Поширення реформаційних течій в українських землях Речі Посполитої в ХVI - ХVII ст.

Однією з головних подій європейської історії XVI ст. була Реформація - суспільно-релігійний рух, який став важливим фактором розвитку в Європі філософської думки та освіти. Реформатори виступали проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя, за зменшення впливу церкви і духовенства. Унаслідок Реформації виник протестантизм - третій напрямок у християнській релігії (після католицизму і православ'я). В Україні найбільше поширилися такі протестантські напрями, як кальвінізм та соцініанство.

У другій половині XVI - першій половині XVII ст. Реформація набула значного поширення й на території Речі Посполитої, до складу якої входили українські землі. Реформація настільки сильно захопила Річ Посполиту, що в ній стала ширитись навіть ідея створення народної церкви, незалежної від Риму. В XVI ст. це було важливе питання, яке захоплювало не тільки церковних діячів, але й політиків. Навіть двірські кола за короля Сігізмунда-Авґуста носилися з планами зміцнення королівської влади через заведення євангельської віри, сконфіскування церковних маєтків, усунення впливів папської курії і єпископів. Наприклад, «Ян Тарнавський, великий гетьман коронний, також обстоював цю ідею» [26, 99].

Однією з головних причин швидкого поширення реформаційних ідей в Україні, було переслідування реформаторів в інших державах, яке виклика­ло їхню еміграцію до Речі Посполитої, «де був відносно висо­кий рівень віротерпимості, що давало їм змогу без перешкод проповідувати свої ідеї» [14, 340]. Про глибоке поширення реформаційного руху серед українського народу писали І. Малишевський, О. Левицький, М. Драгоманов та ін., які доводили значне поширення цього руху. [25, 109]

Активно поширювали реформаційні погляди в Речі По­сполитій місцеві жителі, які, навчаючись у західноєвропей­ських університетах, проживаючи в середовищі протестантів, захопилися ідеями Реформації. Наприклад, С.Оріховський, Мартин з Журавиці, П.Русин, Ю.Дрогобич, С. Кльонович та ін. [4, 71] Пока­зовою постаттю в цьому плані є видатний письменник XVI ст. Стефан Оріховський, польський шлях­тич українського походження, який в молоді роки здобув ґрун­товну освіту в головному осередку лютеранської Реформації - у Віттенберзькому університеті. Ним опікувалися Лютер та Меланхтон. Це не могло не вплинути на формування по­глядів Оріховського. Проте він своєрідно сприйняв Рефор­мацію: вона в нього вийшла "полонізованою" та "українізо­ваною". І в творчості, і в діяльності Оріховського досить хи­мерно поєднувалися протестантські, католицькі й православні елементи. [14, 341] Оріховського можна розглядати, як дзеркало реформаційного руху в Україні. Притаманне цьому філософу - публіцисту хитання між протестантами, католиками та православними і водночас намагання якось поєднати ці на­прями, так чи інакше притаманні й більшості українських реформаторів.

В тогочасних письменників, не тільки католицьких та уніятських, але й православних, є багато відгуків про великі успіхи протестантизму. Про це маємо досить виразні свідоцтва таких осіб, як А. Курбський та І.Вишенський, що скаржаться на поширення протестантизму, та реальні наслідки цих впливів - переклади Св. Письма на народні мови. В одному із листів князь Курбський «оповідає про волинського українського пана Чаплича, що він прийняв до себе московських еміґрантів- «єретиків», що в 70-х роках XVI ст. жили на Волині, як от Феодосій Косий, Васіан, Гнат, Хома та інші, та які значно допомагали поширенню реформаційних ідей [26, 109]. «Чаплич перейнявсь їх ідеями й не упускав нагоди завести в шляхетській компанії розмову на тему догматів і моралі» [9, 54] та пропагувати протестантські вчення.

Вишенський на початку XVII ст. скаржився: «Поеретичели вси обитальници Малой Росии... Ов бо зоветься папежник, ов зась ныне з Евангелия вылез - евангелиста, ов зась нововыкрещеный (цебто соцініанин), ов зась суботник» [1, 109]. Як людина консервативних поглядів Вишенський, звичайно, трохи згустив фарби, але загальний настрій передав вірно. Тим більше, що в Україні крім традиційних загальноєвропейських течій, реформаційні тенденції спостерігаємо в діяльності православних братств та багатьох видатних церковних і культурних діячів. Знаємо, наприклад, що навіть митрополита Онисифора Дівочку голосно обвинувачували в схильності до протестантизму [19, 56].

