Студопедия — ЖАРТ другий. Квіт папороті. 6 страница
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЖАРТ другий. Квіт папороті. 6 страница






– Знайди її, – тихо сказала я, – але не чіпай.

– Так, ваша божественність, – прошепотів Елвіс і стрибнув у темряву.

Жоден листочок не поворухнувся. Жодного шереху не почулося – лунало хіба що рівне глибоке сопіння небезпечних створінь, які спали у папороті.

Елвіса не було довго.

Я стояла й слухала, як сопуть вовкулаки. Що далі я слухала, то менше ненависті до них залишалося в мені. Вони зараз були геть беззахисні. Вони не були загрозою. Вони були просто живі істоти. Вони просто дихали. І вони були гарні. Я зловила себе на цій думці. А й справді. Вовкулаки – гарні. Великі небезпечні створіння, наділені неземною грацією. Порівняно з ними і люди, й собаки, і вовки – абсолютні незграби. Вони наділені дикою красою надприродного. Надприродною красою…

Це я? Це я щойно таке подумала? Ой, погано. Дуже погано.

Красу вбивати не можна. А цю красу – треба.

Дилема.

На війні не можна дозволяти собі дилем.

А зараз почнеться війна.

Треба виходити з розслабленого стану, треба вмикати ненависть і вимикати всі інші по –чуття.

Щось шугонуло до мене з темряви. Я вихопила кілок з такою швидкістю, якої від себе й не чекала.

– Ти що? – прошипів Елвіс. – Своїх не впізнаєш?

– Свої повинні попереджати про те, що вони – свої.

Він хотів було щось відповісти, але я вирішила посперечатися згодом, тому швидко спитала:

– Ти знайшов її?

– Здається, так… маленька, червоненька, отам! – він тицьнув лапою у темряву.

– Я можу пройти, не наступаючи на них?

– Туди – можеш.

– От і добре. Веди.

– А звідти…

– Так само.

– Але якщо зірвати…

– А хто сказав, що я зриватиму квітку?

– Не зрозумів?

– Я її відкопаю, – пояснила я, – з корінням. А коли відійдемо на безпечну відстань – коріння обірву.

– Геніальна ідея… А чому б її й не винести з лісу?

– Бо Ліс повинен зрозуміти, що я її вирвала й він повинен запропонувати щось за неї.

– Добре… Ходімо. Йди за мною.

Ми йшли дуже повільно. Однією ногою я торкалася Елвісового хвоста (бо видно його майже не було), іншою наступала на п’яту першої. Від напруги ноги боліли і постійно хотілося чхнути. Я стримувалася та йшла далі. Поруч спали вовкулаки. Я відчувала тепло кожного тіла, повз яке ми проходили. Великі теплі істоти… Стоп, знову сказала я собі. Стоп. Не про це зараз треба думати.

Нарешті, ми прийшли. Вона і справді була дуже маленькою. Такою маленькою (тендітною), що страшно було її торкатися.

– Гарна, – прошепотів Елвіс.

– Гарна, – погодилася я, – тому її треба забрати.

– Вона й тут гарна…

– Елвісе!

– Та копай уже… Це я просто так… замилувався!

Поруч поворушився вовкулака. Загарчав уві сні. На декілька секунд ми заклякли.

– Давай, – прошепотів Елвіс.

Я сіла біля квітки й почала обережно розкопувати землю довкола коріння. Слід було діяти вкрай обережно – щоб нічого не зачепити, не поранити Ліс. Чомусь (геть невчасно) я згадала про те, що ще позавчора зробила собі гарнюній французький манікюр. Пошкодувала і копала собі далі.

Раптом Ліс тихо застогнав. Завив. Засвистів. Вили й свистіли далеко від нас, але зусібіч.

– Це ти? – поспитав Елвіс.

– Ні. – Я була впевнена, що ні квітки не зачепила, ні її коріння, ні листочків. – Це, мабуть, Ліс уторопав, що ми ще в ньому. На нас почали полювати.

– Рий далі, – порадив Елвіс, – вони не знають, що ми тут.

Щось плигнуло на мене з темряви.

