Перші спроби осмислення суті критики. Європейський контекст

Своєрідним показником зростання суспільної ваги літературної критики є увага письменників, журналістів, видавців, університетських філологів до її природи. В Україні ця тенденція проявилася саме на початку ХIХ ст. У контексті культурного життя Російської імперії це було продовженням традиції у своєрідних умовах. Статті під невибагливою назвою «О критике» публікували О. Сумароков, В. Жуковський. Останній 1809 року роз’яснював: «Критика есть суждение, основанное на правилах образованного вкуса, беспристрастное и свободное. Вы читаете поэму, смотрите на картину, слушаете сонату, — чувствуете удовольствие или неудовольствие — вот вкус; разбираете причину того или другого — вот критика»8. Роздуми про безпристрасність критики, «істинність суджень» проходить лейтмотивом через подібні статті, але художнє життя постійно свідчило про недосяжність цієї максими. Зрештою, промовистим щодо її автора є такий факт: газету «Харьковский Демокрит» закрили 1816 р. саме за пародію на твір В. Жуковського «Певец во стане русских воинов».

Як уже відзначалося, викладачі Харківського університету доволі послідовно пояснювали потребу критики, а відтак розкривали її сутність — спочатку в теоретичному, загальномистецтвознавчому плані, а далі — через характеристику її функцій у часописах і літературному житті. Часто синонімом критики у теоретико-естетичних працях виступало слово «разбор». Характерною є назва статті Є. Філомафітського«Опыт о двум способам (аналитическому и синтетическому) судить и оценивать по достоинству эстетические произведения как древних, так и новых стихотворцев» (Украинский вестник, 1816). Велику увагу проблемам критики приділяв викладач естетики І. Кронеберг. Він визначав її місце в гуманітарних науках, виділяв її різновиди, конструював детальну модель критики і достосовував до неї прикмети людини, яка могла б стати справжнім критиком. І. Кронеберг у книзі «Алматея» (1825) писав: «Критика занимает средину между историей и теорией искусств. Но критика не есть искусство находить недостатки какого-нибудь сочинения. Критика не останавливается на букве, но в букве созерцает изящное. Критик должен иметь дух универсальный» (ХІЛК-I. — С. 52).

Міркування про «ідеальну критику» вчений виводить із цілісності художнього твору, «поелику поэзия изображает внутренний мир человека в его целостности» (там само. — С. 53), і тому цілком закономірно пропагував висновок, що «истинно поэтическое произведение столь же неисчерпаемо, столь же бесконечно многообразно, как свет и жизнь». З цього випливає наступний висновок у дусі естетики романтизму: «Не имеющий пиитического чувства сей истину не постигнет» (Там само. — С. 54). І. Кронеберг— фахівець з естетики як філософії мистецтва — цих правильних тез не підтверджував літературно-критичними працями.

У подібному ключі складено реферат-переказ П. Гулака-Артемовськогостатті І. Красіцького«Критика». Абстрактно-теоретичною була анонімна стаття «Несколько замечаний о критике», видрукувана в «Украинском альманахе» 1831 р., написана, як згодом виявилося, його упорядником І. Срезневським. Автор конструює логіку виникнення критики із захоплення мистецтвом, із суперечок слухачів, із пошуків причин, чому одні твори подобаються, а інші — ні; характеризує періоди усного побутування «произвольной критики». Конкретизуючи і поглиблюючи роздуми І. Кронеберга, Срезневський твердив, що «критика есть самая любимая дочь философии и самая искренняя подруга логики», що «знание грамматики, риторики и пиитики, логики и эстетики суть необходимые подпоры здравой критики» (Там само. — С. 64). Осуджуючи практику філологів, які тільки вишукують у творах письменників «погрешности», дискредитуючи «ідею критики», майбутній визначний лінґвіст не сумнівався, що обстоює істину: «Все знают, что цель критики состоит не только в том, чтоб отыскать в эстетическом творении худые, но и по достоинству восхищаться хорошим» (с. 65). Шкідливість однобічно негативних рецензій (цей термін функціонує в тодішній журналістиці) укладач альманаху вбачав у тому, що письменники їх не сприймають, стаючи «упрямыми защитниками своих погрешностей».

І. Срезневський, укладаючи 1838 року перший випуск «Украинского сборника», пояснив оцінний характер структури збірника, роль першого у ньому твору. Таку функцію мала виконати публікація відомої вже за виставами і списками «Наталки Полтавки», ставши взірцем для наступників. І. Срезневський наголошував: «Наталка Полтавка», «занимая первое место в моем «Украинском сборнике», может быть, с одной стороны, считаема как бы вступлением ко всему, что будет за нею помещаемо в нем, а с другой, останется навсегда одним из лучших его украшений» (Там само. — С. 66).

Оцінно-критичну функцію структури збірника, порядку подачі у ньому творів, взаємодоповнюваності і взаємоувиразнення художніх і публіцистично-критичних творів добре розумів Г. Квітка-Основ’яненко, свідомо скориставшись цим принципом в альманасі «Утренняя звезда» (II книга, 1834). Він відкривався «Суплікою до пана издателя» і «Солдатським портретом». Обидва твори мали програмовий характер: подавався своєрідний маніфест і його художнє підтвердження (там друкувався й уривок з «Марусі»). Свій намір-задум Г. Квітка-Основ’яненко розкривав у листі до П. Плетньова від 26 квітня 1839 року: «Защищая как-то достоинства языка малороссийского, я вызвался заставить рассказом своим плакать — не поверили, я написал «Марусю», и когда убеждали меня печатать, то я, боясь опять цеховых скалозубов, написал для них «Солдатский портрет», чтоб оградить себя от насмешек их и чтоб они поняли, что сапожнику не можно разуметь портного дела» (ХІЛК-I. — С. 91). Маємо свідчення активного учасника культурно-мистецького життя Харківщини про функціонування в ньому літературної критики в усному і журнальному побутуванні. Характер оцінок різних структурних елементів твору (літератури в цілому) викликає відповідну реакцію письменника і впливає на задум і поетику нових творів. Причому письменник у такій ситуації мислить не локальним, а принаймні загальнонаціональним культурним контекстом. Скалозуб О. Грибоєдовау ньому став уже загальною назвою, яка характеризує білялітературних пересмішників. Український автор звертається до російського адресата, що живе у С.‑Петербурзі. Згадує розмову з В. Жуковським, який «обнадежил» його тощо. Окреслюючи «богатое поле ругателям-журналистам», Г. Квітка-Основ’яненко підсумовував про вплив такої критики на власне самопочуття: «Насмешки во всеуслышание, домашние упреки (если не более) — это будет моею наградою! А мне бы хотелось умереть спокойно, чего лишусь, когда самое прямое, благородное мое стремление показать, отчего у нас зло, будет осмеяно и преследуемо» (Там само. — С. 12–13).

Так українська літературна критика, хоча й у російськомовній формі, визначалася становищем української літератури в самодержавній державі без демократії і моральними вимірами авторів, які до того ж змушені були шляхом самоцензури враховувати державну цензуру. Цим значною мірою зумовлений прохально-вибачливий тон у листах до російських установ і журналів, скажімо, О. Павловського— автора «Грамматики малороссийского наречия», рукопис якої пролежав 13 років у Російській Академії наук, чи П. Гулака-Артемовськогов листі до журналу «Вестник Европы» (1827. — №20). «Діалог» між українськими авторами і російськими державними чиновниками і культурними діячами різних орієнтацій був тоді (як і залишиться надовго) конструктивним фактором, який впливав на зміст і форму літературно-критичного дискурсу.

Українці рятувалися в різний спосіб — аж до організації замовлення рецензій на свої видання тим землякам, які співчутливо ставилися до українства і мали авторитет у російських колах. Так, М. Максимович, який мешкав у Москві і виступав як критик у тамтешніх часописах, дуже прихильно (правда, не без данини офіційній політиці «единообразия»), а то й надто високо оцінював «Украинский альманах» у найкращому тоді російському журналі «Телескоп» (1831. — Ч. 5. — №17). Однак написав її на просьбу О. Шпигоцького, опублікувавши анонімно9.

«Діалог» з приводу української мови і літератури відбувався і між росіянами, які, як дослідники, прагнули наукової безпристрасності, знали історію України і сучасний стан її народної творчості й писаної літератури. І. Срезневський в листі до І. Снєгирьова, опублікованому в «Ученых записках Московского университета» (1834), доводив, що «украинский язык (или, как угодно называть другим, малороссийский) есть язык, а не наречие — русского или польского» (ХІЛК-I. — С. 67). Зіставляючи його зі всіма слов’янськими мовами, беручи до уваги «язык Хмельницкого, Пушкаря, Дорошенко, Палия, Кочубея, Апостола»; художні твори «глубокомысленного Сковороды, простодушного Котляревского, богатого фантазией Артемовского, всегда игривого, всегда увлекательного Основьяненко», — твердив, що така мова «не исчезнет» і має надію «на славу литературную». Освічений мрійник-просвітитель, повіривши в офіційну урядову риторику, не знавши «заповіту» Петра I, у відкритому листі (а це, власне, було формою проблемної статті з літературно-критичним потенціалом) писав: «Под щитом и покровом мудрого правительства, под призором монархов, покровителей отечественного просвещения, он (украинский язык. — Р. Г.) может иметь эту надежду. Представляю себе ту счастливую годину, когда Россия, сильная душой, сильная волей, сильная умом, будет сильна в мире и словом; незаменная отчизна своих граждан станет отчизной всех других народов, всех наук, всех художеств, всех литератур» (ХІЛК-I. — С. 67). Така риторика... Та вона відбивала стан свідомої частини інтеліґенції — вірнопідданої і наївної, позначаючись на характері тодішнього літературно-критичного дискурсу. Крім того, вона виявляє постійну — безпосередню й опосередковану — залежність критики від політики. Зрештою, не було це властивістю тільки суспільної думки Російської імперії. Промовистою є думка О. де Бальзакапро критику, яка постала тоді ж, 1835 року. Французький письменник вважав, що «справжня критика — це ціла наука, вона вимагає повного розуміння твору, ясного бачення прагнень епохи, стійких політичних поглядів, віри у певні засади; іншими словами — безпристрасного розбору, точного усвідомлення, оцінки. І критик стає тоді володарем дум, суддею свого часу»10.

Типологічні збіги, спорідненість поглядів на сутність і призначення критики російських (В. Жуковський), польських (І. Красіцький), українських (П. Гулак-Артемовський)письменників і російських учених, які працювали в Харківському університеті 20–30-х рр. ХIХ ст. (С. Гонорський,Є. Філомафітський,І. Кронеберг,І. Срезневський) зумов­лені просвітницькою ідеологією і розвитком національної самосвідомості, який супроводжувався занепадом класицизму, поширенням сентимента­лізму і романтизму в національних літературах. Усе це відбивалося на становленні літературної критики, системі її жанрів, особливостях діяльності критиків. Становлення української літературної критики ускладнювалося поділом українських земель між сусідніми державами, політикою російського уряду, спрямованою на встановлення «единообразия» в усіх сферах суспільного життя, яка на практиці перетворювалася у замасковану русифікацію. Тому українських за формою, українських за духом літературно-критичних виступів у цей період майже не було. Критично-оцінну ферментуючу роль відігравали твори, написані розмовною мовою народу, які започаткували нову українську літературу: «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського,повісті Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, поезія П. Гулака-Артемовського, Л. Борови­ковського, Є. Гребінки і дебют на зламі 30–40-х рр. Т. Шевченка.