Украинские геополитические идеи

1. М. Драгоманов,

2. М. Грушевский,

3. В. Липинський

4. С. Рудницький

5. С. Шелухин

6. Ю. Липа

7. Современные схемы украинской геополитики

Приверженцы народнической отечественной концепции относительно развития взаимодействия Украины с пограничными государствами (М. Драгоманов, М. Грушевский, С. Шелухин) указывали на историческую память как на источник украинского народного движения за восстановление государственности, которое есть «движением лишь за право, а не против чужого права». Тем не менее, они признавали право строить государственность Украины, ее внешнеполитическую стратегию на собственных традициях и в границах собственного права, на принципах равноправия народов. Затем и граница, как символ равноправия, может быть органическим и фильтрующей, тем не менее не жестким.

Представители консервативного направления политической мысли (например, В. Липинський) развивали идею, что без государства нет нации, нет политической самостоятельности,а есть лишь народ – то есть «этнографическая масса», по выражению Л. Гумільова. Они признавали Украину этноконтактной зоной, страной-границей, страной, судьба которой определяется способностью воссоздавать культурно-цивилизационный синтез и налаживать геополитические коммуникации.

Главным отличием теорий национально-государственного течения, классическими представителями которой, как уже отмечалось, были Ю. Липа, С. Рудницький, В. Старосольський,было обоснование права украинского народа на самостоятельную государственность при опоре на признании общественно-политической традиции как абсолютно оригинальной и уникальной, такой, которая противостоит интернационализму, космополитизма – идеологическим явлениям, которые нивелируют права отдельного человека, народа. А поскольку Украинский и Русский народ признаются противоположными, «чужеземцами», то и развитие любых форм их объединения есть неестественным, невозможным учитывая «имперские амбиции москалів», поэтому й граница может быть жестко определенным и незыблемой.

Українські науковці зробили значний внесок у розвиток геополітичної науки. Тенденції геополітичних орієнтацій відбиті в державній діяльності ще київських та галицьких Рюриковичів, українських князів, бояр і шляхти, козацьких гетьманів, а також традиції геополітичної думки політичних діячів та інтелектуалів пізнішої доби – І. Мазепи, П. Орлика, М. Костомарова, І. Виговського, М. Драгоманова, Л. Бочковського, М. Грушевського, Ю. Липи, В. Липинського, С. Рудницького, С. Шелухіна та багатьох інших.

Першим українським політичним теоретиком, який послідовно і переконливо обґрунтовував потребу європейського цивілізаційного і політичного вибору України, а також розробки і втілення у майбутньому збалансованої національної політики як на Заході, так і на Сході Європи, можна вважати М. Драгоманова, пропагандиста західноєвропейського вектору в геополітичній думці України. Він обґрунтовано довів нерозривність вирішення “українського питання” з загальноєвропейськими процесами на європейському континенті, тобто необхідність зв’язку України із Західною Європою. М. Драгоманов наголошував на необхідності проведення активної політики для розв’язання цього питання не як виключно внутрішньо українського, а як важливого з-поміж інших проблем влаштування народів Східної Європи на засадах втілення у життя прав нації на національне самовизначення. Він закликав активно діяти на інтелектуальній і політичній сцені Європи, а також висловлювався на користь найактивнішої української політики у регіональному та континентальному європейському контексті. Власне, за його переконанням, українське питання як складова майбутнього політичного устрою Європи могло вирішуватися лише через полагодження українських національних прагнень із подібними ж устремліннями східноєвропейських народів. При цьому він враховував необхідність утворення сприятливого зовнішньополітичного оточення для майбутньої вільної України: “Українські думки про волю свого люду можуть здійснитися тільки при волі всього Сходу Європи од Австрії до Сибіру. …метою розумної української праці має бути не саме тільки українство, а й спільна праця всіх людей, від Сербів і Чехів до Московин, праця до Восточно-Європейського народоправства”.

