Складові механізму регулювання національної економіки

Базовою складовою механізму регулювання національної економіки України є ринкове саморегулювання. Незважаючи на відомі вади ринкових перетворень в Україні, починають працювати класичні передумови товарно-грошових відносин – суспільний поділ праці, поступовий перехід від формального до реального відокремлення товаровиробників та поява в національній економіці сектору міжнародного товарного виробництва.

Ринкове саморегулювання розширює сферу впливу, до традиційного ринку товарів стали приєднуватися ринки капіталу, праці, послуг, інформації. Система приватних банків сформувала каркас фінансової складової ринкового саморегулювання. Потужний вплив на внутрішню конкуренцію справляє зовнішня торгівля та внутрішня конвертованість гривні, коли у населення (домогосподарств) є вибір не тільки на споживчому ринку, а й у сфері нагромадження – особисті заощадження здійснювати у доларах, євро, або надати перевагу гривні. У кінцевому рахунку громадяни звикли не перекладати власні проблеми, а шукати вихід самостійно. Ринковий тип поведінки пронизує не тільки економіку, а й усі сфери життя суспільства.

У процесі еволюції ринкового саморегулювання національної економіки все більше виявляються його недоліки. Насамперед, це неспроможність подолати тривалу економічну кризу. За роки економічної кризи в Україні (1991‑1999 рр.) її ВВП скоротився на 59,2%, обсяги промислового виробництва – на 48,9%. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,84 р., а реальні виплати пенсій – у 4 р. Зменшився індекс людського розвитку й законсервувався показник якості життя. Нагромаджено диспропорції у розвитку різних ринків. Поки що не сформовано єдиний ринковий простір національної економіки, що призводить до економічної відособленості регіонів, зростання суперечностей між ними. Навіть у загальних рисах поки не проглядається новий відтворювальний процес, наявність якого свідчило б про створення національної бази для економічного зростання на ринкових засадах.

Включення України у світогосподарські процеси характеризується від'ємною результативністю: втеча вітчизняного капіталу за кордон перевищує іноземні інвестиції у національну економіку. Така ситуація вигідна закордонним партнерам національного виробника, які отримують енерго-сировинні, трудомісткі та інші ресурси, лишаючи за собою лідерство у галузях високої переробки і технологій.

Однією з ключових проблем ринкового саморегулювання національної економіки є диференціація доходів. Оптимальний ринковий розвиток не може відбуватися без гармонізації різноманітних інтересів. Саме завдяки цьому більшість населення західних країн підтримує ринкові принципи. Однак при цьому має місце демократичний контроль за використанням державних і загальнонаціональних ресурсів.

Оскільки вітчизняна національна економіка набула визнання як ринкова, остільки формуються механізми її державного регулювання. Основним його суб'єктом є держава, наділена економічною й політичною владою. В Україні поділ повноважень між різними гілками влади визначається Конституцією України. У відповідності до неї головою держави є Президент України, законодавчу владу здійснює Верховна Рада України, виконавчу – Кабінет Міністрів України, міністерства й відомства, місцеві державні адміністрації. Судову владу здійснюють Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди. Коло суб'єктів державного регулювання розширюється інститутами, що мають наддержавний характер (наприклад, ЄС, СНД тощо). Національні органи влади на основі міжурядових угод делегують їм частину своїх управлінських повноважень.

Обґрунтування довгострокових заходів державного регулювання забезпечує прогнозування. Становлення системи національних прогнозів в Україні ще не завершено. Реальністю є розробка прогнозів економічного і соціального розвитку України на віддалені, довгострокові, середньо термінові й короткострокові перспективи. Вони опрацьовуються виходячи з аналізу демографічної ситуації, науково-технічного потенціалу, нагромадженого національного багатства, зовнішньоекономічного становища України, наявних природних ресурсів, соціальної структури суспільства, а також прийнятої стратегії економічного розвитку. Такі прогнози складаються у кількох варіантах з урахуванням можливого впливу внутрішніх і зовнішніх політичних, економічних та інших факторів. Прогнози створюються у цілому по національній економіці України з виокремленням народногосподарських комплексів, галузей і регіонів, а також за окремими соціально значимими сферами економіки та кон'юнктури ринку.

Розробкою прогнозів економічного й соціального потенціалу України займаються Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки України, НАН України та інші наукові центри. Результати прогнозів економічного й соціального розвитку України та прогнозів кон'юнктури ринку використовуються під час прийняття органами законодавчої й виконавчої влади рішень з економічної політики і під час розробки індикативних планів.

