Експериментальний етап розвитку СП.

Він невіддільний від теорії наукового управління, в надрах якої конкретизовано концепцію нормативного порядку (підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм). Класична теорія організації та управління пов'язана з діяльністю американського інже-нера-механіка Фредеріка-Вінслоу Тейлора (1856—1915), якого вважають родоначальником наукового управління. Його концепція орієнтувалася не на маси, а на конкретного робітника як об'єкт вивчення. Учений вважав економічні стимули для працівника найважливішими і їм надавав пе­ревагу, а внутрішній аспект мотивації залишав поза увагою. Представник класичної теорії управління, зокрема шко­ли адміністративного менеджменту, відомий французький інженер Анрі Файоль (1841—1925) виокремив такі психо­логічні чинники підвищення продуктивності праці, як єд­ність керівництва, підкорення особистих інтересів загаль­ним, ініціатива та ін. Більшість із сформульованих ним принципів управління має і соціально-психологічний зміст. Класична теорія управління вперше звернула увагу на дві функції управління — пов'язані з регуляцією техноло­гічного процесу і регуляцією людської діяльності. Якщо концепція «психологія мас» пояснювала проблему управ­ління як суб'єкт-об'єктне відношення (суб'єктом вважав­ся той, хто керував, — лідер, вождь, еліта, а об'єктом — той, ким керували, тобто маси), то розвиток економічних відносин капіталізму, коли робоча сила стає товаром, а от­же з'являється змога вибирати місце роботи, змінює і від­носини між учасниками управління. Виявляється, що централізований державний апарат вже не може діяти за схемою «сила — підпорядкування». Конкуренція, постій­не впровадження винаходів у виробництво, гонитва за максимальним прибутком спонукала до постійної раціо­налізації виробництва і відтворення робочої сили з міні­мальною вартістю. А це вимагало зміни сутності самої кон­цепції управління, ключовим у якому стає поняття «про­дуктивність праці», що є похідним від оптимальної організації соціальних дій та відносин у суспільстві. Пред­ставники нового напряму вважали єдиною силою, здатною впорядкувати стихію поведінки, систему соціальних норм. Тобто свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві. А нормативний порядок (підпорядкування індивідуальної поведінки системі прий­нятих у суспільстві норм) вони інтерпретували як реаль­ність суспільства, як специфічний соціальний чинник або соціальну поведінку, яка, на їхню думку, є взаємоді­єю двох або більше індивідів на підставі зумовлених сусцільними нормами і усвідомлених установок та орієнтацій.

У цей час було розпочато пошук нових джерел підви­щення продуктивності праці та нових засобів регуляції соціальної поведінки. Зорієнтовані на цю проблематику перші роботи розгорталися в межах концепції людських відносин, найяскравішими представниками якої були аме­риканські соціологи, психологи Мері-Паркер Фоллетт (1868—1933) і Елтон Мейо (1880—1949).

М.-П. Фоллетт особливу увагу приділяла аналізу дина­міки групових процесів — спільній діяльності людей, спрямованій на розроблення і практичну реалізацію пла­нів; вияву ініціативи індивідів, їх уміння приймати і вті­лювати у життя рішення; використання потенціалу всіх громадян суспільства. Цікавилася вона і соціально-психо­логічними проблемами управління, зокрема досліджен­ням конфліктів у групах; критикувала представників нау­кового управління, які обстоювали жорсткий розподіл праці; вважала, що виконання робітником в умовах суво­рого контролю монотонних, часто повторюваних завдань знецінює творче людське начало, тому керівники повинні надавати працівникам шанс для розвитку і вияву власних умінь. На підставі наукових досліджень стверджувала, що лідерство переходить від однієї людини до іншої залежно від ситуації. Цю роль має виконувати індивід, який най­краще розуміє проблеми управління і пропонує раціональ­ні виходи з проблемної ситуації.

