Теоретичні концепції розвитку національних економічних систем

Соціально-економічні перетворення в Україні закономірно висунули на передній план проблему формування національної моделі регулювання економіки. Загальновизнаним є той факт, що у сучасних умовах ринковий механізм вже не здатний належним чином регулювати економіку. Розвиток процесів усуспільнення виробництва і праці, ускладнення відносин власності, посилення інтернаціоналізації економіки, зростання монополістичних тенденцій, загострення соціально-економічних і глобальних проблем призвели до формування моделі, в якій ринкові регулятори сполучаються з елементами державного і громадянського впливу на економіку.

Теорія і практика становлення таких моделей у більшості розвинених країн представляє собою багатий матеріал, який характеризує як основні принципи побудови механізмів регулювання, так і використання конкретних форм і методів державного втручання в економіку. Тому цілком логічним є те, що більшість вітчизняних економічних досліджень направлено на вивчення світового досвіду і можливостей застосування тієї або іншої моделі в національній економіці.

Однак, спроби використання окремих елементів моделей, які пройшли апробацію на Заході, у практиці вітчизняних реформ не забезпечили очікуваних результатів. Закономірно виникає питання: чим же зумовлене успішне використання моделей регулювання економіки у більшості розвинутих держав і їх явна "неспрацьованість" в умовах України? Відповідь слід шукати у дефіциті поглибленого вивчення факторів, які визначають основні параметри тієї або іншої моделі національної економіки, а також у домінуючих уявленнях науковців про механізм взаємовідносин держави, економіки і громадянського суспільства.

Дослідження процесів, які відбуваються у економічному житті суспільства, точно як і оцінка стану і перспектив розвитку національної економіки, будуть мало конструктивними до тих пір, доки поза увагою дослідників будуть залишатися проблеми системних функцій суспільства. Саме тому для найбільш повного розуміння механізму регулювання національної економіки слід звернутися до теоретичних концепцій розвитку економічних систем і визнати той факт, що економіка, як і суспільство в цілому, є складною відкритою системою з нелінійною динамікою, періодичною нестійкістю розвитку, що і послугувало основою для виникнення у процесі еволюції особливих інститутів координації, головним із яких є держава.

Серед концептуальних основ дослідження економічних систем виділяють теорії класичного напряму, марксизму, історичної школи, неокласицизму та інституціоналізму.

Першим систематизованим теоретичним обґрунтуванням механізму саморегулювання економіки є концепція класичної школи, яка базується на передумові про раціональну поведінку незалежно діючих економічних суб'єктів в умовах повної економічної свободи. Спочатку в "Теорії моральних почуттів" (1758 р.) А. Сміт розділяє два види індивідуальної поведінки: альтруїзм і егоїзм, наголошуючи, що "соціальні відносини можуть існувати без любові і прихильності, засновуючись виключно на корисності і справедливості"^[1]. Відхиляючи визначальну роль моральних імпульсів у економічній діяльності, хоча і не заперечуючи їх вплив на соціалізацію людських дій взагалі, вже в "Багатстві народів" (1776 р.) вчений зосереджується на дії виключно егоїстичних стимулів, які за допомогою «невидимої руки» можуть примусити індивідів вести себе таким чином, щоб отримати бажаний соціальний ефект. "Переслідуючи свої власні інтереси, індивід часто більш дієво слугує інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається цього досягати", – стверджує А. Сміт^[2].

Державі за таких умов відводиться роль забезпечення безпеки і правопорядку, включаючи захист приватної власності. "Для того, щоб підійняти країну із самого низького ступеня варварства до найвищого ступеня добробуту, потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні - все інше забезпечить природний рух речей"^[3].

Відшукавши рушійну силу розвитку економіки в самій економіці, А.Сміт, тим самими зробив рішучий крок до розуміння економіки як самостійної і самодостатньої сфери суспільства, яка діє за своїми законами і володіє власними організуючими елементами, основним з яких виступає ринок. За таких умов у системі ринкової конкуренції відпадає необхідність апелювання до етики, політики і права. Механізм конкуренції виконує функцію погодження економічних інтересів і саме цей механізм спонтанного розвитку виступає у А.Сміта "невидимою рукою" ринкового регулювання.

