Розділ 2. Лондон, Нью-Йорк і Токіо - керуючі світової фінансової системи.

Концентрація учасників і глобалізація ринків фінансових послуг сприяє інтенсивному росту і консолідації світових фінансових центрів (МФЦ). В даний час в 25 містах світу зосереджено більше 4 / 5 всіх титулів власності (equities), що знаходяться в розпорядженні інституційних керуючих. На частку трьох міст - Лондона, Нью-Йорка і Токіо припадає понад 1 / 3 світових титулів власності, що знаходяться в інституціоналізованої управлінні, і більше половини обсягу операцій валютних бірж світу. На початку 90-х років близько 50% міжнародних валютних операцій здійснювалася на трьох світових валютних ринках: Лондонському, Нью-йоркському, Токійському. Найбільш об'єктивним показником є ​​частка міжнародних фінансових операцій, що проходять через фінансовий центр. Лондон за цим показником займає 31% ринку, практично вдвічі випереджаючи свого найближчого конкурента - Нью-Йорк. Лондон є лідером і за таким показником, як присутність іноземних банків. На другому місці - Токіо, на третьому - Нью-Йорк.

Нью-Йорк - головний фінансовий центр США. У ньому розташовуються правління більшості найбільших і найбільш впливових банків, включаючи "Чейз Манхеттен бенк" і "Ферст Нешнл Сіті бенк оф Нью-Йорк", страхових товариств, промислових та інших корпорацій, правління яких знаходяться в інших містах, мають зазвичай в Нью-Йорку свої представництва. Нью-йоркська фондова біржа - найбільший у світі центр фінансово-банківських операцій. Коротка і вузька вулиця Уолл-Стріт, де містяться будівлі фондової біржі багатьох банків, стала свого роду символом фінансової олігархії США, яка панує в капіталістичній економіці країни і на світовому валютному ринку. У Нью-Йорку зосереджено більше 2 / 3 всіх активів іноземних банків, що діють у США.

Зараз деякі американські чи іноземні інвестори мають можливість купити або продати будь-яку загальнодоступну акцію вдень або вночі в залежності від того, де вона котирується в даний момент - в Токіо, Лондоні, Нью-Йорку або в іншому місці. Можна очікувати, що домінуючі сьогодні ринки стануть інтегрованими до такої міри, що втратять свою "індивідуальність". Разом з тим ціни "Дженерал Моторс" в Лондоні і Токіо у великій мірі будуть визначатися торгівлею в Нью-Йорку, а ціни "Хітачі" в Лондоні та Нью-Йорку - очікуваннями попиту та пропозиції в Токіо.

За оцінкою експертів "Deutsche Bank", опублікованій в німецькому тижневику "Wirtschaftswoche" (№ 23, 2001 р.), в десятку провідних світових фінансових груп за обсягом коштів, що знаходяться в їх управлінні на початок 2001 р., входили: "Citigroup" (США), "UBS" (Швейцарія), "Kampo" (Японія), "Barklays" (Великобританія), "Allianz / Dresdner Bank" (Німеччина), "Fidelity" (США), "Deutsche Bank" (Німеччина), " Axa "(Франція)," Credit Suisse "(Швейцарія)," Merrill Lynсh "(США)," JP Morgan Chase "(США). Кожен з перерахованих п'яти перших фінансових конгломератів управляє активами, що перевищують 1 трлн. євро.

Існує зв'язок (переважно негласна) між діяльністю провідних фінансових установ та МФЦ і офшорними центрами. Використання офшорів створює для провідних фінансових установ широкі можливості маневру, утаювання коштів, перенесення термінів декларації та ін При їх використанні втягуються у фінансовий оборот значні тіньові і нелегальні ресурси, причому масштаби таких операцій можна оцінити лише побічно. Так, за даними огляду ОЕСР, відзначається ріст закордонних активів і пасивів депозитних банків Великобританії, які складають близько 1,4 трлн. доларів і в кілька разів перевищують аналогічні показники в інших країнах (на другому місці - Японія). Можливо, що в ці показники включаються операції між банками в Лондонському Сіті і банками в офшорних зонах (центрах) в острівних державах (колишніх британських колоніях).

За даними журналу "Economist", на офшорні фінансові центри (їх населення становить 1,2% від світового, а ВВП - 3%) припадає 26% фінансових активів світу і понад 30% прибутків транснаціональних компаній США.