Серед різноманітних форм планомірності (директивної, індирективної, регулятивної, індикативної, стратегічної) індикативна форма є домінуючою в провідних країнах світу. Починаючи з 1995, року в Україні застосовується індикативне планування, суть якого полягає в розробці Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР). Така щорічна програма містить: 1) характеристику соціально-економічного становища, що сформувалось на початок дії програми; 2) цільові макроекономічні показники на кінець кожного кварталу, завдання у сфері макроекономічної політики; 3) систему державних заходів з виділенням конкретних пропозицій щодо реформування базових галузей промисловості та визначення темпів і виконавців. У ДПЕСР відображено: 1) аналіз соціально-економічного розвитку; 2) вплив очікуваних змін; 3) цілі та пріоритети; 4) заходи реалізації, терміни, виконавці; 5) основні макроекономічні показники; 6) перелік державних цільових комплексних програм; 7) показники розвитку державного сектору.

Наприклад, ДПЕСР України на 2008 рік розроблено на виконання Закону України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" від 23.03.2000 № 1602, постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 621 "Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку та складання проекту Державного бюджету", Декларації цілей та завдань бюджету на 2008 рік (Бюджетної декларації), схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.2007 № 316.

У ДПЕСР на 2008 рік Кабінет Міністрів України визначає наступні цілі економічної політики: підвищення якості життя громадян; забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки як основи економічного зростання; забезпечення національної (економічної, енергетичної, продовольчої, екологічної) безпеки країни.

Відповідно до визначених цілей будуть формуватися пріоритети розвитку у різних сферах економіки. Державна політика передбачає наступні пріоритети розбудови ефективного промислового сектору: формування інфраструктури з підтримки інновацій, реалізацію державних програм промислової модернізації; забезпечення підприємств висококваліфікованими кадрами, підвищення конкурентоспроможності продукції; стимулювання інвестицій в нові технології, зокрема енерго- і ресурсозберігаючі; підтримку кредитної політики, спрямованої на довгострокове інвестиційне кредитування за участю держави, підвищення якості робочої сили та продуктивності праці.

Держава створюватиме умови для активізації національного науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності, впровадження нових технологій, подолання розриву між наукою і виробництвом, забезпечення реального трансферу технологій.

Політика Уряду у фінансово-бюджетній сфері спрямовуватиметься на забезпечення переходу від фіскальної до стимулюючої функцій податкової системи; збалансованості та стійкості бюджетної системи, зокрема через законодавче закріплення застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі; сприяння розвитку фінансових ринків шляхом удосконалення правової бази їх діяльності.

Грошово-кредитна політика буде спрямовуватись на підтримання такої динаміки монетарних агрегатів, яка б задовольняла попит економіки на гроші й водночас не створювала загрози ціновій стабільності.

Потреба в інвестиціях буде задовольнятися як завдяки застосуванню механізму державної підтримки інноваційної та інвестиційної діяльності, так і за рахунок зростання обсягів кредитування реального сектору економіки та подальшої розбудови інститутів небанківського фінансового сектору як джерела внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Макроекономічна стабільність та покращення інвестиційного клімату сприятимуть зростанню обсягів залучення капіталу на внутрішніх і зовнішніх ринках. Підвищення довіри до України з боку іноземних інвесторів обумовлюватиме продовження процесу ввезення капіталу з метою технологічного оновлення та переозброєння національного виробництва.

В цілому, частка валового нагромадження основного капіталу у ВВП збільшиться до 25,3%, що вище, ніж у розвинутих країнах ЄС-15 (в середньому 20%). Однак, на відміну від української економіки, на сьогодні розвинуті країни вже не потребують суттєвої структурної перебудови своїх економік.

Пріоритетами соціальної політики будуть поступове приведення державних мінімальних соціальних гарантій (у т.ч. мінімальної заробітної плати) до прожиткового мінімуму, підвищення розміру пенсій, обсягів допомоги малозабезпеченим верствам населення, що повинно справити суттєвий вплив на зростання доходів та підвищення життєвого рівня населення. Продовжуватиметься робота з упорядкування умов оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери за Єдиною тарифною сіткою, працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Як результат, прогнозується зростання реальної заробітної плати на 17%, зростання реальних наявних доходів населення – на 13‑14%. Частка оплати праці найманих працівників у структурі ВВП збільшиться на 1 відсотковий пункт до 50,5% завдяки перерозподілу первинних доходів в економіці, в першу чергу, на користь працюючих.

У розширенні можливості кола надавачів та гнучкості соціальних послуг надзвичайно важливу роль відіграють стандарти. Вони повинні формуватися з точки зору споживача, з урахуванням принципів оптимізації та збалансування державного бюджету.

В системі соціальних послуг необхідно створювати сприятливі умови для успішних інвестиційних програм. І стосуватимуться вони не комерційних проектів, що дбають лише про гарантований прибуток, а соціального ефекту, покращення якості життя людей, подолання бідності та соціальних дисбалансів.