Він зробив вагомий внесок у визначення напрямів, засобів і пріоритетів зовнішньополітичної діяльності українського руху з перспективою переростання цієї активності у політику автономної України. На думку М. Драгоманова, українські землі мають об’єднатися у єдиному політичному організмі. Найбільших шансів домогтися успіхів у виконанні такого завдання має майбутня Російська федеративна демократична республіка. У “Переднім слові до Громади” він чітко наголошував, що саме з допомогою Росії українці мають найбільше шансів об’єднати власні національні території.

М. Драгоманов одним із перших доклав значних зусиль до визначення важливої складової будь-якої національної свідомості – геополітичної ідентичності, тобто визначення свого місця серед інших націй і держав, формулювання зовнішньополітичних пріоритетів національної політики як у регіональному, так і в загальноєвропейському вимірі, уявлень про головні цінності взаємодії та діалогу з представниками європейської та світової спільноти. Особливу увагу привертають його осмислення досі актуальних питань про цивілізаційну і політичну систему координат ствердження і розвитку українців, про їх національну, а отже, й геополітичну ідентичність. Передусім М. Драгоманов намагався визначити ту систему геополітичних, цивілізаційних координат, в якій перебувала Україна.

Так, у М. Драгоманова в второй половине ХІХ ст., в р. «Чудацькі думки про українську національну справу» обосновывается необходимость создания автономии Украины в составе России, разделенной на 23 области. Земли казачьи и средние территории Украины при этом включались в Киевскую, Одесскую (с Крымом), Харьковскую (с Курщиною и Воронежчиною) областями, а отдельные уезды – к Белорусской и Польской. Анализируя «украинский сепаратизм», он обосновывает позицию об отсутствии политической силы и грунта для государственного отрыва от России. Г. Драгоманов признавал, что «для того, чтобы все писались под именем Украина, надо, чтобы Украина заслужила впереди свой чин»…тогда уже везде наша общая Родина самая себя назовет Украиной…«Маленькая Россия», «Малоросія более по чину нам теперь, ведь народ на Волыни не знает, что он украинский (крестьянин на вопрос «кто он есть» отвечает – «православный»)». Итак, М. Драгоманов связывает проблему определения государственной территории и ее символических признаков, в том числе и границ, лишь с появлением «нового идейного украинства», если национальность становится не политической идеей, а историческим явлением. Именно в процессе исторического развития народа, нация становится способом его самоопределения…национальный вопрос невозможно решить политическими средствами. Есть ли народ отдельным национальным образованием рядом с другими, может решить лишь его собственная воля. А для «нового украинства» «нет ничего русского, которое бы было нам чужое, если только оно человеческое». Вообще Малороссия призвана сыграть значительную роль в будущем России – она за своим положением, этнографией и историей есть переходным звеном от России к юго-восточной Европе. Итак, пограничное расположение Украины в этом контексте состоит в посредничестве между Россией и Европой, в восстановлении старинной ориентации Украины на Европу.

Фундатором української геополітики вважається, відомий географ, академік АН України, професор С. Рудницький. У своїй книжці “Україна та українці” він висловлює надзвичайно важливу геополітичну ідею: геополітичне значення України полягає у її положенні на Чорному морі й у безпосередньому сусідстві з Близьким та Середнім Сходом. С. Рудницький продовжує розробку геополітичного коду України, над якою працювали М. Драгоманов і М. Грушевський. У цьому коді Чорне море розглядається як головний комунікаційний центр, до якого приводять меридіональні річкові та інші шляхи України. Геополітична і геоекономічна вісь Північ-Південь (чорноморська межа) явилася головною засадою для розквіту Київської Русі.

В своєму дослідженні С. Рудницький дійшов до висновку, що на заході Росії й на півдні Східної Європи, значною мірою на місці України, але на значно більшому просторі, на якому мешкають переважно українці, існує особлива територія. Вона являє собою “географічну єдність, самостійну та відокремлену від сусідніх земель: Молдови, Угорщини, Польщі, Білорусії, Московщини”, на півдні простягається до Чорного моря, Карпат та Кавказу, на півночі – до Полісся.