Роль злиттів і поглинань на світовому фінансовому ринку.

Сучасною тенденцією концентрації виробничої діяльності і капіталу стали злиття та придбання / поглинання. Процес злиттів і придбань дуже тісно пов'язаний з динамікою ринку капіталу.

Активний процес внутрішніх і міжнародних злиттів і поглинань вилився у створення компаній зі світовим охопленням, що надають широкий спектр фінансових послуг і пропонують різноманітні фінансові продукти. Такі злиття не тільки забезпечували більшу фінансову стабільність, що дозволяє протистояти непередбачуваності ринків і циклічним спадів у бізнесі, але і "повінчали" інвестиційні банки з більш великими банківськими холдингами, які є більш терпимими до короткострокових збитків. Все це дозволило компаніям галузі сконцентруватися на реалізації більш довгострокових цілей, працюючи над збереженням і збільшенням своїх часток ринку і глобалізацією бізнесу.

Оскільки в даний час угоди злиттів і поглинань є найбільш важливим рушійним фактором, що стоїть за загальними потоками іноземних інвестицій більшості розвинених країн, динаміка злиттів і поглинань 1999-2000 рр. така ж, як і в прямих іноземних інвестицій.

Після США та Англії найважливішими країнами-реципієнтами внутрішніх злиттів і поглинань стали Німеччина, Франція і Швеція.

За витоку капіталу (через угоди злиттів і поглинань) все ще лідирують Англія і США. В якості найбільш значущих країн-покупців виступають Німеччина, Франція і Нідерланди.

Відповідно список десяти найбільших світових злиттів і поглинань включає компанії цих країн, а найбільшими операціями 1999 р., крім вже згадувані, стали злиття та поглинання British Petroleum Amoco - Arco Atlantic Richfield, Mannesman - Orange, Hoechst - Aventis, Deutsche Telecom - One- 2-One, Walmart - Asda.

Процес злиттів і поглинань привів до того, що 3 з 9 найбільших інвестиційних банків США, в даний час базують свої штаб-квартири за межами країни (Deutsche Bank, Credit Suisse First Boston і UBS Warburg).

Безперервна низка злиттів іPRIVATE "TYPE = PICT; ALT = <" PRIVATE "TYPE = PICT; ALT = <" поглинань на фінансових ринках США і Європи, який почався в середині 80-х років, триває й і породжує нові види фінансових інститутів, які можуть запропонувати клієнтам більш широкий спектр фінансових послуг. Прикладом можуть служити банкостраховие групи (bancassurance group або allfinanz).

Перевага такого типу організації полягає в тому, що вона може запропонувати своїм клієнтам повний пакет фінансових послуг, що включає як основні банківські, так і страхові послуги. У той же час, страхове підрозділ такої організації, маючи в своєму розпорядженні великим об'ємом "довгих" грошей, може вкладати їх за допомогою банківського підрозділу на короткий термін, наприклад, у короткострокове кредитування клієнтів або у фінансування експортно-імпортних операцій. Компанії можуть отримати в такій групі не тільки кредитну лінію під постачання товарів, але й повний комплекс страхування, необхідний при реалізації середніх і великих експортно-імпортних операцій, при використанні яких значно легше і дешевше здійснювати розрахунки за допомогою інструментів торгового фінансування (акредитив, інкасо та т.д.).

Банки і страхові компанії, що входять в такі групи, вирішують проблеми з капіталізацією за рахунок перерозподілу коштів всередині групи. Банківські послуги та послуги зі страхування чудово доповнюють один одного в пропонованому єдиному продуктовому ряді. Банкостраховие групи акумулюють величезні кошти, які інвестуються також і за допомогою взаємних інвестиційних та пенсійних фондів. У цілому банкостраховие групи працюють відповідно до концепції "фінансового супермаркету", тобто клієнтові пропонуються всі види фінансових послуг в одному місці.

Сьогодні банки контролюють від 20 до 40% страхового ринку в Європейському Союзі (у США - 1%). Великими банкостраховимі групами є The Bank of Tokio-Mitsubishi Ltd, Credit Agricole Indosuez, The Dai-Ichi Kangyo Bank Limited, Fortis Group, MeritaNordbanken, ING Barings, Lloyds TSB, Den Danske Bank, шведський SEB Banken.