Професор Гарвардської школи бізнесу Е. Мейо також на­давав великого значення ролі людського чинника в організа­ції виробництва. Часто переоцінюючи його в промисловому управлінні, Мейо намагався привернути увагу вчених до спе­цифіки людської поведінки в управлінській діяльності, яку ігнорувала концепція наукового управління. Робив він це і для того, щоб ідентифікувати соціальні й психологічні чин­ники, які впливають на процес праці. Вивчаючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах, дослідник дій­шов висновку, що головною її причиною була відсутність контактів між робітницями під час зміни, а це істотно впли­вало на їх задоволеність роботою. Для виправлення ситуації було вирішено запровадити впродовж робочого дня обов'яз­кові перерви для відпочинку, що дало змогу робітницям спо­чатку перезнайомитися, а відтак спілкуватися і дружити.

Експерименти у містечку Хоторн навели Е. Мейо на нові висновки. Перша група експериментів стосувалася впливу освітленості робочих місць на обсяги виробниц­тва. Під час експерименту виокремили дві групи робітників (одну — контрольну). Отримані результати були дуже несподіваними: з поліпшенням освітленості примі­щення продуктивність праці підвищувалася, але підви­щувалася вона і з погіршенням освітленості. Зростала продуктивність праці і в контрольній групі, де умови вза­галі не змінювалися.

У результаті аналізу було зроблено висновок, що на продуктивність праці впливають інші, невідомі, але наба­гато вагоміші, чинники, ніж фізичне середовище. Тому подальші експерименти спрямовували саме на їх виявлен­ня. Експериментальна група, яку утворювали збирачі те­лефонного устаткування, працювала під керівництвом майстра в окремому приміщенні, де також перебував і спостерігач, який фіксував дані експериментів і реакцію працівників. В організацію праці внесли певні зміни, які стосувалися тривалості роботи і перерв, можливості від­почити, а також унеможливили дію зовнішніх чинників. Усі працівники знали про мету експерименту. Після ста­білізації соціальної ситуації у групі, з перетворенням її на команду суттєво поліпшилися і результати її роботи. Це засвідчило, що такі чинники, як монотонність, втомлюва­ність, збільшення платні, хоч і впливають на ефектив­ність праці, але не є основними. Головне — згуртованість групи, її високий корпоративний дух. Усі ці чинники простежувалися у взаємодії й спілкуванні поза роботою, у допомозі колегам тощо. Було доведено, що поведінка лю­дей зумовлюється не стільки змінами фізичного середови­ща, скільки його соціальним сприйняттям. Тому керівни­ки повинні більше уваги звертати на задоволення емоцій­них і соціальних потреб та інтересів підлеглих, адаптацію

до зміни ситуації.

Науковим результатом Хоторнських експериментів ста­ло обґрунтоване Е. Мейо поняття «соціальна людина» на противагу поняттю «економічна людина», яке визначало ідею теорії наукового управління. Якщо для «економічної людини» стимулом є фінансова винагорода, то для «соціаль­ної людини» — взаємини у виробничій групі. На цьому ґрунтувалися твердження, що найважливішою характе­ристикою людини у системі управління є прагнення бути свідомо пов'язаною з колегами по роботі, тому управління не повинно цього ігнорувати.

Дослідження Е. Мейо привернули увагу до існування суб'єктивного ставлення індивідів один до одного, до робо­ти й умов, у яких вона відбувається. Під їх впливом люд­ські відносини почали розглядати як безпосередні контакти колег по роботі. Конкретного робітника у цих контак­тах сприймали не тільки функціонером виробництва, а й особистістю з власними інтересами, почуттями, прагнен­нями, соціальними потребами. На відміну від наукового управління, яке зосереджувалося на технічних аспектах праці, відповідності людей вимогам праці, Хоторнський експеримент довів, що на поведінку працівників вплива­ють не тільки економічні чинники, а й їхні соціальні та ін­дивідуальні потреби.