С. Рудницький вважав, що така територія відрізняється від сусідніх земель своїми природними умовами, проте не має гарних природних кордонів з заходу, півночі та північного сходу. Він виділяв географічне положення України на кордонах расових, культурних, політико-державних кіл на протязі всієї історії. Україна, підкреслював С. Рудницький, – це місце, де зустрічаються між собою раси, культурні кола, народи. Вона – одна з найбільш важливих ключових точок на головних шляхах світових зв’язків, що повертаються після довготривалої перерви на попередній напрямок. Вирішальним він вважав і українське місцерозташування на шляхах політичної експансії великих держав, особливо Росії. Своє дослідження С. Рудницький закінчує словами Бісмарка: “внаслідок багатств України Росія стала тим, чим вона є. Могутність Росії може бути підірвана відділенням від неї України”. Цей вислів не втратив своєї актуальності і в сучасних умовах.

Отже, як зазначалось вище, визначальним у політико-географічному положенні України С. Рудницький вважав її відношення до головних шляхів світової торгівлі і шляхів політичної експансії великих держав. Для української держави важливе не лише сусідське чи регіональне, але й у сучасних умовах – глобальне геополітичне положення. Зокрема, для сусідського положення – це межування з Польщею і Росією, для регіонального – знаходження України на південному сході Європи, для глобального положення – поблизу антропологічного центру світу – порубіжжя Європи, Азії та Африки.

Для С. Рудницького у геополітичному положенні України особливо важливим стає “близькосхідний аспект” (“Україна являє собою одну з найважливіших точок цілого Близького Сходу”), положення на півночі чорноморського узбережжя, чим визначається найкоротший шлях для експансії великих держав Європи в одних випадках на Балкани, в інших – на Закавказзя, Персію (Іран), Месопотамію, Азію.

“Геополітичне положення, - пише С. Рудницький, - поклало Україну на найдальший південний схід Європи у безпосереднє сусідство зі степами й пустинями Середньої й посереднє (Кавказ, Чорне море) – з Передньою Азією”. У зв’язку з цим політико-географічне положення України визначається як окраїнне з усіма наслідками, які з цього випливають.

Вчений доходить до такого геополітичного висновку, що формування та розвиток самостійної України рятує від імперіалістичної експансії північної наддержави низку незалежних країн на стику Європи, Азії та Африки, стає фактором стратегічної стабілізації у міжконтинентальному масштабі. “Навіть, - вважає С. Рудницький, - утворення Російської федеративної держави, або ще краще – Східноєвропейської спілки держав було б для світового миру багато вигідніше, як будування російської одноцільної держави”.

С. Рудницький вважав, що противагою російського імперіалізму, має стати створення так званої “Балтійсько-понтійської федерації” у складі Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусії та України. Така федерація має будуватися на двох підвалинах. По – перше, мається на увазі єдність регіону розташування держав – Східна Європа. По – друге, всі ці держави об’єднує спільна мета – прагнення цих країн, як колишніх окраїн Росії, до незалежності. З цієї федерації виключалися і Польща, і Росія. На думку С. Рудницького, це пов’язано з тим, що в Росії панувала деспотична форма влади, а Польща за своїм укладом належала до Середньої Європи. Отже, федерація має стати бар’єром проти російського експансіонізму у Серединній і навіть Західній Європі.

Для нашого часу важливе значення мають міркування С. Рудницького про взаємне геополітичне розташування України і Румунії. Цій проблемі вчений приділив особливу увагу. Він наголошує, що “східна і північна межа (межа з Україною) Румунії може при розумній політиці стати саме найкращою для неї опорою й охороною тилу… Добре сусідство чи навіть союз на Сході – це для Румунії справа найбільшої ваги”.

