Студопедия — Типи легітимності.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Типи легітимності.

План

Вступ……………………………………………………………………………….3

1.Життя та творчий шлях Макса Вебера………………………………………..4

2. Бачення Макса Вебера на політичну реальність …………………………….8

3.Легітимність та легальність за Вебером …………………………………….10

4.Керівництво державою за Вебером ………………………………………...14

Висновки…………………………………………………………………………16

Список використаних джерел... ……………………………………………….17

 

 

Вступ

Макс Вебер - німецький соціолог, філософ історик кінця 19 - початку 20 століття. Екстраординарний професор в Берліні, професор національної економії у Фрейбурзі та Гейдольберзі.

Щоб мати змогу правильно оцінити ці роботи, слід згадати, що Макс Вебер ще з часу отримання вченого ступеня мав глибоку пошану серед фахівців-науковців. Так, Теодор Момзен завершив відкрите обговорення докторської дисертації Вебера приблизно такими словами: «Коли мені доведеться рушати в остан­ню путь, найлюбіше буде мені сказати: «Сину, ось тобі мій спис, для моєї руки він вже заважкий», нікому іншому, як вельмишановному Максові Веберу». Фридрих Кнап завершив свою доповідь такими словами: дослід­ження, завдяки його способу побудови, багатству думок та результатам, «розбудило в мені враження, яке поділяють наші знавці, що ми маємо починати вчитися із само­го початку». Фридрих Майнеке нарешті, був думки, що Макс Вебер серед науковців свого покоління «чи не єдиний, кого можна беззастережно назвати геніальним».

Макс Вебер мав надзвичайний вплив на політичний розвиток держави і хоча багато з положень що він висунув є й до нашого часу надзвичайно дискутивними все ж його досягення не можна не поважати.

 

1. Життя та творчий шлях Макса Вебера

Макс Вебер, сучасники котрого вірили, що можуть «духовно і душевно» порівнювати масштаб його особистості з універсалізмом Ґьоте, народився 21 квітня 1864 р. в Ерфурті в сім'ї доктора Макса Вебера старшого. Згодом батько став берлінським міським радником та націонал-ліберальним депутатом. Вісімнадцятилітнім Макс почав вивчати у Гайдельберзі право, до якого приєднались історія, національна економіка та філософія. Наступними етапами для нього були Ґьотинґен і Берлін. У Берліні він працював в університеті до 1886 р. на семінарі з земського права та аграрної історії і отримав вчений ступінь 1889 р. на юридичному факультеті за статтю До історії торгових компаній у Середні віки. У 1892 р. він отримав доцентуру на тому ж факультеті за працю «Римська аграрна історія у її значенні для державного та приватного права».

Макс Вебер, зі своїм баченням національної мети, вступає до Загальнонімецького об'єднання. Коли він невдовзі з'ясовує, що представлені в ньому великі землевласники не збираються на догоду національним інтересам відмовлятися від вербування дешевої польської сили, то із Загальнонімецького об'єднання виходить. Після того, як він перебрав на себе виконання обов'язків з керівництва катедрою в Берліні, Вебер, разом із підготовленим дещо пізніше біржовою анкетою, це дослідження припиняє і приймає запрошення на катедру національної економіки у Фрайбурзі (1894).

У Фрайбурзі в особі Г. Рикерта він зустрівся з південнонімецькою школою неокантіанства, боротьбу якої проти історичної школи у науках про право та державу він поділяв.

В період з 1892 по 1897 pp. Вебер займається досить інтенсивною соціально-політичною діяльністю на «євангельсько-соціальному конгресі» та у колі «християнсько-соціально» налаштованих особистостей довкола Фридрнха Наумана. Тут, у колі так званих буржуазних лівих, Вебер представляє недооцінювану позицію «правих», зокрема - принципи національної могутності на противагу ідеалам соціальної справедливості, народного добробуту, людського щастя. Він також став відомим завдяки поглядові, що прагнення соціальної реформи саме по собі призводить до соціального утопізму і люди мають захоплюватися творчою працею більше у якості співносіїв національної могутності та відповідальності, ніж посилюватися у своїй теорії зубожіння та відокремлювати себе від нації як клас.