Науковий інтерес американського соціолога Чарльза-Хортена Кулі (1864—1929) зосереджувався на соціально-психологічних механізмах, що формуються в результаті взаємодії людей у групі. Він запровадив у соціологію та соціальну психологію поняття «первинна група» і одним із перших довів, що група здатна жорстко контролювати трудову поведінку індивідів. Така взаємодія зумовлюєть­ся психічною природою людини, тому суспільство не мо­же існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Первинні групи становлять ос­нову суспільства; саме в них відбуваються соціалізація ін­дивідів, пізнання ними соціальної дійсності, формування їх світосприйняття, соціального досвіду, ідеалів, ціннос­тей. Ч.-Х. Кулі першим запровадив у науковий обіг понят­тя «комунікації», трактуючи його як механізм існування та розвитку людських відносин.

Загалом теорія людських відносин суттєво поглибила осмислення соціальної поведінки людини. Проте, як і кон­цепція наукового управління, вона залишила нез'ясовани-ми ще багато чинників, які зумовлюють підвищення про­дуктивності праці.

Подальші експерименти в галузі соціальної психології пов'язують з іменами американського психолога Ф. Ол-порта та німецького психолога В. Меде, які вивчали вплив групи на індивідів під час конкретної діяльності. Йдеться про соціальну фасилітацію (англ. іасіШаІе — полегшува­ти) та соціальну інгибіцію (лат. іппіЬео — стримування, придушення). Дослідження, передусім в американській соціальній психології, виявили чинники, що впливають на виникнення цих соціально-психологічних явищ. Це — характер завдань, які виконує людина, присутність інших осіб тощо. Так, присутність інших людей (спостерігачів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристи­ки діяльності й негативно — на якісні. За таких умов під­вищується результативність простих різновидів діяльнос­ті й знижується — складних. Для конкретизації характеру взаємин між індивідом і групою під час вивчення ефекту соціальної фасилітації виокремлюють два суттєво відмінні різновиди ситуацій. Зміна поведінки індивіда в присутнос­ті інших людей, що поводять себе пасивно, викликає пуб­лічний ефект. Якщо поведінка індивіда змінюється в при­сутності людей, які беруть активну участь у цій діяльності, то це — коакційний (лат. со... — префікс, що означає спіль­ність, сумісність і асііо — дія) ефект. Коакція як спільна дія відрізняється від інтеракції — взаємодії, що включає безпосередню взаємодопомогу і співробітництво.

Особливості експериментальних досліджень у західній соціальній психології були пов'язані з вивченням ефекту впливу одного індивіда на іншого, індивіда на групу, гру­пи на індивіда. Саме тому Ф. Олпорт вважав соціальну пси­хологію наукою, яка вивчає поведінку індивіда у ситуаці­ях, коли вона стимулює інших людей або є реакцією на та­ку поведінку. Бачення предмета соціальної психології як науки про вплив на людину інших індивідів зумовило ви­бір головної одиниці аналізу — індивіда, а точніше — його поведінки та змін, що відбуваються внаслідок впливу на нього інших людей. Відповідно, найзручнішим методом дослідження став лабораторний експеримент. Цьому спри­яла також позитивістська спрямованість американських наукових досліджень (позитивізм як філософська течія ви­ходив із того, що наука повинна не пояснювати, а лише описувати явища).

Після Першої світової війни соціальний та науковий клімат СІЛА найбільше сприяв перетворенню соціальної психології на науку про людину. Вона в основному відійшла від широкого соціального контексту і перемістилася у лабо­раторію, тобто ізолювала об'єкти вивчення від соціальних явищ. У зв'язку з цим стандартом для соціальної психології було обрано фізику з її розвинутою технікою експерименту і математичним обробленням даних. Водночас були сформу­льовані вимоги до експерименту, які передбачали:

— зведення до мінімуму сторонніх подразників з ме­тою виявлення зв'язку між залежними та незалежними змінними;

— можливість експериментатора контролювати пове-дінкові реакції піддослідного та впливати на них;

— точне вимірювання реакцій та перевірку їх у повтор­них експериментах з обов'язковим застосуванням методів математичної статистики.