Не обминув С. Рудницький і аналіз політико-географічного відношення до України її посередніх сусідів та навіть Сполучених Штатів Америки й Канади. Таким чином, було вперше обґрунтовано глобальне геополітичне бачення “української справи”, прагнення українського народу до державної самостійності. Вільна, незалежна і демократична Україна – це не лише внутрішня справа українського народу, але й суттєва умова світового порядку і безпеки народів, прогресу людської цивілізації.

С.Л. Рудницький (1877-1937) в работе «Почему мы хотим самостоятельной Украины» (1916 г.) выходил из необходимости воспроизведения украинской историко-политической традиции, поэтому считал, что к чужому опыту следует относиться с осторожностью, даже если это опыт передовых стран. Рудницький, которого сегодня признают одним из основателей украинской национальной теории отмечал, что «Украина существует как отдельный давний украинский народ с историей, культурой, языком, территорией... И трудно москалю или поляку понять украинца не потому, что их языки разные, а потому, что души их народов отличные».

С. Рудницький видел Украину федерацией автономных украинских земель, самостоятельной «крестьянским» государством. Крестьянство, как скелет народа, сохраняет культурно-историческую наследственность и защищает Украину от украинской интеллигенции, которая явл-ся причиной отсутствия государственности вследствие неспособности ассимилировать культурные влияния других народов. Всяческая комбинация с чужими народами приводит к выступлениям интеллигенции «за право человека и защита всех прав», что всегда означает выступление в защиту универсализма и «приносит злейших врагов всего, что украинское». «...Объединение человечества в одну общину с природописною конечностью не может никогда состояться вне целесообразном развитии новейшего («здорового») национализма». Так, Рудницький считал возможной независимость Украины при условии установления политических границ, четко совпадающих с границами этно-культурными–«естественными». Либеральные принципы, которые окрепли в государствах Западной Европы, которыми обосновывались установления условных политико-правовых границ, он признавал такими, что «являются препятствием естественному развитию», ведут к нивеляцции различий между народами. Т.о. обосновывалась «крестьянская экспансия» - право на возврат этнических земель.

На початку ХХ століття у громадсько-політичній думці визначаються загальні геополітичні вектори розвитку України, чинне місце серед яких займає Слов’янофільська орієнтація, яка була започаткована Кирило-Мефодіївським товариством, члени якого вважали, що кожен слов’янський народ має утворити власну демократичну республіку й об’єднатися у федерацію зі спільним парламентом у Києві. Прихильником такої геополітичної концепції, є відомий український історик, політичний діяч, перший Президент України М.С. Грушевський.

Головне місце у геополітичній концепції, розробленій вченим, займала проблема автономії України у складі Російської республіки. У своїй роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть?” він зазначає – “українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави була утворена одна область, одна національна територія”. Він так характеризує значення автономії для майбутньої української держави: “Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, “незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави — се наше старе гасло, підняте ще у 1840-х роках найкращими синами України... воно від того часу не перестає бути провідним мотивом української політичної думки, організаційної роботи, культурної і громадської праці”.

Закликаючи до побудови автономії України у складі Російської федеративної республіки, М. Грушевський чітко змальовує, якою саме повинна бути ця автономія, тобто виділяв ті основні риси (або принципи), на яких ця автономія мала бути побудована. Тобто автономія, за M. Грушевським, це “право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю”.

Найбільш доцільною він вважав для України широку національно-територіальну автономію, тому що саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок зору: “з погляду національного, дуже важно, що як усі українські землі будуть зібрані в одну територію, само собою українці будуть хазяєвами у себе”; економічна вигода в тому, щоб “природні багатства української землі й людська сила... вживалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного”; з культурового погляду ясно, “що при орудуванні краєм і його засобами українською автономією дійдуть своєї правди пребагаті і цінні зв’язки культури, науки і мистецтва багато обдарованого нашого народу”.

