Особливості судового правотлумачення: герменевтичний аспект

Питання тлумачення юридичних норм достатньо опрацьовані теорією права. Але суддівському тлумаченню права властиві специфічні риси й проблеми, які ще недостатньо висвітлені вітчизняним правознавством. Зміст і значення суддівського тлумачення зазвичай звужується до казуального тлумачення юридичних норм. Водночас проблема тлумачення права суддями є більш широкою й потребує ретельного вивчення вітчизняною юридичною наукою (західне правознавство розвиває її давно й плідно).

Суддівське тлумачення за рівнем обов’язковості може бути поділене на чотири види:

1) загальнообов'язкове (міститься у рішеннях Конституційного Суду України);

2)обмежено обов'язкове (міститься у рішеннях загальних і спеціальних судів усіх інстанцій або випливає із змісту цих рішень);

3)рекомендаційне (оформлюється в постановах Пленуму Верховного Суду України й рекомендаціях або листах Вищого господарського суду України, може також міститись у правових позиціях щодо розгляду судами окремих категорій справ);

4) дискусійне (міститься в окремих думках суддів, зокрема Конституційного Суду України).

Важливе місце в дослідженні суддівського правотлумачення займають питання юридичної герменевтики як методології тлумачення. Саме вони є стрижневими в сучасних західних дослідженнях проблем суддівської діяльності й мають велику праводослідницьку перспективу. Навіть з урахуванням відмінностей суддівської діяльності в умовах романо-германської й англо-американської правових систем, слід визнати, що суддівське тлумачення права - це тлумачення не тільки юридичних норм, але й принципів права.

Актуальною для суддівської діяльності є проблема правової невизначеності, згідно з якою в значному класі справ право не забезпечує єдиної правильної відповіді або наявний корпус правових норм дає змогу прийти до декількох протилежних результатів.

Як наполягає Р. Циппеліус, правотлумачна діяльність суду має яскраво виражений інтерпретаційний зміст «герменевтичного кола». Тобто встановлення обопільного зв'язку між нормою і ситуацією зазвичайреалізується за допомогою такого собі «біга­ючого туди-сюди погляду», в багатоступеневому виборі: тобто в поступово­му виключенні неналежних норм, варіантів тлумачення і фактів спочатку відбувається встановлення приблизного взаємозв'язку, яке охоплює зазвичай широке коло норм, які варто перевірити (на предмет застосування), а також супутні їм альтернативи тлумачення юридичних ознак цих норм.

Ці можливі передумови судового рішення надалі звужуються: уважніше вивченнядає змогу зрозуміти, які з норм визначеного кола «не регулюють дану ситуацію», тобто їх юридичний склад не містить ознак ситуації, яку треба вирішити. В межах кола норм, яке залишилось, формулюються, уточнюються і підда­ються герменевтичному опрацюванню варіанти тлумачення (розуміння) юридичних ознак цього кола норм. З іншого боку, з усіх фактичних обставинсправи слід обрати ті, які є важливими (тобто ті, за допомогою яких можна встановити відповідність норми обставинам справи).

Здійснення всіх описа­них кроків має перехресний, двосторонній характер. Адже конкретні обстави­ни ситуації визначають напрямки тлумачення норми у той час як належно розтлумачена норма визначає, які обставини справи зрештою визначають за­стосування правового наслідку відповідної норми. Відповідно до цього, як вказує Р. Циппеліус, «застосування закону набуває вигляду порівняння роз­тлумачених ознак юридичного складу відповідної норми (1) з фактичними обставинами ситуації (2), наступної кваліфікації цієї ситуації і визначення по­ведінки відповідно до наслідків, передбачених у правовому наслідку норми.

За таких умов суду необхідно віднайти адекватність правового тлумачення особливостям тієї ситуації, яка потребує розв’язання. Як наголошує з цього приводу Г.-Г. Гадамер, «завдання тлумачення — суть завдання конкретизації закону в тому чи іншому випадку, тобто завдання аплікації. Звісно, завдання конкретизації не вичерпується простим знанням параграфів. Як пояснює мислитель, необхідно «з інтерпретувати закон так, щоб конкретний випадок отримав справедливе вирішення в правовому змісті даного закону», а тому — робить висновок Гадамер — «юридична герменевтика і правова догматика, відповідно, взаємопов'язані одна з одною, причому герменевтика займає тут керівне становище. І дійсно, ідея досконалої правової догматики, що перетворила б будь-який вирок на простий акт субсумації, не витримує критики.

Як роз’яснює Р. Циппеліус, що тлумачення — це не однозначний метод, він переважно потребує здійснення вибору між багатьма дискусійними варіанта­ми і підходами. Перебуваючи в процесі розмірковування над вирішенням справи, суддя має зосереджуватися на тому, що поза пошуками істини безглузді будь-які су­дові рішення.

Таким чином, у процесі правотлумачення поступово і «вибудовується» су­дове рішення.

Правотлумачення як герменевтична процедура, в якій відбу­вається народження судового рішення, будучи кінцевою стадією здійснення правосуддя, характеризується вибудовуванням суддею «внутрішніх» юридичних висновків на основі раніше отриманих результатів розуміння факту та права.

Таким чином, крізь призму методології юридичної герменевтики здійснення правосуддя розглядається як складний герменевтичний процес, в основі якого лежить унікальний інтернретаційний дуалізм осмислення суд­дею факту та права під час вирішення справи.

Пошук істини по справі, що є змістом судової інтерпретації фактичних обставин, не можна обмежувати суворими межами процесуального закону. Істина у судовому процесі — це відображення минулої дійсності справи, що повинна бути відтворена під час розгляду, однак повністю осягнути яку — зав­дання вкрай важке. Цей пошук правди факту в судочинстві тісно пов'язаний із принципом змагальності та диспозитивності як головних рушійних засобів її відкриття.

Здійснення правосуддя крізь призму юридичної герменевтики розглядається як єдиний інтерпретаційний акт, що складається з наступних трьох основних частин: а) встановлення фактичних обставин справи; б) праворозуміння через осягнення права, необхідного для розв’язання справи; в) правотлумачення та правозастосування у формі юридичної кваліфікація з’ясованої фактичності, яка відбувається з погляду на результати попередніх двох стадій з метою досягнення істини, правди та справедливості.