Організація експерименту підпорядковувалася жорс­тким процедурним стандартам, що передбачають чітке формулювання гіпотези, на перевірку якої він був спрямо­ваний. При цьому гіпотезу нерідко запозичували з інших галузей психології. Здебільшого експеримент був потрібен не стільки для перевірки гіпотези, скільки для її підтвер­дження, а сам він перетворювався на міжособистісну взає­модію експериментатора і піддослідного.

Така організація експерименту спричинила появу різ­номанітних ефектів, один з яких відомий як ефект експе­риментатора (його очікування, знайомство з людьми, стать). Експериментатор може безпосередньо впливати на результати дослідження, внаслідок чого виявляється ефект передбачуваної оцінки, який виникає у піддослід­ного щодо експериментатора і змушує його діяти разом із ним. Поступово експериментування стало масовим тради­ційним процесом, особливо в університетських центрах, що сприяло створенню своєрідної лабораторної культури, тобто комплексу недекларованих правил поведінки експе­риментатора і досліджуваного під час експерименту. Пара­лельно з ефектом експериментатора виявився ефект під­дослідного — свідома адаптація своєї поведінки до норм, які здаються прийнятними.

Вагомим результатом експериментальних досліджень наприкінці 20-х років XX ст. стала праця «Польський се­лянин у Європі і Америці» двох соціологів — американця Вільяма-Айзека Томаса (1863—1947) і поляка, який зго­дом перебрався до США, Флоріана-Вітольда Знанецького (1882—1958). Вивчаючи адаптацію польських селян, які емігрували до Америки, вони встановили залежності, без яких не можна було описати процес адаптації: залежність індивіда від соціальної організації і залежність соціальної організації від індивіда. З урахуванням цього було запропо­новано характеризувати два аспекти взаємин між особистіс­тю і суспільством за допомогою понять «соціальна цінність» (для характеристики соціальної організації), «соціальна ус­тановка», «атитюд» (для характеристики індивіда; це по­няття вперше було включене до соціально-психологічної термінології). Як емпіричну основу дослідження широко почали використовувати особисті документи (листи, біо­графічні й автобіографічні матеріали тощо). А соціальну психологію було трактовано як «наукове дослідження уста­новок». З тих часів вивчення установок увійшло до основ­ної проблематики західної соціальної психології.

Американська експериментальна соціальна психоло­гія не завжди дотримувалася головного методологічного напряму, передусім під тиском соціальних проблем у часи «великої депресії» та Другої світової війни, що спонукало соціальних психологів до співробітництва, об'єднання на основі конкретних ідей. Так, у 30-ті роки XX ст. було ство­рено Товариство психологічних досліджень соціальних проблем. У 40-ві роки соціальні психологи вільних країн намагалися допомогти своїм народам виграти війну, пла­нувати настрій світу.

Німецько-американський психолог Курт Левін (1890— 1947) звернув увагу на соціальну психологію у зв'язку із застосуванням розробленої ним «теорії поля» до груп, пере­нісши уявлення про те, що енергія мотиву замкнена в ме­жах організму, на систему «організм — середовище», в якій індивід і оточення становлять єдине динамічне ціле. Разом зі своїми послідовниками він працював над проблемою зміни групової поведінки, моралі та ін. Наукова діяльність К. Леві-на пов'язана з поширенням методу лабораторного експери­менту в соціальній психології. Вивчаючи такі соціально-психологічні явища, як ефективність групової взаємодії, стиль лідерства, групова згуртованість, конформізм, прий­няття групового рішення та ін., він намагався розв'язати значно ширші соціальні проблеми, тобто екстраполювати (перенести) результати досліджень на широке соціальне середовище. Вважаючи лабораторний експеримент суто на­уковим методом, який дає змогу глибше проникати в таєм­ниці людської поведінки, Левін не перетворював його на са­моціль, а використовував як засіб практичного розв'язання соціальних і політичних проблем. Особливість його прак­тичних досліджень полягала в дотриманні єдиної теоретич­ної концепції. Попри те, що «теорію поля» піддають сумні­ву багато вчених, після смерті цього психолога західна пси­хологія взагалі не мала жодної загальної теорії.