Органи державної влади ставлять перед собою завдання вибудувати логічну та збалансовану модель, що враховуватиме не лише економічні й фінансові можливості економіки країни, а, насамперед, – потребу в наданні громадянам гарантованих соціальних послуг.

У сфері соціального партнерства передбачається підвищення ролі організацій роботодавців, профспілкових об’єднань в формуванні державної політики, забезпечення постійного громадського контролю за виконанням державних програм розвитку окремих галузей національної економіки, використання коштів на виконання цих завдань.

Державна політика регіонального розвитку має сприяти активізації ресурсного потенціалу регіонів, як основи зміцнення їх соціально-економічної сфери. З цією метою основними пріоритетами у роботі Уряду буде запровадження механізмів координації політики центральних органів виконавчої влади щодо конкретного регіону; створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій; реформування місцевих бюджетів, зниження диспропорції у ресурсній базі місцевих бюджетів та створення додаткових стимулів для динамічного розвитку регіонів; виконання програм подолання депресивності територій.

Незважаючи на те, що державне регулювання ґрунтується на державній власності й державному секторі, фінансово-економічна основа функціонування державних інститутів є незначною з погляду проведення соціальної політики, вирішення загальнонародних питань. Заходи з підвищення економічної ролі держави супроводжуються значною бюрократизацією влади й погіршенням умов господарювання.

Основою громадянського регулювання є громадське суспільство. За даними Центру Інновацій та Розвитку на 1 липня 2007 року в Україні зареєстровано громадських організацій (ГрО) та їх осередків – 52693, політичних партій і їх осередків – 15867, благодійних організацій – 10705, релігійних організацій – 20186, профспілок та їх об'єднань – 18960, кредитних спілок – 982, споживчих товариств – 5480, спілок споживчих товариств – 473, об'єднань співвласників багатоквартирних будинків – 6003. Станом на 1 січня 2007 року Міністерством юстиції України зареєстровано 1791 Всеукраїнську ГрО. З них: професійних спілок та їхніх об'єднань – 114; об'єднань організацій роботодавців – 9; національних та дружніх зв'язків – 137; молодіжних організацій – 153; дитячих організацій – 13; жіночих організацій – 45; об'єднань ветеранів та інвалідів – 77; професійної спрямованості – 412; об'єднань охорони природи – 56; об'єднань охорони пам'ятників історії та культури – 3; оздоровчих та фізкультурно-спортивних об'єднань – 332; із захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС – 36; науково-технічних товариств, творчих об'єднань – 153; освітніх, культурно-виховних об'єднань – 168.

Більшість громадських організацій розташована в Києві – 14 % від усіх зареєстрованих, Дніпропетровську – 8,6 %, Донецьку – 8,5%, Львівській області – 7,1% та в Автономній Республіці Крим – 7,1%. У східному регіоні України багато громадських організацій працюють з дітьми та молоддю і у сфері громадянської освіти. Значно менше ГрО спрямовують власну діяльність на права людини, політику, законодавство, державу. Зовсім мало неурядових організацій східного регіону залучено до вирішення соціальних питань. Переважна більшість організацій, що працюють у сфері політики, законодавства, держави, прав людини, зосереджена в центральній частині України. Причиною цього вважаються інтенсивна технічна допомогу та кращі можливості вплинути на розвиток громадянського сектору. І, нарешті, західний регіон України представлений переважно тими ГрО, які вирішують соціальні питання на основі традиційних заходів. Найбільш поширеним видом діяльності ГрО є захист інтересів та їх лобіювання (42%), тренінги й консультування (41%), поширення інформації (35%) та освітянська діяльність (34%).

У формуванні основ, інститутів і механізмів громадянського регулювання національної економіки України відчувається відставання від західних країн (на 46,5 млн. населення в Україні зареєстровано 52,5 тисяч громадських організацій з осередками, тоді як, наприклад, в Естонії з її 1,3 млн. населення діє 25 тисяч таких організацій). Причинами громадянської індиферентності України є: 1) високий рівень недовіри громадян до будь-яких суспільних організацій, зароджений ритуальною активністю радянських часів, підкріплений новим сумним досвідом політичного використання в посткомуністичних реаліях; 2) новий досвід та відчуття масового розчарування з приводу псевдодемократичних та квазіринкових реформ; 3) збереження та активне відтворення в нових умовах неформальних патронально-клієнтелістських відносин.