Про велике поширення реформації в Україні свідчить Драгоманов у своїх історичних працях, висовуючи цей факт як важливий прояв зв’язків українського життя з західним. «...наші люди здавна мусіли знатись з людьми усякої віри... лютерами, кальвинами, соцініанами і т. и., котрими кишіло русько-польське королівство в XVI - XVII ст., до котрих приставали й пани й міщане, - тільки ще в XVI - XVII ст. наша Україна була найближче, ніж коли-небудь, до тих думок, які помогли в Європі перемінити папські церковні порядки на громадські». Як одну з причин, «через що реформа православної церкви не була завершена, як західна реформація», він вважає унію, - вона привела до того, що «братчики пристали до тих архиєреїв, котрі зістались з грецьким «благочестієм». Інших причин не викриває, тільки констатує, що «діло не дійшло до того, щоб у нас залишились цілком громадські церкви, як там, де подібний же рух серед громад міщанських довів до кальвінства, індепендентства і т. д.» [1]

Найбільшого поширення в українських землях підконтрольних Речі Посполитій набули такі протестантські течії: кальвіністи, унітаріани та соцініани, чеські брати, анабаптисти та лютерани. Найпоширенішим серед них був кальвінізм. Хоча потрібно відмітити, що деякі моменти кальвіністської церковної організації та догматики в умовах Речі Посполитої відрізнялись від класичного кальвінізму.

Важливою причиною швидкого поширення кальвінізму був устрій каль­віністської організації, який надавав ве­ликі права релігійній громаді, котра обирала (до того ж на обмежений термін) свого пастора та його помічників-пресвітерів. На відміну від лютеранства, яке ставило церкву в сильну залежність від державного керів­ництва, кальвінізм зберігав стосовно держави відносну не­залежність. Тому у Речі Посполитій «кальвінізм давав змогу шляхтичам зайняти пануюче місце в релігій­них громадах і тим самим зміцнити своє становище» [14, 342]. Кальвіністська ідеологія, зазнавши певної трансформації, дістала широку підтримку в шляхетському середовищі, набувши серед неї найбільшого поширення- до нього пристали всі видатні роди литовські, білоруські та українські.

Найвпливовішими кальвіністами були князі Радзівіли, які міцно підтримували кальвінізм в Речі Посполитій. В 1553 р. стає кальвіністом князь Микола Радзівілл Чорний (1515 - 1565), двоюрідний брат жінки короля Сигізмунда. Він був найбагатшим литовським магнатом, воєводою Віленським та канцлером Князівства Литовського. Іншим відомим кальвіністом був його двоюрідний брат- князь Микола Радзівілл Рудий, коронний гетьман Великого Князівства. Також кальвіністами та покрови­телями цього віровизнання були «шляхетські родини магнатів: Ходкевичі, Вишневецькі, Фірлеї, Сапіги, Ласоцькі, Морштини, Воловичі, Гойські, а також Абрамовичі, Войни, Глебовичі, Горські, Потоцькі, Пронські, Стадницькі, Ходкевичі, Язловецькі та інші» [27, 385]. Навіть представники ка­толицького духовенства, що діяли в Україні, виявили інтерес до кальвінізму. Наприклад, «кальвіністом став київський католицький єпископ Микола Пац» [21, 110].

Маґнати Речі Посполитої стаючи протестантами, брали їхні громади під свою опіку, за їх прикладом йшла шляхта, а шляхтичі переходячи в протестантизм, заохочували до цього своїх підданих, і часто надавали церкви в своїх маєтках для проведення протестантських богослужінь. І скоро українські землі Галичини, Волині, Поділля та Київщини, вкрились доволі значною сіткою євангельських громад різних конфесій. [9, 50; 10, 209]. Наприклад є відомості ніби в «Новгородськім воєводстві з 600 шляхетських родин, крім 16, усі інші перейшли в кальвінізм» [26, 108]. Дійшло до того, що «за королювання Сигізмунда Августа дійсно панівною вірою став кальвінізм» [26, 91].

В історичних джере­лах діяльність кальвіністів в Україні має часто фрагментарний характер, тому важко встановити точну кількість кальвіністських громад. Так, М. Грушевський налічує в різні часи більше сотні протестантських осередків, значна частина яких була кальві­ністською [10, 625]. Особливо сильні позиції кальвіністи мали в Белзькому воєводстві, на Холмщині, а також у Перемишлянській землі.. Тут частка шляхтичів, що прийняли кальвіністське віровизнання, сягала 25-50 відсотків. Фактично це були найбільш кальвінізовані регіони Речі Посполитої [20, 98].