М. Грушевський вважає, що Україна повинна мати не просто широку територіальну автономію, а й має входити до федеративної держави, тобто федеративної, демократичної російської республіки. Тому що, яку б широку політичну автономію своєї національної території Україна не мала, але коли Російська держава, з якою вона зв’язана, залишиться державою централізованою, то хоч би автономія України була забезпечена формально, реально вона здійснена не буде. “...Становище України буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв’язаними федеративним зв’язком”.

Російська федерація повинна бути республікою, причому республікою демократичною, устрій якої “має бути опертий на рівності всіх горожан”.

Коли стало зрозуміло, що ніякої автономії Росія не допустить, погляди самого М. Грушевського на відносини з Росією змінились. Так, він пише в квітні 1918 року: “...перше, що я вважаю пережитим і віджитим... се наша орієнтація на Московщину, на Росію”. Тому М. Грушевський вважає, що потрібно будувати вже не просто автономію в складі Російської республіки, а Україну Велику, “велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями”. М. Грушевський зрозумів, що в складі Росії про таку вільну Україну годі й думати і тому закликав до побудови самостійної держави.

М. Грушевский в р. «Начала гражданства» (1921 г.) утверждал, что гражданственость тождественна патриотизму, поэтому добившись автономии в составе России, народ украинский будет по своей воле править на Украине, как когда-то было во времена Киевской Руси. В работе «На пороге новой Украины. Предположение и мечты» М. Грушевский предлагает отмену ориентации на Россию, называет эту ориентацию «отжитой», указывает на глубокую антитезу украинского и русского народов, близких по крови, но отличных духом, обосновывается, что расположение Украины обуславливает ее прозападную ориентацию».

Відомий український історик, публіцист та політичний діяч В. Липинський наприкінці 1926 року видав книгу “Листи до братів – хліборобів”, деякі моменти якої не втратили своєї актуальності й сьогодні. Зокрема, В. Липинський зазначав, що “політичний союз з Білорусією та Великорусією є категоричним імперативом закордонної політики нашої майбутньої держави”. Особливо підкреслювалось, що мова йде саме про союз, а не федерацію – тільки активною політикою у справах “Російського Сходу” Україна здатна забезпечити собі завойоване її внутрішніми силами незалежне існування, бо пасивні дії неминуче призведуть до нового завоювання України більш активними націями. В. Липинський пропонував три можливих сценарії такої активної політики: 1) як авангард демократичного Заходу в руйнуванні Російського Сходу; 2) як авангард охлократичного Сходу в руйнуванні Заходу; 3) як авангард в органічному відроджені Російського Сходу, в його обороні як перед західною демократією, так і перед азіатською охлократією. Перша політика вже монополізована Польщею, друга – монополізована Москвою, отже, став на перший або другий шлях розвитку України опиниться під впливом Польщі або Москви. Тільки третій варіант розвитку є нашим традиційним національним шляхом. Навіть у справах, так званих, міжнародних комбінацій Україна зможе обернути їх собі на користь лише тоді, коли вона в питаннях “Російського Сходу” стане фактором позитивним, коли відродження трьох Русей (у якому вона здатна зайняти перше місце) зміцнить їх спільну союзну силу.

Не можна не визнати того, що три варіанти зовнішньої політики, окресленої понад 70 років тому, залишаються досить актуальними і в сучасних умовах. Проте треба зазначити, що Україна сьогодні не має активної стратегії ні по одному з запропонованих варіантів. В. Липинський виходив з трьох принципових передумов української зовнішньої політики: 1) Україна буде мати завойовану її внутрішніми силами державу, незалежність якої ніхто не буде ставити під сумнів; 2) Росія, звільниться від візантійсько-ординських засад своєї державності; 3) в процесі відродження трьох Русей Україна завдяки своїм історичним традиціям буде відігравати провідну роль. Але ні один з варіантів на сьогодні не був реалізованим.