У 1897 р. Вебер приймає запрошення з Гайдельбергу, і переїздить до цього центру духовного життя того часу, де він працював з такими вченими, як Єлінек, Трьольч та Віндельбанд. Однак вже 1897 р. психічно і фізично виснажений Вебер припиняє свою викладацьку діяльність. Повільне покращання настало лише 1901-1902 pp. Рішення Вебера, незважаючи на повернення працездатності, продовжити життя приватного вченого і відкласти усі службові обов'язки аж ніяк не означає його особистого усамітнення. Так, 1904 р. Вебер був у Америці. Здобутком цієї подорожі був серед іншого вихід у світ твору Сенс «свободи від цінностей» соціальних наук. Цього ж року Вебер разом з В. Зомбартом та Е. Яфе став співвидавцем Архіву соціальної науки та соціальної політики.

Пізніше Вебер брав участь у редагуванні третього видання Підручника-словника з державних наук та підготовці 13-томника Основи соціальної економії, третім томом якого мала бути його власна робота, яка стала головною у його науковій спадщині: Господарство та суспільство.

Рік 1913 представляє собою пік продуктивності Вебера: одну за одною він кладе до шухляди письмового столу соціологію права, систематичну соціологію релігії, заново переписану і доповнену 1920-1921 рр. соціологію господарства, невелику соціологію музики — всі частини Господарства і суспільства, заплановані як праці з Основ соціальної економіки.

Під враженням від захоплення Польщі та німецького вступу на територію Бельгії Вебер під час світової війни змінив свою позицію і виступив проти німецької політики анексії, а з 1917 р. також проти необмеженої війни підводних човнів. Ця позиція виросла з його переконання, що Німеччина могла б зберігати або повернути собі свою історично-світову роль національної наддержави та центру європейського порядку не за допомогою окупаційної політики, але лише за допомогою політики вільного об'єднання. Інакше в центрі Європи утвориться вакуум політики могутності, внаслідок чого незабаром США та Росія ділитимуть світове панування.

3 1917 р. Вебер передбачає військову поразку Німеччини. Його пропозиції зводилися, по суті, до перебудови монархії на парламентську демократію на англійський зразок. Щодо революції, яка за мить привела би програну війну до утвердження республіки, Вебер ще 1917 р. передрікав, шо вона була би вражена національною поразкою, десятьма роками по тому засуджена і обернена назад праворадикальною контрреволюцією. Незважаючи на те, що пристрасне і передбачливе висловлення Вебером власної позиції не здобуло схвалення широкої громадськості, воно було прийняте в авторитетних політичних колах, що дозволило Веберу політично діяти в новій державі на видатному місці. Але партійна еліта Німецької Демократичної партії, створена, по суті, за ініціативою Альфреда Вебера, провалила його провідну кандидатуру на виборах до національного зібрання в окрузі Франкфурт. В його висуванні на депутата райхстагу на шляху практичного політика став на заваді науковець. Вебер був цілком свідомий цього факту, коли після провалу його кандидатури записав: «Політик має йти на компроміси - вчений їх не може покривати».

Він виступав за створення плебісцитарного президента держави, який, як голова виконавчої влади і безпосередня довірена особа, має бути безпосереднім носієм політики держави на противагу прямому авторитетові уряду і монополізованому партійними машинами і професійними політиками парламентові. До того ж на його пропозицію парламент посилив анкетне право. Вебер прагнув тим самим унеможливити повернення неконтрольованого панування чиновників, з якими він палко боровся ще за Вільгельма II. Він орієнтувався також на англо-американську технологію відбору лідерів з «харизмою вождя», пов'язаною з технологією контролю та зміни партійних і державних лідерів у випадку їхньої бездіяльності.

Останнє висловлювання Вебера щодо проблеми політичного лідерства представлено у його публічній доповіді Політика як фах для мюнхенського вільного студентства в революційному 1919 р. Тут Вебер окреслив як свої погляди на сучасну державу як на «монополію легітимної фізичної примусовості», так і типологію пов'язаних з цим «фахових політиків», у якій він знову ж таки виходив з англосаксонських зразків.