Все знову відбулося блискавично.

Я миттю встромила кілок у груди вовкулаки, який летів просто на мене, й лише потім зрозуміла, що сталося. Він гавкнув, як пес, і падаючи, повалив мене додолу, хоча я його вбила ще у польоті. Він був дуже сильний і важкий.

Я скинула з себе тіло й зітхнула. (Елвіс теж зітхнув – з полегшею).

– Вже знають, – сказала я і смикнула

квітку.

І Ліс закричав.

Оце був справжній крик.

Вереск, стогін, виття, високий істеричний сміх. Було страшно. Здавалося, кричить від болю весь довколишній світ. Здавалося, кричу я сама.

– Тікаймо! – перекрикуючи цю мелодію болю, заволав Елвіс.

Я побачила рідні зелені очі й чкурнула за ним, мимохідь наступивши на двох сонних вовкулаків. На мене стрибнули – я вдарила кілком, попереду було ще двоє – я підняла рушницю. Два постріли – одного встигла зачепити, інший сахнувся вбік. Елвіс ухопив його за горло. Удар лапою – і на землю зацебеніла темна кров. Готовий, зрозуміла я. Елвіс завжди цілив у сонну артерію ворога. І частенько поціляв.

– Над тобою! – гукнула я.

Елвіс зиркнув угору – просто на нього зусібіч летіло безліч кажанів. Він звівся на задні лапи й почав одбиватися передніми. Я хотіла кинутися йому на допомогу, аж тут на мене стрибнуло ще двоє вовкулаків. Постріл, ще один, ще один…

Раптом я зрозуміла, що рушниця викинула свого улюбленого фортеля – вийшла з ладу. Наостанку я ще вдарила нею якусь тварюку й вихопила кілки.

Вовкулаки обережно підходили. Кіт став до мене спиною й тихо гарчав. Вовкулаки гарчали теж. Ті, що підійшли першими, припали до землі. Готувалися до стрибка. Тільки чекали, поки ватажок стрибне.

Це була безвихідь. І я розуміла це. Відчувала. Відчувала їхні азарт, силу, хижість, голод і жагу.

Гарчання Елвіса та мої кілки допоможуть ненадовго – це я теж гарно розуміла. Не впораємося. З усіма не впораємося. Хоча – вб’ємо. Не одного, не двох і, може, навіть не п’ятьох – уб’ємо багацько, бо вміємо й хочемо вбивати. Зараз мені страх як хотілося вбити. Кров грала в мені й солоним присмаком відчувалася на губах. Зараз і тут була (було?) Смерть. І я хотіла нести Смерть ворогам, а вони хотіли нести її мені. Як щонайбільший дарунок, як найбільшу істину й правду.

– Ти праворуч, я ліворуч, – тихо сказала я Елвісові.

– Розберемося, – прогарчав він у відповідь.

Настала мить… Мить стрибка і удару.

Але за секунду до тієї миті хтось тихенько свиснув.

Вовкулаки здивовано обернулися на свист. Я теж. І не змогла стримати усмішку.

Він сидів на гілляці. Видно було, що він і трохи не змінився: та ж таки довга, скуйовджена й немита чуприна, завелика (проте елегантна) одежина якогось незрозумілого кольору і брудні нігті, задовгі, як для чоловіка. Вони, ці нігті, чомусь завжди привертали увагу. Навіть зараз, навіть тут у лісовій темряві, за крок до Смерті, вони викликали посмішку. Весь він викликав посмішку. Бо він був богом.

Він був – Локі.

– Це що за… – здивовано почав Елвіс.

– Локі, – з ідіотською посмішкою прошепотіла я. Ідіотською, але щасливою.

– Цуцики, – весело, зі смішинками у голосі й очах звернувся Локі до вовкулаків, яких його поява немовби правцем поставила, – а як вам це подобається?

Він тицьнув пальцем угору. Всі разом підняли голови. Зверху, склавши крила, падали два зелені створіння з червоними очима. Дракони. Це нещастя притягло до Лісу драконів!

– Локі, – знову прошепотіла я, а дурнувата посмішка ніяк не хотіла зникати з мого обличчя.