Відчутним був вплив кальвіністських реформаторів на Поділлі. Тут вони знайшли підтримку з боку таких маг­натських родин, як Сенявські та Язловецькі. Кальвінізм знайшов також по­ширення на Волині, де помітним кальвіністським осередком було Берестечко. Тут їхня громада виник­ла у кінці XVI ст. завдяки допомозі князя Олександра Пронського. Поширеним був також на Підляшші та Київщині. Але на Київщині та Волині, серед протестантів переважали не кальвіністи, а унітарії, які самі себе називали братами, або просто християнами [14, 345].

Діяльність унітаріїв (антитринітаріїв, социніан), є яскравою сторінкою в реформаційному русі на українських землях, оскільки ця течія сформувалася та розвинулася саме в Речі Посполитій. До середини XVII ст. українські й білоруські землі залишалися основною базою руху унітаріїв. Можна твердити, що уніта­ризм став продуктом релігійно-культурного розвитку не стільки західноєвропейських народів, скільки продуктом духовних шукань на­родів Центрально- Східної Європи. Це змушує нас уважніше по­ставитися до релігійного вчення унітаріїв, оскільки воно в значній мірі мало українське коріння.

В релігієзнавчій літературі існує плутанина в ідентифікації цього руху. Часто одні й ті ж громади або діячі в одних джерелах названі унітаріанами, а в інших соцініанами. Це відбулося із-за змішання понять – унітарії, антитрінітарії та соцініани. Терміни «унітарії» та «антитрінітарії» є ідентичними поняттями, а соцініани є окремим, найбільш організованим напрямком в цьому різноманітному русі.

Антитринітаризм виступав однією з най­більш прийнятних форм протестантизму для українського населення, яке в другій пол. XVI - першій пол. XVII ст. було все ще тісно пов'язане з правосла­в'ям. Це пояснюється особливостями унітаризму, який у зазначений період ще не пере­творився на конфесію з канонізованою догматикою і культом, а наприкінці XVI ст. серед представників цього руху навіть утвердилася думка, що не так важливо, які догмати і ритуали християн будь-хто визнає істинними, головне, щоб він дотримувався біблійної моралі. Тому серед прихильників унітаризму могли бути люди, котрі дотримувалися поглядів згаданих реформаторів, але ще не порвали з като­лицизмом, православ'ям чи якоюсь іншою конфесією. До таких належав князь К.Острозький [14, 351]. - покровитель православ'я в Речі Посполитій. А відкрито сповідували унітаріанство- «маґнат Ян Кішка, староста Жмудський, Чапличі, Гойські, Немиричі, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі та ін., втікачі з Москви- Косой, Васіян»[27, 385].

Антитрінітарії або «брати», як вони самі себе називали, не були централізованою конфесією з чіткою структурою та канонізованою догматикою і культом. До цього руху відносили всіх, хто так чи інакше, відрізнявся від церков з чітко вираженою організацією та догматами. А з метою дискредитації цього руху, йому часто приписували погляди, яких притримувалась лише частина із них. Противники нази­вали їх аріанами, тим самим вказуючи, ніби вони є продов­жувачі єресі Арія -, котрий жив у IV ст. н.е. й заперечував догмат Трійці. Їх також звинувачували в тому, що вони навчали, що існує тільки один Бог, а Христос по своїй природі був звичайною людиною, а також в інших відступництвах: відкидання першорідного гріха й спокутної жертви Христа[14, 346].

Про різноманіття поглядів унітаріїв, свідчив історик Реформації Андрій Любенецький (1550-1623): «Були ж деякі, в Литві, Білій Русі, Підляшшю, Волині та Україні, котрі в Ісуса Христа не вірили. Більше того, одні з них закон з Євангелієм перемішали, інші закон над Євангелієм поста­вили...» [14, 346]. Отже, частина з них визнавала незмінність Божого Закону Десяти Заповідей.

Наприклад, соцініани відрізнялись від інших унітаріїв тим, що «науки кальвінської про попереднє призначення вони не визнавали; відкидали священне передання, пошану святих та образів, а також і всі таїнства; хрещення робили тільки над дорослими; визнавали суботу, виступали проти війни й смертної кари, не вірили в силу молитви за померлих, та ін.» [26, 92].