За позбавленою сенсу видимою боротьбою світоглядів та ідеологій в сучасній державі Вебер бачив тепер передусім проблему людських вчинків як таких, у яких виявляються стосунки між політикою й етикою. Це відбувається у протиставленні абсолютного, самозобов'язувального етика сумління та етично-відповідально дієвого державного мужа, який, «втягнений у політичну діяльність та власну демонію, шкодить власній душі - одночасно прагне бути моральним, тоді як обмірковує наслідки своїх вчинків і вже звідси - а не з розвантаженої свідомості свого політично невипробуваного доброго сумління - має виводити своє рішення».

Хоча Вебер і не усуває протилежність етики сумління й етики відповідальності, все ж видається зрозумілим, що він обирає політика, який ясно усвідомлює відповідальність за наслідки власних вчинків і цілком за них ручається, проте «йому самому цей спосіб етичного зв'язку видався слабшим, менш абсолютним, більш далеким від святості душі». Останні півтора роки свого життя Вебер цілком присвятив науковій роботі і лише дуже зрідка захоплювався сповненими темпераменту висловлюваннями на лекціях або в газеті щодо політичних подій. В той час, коли він читав свої останні лекції Щодо основних категорій соціології та Загальне вчення про держану та політику, він готував до друку Зібрання праць з соціології релігії та перший том Господарства та суспільства. Через кілька місяців спокійної неперервної роботи у Мюнхені Макс Вебер 14 червня 1920 р. несподівано помер від запалення легенів.

2. Бачення Макса Вебера на політичну реальність

Макс Вебер і сьогодні належить до найнеоднозначніших фігур нашої науки. Не лише проблема оцінок, що пристрасно дискутувалась уже за його життя, але й інтерпретація його політичних публікацій після досвіду третього райху заново призвели до наукових контраверз. При цьому йдеться насамперед про питання, чи слід розглядати Вебера з його політичними творами Першої світової війни як засновника того авторитарного розуміння держави, яке згодом вилилось у вчення про тоталітарну державу.

Вольфганг Моммзен зробив 1959 р. критичний аналіз праць Макса Вебера і німецької політики, який дав поштовх новим дебатам, що стосувались насамперед політичного аспекту веберівських творів. Момзен стверджує, що методологічна спорідненість веберівського мислення з демократично орієнтованою політичною теорією є лише фасадом, тоді як справжня інтенція його мислення спрямована якраз проти вимоги демократичного волеутворення у державі. Тому і спроба використання Вебером теорії парламентської демократії, не лише через надання переваги національно-державницькому мисленню, а й перш за все через однозначно спрямовану проти природного права позицію Вебера, з самого початку була приречена на провал.

Вихідним пунктом веберівського методу є визнання повної неадекватності понятійних уявлень і об'єктивно заданої політичної реальності. На його думку, не мислима жодна теорія, яка була б так співмірна цій дійсності, щоб висловити дещо про її сутність. Тому всі дефініції Вебера - а він дефінує охоче і часто - є висловлюваннями типу: «XY має означати...» або «Я розумію тут під XY це і те». В такого типу дефінуванні виявляється послідовна відмова від соціально-наукового поняття дійсності, як воно, наприклад, уявлялось Марксом, який вбачав у наукових поняттях визначення існування загальних обставин. Веберівські дефініції влади, держави, політики і всіх подібних основних категорій політичної науки можна розуміти як спробу зняття чар з традиційної теорії природного права. Бо коли Вебер визначає державу як владну спільноту, яка здійснюється тільки через специфічні взаємозв'язки людей, які орієнтуються на певні історично мінливі уявлення цінностей. Свідоме визнання плюралізму цінностей і відмова від оцінок належать до основних рис всіх веберівських висловлювань.

Веберівська політична соціологія є функціоналістичною наукою. Бо вона зайнята не інституціями, як-то держава, іманентні цінності, а лише їхньою доцільністю з огляду на мету, поставлену індивідами, що беруть участь у державному житті: вона здійснює «технічну критику». Це означає, що політична цінність всіх політичних інституцій є лише функцією їхнього визнаного індивідом значення, визнаного за типово ліберальними мірками раціональності мети. Так, Вебер не надає переваги певній формі режиму, хоча вже за своїм походженням він був і залишався прихильником монархії. Що заслуговує переваги - монархія, демократія чи диктатура - це для нього питання доцільності. Тут веберівська позиція зазвичай зорієнтована на принцип державницького розуму.