За марксизмом, визначальна роль у процесі розвитку суспільства належить продуктивним силам і виробничим відносинам, які формують його економічний базис. Сукупність політичних, правових, релігійних, морально-етичних відносин, а також установ і організацій, посередництвом яких вони реалізуються, становлять надбудову. Вона може стимулювати або гальмувати розвиток, однак головною його рушійною силою є економічний базис, спосіб виробництва. Причому в самому способі виробництва основною рушійною силою є класи, класова боротьба, яка перетворює внутрішні суперечності у реальне джерело суспільних змін.

"Що таке суспільство, якою б не була його форма? Продукт взаємодії людей. Чи вільні люди обирати ту чи іншу суспільну форму? Зовсім ні, - стверджував К. Маркс. – Візьміть певну ступінь розвитку продуктивних сил людей і ви отримаєте певну форму обміну і споживання. Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання і ви отримаєте певний суспільний лад, певну організацію сім'ї, станів і класів, - словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і ви отримаєте певний політичний лад, який є тільки офіційним виразом громадянського суспільства"^[4].

Використовуючи принцип невтручання держави в економіку, неокласики досліджували виключно ринковий механізм встановлення рівноваги між виробництвом і споживанням. Але такий підхід виявився нереалістичним.

Разом із розвитком усуспільнення виробництва, концентрації і централізації капіталу, посиленням монополістичних тенденцій і загальноекономічної нестабільності відбулися принципові зміни у механізмі функціонування економіки, які виражалися у посиленні свідомого регулювання з боку держави. Весь посткласичний період розвитку економічної теорії характеризується відмовою від більшою мірою абстрактних схем ринкової рівноваги і переходом до дослідження реальної економіки, в якій ринок функціонує в умовах впливу на нього екзогенних факторів.

Різні школи і напрями вже не могли залишити без уваги сферу свідомого впливу на ринкові процеси, наділяючи, однак, регулюючі структури різним ступенем втручання у спонтанний порядок. Так з'явилось велике розмаїття теорій - від ідей крайнього лібералізму про невтручання держави у ринковий механізм до концепцій створення централізовано-планових економік.

Першу спробу переосмислення поглядів на регулюючі сили ринку ми знаходимо у роботах представників історичної школи. Так, у доповіді про долю капіталізму на конгресі Союзу соціальної політики, який відбувся у Цюріху у 1928 році, видатний німецький економіст В. Зомбарт стверджував: "Помилкове уявлення виникло в першу чергу тому, що із теорії концентрації Маркса було зроблено занадто далекоглядні неправильні висновки. Ця теорія проповідує особливого роду соціальний монізм. Вона стверджує, що одна господарська система змінюється іншою; капіталізм змінюється соціалізмом, і особливо шляхом концентрації виробництва. Цьому соціальному монізму необхідно протиставити соціальний плюралізм, тобто теорію, згідно якої розвиток не йде таким шляхом, що одна господарська система витісняє іншу, а навпаки, одна система народжується поряд з іншою, приєднується до вже існуючих систем"^[5].

Саме такий підхід є домінуючим і у інших представників історичної школи, які заперечували діалектичний характер суспільного розвитку і визнавали лише його еволюційну форму, роблячи акцент на ролі духовності, культури, традицій у формуванні національної моделі регулювання.

Тут варто згадати "контр-теорію" продуктивних сил Ф. Ліста, який зараховував до даної категорії такі суспільні інститути як уряд, моральний дух нації, мистецтво, суд і вважав що, перш за все, необхідно продукувати духовні знання, оскільки вони виробляють продуктивні сили, за допомогою яких можна створювати матеріальні блага. "Нація, таким чином, проходить у своєму розвитку п'ять стадій: дикунства, скотарську, землеробську, землеробсько-мануфактурну і землеробсько-мануфактурно-комерційну", – стверджував Ф. Ліст.

Своєрідним поворотом німецької економічної науки від історичної школи до нового методологічного підходу в аналізі розвитку регулюючих сил суспільства стали роботи представника фрайбургської школи В. Ойкена, в яких було сформовано теорію господарського порядку. Остання повинна була виявляти, аналізувати і обґрунтовувати інституціональні форми, правила і механізми їх реалізації.