Банк Lloyds TSB, як видно з його назви, входить до страхового конгломерат Ллойда. Шведсько-фінська банкостраховая група MeritaNordbanken крім самого банку MeritaNordbanken включає в себе компанії зі страхування життя Merita Life Assurance Ltd. і Livforsakrings AB Livia, перестрахувальне товариство Nordbanken Reinsurance SA Французький банк Credit Agricole Indosuez володіє компанією зі страхування життя Predica - провідним постачальником банко-страхових послуг у Франції, з активами 361 млрд. франків і часткою ринку в 10,8%, а також компанією з страхування власності Pacifica.

Сім'я шведських мільярдерів Валленбергів володіє цілою промисловою імперією, куди також входить банкостраховая група Skandinaviska Enskilda Banken (SEB), що включає в себе компанію зі страхування життя SEB Trygg Liv. Сюди до недавнього часу входила компанія зі страхування промисловості і перевезень Trygg-Hansa, яка в кінці 1999 року була продана датському фінансового холдингу Codan. Взагалі в Скандинавії особливо відчутно присутність банкострахових груп, скандинавські імперії укрупнюються, оскільки в такому невеликому регіоні розмір грає дуже значну роль.

Найбільшою банкостраховой групою в США є Citi Group на чолі з Citibank, яка утворилася у минулому році в результаті злиття Citibank і фінансового холдингу Travelers Group. Страхове підрозділ Travelers - Primerica Financial Services є найбільшим продавцем страхових полісів у США, з обсягом продажів у 52.6 млрд. дол тільки за минулий рік.

Сучасна ринкова модель економіки базується на інноваційному типі розвитку, для якої характерні:

· інтелектуалізація виробничої діяльності;

· використання високих інформаційних технологій;

· екологічність;

· творчість кадрів;

· добробут населення;

Сьогодні світовий ринок високих технологій становить приблизно 2 трильйони доларів, з яких на США припадає 39%, Японію – 30%, Німеччину – 16%. У світі на одного вченого припадає 10 менеджерів, які відбирають перспективні науково-технічні досягнення, своєчасно патентують винаходи, займаються просуванням наукомістких товарів на ринок. У нашій країні на 10 вчених припадає лише один менеджер.

Результатом інноваційної діяльності є інтелектуальний продукт, без якого неможливо створити конкурентоспроможне виробництво та продукцію. Тому найважливішою економічною метою передових компаній і країн є підтримання здатності національної економіки до інноваційного розвитку й ефективного використання найновіших технологій. Цей процес відображається динамікою показника наукомісткості виробництва.

Наукомісткість виробництва визначається як відношення витрат на дослідження і розроблення до обсягу продажу. Саме цей показник використовується для класифікації галузей і виробництв за ступенем наукомісткості та для проведення різноманітного аналізу інноваційного процесу. Для віднесення галузі промисловості до наукомісткої названий показник має перевищувати середній рівень.

Необхідність активізації інноваційної діяльності в Україні надзвичайно актуальна. Основними причинами цього, на думку більшості вчених, є:

· незавершеність і нелогічність проведених економічних перетворень;

· слабкість ринкових інструментів економіки;

· збереження економічних відносин із зовнішнім світом, що базуються на імпорті високотехнологічного устаткування, машин, товарів народного споживання.

Цей перелік ми можемо доповнити такими обставинами:

· відсутність на всіх рівнях управління систем менеджменту, орієнтованих на підвищення якості продукції, соціальний розвиток, конкурентоспроможність підприємств;

· орієнтація розвитку української економіки не на активізацію інноваційної діяльності, а на чинники виробництва та інвестиції.

При цьому не враховується, що чинники виробництва та інвестиції мають бути не метою функціонування соціально-економічних систем, а засобом активізації інноваційної діяльності та підвищення за рахунок цього темпів економічного зростання.

Заглиблення в проблематику курсу зумовлює необхідність хоча б стислого огляду літературних джерел, що дає можливість визначитися в постійному апараті щодо інноваційного процесу. Це тим більше важливо, що в даний час ще чітко не сформувалась термінологія в галузі інноваційної діяльності.

Так, рекомендується під науково-технічним прогресом розуміти розвиток

 

науки і техніки, що проявляється, з одного боку, і впливі науки на рівень техніки і технології, а з іншого – у застосуванні новітніх приладів у наукових дослідженнях.

Початкова фаза науково-технічного прогресу відноситься до пізнього Відродження, і особливо суттєвий імпульс він одержав у XVI-XVII ст., коли потреби зростаючого мануфактурного виробництва, розширення мореплавання, торгівлі поклали початок спілці наукової, технічної, винахідницької діяльності.