Значна частина унітаріїв були прихильниками хрещення шляхом повного занурення в воду, яке символізу­вало розрив з минулим і початок нового життя. При цьо­му хрещення розглядалося як свідомий акт, а здійснення його вважалося можливим лише після досягнення повноліття, коли сама людина могла визначити своє ставлення до релігії. Зазначена особливість частини антитринітаріїв дала привід против­никам цієї течії називати її послідовників новохрещенцями, перехрещенцями, та ін [14, 345].

Соцініанський напрямок в унітаріанському русі був пов’язаний з Фаусто Соціном (1539-1604), - італійським емігрантом, котрий прибув у Річ Посполиту в 1579 р. і став тут активним діячем руху унітаріїв, створивши з їх частини окрему організацію, яку й назвали соцініанством, яке кількісно переважало інші течії унітаріанства на Волині, Поліссі, Галичині, Поділлі та Київщині [26, 108].

На відміну від інших унітаріїв Ф.Социн не висував на перший план соціально-політичні проблеми, бо не вважав їх важливими для "спа­сіння". На перше місце у своєму вченні він висунув релігій­но-філософські та етичні погляди, які виклав у "Теологічних лекціях" (1592) [14, 348]. У 80-90-х роках погля­ди Ф.Социна значно поширилися в середовищі уні­таріїв, оскільки позитивне ви­рішення ним питання про участь у війні імпонувало українським шляхтичам- унітаріям, котрі змушені бу­ли часто воювати. «Аріанська шляхта Київського і Волинського воєводств,- писав Я.Тазбір,- з радістю прийняла заяву Социна, що боротьба на за­хист вітчизни не належить до самих тяжких гріхів» [14, 348].

«Соцініанство міцно підтримували українські шляхетські роди- Чапличі, Гойські, Сенюти, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі, й багато ін. А оборонці православ'я, наприклад К. Острозький, досить дружньо ставились до них і підтримували з ними тісні зв'язки» [26, 108]. Деякі впливові кальвіністи пізніше перейшли до соцініанства, як, наприклад, Будний, Чехович, Кришковський та ін. Є відомості, ніби князь Микола Радзівілл Чорний (1515 - 1565) в останніх літах життя свого схилявся до соцініанства [26, 92-94].

Соцініани вели активну пропаганду своїх ідей. Наприклад, одного із покро­вителів социніанства на Волині Ю.Чаплича звинувачували в тому, що він деяких священників православної церкви та своїх підданих «на тую блюзнерскую секту арианскую приводил и привел» [2, 795]. Соцініанство дуже зростало в українських землях з пол. XVI ст., а повний розквіт соцініанства наступив в першій половині XVII ст.- вони мали свої школи й друкарні.

Головним осередком соцініанства була Волинь – де «освітніми центрами соцініанства були: м. Киселин Володимирського повіту, м. Гоща і Ляхівці Острозького повіту та Берестечко Лубенського повіту» [26, 108]. Збереглися також свідчення про існування на Волині социніанських громад «у Бабині, Дожві, Галичанах, Іваничах, Камені-Каширському, Кременці, Милоставі, Одередах, Острозі, Острополі, Сокулі, Рафалівці, Собіщині, Старокостянтинові, Тихомлі, Шпанові, Щенятові» [14, 351].

У 40-х роках XVII ст. чимало прихильників социніанства мешкало в Київському воєводстві, тут серед місцевої шляхти було так багато послідовників цього віровчення, що вони ча­сто складали домінуючу партію на місцевих сеймиках. Є дані про існування социніанських громад у Шершнях, Ушомирі та Черняхові[14, 351]. У деяких районах на Волині й Київщині шляхтичів- унітаріїв було так багато, що вони мали помітний вплив і не боялися репресій державної влади [14, 349].

Отже, з другої чверті XVI ст. Україна стала ареною Реформації — соціально-політичного та релігійного руху, під гаслами якого розгорталися Селянська війна у Німеччині, національно-визвольна боротьба у Нідерландах, Чехії, Угорщині, відбувалися глибокі політичні зміни у Франції, Швейцарії, Швеції, революції в Англії та Нідерландах. Внаслідок Реформації з римо-католицизму вийшла низка церков - лютеранська, кальвіністська, англіканська, анабаптизм, антитринітаризм, що отримали назву протестантських. В наступному підрозділі ми розглянемо філософські концепції та ідеї реформаційних течій Речі Посполитої і особливості вчення протестантських конфесій.