Вихідним пунктом даної теорії є положення про те, що не ідеологія і виробничі відносини, а принципи і правила господарювання та економічного управління відрізняють одну економічну систему від іншої. В.Ойкен вводить поняття господарського порядку, розуміючи під ним "сукупність форм, у якій відбувалося і відбувається регулювання повсякденного господарського процесу іn cоncreto – в конкретному місці і часі"^[6]. Основним висновком вченого стала теза про те, що найбільш сприятливі умови підприємництва і господарської діяльності не з’являються спонтанно, хоча окремі елементи і зароджуються у ході вільного ринкового обміну. Для того, щоб ці елементи склалися у систему, необхідним є механізм впорядкування, сила, яка здатна зафіксувати і підтримати виконання правил гри. Такою силою є держава та інші інститути. Отже, господарський порядок є породженням свідомої діяльності людей. А господарська поведінка зумовлена не тільки менталітетом, традиціями, але й заданими рамковими умовами. Сам же господарський порядок розглядається В. Ойкеном лише як елемент суспільної системи, взаємопов'язаний з іншими – державним устроєм, правовим порядком тощо.

Таким чином, німецька економічна думка започаткувала підхід до аналізу закономірностей розвитку суспільства, де вирішальними факторами переходу суспільства у нову якість є особливий тип національних політико-правових і соціокультурних інститутів. Ці ідеї були сприйняті інституціональною теорією, яка зосередилася на вивченні ролі суспільних інститутів у економічному житті, на мегатенденціях розвитку людства.

Для сучасного інституціоналізму характерним є дослідження економічної поведінки суб'єктів і суспільного розвитку в умовах не ресурсних, а інституціональних обмежень. Інституціональна теорія наголошує, що інститути виникають на основі людських інстинктів і найбільш простих потреб; сприяючи їх задоволенню, вони отримують самопідтримуючий характер і формують стереотипи мислення. Найбільш стійкі і соціально доцільні інститути фіксуються у традиціях, неформальних нормах, а потім і у писаному праві. На цій основі виникають суспільні організації. Юридичні і неформальні норми створюють рамки, обмеження для діяльності людини.

У процесі еволюції суспільства відбувається заміна старих інститутів новими за рахунок відтворення соціокультурних інститутів минулого і поступового внесення до них певних змін. Із всього комплексу інститутів, що формують систему, змінам піддаються швидше всього ті, які відносяться до зовнішнього, поверхневого шару, тоді як глибинні, сутнісні інститути проявляють найбільшу стійкість. Держава, за думкою інституціоналістів, повинна активно впливати на інституційне середовище в економіці, оскільки спонтанна селекція інститутів далеко не завжди відбирає кращі варіанти. Напроти, вона може закріпити такі інститути, які суперечать інтересам суспільства.

Паралельно у надрах інституціоналізму розвивався і інший напрям, прибічники якого з позицій переваг техніко-технологічних факторів виділяють певні стадії у розвитку суспільства. Витоки подібного підходу знаходяться у працях основоположника інституціональної теорії Т. Веблена, який на основі глибокого аналізу промислової системи визначив взаємодію технічних, економічних, психологічних, біологічних та інших чинників, наголошуючи на визначаючому впливові технічних перетворень на еволюцію суспільства.

Прикладами теорій системної трансформації є загальновідомі концепції стадій економічного зростання У. Ростоу, індустріального і постіндустріального суспільства (Д. Белл, Е. Тоффлер), техноструктури (Дж. К. Гелбрейт), інформаційного суспільства (Р. Арон, А. Туроу, Ж. Фурастьє, М. Кастельс). Зазначені теорії базуються на технологічному детермінізмі, не заперечуючи у той же час і певний вплив на економічне зростання соціокультурних факторів.

Завдяки розвитку інституціональної теорії у сучасній свідомості затвердилося розуміння того, що соціальна система не може бути зведеною до економічної системи, точно так, як і до політики, культури чи моралі. Визнання взаємозалежності різних сторін життєдіяльності суспільства веде до розуміння його системної природи. Виходячи з цього, слід розглядати механізм регулювання національної економіки як такий, який формується під впливом цілої системи інституціональних чинників.

Історія свідчить, що коли суспільство зустрічається з економічними труднощами, економічні проблеми не можуть бути вирішеними тільки засобами самої економіки, тобто виключно саморегулюванням. Більш того, витоки цих проблем часто знаходяться поза суто економічною сферою. Вже тільки ця обставина свідчить про необхідність впливу на діяльність суб'єктів інших підсистем суспільства. Причому подолання економічних труднощів багато в чому буде залежати від того, наскільки добре налаштовані канали взаємодії між цими підсистемами, наскільки розвинутим є розуміння того, що економіка не має чітко визначених меж, які відокремлюють її від інших сфер життєдіяльності суспільства.

Таким чином, кожне суспільство вирішує проблему не тільки системної функції економіки, але і ролі у її функціонуванні інших суспільних інститутів і, перш за все, держави.