В науковій літературі нині утверджується висновок, що до сучасних ТНК навряд чи можливо застосувати категорію конкретної національної належності. В рамках стратегії глобалізації І країна початкового базування дедалі частіше розглядається ними лише як один із районів з певними перевагами розміщення. ТНК беруть участь у міжнародному поділі праці на двох рівнях — внутрішньофірмовому і міжфірмовому. Внутрішньокорпораційний поділ праці, який визначає характер і способи взаємодії окремих структурних ланок у процесі міжнародного усуспільнен­ня виробництва, складається під впливом стратегії ТНК. На міжфірмовому рівні такий поділ праці починає дедалі більше скла­датися не між країнами, а між діючими в них ТНК.

Глобальна конкуренція між фірмами змушує їх розглядати світ як величезний цілісний ринок. Незважаючи на олігополістичний характер структури багатьох сегментів цього ринку, тут відбу­вається постійна зміна співвідношення сил між агентами еко­номічної діяльності внаслідок передусім змін у перевагах влас­ності, а також еволюції переваг інтерналізації й розміщення. ТНК — найдинамічніший структурний елемент світової еконо­міки. За мобільністю, здатністю до трансформації зв'язків та організаційних структур, швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні або регіональні форми госпо­дарських утворень. На відміну від них ТНК не прив'язані до тієї чи іншої території, а отже здатні з'єднати фактори виробництва різної державної належності і брати участь в освоєнні ринків у будь-якій частині світу.

Логіка глобальної конкурентної боротьби змушує середні та дрібні фірми, що мають перевага власності, брати участь у між­народній виробничій діяльності, щоб відстояти чи закріпити свої позиції на ринку. Технічний прогрес розширює можливості трансграничних операцій для таких фірм завдяки подрібненню техно­логічного процесу, розвитку інформаційних і транспортних сис­тем. Скорочення транспортних витрат та витрат, пов'язаних з передаванням інформації, дає змогу навіть невеликим фірмам користуватися перевагами інтерналізації за допомогою коорди­нації діяльності в різних країнах світу. Зростання витрат дрібного виробництва, пов'язаних з відсутністю економії на масштабах, а також із зростанням заробітної плати, робить для таких фірм особливо привабливим використання вигод від міждержавних від­мінностей у вартості факторів виробництва, тобто переваг роз­міщення.

Традиційним напрям стратегії ТНК — проста інтеграція, яка допускає винесення за кордон окремих технологічних стадій виробництва продукції. В межах внутрішньофірмового поділу праці на зарубіжних філіях, наприклад, організується виготовлення проміжної продукції, там же іноді відбувається складання готових виробів, які реалізуються в країні базування або в третіх країнах. Аналогічні виробничі ланки складаються і в сировинних ТНК, де окремі філії можуть виконувати послідовні функції переробки сировини. Масштаби, напрями та характер зв'язків, що вини­кають у межах простої інтеграції, можуть бути різними, але голов­не, у чому полягає технологічний парадокс ТНК — неможливість самостійного функціонування філії, її інтегрованість у вироб­ничий ланцюг ТНК.

Головним стимулом для реалізації стратегії простої інтеграції є використання переваг розміщення (доступу до сировини, дешевої робочої сили та ін.) щодо тих чи інших видів виробництва ТНК. Батьківська компанія при цьому контролює весь виробничий лан­цюг (через володіння капіталом чи неакціонерні форми), центра­лізуючи деякі корпоративні функції.

Глобальний характер конкуренції не тільки робить нововведення більш значимими для транснаціональних корпорацій, але обумовлює необхідність пошуку нових шляхів створення інновацій. Традиційна більшість ТНК застосовувало один із двох класичних типів проведення технологічної політики: політика глобального центра і політика поліцентризму.

В кінці ХХ ст. дуже чітко позначилися нові напрямки і тенденції, за якими буде розвиватися світовий ринок цінних паперів в перспективі. Нижче розглянуті ці ключові тенденції, які проявилися в країнах з розвиненою ринковою економікою. Їх вплив з часом буде відображатися і на характері функціонування ринку цінних паперів в нашій країні при продовженні проходження курсу на побудову відкритої ринкової економіки.

