж вони були непрозорими. Що ж, і таке буває. Це не означає, що баба Галя чимось засмучена чи на когось сердита, нітрохи не означає, що вона хоче сховати в очах те, що робиться в неї на душі, просто вони стали такими через вплив якихось зовнішніх факторів. Багато чого могла вона контролювати, але тільки не колір своїх очей.

Зараз вона видалася мені схожою на мишеня. Асоціацію з ним викликав сірий одяг і ці чорні очиці. Хоча деколи вона була схожа й на лісового бога, і на стару королеву… В неї було багато образів і сторін. І всі, як на мене, личили їй.

– Доброго ранку, – привіталась я.

Елвіс замуркотів. Якщо я була його найліпшим товаришем, то бабу Галю він уважав своєю господинею. І, мабуть, слушно вважав. Він – лісовий кіт. То чого ж господині лісу не бути і його господинею?

– Сьогодні буде дощ, діти, – сказала вона, – злива. Щоб не потрапити під неї, вам потрібно буде вийти звідси за годину. Так що часу у вас небагато.

Баба Галя любила нас, але не настільки, щоб дозволяти надовго затримуватись у своїй оселі. А, може, чекає ще якихось відвідувачів. А, може, просто хоче відпочити. У будь‑якому разі, ми розуміли, що нам не можна гаяти її часу. І вона розуміла, що ми розуміємо. Просто нагадала, про всяк випадок.

– Бабо Галю, – одразу взялася я до діла, –

у мене дещо трапилося. Хочу спитати поради.

– Це я зрозуміла, дитино, – усміхнулася вона, й чорні очі на мить потепліли. Вона любила нас. Як могла, як уміла.

– Цієї ночі хтось був у мене за дверима.

– Хто? – швидко спитала вона.

Домовик приніс іще чаю, сам умостився на дзиґлику, підпер кулачком щоку й зацікавлено подивився на мене. Він полюбляв історії, що їх розповідали відвідувачі баби Галі. Мабуть, йому було нудно сидіти ввесь час у хаті.

– Не знаю, – зізналася я, – хтось був за дверми. Не намагався увійти. І, здається, не чатував на мене.

– Розумієте, – як завжди, не зміг не встряти до розмови Елвіс, – він сидів – і все. Прос то щоб сидіти…

– Цікаво, – сказала баба Галя й глянула мені у вічі, – і що ж ти відчула?

– Небезпеку, – відказала я.

– Ти впевнена?

– Так.

Іноді почуття (відчуття) бувають неоднозначними. Коли не певен, добре це чи зле, безпечно чи ні, кохання це чи ненависть… Але тут почуття було надзвичайно зрозуміле, яскраве.

– Це було точне й сильне відчуття, – сказала я, – ніби написано великими червоними літерами: НЕБЕЗПЕЧНО. Розумієте?

– Авжеж, розумію, дитино…

Баба Галя замислилася, сьорбнула чаю. Ми слухняно мовчали, чекали на відповідь. Елвіс теж мовчав. Взагалі‑то, він цього майже ніколи не робить, але зараз – перед високо посадовою особою – навіть не намагався розтуляти рота.

– Чому ти не вийшла? – після кількох хвилин мовчанки спитала у мене стара.

– Не хотіла, – просто сказала я.

Це була правда. Я не злякалася (принаймні настільки, щоб не взяти кілка і не знищити тварюку, яка загрожує мені просто під моїми дверми). Я не злякалася, просто збагнула, що не хочу робити цього кроку.

– Розумію, – відказала баба Галя. Поставила чашку на стіл, дістала з плетеної торбинки зілля й почала його розкладати. Чомусь мені здалося, що вона робить це для того, аби не дивитись мені у вічі.

– Як ви гадаєте, що це може означати? – не витримала я задовгої (як мені здалося) мовчанки.

– Не знаю, дитино, – зітхнула вона.

– Знаєте!

Не думала, що колись говоритиму отаким тоном із бабцею. А от довелося. Від будь‑кого могла вона щось приховувати, але тільки не від мене. Надто вже довго й упевнено повторювала вона, що я буду її наступницею. Надто вже глибоко я в це повірила.

Баба Галя здивовано підвела брови. У чорних очах щось блимнуло. Щось, як мені здалося, не дуже безпечне.

– Знаю, – прохолодно погодилася вона, – знаю, що відбувається, просто не знаю, як це тобі сказати…

– А ви кажіть так, як є.

Я трохи скинула оберти, та зуби мої ще були зціплені.

– Прийшов твій час… час тобі дорослішати, – сумовито мовила вона.

Я глянула на Елвіса. Він – на мене. Я знизала плечима. Він спробував повторити цей порух й замалим не впав із тахти. Не котяча це справа – знизувати плечима.

– Тобто? – спитала я.

– До тебе приходив хтось із туману, – повільно й чітко, наголошуючи на кожному слові, сказала баба Галя.