В. Липинський отстаивал консервативное направление политической мысли. В работе «Письма к братьям-земледельцам» он указывает, что главная проблема Украины не «поневоленість», а «негосударственность» – «мы не умеем самые у себя хотенье собственного государства развить – так носит название наша болезнь». Эта болезнь «не травматического, а внутреннего происхождения» – это привычка к «политическому безделью под опекой московского или варшавского жандарма».

Среди статических причин «негосударственности» основное место занимает географическое положение Украины: 1. на перепурье между Азией и Европой; 2. на неустановившемся пограниччье двух разных культур: Византийской и Римской; 3. без защищенных природой границ. По В. Липинскому, географическое положение Украины – наиболее плохое в Европе – «даже Московщина... защищена лесами, горами и болотами и никогда «не була «битим степовим шляхом». «Мы же границу между Востоком и Западом имеем в географически неопределенном состоянии на своей земле, и по нашему живому телу происходит все время передвижения этой подвижной границы то восточнее, то на Запад». Следствием постоянных вивисекций выработалось у нас значительные культурные ріжниці между одиночными нашими краями... настолько большие, что попытки механического объединения Украины при помощи соборных деклараций лишь подчеркивают и ухудшают недоверие…».

Выход В. Липинський видел в объединении двух сил – «Всенациональной власти и широчайших автономий одиночных украинских краев» (лишь при монархическом правлении), тогда как «полицейская украинизация» и «попытки культурной централизации» приведут к национальной катастрофе.

Гетман П. Скоропадский, советником которого продолжительное время был В. Липинський, указывал: «Признавая две параллельных культуры…я стремился относиться до обоих лагерей целиком беспристрастно и объективно. Я верю, что лишь такая Украина жизнеспособная, что она наиболее отвечает духовые народа... При свободном развитии русской и украинской культур мы можем розквітнути... если же... власть будет стремиться нивелировать соціокультурні полюса, то тем менее будет шансов на успешное становление украинской государственности».

Чільне місце у геополітичній думці займає чорноморський вектор. Прихильниками Чорноморсько-Адріатичної федерації були відомі українські політичні діячі С. Томашівський та С. Шелухін. Так С. Шелухін підкреслював, що в Україні існують історико – правові підстави для формування власної республіканської держави. Вчений особливу увагу звертав на те, що Україна може об’єднатися у федерацію з чехами, словенцями, сербами, словаками та хорватами. З цією федерацією С. Шелухін виключав Росію, вважаючи, що різниця між Росією та Україною склалась внаслідок асиміляції великорусів з фінами та монголами, а українців з кельтами.

Надчорноморське положення України послужило для деяких вчених основою обґрунтування “Чорноморської доктрини”. Зокрема, це висвітлено у працях Ю. Липи та Л. Бочковського. “Чорноморська доктрина” базується на ідеї “чорноморського простору” до складу якого входить багато країн Причорномор’я, та визначальній ролі України серед них. “Чорноморський простір – це таке реальне геополітичне поняття, як Балтійський, як Східно- або Західносередземноморські простори. Окреслюють його сточища рік і морські узбережжя, як лучбовий зв’язок, культурні й історично політичні традиції, як духовний зв’язок… Чорноморський простір становить географічну цілість, має свій геополітичний зміст, свою етнічну спільноту та власні вироблені торговельні, культурні й державні традиції, що зодноріднили психіку чорноморського населення. Проблема полягає у тому, щоб у цій геополітичній і культурній спільності в сучасній текучості міжнародних відносин знайти волю до єдності та динаміки.