– Привіт, створіння! – усміхнувся він мені. Потім посмішка зникла, і він серйозно наказав: – Геть звідси!

Дракони були вже близько. Вовкулаки геть забули про мене, вони захищали свій Ліс. Припали до землі й тихо гарчали на незрозумілих, проте, ясна річ, небезпечних істот, що падають з неба.

– Бувай, – прошепотіла я.

– Таню! – гаркнув Елвіс.

І ми побігли. Якусь мить було тихо. Потім тиша за спиною вибухнула – гарчанням, виттям, скреготом, стогоном і давно знайомим істеричним реготом мого Локі.

 

Ми вибігли до річки.

Я ніколи не бачила її, тільки чула про неї від баби Галі.

Це була небезпечна річка, не те що наше болото.

Баба Галя казала, що вода у цій річці – нескінченне дзеркало, яке з’єднує наш світ із потойбіччям. Звідси міг вийти хто завгодно. А глянувши у воду, можна було побачити не своє відображення.

Звідки й куди текла ця річка, не знав

ніхто.

Бабця казала, що вона витікає з‑під землі, а впадає знову ж таки під землю. Така собі наземна частина Стіксу.

Біля річки Ліс трохи рідшав. Та ми не почувалися безпечніше. Зупинилися. Я сіла на землю, намагаючись відхекатися, Елвіс дихав нормально, та чомусь далі бігти теж не збирався. Він сів поруч.

– Не подобається мені тут, – устиг сказати Елвіс.

І тоді все почалося.

З води вийшов мрець. Інакше те тіло, що ми побачили, й не назвеш. Він йшов до нас непевно, але цілеспрямовано. За ним вийшов ще один, потім ще, потім ще…

– Та що ж це таке! – вигукнув Елвіс. – Ніякого тобі спокою! Ти знаєш, як їх убивати?

– Гадаю, якщо відбити голову, то вони вийдуть з ладу, – невпевнено відповіла я.

– Гадаєш?

– В якомусь фільмі бачила…

– Погано, дуже погано… Знайомі боги ще є?

– Не знаю, може, і є…

– Будемо сподіватися.

Вони підходили.

Я вхопила якусь ломаку. Елвіс приготувався до стрибка. Ось вони вже наблизилися. Один простягнув до мене руку. І я вдарила. Як і передбачалося – знесла голову, смердюча зелена рідина поллялася з його тіла. Він трохи постояв, потім упав. З цими хлопцями було не так важко, як з іншою нечистю, – діяли вони дуже повільно. Елвіс розірвав артерію ще одному, але той і не думав падати.

– Відгризай голову! – гукнула я, намагаючись убити ще одного.

– Бє, – виказав огиду до цього процесу Елвіс.

– Естет! – гаркнула на нього я, і ще одна голова покотилася додолу.

Я вже почала сподіватися на перемогу, аж побачила таке, що звело нанівець усі мої сподівання. Тіло того, хто перший залишився без голови, обмацуючи землю, повзало долі. Потім знайшло голову й посадило собі на в’язи. Не свою, правда, проте, здається, зраділо і знову полізло в бійку.

Я вже хотіла спитати Елвіса, чи не побігти нам знову до Лісу. Чи берегом податися – мерці нас не доженуть. Аж тут вони раптом відступилися від нас і з усією можливою для них швидкістю рушили до води.

– Тікають, – задоволено сказав Елвіс.

– Не від нас, – відказала я.

– А від кого? – спитав він.

Я притисла до губів палець. Він прислухався.

Ліс мовчав. Уже не кричав і не вив.

Усе навколо завмерло.

Усе чекало на духів.

– Ходімо? – спитав мене Елвіс.

– Ходімо, – відповіла я.

І ми пішли вперед.

– Може, віддаси квітку мені? – запропонував Елвіс. – Те, чим вони будуть лякати, розраховано на людську психіку, а не на котячу. Може, мені поталанить її винести?