Найчисельнішими та структурованими об'єднаннями громадян України є профспілки, які, за даними Міністерства праці і соціальної політики, об`єднують близько 23,5 млн. осіб. Регулюючий вплив профспілкового руху в національній економіці України здатний охопити всі регіони, галузі економіки, форми власності та господарювання. Найвпливовішим в Україні профоб'єднанням є Федерація профспілок України (ФПУ), створена в 1990 р. як правонаступник Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок (ВЦРПС). До складу ФПУ входять понад три чверті членів профспілок. Водночас активно розвиваються незалежні профспілки, молодіжні профспілки (наприклад, Перша студентська Українська профспілка – ПоСтУп, Студентська профспілка "Пряма дія" та ін.), жіночі профспілки (наприклад, Всеукраїнська профспілка сільських жінок агропромислового комплексу України).

Регулюючий вплив профспілок здійснюється організаціями одночасно роботодавців і найманих працівників (наприклад, членські організації ФПУ та частина нових об’єднань, створених на державних підприємствах і в приватному секторі), а також окремими об’єднаннями виключно найманих працівників (наприклад, Вільна профспілка працівників метрополітенів України).

Для інституціонального закріплення співпраці держави, підприємців та найманих працівників підписується Генеральна угода між урядом, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців та підприємців і всеукраїнськими профспілками та профоб'єднаннями на поточний рік. У ній визначаються конкретні обов'язки уряду, роботодавців та профспілок, з метою консолідації зусиль влади і громадянського суспільства в процесі забезпечення сталості економічного зростання держави в цілому

Молодіжні рухи характеризуються, насамперед, входженням молоді у "велику політику", як окремої соціально-демографічної групи з власними економічними, соціальними, політичними, екологічними, релігійними інтересами й оформленими у вигляді політичних структур.

Етапами еволюції молодіжного руху є: 1) започаткування сучасного молодіжного руху (середина 80-х рр. – кінець 1989 р.) розпочалося з виникнення молодіжних неформальних груп та об’єднань, створених на основі спільних зацікавлень ("хіпі", "металісти", "панки" тощо), а також значної кількості політичних дискусійних клубів і громадсько-політичних об’єднань, діяльність яких була пов’язана з проблемами екології, відродження національної культури тощо; 2) масова політизація молодіжного руху (1989‑1991 рр.), коли дія відбувалася через процес організаційного оформлення та значну опозиційність стосовно режиму, що існував; 3) розпад масових молодіжних громадсько-політичних рухів (1991‑1992 рр.); 4) становлення організаційних форм роботи в молодіжному середовищі та налагодження механізмів діалогу між молоддю і державною владою (1993‑1996 рр.), де поширюються молодіжні філії при політичних партіях, популяризується створення незалежних студентських профспілок; 5) загальноукраїнської організації молодіжного руху (1996‑1999 рр.), коли створився єдиний представник його інтересів перед державою та міжнародними організаціями, а також відбулася значна політизація молодіжного середовища; 6) створення молодіжних партій (з 1999 р.), наприклад, партії "Молода Україна", "Нова генерація", "Нова політика", "Молодіжна партія України", в орбіті яких перебувають різноманітні культурницькі, національні, спортивно-виховні, наукові, громадські та громадсько-політичні молодіжні організації.

З метою стабілізації економічного життя країни, зменшення соціального напруження в суспільстві, формування спільних консолідованих заходів у стратегічній перспективі з 2008 р. розробляється Національна концепція розвитку громадянського суспільства в Україні (до 2007 р. називалася "Доктрина громадянського суспільства"). Головна мета Концепції – сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні шляхом визначення стратегічних і тактичних завдань громадськості у цій галузі, напрямів, принципів, засобів, ресурсів, об’єктів, суб’єктів та механізмів їх реалізації. Стратегічні цілі Концепції: розвиток, поширення і утвердження високої громадянської культури на всіх рівнях суспільства, у всіх сферах його життєдіяльності; розробка, впровадження і постійне вдосконалення громадянської ідеології та позитивного іміджу громадянських чеснот; тощо. Суб'єктами громадянського суспільства визначаються наступні групи: громадські організації; політичні партії, рухи; засоби масової інформації; трудові колективи; профспілки; церква; самоврядні територіальні громади. Основні напрямки Концепції: суспільно-політичний, економічний, правовий, соціальний, науково-інноваційний, освітній, культурологічний, інформаційний, медико-екологічний, організаційний, релігійно-клерикальний, сімейний. З метою впровадження Концепції передбачено створення громадськими організаціями України Всеукраїнського координаційного центру, а також спільну з державними установами та діловими колами Всеукраїнську Координаційну Комісію. На базі цієї Концепції пропонується регулярно створювати щорічні громадські, державні та громадсько-державні програми дій на національному рівні. На рівні міжнародного співтовариства ефективна імплементація Концепції забезпечить виконання Цілей Розвитку Тисячоліття ООН (1990 – 2015).

Таким чином, у сучасному механізмі регулювання національної економіки все більшою мірою суперечливо об'єднуються три рівноцінні і самосійні сторони – громадянське і державне економічне регулювання та ринкове саморегулювання.