Мова йде про те, щоб якась сила піднесла ініціативу і відтворила волю цілого Простору до власного буття як політичної спільноти. Хоч вже в певній мірі призначений самим Провидінням і історією до впровадження цієї волі в життя, хто може бути носієм Чорноморської доктрини над Чорним Морем і в цілому світі? – Україна, воля її народу й вага її краю”. Особлива роль відводилася Криму. Хто володіє Кримом, підкреслює Ю. Липа, той володіє Чорним морем. Україна може стати могутньою державою, якщо зуміє вести чесну і доброзичливу політику відносно свого традиційного союзника – Білорусії. Її основними союзниками повинні стати Туреччина, країни Кавказу і Закавказзя, Болгарія. Майбутнє України може бути перспективним тільки у союзі з Болгарією і Туреччиною – причорноморськими країнами, які у прагненні до національної консолідації близькі до устремлінь України. Ю. Липа схилявся до Чорноморсько-балтійської федерації, до складу якої входили Польща, Литва, Білорусь та Україна.

Другой известный представитель национально-государственного течения украинской политической мысли Ю. Липа (1900-1943 гг.) пошел дальше, утверждая, что «моральной обязанностью единицы есть служение расе». Понятие «расы» в Ю. Липы базируется не на антропологической общности, а на психологии. Ведь государство – это «расовый союз» украинского народа.

Ю. Липа старался определить назначение Украины в формировании и возглавлении четвертой большой расы в Европе – Понтийськой, украинской расы (первые три – англосаксонская, римская, германская). Украинская раса – через ее высокую нравственность и гуманность в отношении к соседям – может овладеть пространством между Балтикой, Уралом, Кавказом и Черным морем. Создание такого пространства сделает возможное свободное развитие и поступь любая, маленькой или большой – и это есть цивилизационная миссия Украины.

Затем, будущую роль Украины он связывает с изменениями на европейской карте:

потеря Россией Украины, Кавказа и возрождение Казанской государства.

Союз черноморских государств, а именно: украинцев с кавказцами, сделает возможный всесторонний контроль над Черным морем как «внутренним морем» Большого Пространства, овладение которым сделает возможным возникновение «своеобразного типа солидаристического капитализма»…

Определено политико-географическое значение Крыма: “... без владения которым уже не могущество, а самостоятельность Украинского государства будет проблематичным”. Еще раньше, в работы «Розподіл России», Ю. Липа очертит берега Черного моря от Дуная к Кавказу как «естественные границы» Украины. Также Ю. Липа укажет, что экспансия Черноморских народов через Иран, украинцев через Закавказье и Северный Иран вплоть до волн Персидского залива – «является путем к большому будущему».

При общему его негативизме, оценке россиян как народа полукочевого, предрасположенного к безмотивной экспансии в мире в целом, Ю Липа не считает ментальность великороссов главным основанием русского империализма. Наоборот, “... масса московинов... обессилена... нивилирующим антимосковским способом правления “беспочвенной элиты Петербурга”, оторванной “вообще от какой-то расовой или национальной идеи.” “Чисто московский традиционный национализм... был лишенным веры... был властью, которая создала военно-административное понятие Россия, а не национально-индивидуальное – Московия.”

Рассматривая психологический портрет украинской нации, Липа доказывает, что украинцы всегда выступают в группе, украинец склонен к общественным организациям, основанным на взаимном согласии и достоинстве их членов, а – русская семья-орда основана на тираническом нивелировании личности властью “большака”-отца.

Но западноевропейский тип самоорганизаци общества Липа считает так же неприемлемым для украинцев, как и росийсько-азиатский, критикуя его за чрезмерную стардантизацию, унификацию и невозможность раскрытия человеческого потенциала в таком объединении.

Черноморский регион определенный как отдельный элемент административного деления и уклада Украины еще в работах декабриста Никиты Муравйова. Создавая «проект конституции», он видел Россию в виде федерации, которая должна была состоять из 13 держал и двух областей, а вся территория украинских земель должна была составлять два государства – Украинскую (центр – г. Харьков) и Черноморскую (центр – г. Киев). Возвращаясь к вопросу адмінустрою в другом варианте конституции, М. Муравйов изменяет предшествующий план и выделяет еще Бузько государство (центр – г. Киев), а Черноморской определяет другую столицу – г. Одессу.