– Ага. А потім Ліс запитає, що ти хочеш за неї, ти відповіси, як завжди, «їсти», і все, через що ми пройшли, буде намарне…

– Зате буде багато їжі, – спробував заспокоїти мене Елвіс.

Я вирішила, що тепер навіть диявол не примусить мене віддати йому квітку. Тим паче, що віддавати її аж ніяк не хотілося. Вона гріла мене і, здається, досить комфортно почувалася зі мною. Як ми в долонях Одіна.

Річка справді пішла під землю, і нас обступив Ліс. Ми йшли вузькою стежиною. Довкруги стояло багатоголосе шемрання. Знайомі голоси. Це було страшно, але не дуже. Знайомі голоси шепотіли щось про мене, про мою любов, про мою небезпеку. Голоси були знайомі, але невідомо чиї. Туман витворював дивні образи. Дивні й страшні. На мене дивилися обличчя, зіткані з імли. До мене підпливали імлисті створіння. Найогидніші убрази являв мені туман, я сіпалася, коли назустріч вилітало страхіття, та нагадувала собі, що все це несправжнє і не може завдати мені лиха.

– Тань, – почула я раптом голос, який вирізнявся в загальному шемранні. – Тань…

Знайомий, але – чий?

– Почекай мене, я згубилася!

Жінка… Судячи з голосу, дівчина. Такі знайомі інтонації.

– Чому не наздоганяєш? – спитала я, не обертаючись.

– Тихо! – гаркнув Елвіс. Я відчула, що його голос тремтить.

– Хто там? – спитала я його.

– Тобі краще не знати, – відповів він. – Іди вперед.

Голоси квилили і стогнали дедалі гучніше. Туман витворював довкруг нас театр тіней зі страшними личинами. Ось на стежку вийшла якась дитина. Пішла вперед, не обертаючись до нас.

Я зробила вигляд, що не помітила її.

Ми йшли за нею декілька хвилин, аж ось вона обернулася. Уважно глянула на мене.

Це був дитячий скелет із синіми очима, що сяяли у пітьмі, тисячами голубих мерехтливих іскор відбиваючись у тумані.

У мене виникло кілька бажань: закричати, зупинитись і побігти вперед.

– Не бійся, – прошепотів Елвіс.

Я промовчала й пішла просто до дитини. Коли вже здавалося, що ми зіткнемося, дитина чкурнула в кущі. В кущах зареготали. Не по‑людському. Мабуть, так сміються койоти. Але що може робити койот у цьому Лісі? Що за дурня лізе в голову.

І тут я вже вкотре побачила Смерть. Воно йшло просто на нас.

Дивні риси… Несподіване, чуже обличчя… Неможливе обличчя. Неіснуюче обличчя. Я дивилась у сіру пляму і бачила в ній лице.

Воно посміхнулося.

Останніми днями Смерть часто посміхається мені.

Чому?

Воно йшло просто на нас, і я, відверто сказати, чекала на ту мить, коли воно підійде впритул і я зможу з ним заговорити. Коли я зможу ближче роздивитися посмішку Смерті.

Але воно не підійшло. Подражнилося здалеку й розчинилося в імлі.

А, може, туман – це і є Смерть?

Тому і зникають у тумані, – бо Смерть забирає їх до себе. Тому й бояться туману: відчувають, що туман – це Смерть.

Але чому така імла в цій місцині? Невже Смерті так багато, що її видно? Видно, як вона висить у повітрі, одних огортає й поглинає, а інших обіймає, проте залишає жити у цьому й усе ж трохи іншому світі…

Хай йому дідько… Як страшно… Так страшно, що я і лякатися перестала, хіба що з глузду трохи з’їхала, бо така дурня лізе у голову.

Голоси вже не шепотіли – вони кричали, істерично, з надривом, благаючи про щось, скаржилися й плакали. Та я не могла їм допомогти, а тому й не зупинялася.

– Тань, – знов покликав той дівочий голос, тепер уже збоку.

– Не дивися, – встиг прошепотіти Елвіс, та було пізно – я обернулася.