Загалом на тлі західної психології в теоретичному ас­пекті окреслили такі основні підходи:

— психоаналіз (наголошується на джерелі енергії, а не на її спрямованості; прагнення завдяки вивченню глибинних процесів психіки пояснити причинність взаємодії індивідів);

— біхевіоризм (вказується на залежність поведінки людини від зовнішніх стимулів; спрямованість пояснюєть­ся звичками; досвід має другорядне значення);

— когнітивізм (соціальна поведінка розглядається з точки зору пізнавальних процесів індивіда);

— інтеракціонізм (людська поведінка аналізується на основі суб'єктивного світу особистості, внутрішньої мотива­ції її дій та зовнішніх реакцій; головна увага приділяється проблемам комунікації за допомогою символів, мови).

Соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформу­льовані саме в цих підходах. Особливо поширився біхевіо-ристський підхід, що відповідало її експериментальному спрямуванню.

Після Другої світової війни і до початку 60-х років XX ст. у світі домінувала американська соціальна психо­логія. Тоді у соціальній психології СІЛА сталися дві ваго­мі події: 1) переорієнтація з біхевіористського на когнітив-ний підхід; 2) переорієнтація від широкого на більш вузь­ке теоретичне обґрунтування соціально-психологічних явищ. Водночас головні дослідницькі праці опинилися в полі критики європейської соціальної психології.

Важливою віхою став вихід у світ у 1968 р. багатотом­ної книги «Керівництво із соціальної психології», яка не­одноразово перевидавалася і виконувала роль енциклопе­дії соціально-психологічного знання. Значно розвинулися теоретичні й прикладні соціально-психологічні дослі­дження у США наприкінці XX — на початку XXI ст., що спричинило виникнення нових наукових центрів.

Європейську соціальну психологію в довоєнний період представляли різні вчені. У Швейцарії працював психолог Жан Шаже (1896—1980), праці якого справили вплив на формування сучасної концепції соціалізації, зокрема її мо­рального аспекта. У Німеччині соціально-психологічна проблематика розвивалася завдяки старанням В. Меде. Мало що змінилося і в повоєнні десятиліття. Обмін соці­ально-психологічною інформацією відбувався лише між окремими науковими центрами Європи і США. Оскільки тривалий час Сполучені Штати Америки були для вчених Західної Європи взірцем, тому всі напрацювання амери­канської соціальної психології запозичувалися і засвою­валися, а власні дослідження розглядалися через призму американських наукових традицій.

Етапними у розвитку європейської соціальної психоло­гії стали 60-ті, особливо 70-ті роки. Передусім це виявило­ся у критиці американської соціальної психології за спро­щене розуміння соціального контексту, спробу надати їй статусу природничої дисципліни, за недостатньо обґрунто­вані моделі людини.

Паралельно почали розвиватися власні напрями. У 1966 р. було засновано Європейську асоціацію експеримен­тальної соціальної психології, яка своїм завданням прого­лосила орієнтацію на реальні соціальні проблеми, забезпе­чення соціального контексту досліджень. Вагомий внесок в її розвиток зробили англійський психолог Генрі Теджфел

(1920 — 1982),С. Московічі та ін. Вони доводили, що соці­альній психології не потрібно продовжувати експерименти і перетворюватися на природничонаукову дисципліну. Во­на повинна функціонувати у контексті реальної соціокуль-турної ситуації. Московічі вважав соціальне життя основою і спілкування, й ідеології. Оскільки принципи спілкування відтворюють суспільні взаємини, то їх вивчення має бути го­ловним завданням соціальної психології. Теджфел ствер­джував, що соціальна психологія є наукою про соціальну по­ведінку людини. Вона повинна враховувати взаємозв'язок поведінки індивіда та його соціального оточення; не претен­дувати на удавану об'єктивність; підпорядковувати метод дослідження теорії цілям дослідження; усвідомлювати і вра­ховувати суспільну значущість та відповідальність соціаль­но-психологічних досліджень і теоретичних висновків.