В умовах потепління, зміцнення репутації Російської Федерації на міжнародному фінансовому ринку, посилення інвестиційної привабливості нашої країни можна очікувати, що використання всіма економічними суб'єктами і державними структурами інвестиційних можливостей, що надаються світовими і національним ринками цінних паперів, буде відігравати значиму роль для забезпечення економічного зростання не тільки в самий найближчий час, але також у середньо-і довгостроковій перспективі.

Ринок цінних паперів з супутньою йому системою фінансових інститутів являє собою ту сферу, в якій формуються основні джерела економічного зростання, мобілізуються і перерозподіляються необхідні економіці інвестиційні ресурси. В умовах глобалізації світової економіки та стрімкого поширення нових технологій на рубежі XX-XXI ст. у функціонуванні ринків цінних паперів відбулися істотні зміни, які виражені наступними основними тенденціями.

В останні роки активізується роль ринку цінних паперів в інвестиційному процесі, підсилюється його значення в акумуляції і перерозподілі інвестиційних ресурсів в економічно розвинених країнах.

Конкретні співвідношення між основними формами мобілізації інвестиційних ресурсів у різних країнах неоднакові і значною мірою залежать від рівня та характеру розвитку різних ринкових інститутів, національної моделі фінансового ринку.

В даний час виділяють дві найбільш поширені в світі моделі фінансового ринку, які відрізняються характером регулювання, структурою джерел та методів залучення капіталу корпораціями, а також пов'язаним з ними поведінкою інвесторів та емітентів (компаній):

· англо-американська модель (США, Великобританія);

· континентальна модель (Німеччина, Японія).

З урахуванням цього, кредитний ринок і ринок цінних паперів не тільки доповнюють один одного, але й конкурують між собою, перебувають у суперечливій залежності. Як наслідок, їх динаміка зазвичай протилежна за напрямком. Наприклад, активна кредитна експансія неминуче знизить потреби у фінансуванні економіки за рахунок емісії цінних паперів і навпаки.

З теоретичної точки зору, нам представляється необхідним виділити фактори, які роблять механізм ринку цінних паперів переважно у порівнянні з банківським кредитом.

По-перше, ринок цінних паперів - більш ефективний спосіб залучення інвестицій у порівнянні з традиційним банківським кредитуванням. У першому випадку підприємство-емітент безпосередньо виходить з пропозиціями про покупку його цінних паперів до зацікавлених власникам заощаджень (інвесторам). У результаті вартість залучених ресурсів може бути нижче, щонайменше, на величину, яка визначається існуючої різницею в ставках залучення і розміщення коштів комерційними банками.

По-друге, можливості банків і потреби емітентів часто не співпадають, якщо взяти до уваги терміновість і обсяги залучених коштів. Банки мають забезпечувати відповідність своїх активів і пасивів за термінами та сумами, тобто здійснювати кредитування в межах реально наявних у них ресурсів. Спроба надати довгострокові (отже, більш вигідні для банку) кредити за відсутності відповідних по терміновості залучених коштів вкладників може призвести до кризи ліквідності, що позначиться не тільки на добробуті конкретного банку і його клієнтів, а й інших суб'єктів економічного життя, пов'язаних системою взаємних зобов'язань.

По-третє, нерідко має місце слабка підконтрольність проведених банком операцій його кредиторам: кошти, внесені вкладниками, знеособлюються, об'єднуються у складі банківського капіталу, тому немає можливості контролю над їх цільовим використанням та ефективністю. У випадку з цінними паперами інвестор має право отримувати інформацію про напрямки вкладення коштів (вони обов'язково повинні відповідати тому, що було заявлено в проспекті емісії), тобто з'являється можливість для контролю і більш активного захисту своїх інтересів.

По-четверте, ринок цінних паперів характеризується більшою репрезентативністю, яка визначається тим, що в операціях на ньому одночасно бере участь значна кількість продавців і покупців. У силу цього він виявляється більш близьким до моделі ринку досконалої конкуренції, виключаються монопольні тенденції, що можуть мати місце в банківському секторі. Яскравий приклад монополізму в банківській системі - виключне положення Ощадного банку РФ на ринку приватних внесків.

По-п'яте, функціонування ринку цінних паперів - основа для розширення діяльності численних небанківських фінансових інститутів, що здійснюють довгострокові інвестиції в різні цінні папери (зокрема, інвестиційних та недержавних пенсійних фондів, страхових компаній тощо). Їх функціонування в промислово розвинених країнах дозволяє вирішувати стратегічні економічні та соціальні завдання.