Так ось чому він був такий знайомий, цей голос… Тільки ця фраза й залишилася у голові. А більше нічого. Нічого, крім істеричного жаху. Ніколи не думала, що так злякаюся, коли побачу сама себе. Та й не гадала, що колись побачу сама себе. Мабуть, я зомліла б. А, може, й побігла би світ за очі. А, може, стояла б і репетувала, поки не охрипла б. Я могла б усе це зробити, якби не глянула сама собі у вічі. І зрозуміла – вони теж були налякані. Дівчина, що стояла просто переді мною, дівчина, яка була мною, мене боялася не менше, ніж я її.

– Не бійся, – сказала я їй та усміхнулася.

Елвіс зачудовано гмукнув.

Мабуть, не чекав, що я буду заспокоювати істоту, яка мусила мене перелякати.

– Ходімо.

Ми взялися за руки і пішли собі. У двох екземплярах я почувалася впевненіше, ніж в одному.

Здається, я шокувала й Ліс.

Бо раптом він замовк.

Зникли всі звуки й видіння.

Це був просто Ліс.

Не такий теплий і лагідний, як на початку ночі, але й не такий сердитий, ображений і ладен убити, як наприкінці.

Він був просто ліс.

Туман стелився по землі. Вперше за ніч я почула, як тріщить під ногами сухе галуззя.

Світало.

Назустріч мені вийшла баба Галя. Вона не йшла – летіла над землею, очі її були заплющені, а руки розкинуті, мов крила. Вона була вбрана у довгу червону сукню, на голові була червона хустинка. І я зрозуміла – зараз Ліс промовлятиме її вустами.

– Доброго ранку, – привіталася вона (чоловічим голосом – це було трохи дивно, але не страшно, либонь, після цієї ночі мене дуже важко буде налякати).

– Доброго ранку, – сказали ми втрьох.

– Кого це ти з собою ведеш?

– Кого знайшла, той і мій, – мені здалося, що вона читає чи то закляття, чи то поезії, тому я спробувала відповідати в тому ж дусі.

– То, може, віддаси квітку?

– Квітку теж знайшла, вона теж моя.

– Квітку ти підло викрала.

– Якби вкрала, то не билася б за неї.

– Що хочеш за неї?

– А що ти можеш дати?

– Можу скарби відкрити й ключі до них віддати, можу любов подарувати, справжню й вірну, можу будь‑яку владу, якої бажаєш подарувати, можу будь‑яке твоє бажання виконати.

– Чи все перелічено?

– Може, щось забув?

– Я квітку дарувати не буду, буду повертати, то й ти мені дещо поверни.

– Я не владний над часом.

– Проте владний над владою.

Ми промовляли свої фрази з такою швидкістю, що я ледве встигала вигадати відповідь, – здавалося, що як зіб’ємося з ритму, то нічого не вийде.

– То до чого тут час?

– Влада різна буває. І над часом також. Не даруй мені владу, подаруй собі, повернися на кілька днів назад, забереш то, що треба, і повернеш мені.

– Це істота?

– Істота.

– А навіщо тобі?

– Бо я вбила її.

– То її повернути?

– Повернути того, ким він був раніше, перш ніж став тим, ким став після цього.

– Неможливо. Повернути втрачене – це виправити свої помилки, а не чужі. Його смерть – твоя помилка, ким він став – не твоя.

Ліс постійно заплутував мене. Але тепер, здається, сказав правду. Що ж, повернімося туди, звідки починали.

– Повертай.

– Повертаю.

Ми майже разом промовили ці слова.

І от він вийшов на стежину – рудий вовкулака із роздертою мармизою. Він ішов просто на мене, та я чомусь не хапалася за кілок. Може, зараз він іще не розумів, хто я, але небезпеки не відчував. І сам не загрожував мені. Елвіс про всяк випадок виліз мені на плече. Баба Галя підлетіла до мене і простягнула лапку. Я вклала у неї маленьку квіточку. «Сподіваюся, там тобі буде так само комфортно», як і в моїй долоні, подумала я.

Баба Галя полетіла кудись у глибину

Лісу.

Я не хвилювалася за неї. Ліс довіряв їй настільки, що зробив своїм речником, – Ліс не кривдить тих, кому довіряє. Це я відчула на собі.