Також проступає суттєвий мотив веберівського політичного мислення, а саме напруження між бюрократією і політичним керівництвом. Цей процес видався Веберу для майбутнього Німеччини тим більш доленосним, оскільки уже ясно проступила нездатність до політичного керівництва не тільки пруської шляхти. Буржуазія, на думку Вебера, також виявила себе, в силу своїх, зорієнтованих насамперед на досягнення господарських успіхів, класових інтересів, нездатною до завдань керівництва. А в організаціях робітництва Вебер не міг відкрити ні революційної енергії, ні національних пристрастей. На основі вищенаведених аргументів доведено, що насправді до утворених Вебером понять увійшло багато поширених тоді політичних передбачень, які дозволяють розуміти запроваджений ним постулат свободи наукового мислення від оцінок лише виходячи з ідеологічно забарвленого рівня його категоріальної системи.

 

 

3. Легітимність та легальність за Вебером

Визначення легітимності не с однозначним. Його формулювання ускладнюється тим, що існує значна кількість підходів до трактування легітимності, як політичного феномену. Спроба з'ясувати це питання направляє до основ методології політичної науки сучасності.

За М.Вебером, легітимність - це не тільки законність даної влади з формально-юридичної точки зору, а скоріше - явище соціальної психології, що полягає в ухваленні суспільством даної політичної влади або, як мінімум, пасивній покорі їй. Легітимністю політичної влади можна назвати рівень довіри та правомірність її дій з точки зору суспільства. Під легальністю політичної влади слід розуміти відповідність її формування та діяльності правовим нормам, на яких ґрунтується існування відповідної держави.

Легітимна влада - це така влада, якій довіряють, яку визнають правомірною громадяни даної держави, принаймні їх більшість. Це позитивна оцінка, ухвалення влади, визнання її правомірності, права управляти і згоди підкорятися. Легітимність влади не є тотожною її легальності. Легітимність носить оцінювальний, етичний і політичний характер, легальність - юридичний, етично нейтральний характер. Співвідношення легітимності та легальності формує певні особливості політичного життя, специфіку побудови політичної системи та характеристику політичного режиму. В ідеальному стані влада має бути і легітимною, і легальною. Відсутність відповідності між легітимністю та легальністю не може тривати довго і потребує від владних інституцій та суспільства внесення певних змін у суспільно-політичне життя. В залежності від умов та настроїв ці зміни можуть відбуватися за двома головними напрямками: або шляхом демократизації політичної системи, або - посилення адміністративного примусу та пожвавлення діяльності карально - репресивної системи.

Типи легітимності.

За концепцією М.Вебера, яка вважається класичною в політології, виділяється три можливих типи легітимності залежно від її джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. У харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на безоглядній довірі вождю.

Легальна (раціональна) легітимність мас своїм джерелом встановлені норми, закони, правила. У країнах з демократичними принципами управління це основний тип легітимності. Основою цього типу легітимації виступають правові норми, сталі традиції формування та діяльності органів влади, які є обов'язковими і для суспільства, і для владних інституцій.

Певним різновидом даного типу легітимації влади виступає раціональна легітимність, яка базується на раціонально- бюрократичному типі управління і будується на компетентності, наявності спеціальної освіти, здійсненні управлінської діяльності за встановленими правилами.

Центральною політичною проблемою для нього є питання про політичне керівництво. У своїй соціології владарювання Вебер приділяє особливу увагу типові харизматичного владарювання, формі владарювання, яка від двох інших - традиційного і легального владарювання - відрізняється значною мірою прив'язаністю до особи. Через веберівський концепт харизматичного типу панування в політичній соціології знову і знову розгоряються пристрасті. Адже його визначення відбувається через ознаки, які особливо багатозначні і не завжди вільні від суперечностей. Слід пригадати лише те, що як приклад харизматичних фігур в історії наведено не лише політиків, але й засновників релігій, таких, як Ісус, Мухамед чи засновник мормонів Сміт, і революційних вождів робітників та соціалістів свого часу, як-то Курт Айснер, а також теократичного володаря Тибету Далай-ламу і навіть святого Франциска. Уже з цього строкатого переліку можна зрозуміти, що поняття «харизма», яке виникло на основі досвіду Старого Заповіту, у самого Вебера не має первинно політичного значення.

Ця і без того перекручена характеристика харизматичного типу владарювання була ще більше посилена численністю несумісних «професій», в яких, згідно з Вебером, швидше за все можна знайти харизматичних особистостей, що проявлялись в ході світової історії. Були названі не лише пророки, шамани, чаклуни, медики і заклинателі дощу - «професії», за якими наявність певних харизматичних здатностей все-таки передбачається, але водночас і пірати, партійні вожді, митці і законники. Всі вони як «носії специфічних надприродних (в сенсі не всім доступних) здібностей тіла і духу» підпорядковані однаковій категорії владної структури, подібно до сучасних, наділених здатністю мистецтва управління державних мужів, які намагаються досягти взаєморозуміння мас, щоб у такий спосіб досягти необхідного захисту від бюрократичного апарату. Уже звідси стає очевидним, що харизматичний тип владарювання являє для Вебера не лише ціннісно нейтральну конструкцію для пізнання емпіричної дійсності, але водночас є також політичним ідеалом, який виник із напруження між політичним керівництвом і бюрократією. Вебер вбачав в харизматичному владарюванні можливість уникнення небезпеки тотальної бюрократизації.

Критика харизматичного типу панування стосується, отже, не лише логіко-наукового визначення того, що має називатися «харизматичним», а й політичного - ідеалу, який фундаментально скомпрометував себе в досвідах авторитарних і тоталітарних державних утворень. Цей конституційний ідеал виявився також у впливі Вебера на формування Ваймарської державної конституції, а саме в статті 41.

За Вебером, обраний прямим голосуванням народу зверхник, державний президент, має перейняти роль монарха, щоб таким чином, думав він, «формально найвище місце в державі посісти раз і назавжди і таким чином уникнути політичної боротьби за владу». Веберівський голос на користь парламентаризму перебуває в суперечності не лише щодо його вимоги плебісцитарного державного президента, але й стосовно визначення ролі харизматичних партійних вождів. Бо якщо одна лише акламація (загальне схвалення чи несхвалення без підрахування голосів) народу легітимує їхню політику, то парламент з необхідністю втрачає свою контрольну функцію щодо виконавчої влади.

Веберівський захист цієї форми правління був мотивований не чимось на зразок пристрасті до експериментування з диктатурою, а швидше кризою свідомості пізнього ліберала, який у персоналізацїї політичної йлади у харизматичному вожді вбачав єдиний, що залишився, вихід з бюрократичного закостеніння в некерованій демократії.

Отже, за Вебером, історична епоха людських і основних прав характеризується тим, що її значення було приведено у функціональний зв'язок з буржуазно-капіталістичним виробничим суспільством. В ньому вимога формальної правової рівності перебуває у відповідності з вимогою економічної свободи. Але якраз із «космосу абстрактних норм», які служили для кодифікації людських і основних прав, виросла водночас - хоча непрямо і мимоволі - та бюрократична форма владарювання, що в якості легального владарювання стала визначальною для сучасної соціальної і політичної дійсності. У Вебера ми можемо постійно прослідковувати одні й ті ж умовиводи: посилення раціональності хоча і створює формально правову рівність серед громадян, однак щодо суспільства в цілому воно є передумовою укріплення тієї бюрократичної машинерії, яка водночас позбавляє індивідів їхніх можливостей свободи.

 

 

4. Керівництво державою за Вебером

Для численних критичних заперечень з боку сьогоднішньої політичної науки дають привід не лише конституційний ідеал, але і вчення про державу Вебера. Оскільки ця критика спрямована проти серцевини Веберівського утворення понять, її виклад, можливо, допоможе висвітлити своєрідність його політичної соціології з іншого аспекту. Будемо виходити тут з критики Вебера Вільгельмом Генісом, оскільки вона є репрезентативною для нормативної політичної науки. Геніс у деяких своїх публікаціях виступає проти центрального поняття влади, як його застосовує Вебер (тобто як шанс знайти покору в іншому). Він вбачає в ньому формулу, яка ні про що не говорить і непридатна для визначення поняття держави.

Однак і для Вебера «наказ і розпорядження» - в порядку дискусії з Генісом - для техніки керівництва сучасною державою не єдиний шлях при досягненні її цілей. Навпаки, Вебер далекий від того, щоб стверджувати, що сучасна держава досягає своєї леґітимності як правило або виключно через засоби насильства. Сам він наполегливо вказував на те, що «для політичних спілок само собою зрозуміло, насилля є не єдиним і не нормальним засобом керування. Їхні керівники послуговуються швйдше всіма можливими засобами для досягнення своїх цілей». В іншому місці Вебер відзначає в тому ж сенсі: «Насилля не є, звичайно, нормальним чи єдиним засобом держави - про це не йде мова, - однак воно складає її специфіку». Коли Геніс приписує Веберу, ніби той розуміє «державу з позиції монополії легітимного насилля», то всупереч цьому можна вказати на те, що державна легітимність, за Вебером, грунтується не на легітимності насилля як такого, а на з успіхом задіяній монополії легімного фізичного насилля.

Вебер (не лише у своїй промові Політика як професія) аналізує раціональну державу як помірковане панівне об'єднання і при цьому стверджує, що «з позиції соціологічного спостереження «політичне об'єднання» якраз не можна визначити зі змісту того, чим воно зайняте», бо «не існує жодних завдань, за які б не бралось політичне об'єднання, - з іншого боку, не існує і таких, про які можна сказати, що вони завжди і виключно є власними проблемами тих політичних об'єднань, які сьогодні позначаються як політичні, зокрема держава, або які історично були попередниками сьогоднішньої держави».

Оскільки різноманітність і варіабельність можливих завдань держави є настільки великою, і при цьому постійно прив'язаною до місця й ситуації, Вебер свідомо відмовляється від дефініції держави, яка виходить з її (принаймні в демократичних державах, безперечно усталених) змістовних цілей і завдань. Навпаки, у згоді з великими вченнями про державу минулого століття він запитує про специфічні засоби, притаманні сучасній державі, через які її можна було б визначити. До цих засобів з погляду політичної соціології неминуче належить фізичне насильство. Зрештою і з цим визначенням держави Вебер перебуває в рамках доброго ліберального суспільства.

Інтенція веберівського вчення про державу полягає, таким чином, не в чомусь подібному до демонізації державної влади, а в зусиллі розвинути соціологічну, тобто найбільш загальну дефініцію держави як панівного об'єднання. Закид в демонізації держави до левіатана не стосується веберівського мислення із суто методологічного боку. Бо Вебер виходить з того, що держава означає не що інше, як шанс, що певний вид специфічної діяльності матиме місце саме в діяльності окремих людей. Якби він став на шлях мітологізації держави, то вже сам його методологічно-індивідуалістичний підхід, який представляє індивіда як найвищу одиницю поняття соціальної дійсності, був би для такого наміру цілком непридатний. Бо така чи подібна мітологізація держави постійно виходить з того, що остання являє собою певний вид колективної персони, яка над головами людей набуває самостійності стосовно певних історичних законрмірностей або в певному сенсі всесвітньо-історичної місії. Але якраз від подібного гіпостазування держави прагне вберегти політичну науку критичний метод Вебера.

Висновки:

Підсумовуючи, можна сказати, що критика політичного мислення Вебера, в тій мірі, в якій вона спрямована на його прихильність до ідеї національної, сильної держави і конституційного ідеалу плебісцитарної вождиської демократії, не лише має сенс, але й особливо актуальна якраз сьогодні. Однак критика Вебера, яка лишає поза увагою критичні елементи, що наявні в методі його політичного мислення, б'є мимо цілі.

Також не можна заперечити його дефініцію держави, вказуючи на справді незвичну соціальну діяльність держави загального добробуту. Навпаки, завдяки тому, що ця «наявність турботи» приводиться в дію з розмахом, її громадяни у всьому своєму індивідуальному існуванні безпосередньо залежать від неї. Державна влада сьогодні виросла до такої міри, яку не можна було уявити ні в минулому столітті, ні в часи Вебера. Аби все ж зберегти індивідуальну свободу, не потрібно жодного плебісцитарного вождя, а лише послідовна розбудова всіх наявних конституційно-правових та інституціональних гарантій, які в поєднанні з органами демократичного волевиявлення, такими, як партії, мають турбуватися про те. щоб тенденції до побудови держави загального добробуту не привели до «м'якої» деспотії, процесу, який задовго до Вебера передвіщали Алексис де Токвіль і Джон Стюарт Міл.

 

 

Список використаних джерел

1. Бусова Н. Макс Вебер про роль права в становленні ринового капіталізму.// Соціологія: теорія, методи, маркетинг.- 1999.-№3

2. Воронов І.О. Політичні теорії ХХ ст. [Текст]: монографія/ І.О.Воронов. – К.: Генеза, 2004. – 288с.

3. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасностi [Текст]/ Л.Зашкільняк; Львівський держ. ун-т. ім. І.Франка, - Л.: Видавництво ЛНУ ім. Франка, 1999. – 228с.

4. Кирилюк Ф.М. Політологія Нової доби [Текст]: навч. посіб. для студ. вищих навч. закл./ Ф.М.Кирилюк. – К.: Академія, 2003. -303с.

5. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера [Текст]/ пер. з нім.; під ред. Е.Причепія. – К.: Тандем, 2002. – 518с.

6. Медушевский А.Н. Книга о Максе Вебере/ А.Н.Медушевский// Новая и новейшая история, 2008, №1

7. Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї [Текст]: [зб. наук. пр.], Вип.10/ Українська академія політ.наук, Український центр політ.менеджменту, Ін-т політ. і етнонац. досліджень; голова редкол.: М.І.Михальченко. – К.: [б.и.], 2007. – 486с.

8. Ученые исследуют наследие М.Вебера// Социологические исследования. – 1998.-№9

9. Холод. В. Пріорітетні функції політичного лідера/ В.Холод// Політичний менеджмент, 2007р., №4

10. Щекин Г. Социология религии М.Вебера// Щекин Г. Социальная теория и кадровая политика. – К., 2000. – 160с.




<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
гл.5. Аскеза и капиталистический дух | Макс Вебер. Макс Вебер (1864-1920) — классик немецкой и мировой социологии, основоположник понимающей социологии и теории социального действия

Дата добавления: 2015-08-10; просмотров: 593. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

Йодометрия. Характеристика метода Метод йодометрии основан на ОВ-реакциях, связанных с превращением I2 в ионы I- и обратно...

Броматометрия и бромометрия Броматометрический метод основан на окислении вос­становителей броматом калия в кислой среде...

Метод Фольгарда (роданометрия или тиоцианатометрия) Метод Фольгарда основан на применении в качестве осадителя титрованного раствора, содержащего роданид-ионы SCN...

ТЕХНИКА ПОСЕВА, МЕТОДЫ ВЫДЕЛЕНИЯ ЧИСТЫХ КУЛЬТУР И КУЛЬТУРАЛЬНЫЕ СВОЙСТВА МИКРООРГАНИЗМОВ. ОПРЕДЕЛЕНИЕ КОЛИЧЕСТВА БАКТЕРИЙ Цель занятия. Освоить технику посева микроорганизмов на плотные и жидкие питательные среды и методы выделения чис­тых бактериальных культур. Ознакомить студентов с основными культуральными характеристиками микроорганизмов и методами определения...

САНИТАРНО-МИКРОБИОЛОГИЧЕСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ ВОДЫ, ВОЗДУХА И ПОЧВЫ Цель занятия.Ознакомить студентов с основными методами и показателями...

Меры безопасности при обращении с оружием и боеприпасами 64. Получение (сдача) оружия и боеприпасов для проведения стрельб осуществляется в установленном порядке[1]. 65. Безопасность при проведении стрельб обеспечивается...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия