Характер джерел, за якими вивчається проблема

ПЕРЕДУМОВИ Й ОСОБЛИВОСТІ ЗАРОДЖЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ В УКРАЇНІ ПРОТЯГОМ Х – ХVIII СТОЛІТЬ

Характер джерел, за якими вивчається проблема

Як уже зазначалося в попередніх розділах, реальна історія власне літературної критики в Україні фіксується відповідними текстами з початку ХIХ ст. До того часу впродовж багатьох століть складалися передумови її виникнення, відбувався процес ембріонального внутрішньо-культурного її самозародження і поступового самовизначення, становлення. Важливо пам’ятати, що логіка цього процесу і навіть картина її фактологічного прояву — це продукт сучасної реконструкції. У свідомості ж учасників культурного життя в Україні-Русі не могло бути поняття літературної критики, але цілком ймовірним є те, що вони мали відчуття, переживання духовного «критицизму». Про це свідчать міфологія, вірування, вся культура автохтонного населення Київської Русі княжої доби. Про це опосередковано свідчить також відносно запізніле осмислення процесу і механізмів поступового нагромадження ембріонів літературної критики. Досить зіставити, скажімо, праці П. Федченка, видані за тридцять років (1959, 1982, 1988 і 1996), щоб переконатися в поступі критикознавства. Раніше вчений обмежувався стислою констатацією, яка багатовіковий процес представляла одним абзацом. «Передумови критики, — слушно писав П. Федченко, — з’явилися ще в античності. У початковий період кожної національної літератури критичний елемент містився у синкретичних текстах, у різножанрових художніх і філософських творах, підручниках з піїтики і риторики. У цей час літературна критика особливо тісно пов’язана з працями з естетики, в яких вона або повністю розчинялася, або становила окремий розділ»1. Пізніше роль античності автором конкретизована, зокрема, стосовно вітчизняної (а не української) культури. Нова теза стала об’ємнішою, більш конкретною, залишаючись аж надто лаконічною. У виданні 1988 року можна прочитати таке: «Передумови критики та її початкові форми з’явилися ще в античності, з якою пов’язано створення не тільки своєрідних художньо-мистецьких зразків для наступних поколінь, а й норм, що реґламентували «техніку» художнього мислення й творення та їх оцінок. Тому не дивно, що аж до початку ХIХ ст. майже всі проблеми літературознавства ставилися і розв’язувалися здебільшого на матеріялі античної літератури та відповідної традиційної теорії. Певні корективи у формування літератури Київської Русі та її теоретичних основ вносили й традиції візантійського мистецтва, уніформізм якого поєднувався з ворожістю до «чужої» культури арабського й латинського світу»2.

Така самокорекція вченого дуже повчальна для дослідника саме історії літературної критики. П. М. Федченкозгадав колізію між Сходом і Заходом, між двома типами культури, в його згадці неявно виражено й думку про діалоговість культури як основний нерв духовного критицизму, внутрішнє джерело його саморозвитку. Однак цей момент залишився методологічно не акцентований. Зате далі цей же автор звертає увагу на роль давньої літератури в активізації критичної думки. «Простежуючи передумови формування вітчизняної літературної критики, — резонно радить він, — слід враховувати значні нормалізаційні та аксіологічні традиції давньої літератури, починаючи від часів Київської Русі, в синкретичні тексти якої вкраплювалося немало критичних елементів. На цих традиціях та пізніших естетичних теоріях просвітництва і романтизму формувалася літературно-критична думка і літературна критика на Україні в перші десятиліття ХIХ ст.» 3.

За виділеними нами узагальненнями П. Федченкастояла потужна традиція з багатющим фактичним історико-літературним матеріялом, що містилася у працях С. Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка, Д. Чижевського. Кваліфіковані «націоналістичними», «ненауковими», «ворожими», ці праці заборонялися і не могли впливати на фахівців тодішньої УРСР. І все-таки загальна логіка процесу становлення літературного критицизму конкретизувалася, наповнювалася фактичним матеріялом. 1980 року захищена докторська дисертація автора цього посібника «Методологічні основи літературно-художньої критики», в якій зроблено і ретроспективний екскурс в історію самоосмислення критики, її виділення із загальної рефлексії з приводу мистецтва, із синкретичної культури у відносно самостійний вид творчості, встановлені фактори і стимули, які в сукупності динамізували цей процес4. 1984 року опублікована монографія Г. Сивоконя«Одвічний діалог (Українська література і її читач від давнини до сьогодні)», яка давала конкретний матеріял не тільки для осмислення взаємозумовленого розвитку літератури і читача на всіх етапах їх розвитку, апробувала ідею діалоговості цього процесу, а й увиразнювала механізми естетичної рецепції і літературного критицизму5.

Закономірно, що в такій пізнавальній і новій суспільно-політичній ситуації П. Федченкоу передмові до хрестоматії «Історія української літературної критики та літературознавства» поглибив свої попередні висновки, підтвердив їх достовірність історико-літературним фактажем з періоду Х–ХVIII ст. Тут уже проілюстровано тлумачний елемент «Изборника Святослава»; своєрідні оцінки різних методів літературної праці, продемонстровано їх у «Слові о полку Ігоревім», відзначено критичний пафос «Посланий», «Обличений», «Ответов» Івана Вишенського. Тут потрактовано як одну з перших спроб власне літературної критики детальний розгляд Іовом Княгиницьким«Зеркала богословия» Кирила Ставровецького (Транквіліона). Автор характеризує роль у становленні критицизму звернень до «Читальників» у староукраїнських книгах, у праці науково-бібліографічного типу Є. Славинецького«Оглавление книг, кто их сложил» (1665–1666) і т. д.

Такі праці сучасних дослідників і подібні приклади, які в них аналізуються під кутом зору витоків і становлення літературного критицизму, дають достатньо методологічного і фактичного матеріялу для осмислення і логіки, і факторів, і стимулів цього процесу, його особливостей в Україні; для розширення і поглиблення знань про нього; для проведення аналогічних досліджень.

Важливо тільки розрізняти аксіологічні аспекти, оцінні елементи у ставленні до дійсності (природи, соціяльного середовища, історичних подій) і у ставленні до продуктів культури, зокрема до художніх творів у їх усному і писемному побутуванні. Саме у другому — у ставленні наших предків до народної творчості, до християнської літератури, до рукописної і надрукованої книги — маємо джерела літературної критики в її зародку. Важливо також спрямувати увагу не на індивідуально-особистісні, а на колективно-надіндивідуальні форми вияву оцінного ставлення до результатів духовної культури, бо у них увиразнюються комунікативно-рецепційні, діалогові виміри літературної критики.

Стимули розвитку усвідомленого естетичного критицизму: освіта, книгодрукування, полемічна література, поетика і риторика. Міжнаціональні і міждержавні взаємини. Російщення і полонізація України

Рукописні тексти (житія, літописи, похвальні слова, проповіді) впливали на вузьке коло освічених читачів. Книгодрукування в Україні збільшило кількість літературних текстів, розширило сферу їх реципієнтів, отже, посилило і становлення критицизму. «Почитаніє книжное», високо ціноване в Русі ще з часів Ярослава Мудрого, супроводжувалось складанням списків книг, які «подобает» чи «не подобает» читати. Ця традиція активізувалася особливо із загостренням православно-католицької полеміки. Було це практичним проявом критичної діяльності, зумовленої не стільки особистими смаками авторів, скільки орієнтацією на «зразки» і приписи церкви, це штовхало оцінну діяльність в бік догматизму і нормативно-стилістичної класифікації книжкових видань.

Потужним стимулом розвитку усвідомленого і мотивованого критицизму на засадах філософії і теорії мистецтва (терміну естетика тоді ще не було) стала освіта: братські школи, колегіуми, передусім Києво-Могилянська колегія (1632 р.; з 1689 р. — академія). Покликані протистояти експансії католицизму (латинництва) на Сході, ці заклади орієнтувалися на єзуїтські школи, де важливу роль у навчанні студентів відігравала філософія, поетика, риторика. Викладачі латинською мовою популяризували норми і правила красномовства і поетичної творчості, ілюструючи їх прикладами як з античної, польської літератур, так і власними зразками. Студенти застосовували одержані знання у практичних вправах і власних творах, вдаючись раз по раз до порушення канонів, особливо ставши «мандрованими дяками». В. Маслюкпереконливо показав роль латиномовних поетик і риторик ХVII–I половини ХVIII ст. у розвитку літературознавчої думки в Україні9. Художня практика і науково-навчальна діяльність І. Величковського, Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського, Г. Сковороди, відкрита для західно-європейського досвіду, ідей Відродження, Просвітництва, Бароко і водночас закорінена в потреби рідної культури, підносила рівень естетичної свідомості, в надрах якої складалися всі духовні передумови до виділення і функціонування літературної критики відповідно до потреб національної освіти, жур­налістики, церкви — держави як системи.

На жаль, політика російського царату і московських шовіністів після 1654 року поступово звела ці здобутки нанівець, здійснюючи зросійщення України10, зокрема, і шляхом переведення української літературно-мистецької еліти в Санкт-Петербург, Москву і в глибину Росії. На західноукраїнських землях активно здійснювалася полонізація населення такими ж засобами. Політика жорстокої централізації і «единообразия» відкинула українську культуру назад на десятки років, уповільнила розвиток української літератури і критики. С. Єфремовз цього приводу писав: «Протягом ХVIII в., — того самого віку, що для Росії вважається за вік освіти, коли прорубано було, кажучи стилем панегіристів, офіційно бюрократичне вікно в Європу, — на Україні зачинено і забито навіть те невеличке, але справді таки дуже просвіті і культурі помітне віконечко, що здавна завів був собі наш народ зносинами своїми з Заходом»11.

Імперська політика Польщі та Росії, її культурні наслідки вплинули не тільки на темпи становлення української літературної критики у ХVIII ст., а й на її проблематику і форми побутування упродовж ХIХ ст.