Але зловживати його довірою я не змогла. Я використала її, аби отримати те, що хотіла. Й отримала. Але, як завжди зі мною буває, трохи не те, на що розраховувала.

Ми вийшли з Лісу.

В одній руці я стискала долоню своєї копії, а іншою пестила руду шерсть вовкулаки. Елвіс на моєму плечі тяжко зітхав і бідкався:

– Ой‑ой, і як ми тепер будемо?

– Та якось будемо, – всміхалась я у відповідь.

Тепер буде легше, нас уже четверо.

Буде легше жити, буде легше веселитися, буде легше битися. Бо коли б’єшся разом із трьома друзями – легше прикрити один одному спини.

Ми йшли до міста, над обрієм уже сходило сонце. Я всміхалася йому, а воно – мені.

Раптом вовкулака метнувся в кущі. Ми зупинилися. Чекали, доки звідти вийде наш новий товариш Єгор. Може, він цього ще не знав, але ми знали точно – він вийде для того, щоб наново почати життя.

– Гей! – раптом вигукнув Елвіс.

– Ну чого тобі? – спитали ми разом із моїм другим «я».

– Вам же тепер потрібно два Єгори! – видав геніальну думку Елвіс.

Єгор вийшов із кущів, розгублено глянув на нас і позадкував. Здається, йому не сподобалося, що мене – дві.

– Познайомся, це моя сестра, – швидко сказала я.

Я вдячна була другій собі за те, що вона змовчала.

– А… – покивав Єгор. – У тебе ж не було сестри.

– Знайшлася, – знизала я плечима.

– Класно, – він невпевнено посміхнувся і озирнувсь. Здається, ніяк не міг вигадати якоїсь термінової справи, яка дозволила б йому нас залишити.

– Ходімо до бару, – запропонувала я.

– Щось розкажемо тобі, – підморгнула йому друга я.

Ми підійшли з двох боків і взяли його попід руки.

– Ти кропиш кота парфумами? – здивовано поцікавився він.

Елвіс ображено зіскочив з мого плеча, та, як не дивно, промовчав.

– Він сам напарфумився, – хором сказали ми й зареготали.

 

У барі було повно народу, ми знайшли вільний столик і замовили по чарчині. Зараз треба було добряче хильнути. Нам – аби зняти нервову напругу, Єгорові – аби підготуватися до всього, що ми збиралися йому розповісти.

Мабуть, на цьому треба закінчувати історію. Потім було ще багато небезпечного, цікавого, сумного й веселого, та все життя в одну історію не запхаєш. Тож, мабуть, поставлю на цьому крапку.

 

До речі. В тому барі я востаннє за період наших частих зустрічей бачила Смерть. Воно сиділо біля вікна й пускало крізь шибку (так, саме крізь шибку) цигарковий дим. Воно відчуло мій погляд, обернулося, посміхнулося й відсалютувало. А за кілька хвилин поглянуло на годинник і зникло. (Мабуть, згадало, що має термінові справи).

 







Дата добавления: 2015-06-29; просмотров: 303. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Трамадол (Маброн, Плазадол, Трамал, Трамалин) Групповая принадлежность · Наркотический анальгетик со смешанным механизмом действия, агонист опиоидных рецепторов...

Мелоксикам (Мовалис) Групповая принадлежность · Нестероидное противовоспалительное средство, преимущественно селективный обратимый ингибитор циклооксигеназы (ЦОГ-2)...

Менадиона натрия бисульфит (Викасол) Групповая принадлежность •Синтетический аналог витамина K, жирорастворимый, коагулянт...

Методы анализа финансово-хозяйственной деятельности предприятия   Содержанием анализа финансово-хозяйственной деятельности предприятия является глубокое и всестороннее изучение экономической информации о функционировании анализируемого субъекта хозяйствования с целью принятия оптимальных управленческих...

Образование соседних чисел Фрагмент: Программная задача: показать образование числа 4 и числа 3 друг из друга...

Шрифт зодчего Шрифт зодчего состоит из прописных (заглавных), строчных букв и цифр...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия