СТАНІСЛАВ ЛЮДКЕВИЧ

(1879- 1979)

У 1979 р. громадськість Львова урочисто святкувала доводі незвичну подію - 100-річчя від дня народження композитора, який дочекав свого ювілею і відсвяткував його особисто. Станіслав Пилипович Людкевич був присутній майже на всіх численних концертах, організованих на честь знаменної дати, давав інтерв'ю, спілкувався з тими, хто приїхав його привітати з усіх куточків країни... Його не стало через вісім місяців. По собі він залишив численну спадщину як композитор, теоретик, фольклорист, педагог, поет, громадський діяч.

Людкевич народився 24 січня 1879 р. в м. Ярославі (сьогодні знаходиться в Польщі). Його батько був учителем, мати серйозно захоплювалась музикою, навчаючись в молодості у Вербицького, і своє захоплення передала синові. Ще будучи учнем гімназії, він створює свої перші опуси - це були не лише, як звично, фортепіанні мініатюри та солоспіви, але й значніші за обсягом хори. Показово, що вже в такому юному віці майбутній композитор поставив собі ясну мету - творити українську національну музику. Недаремно серед перших творчих спроб знайдемо і хор на вірші Тараса Шевченка "Гамалія". Свої задуми він описав у листі до Лисенка, котрий відповів юнакові і підтримав у його шляхетних намірах.

Після закінчення гімназії Людкевич вступає на філософський факультет Львівського університету, котрий власне у ті роки стає провідником українських патріотичних сил, збирає найвизначніших у майбутньому політичних, наукових та культурних діячів. Серед найбільших авторитетів – поет; письменник, філософ Іван Франко, з котрим заприятелював талановитий студент. Недаремно одним з перших творів, написаних у Львові, став "Вічний революціонер" на слова Франка

Займаючись музичною самоосвітою, Людкевич особливу увагу звертає на вивчення особливостей народної пісні. Нові технічні засоби, серед них фонограф, дозволили йому докладніше і ширше проаналізувати існуючі записи народних пісень. Так з'являється на світ двотомна збірка "Галицько-руські народні мелодії", котрі вчений підготував разом з Й.Роздольським. Не лишається Людкевич осторонь і від інших важливих національно-культурних подій Галичини. Він керує хорами, готує партитури власних творів, редагує композиції інших авторів, зокрема Вербицького та Воробкевича², вдається і в так звані "артистичні мандрівки", котрі організовувались студентською та учнівською молоддю, що навчалась у Львівському, Віденському та Празькому університетах, для мешканців маленьких містечок і сіл Галичини. Під час цих мандрівок хори, ансамблі і окремі солісти виконували твори українських і зарубіжних композиторів, українські народні пісні.

Після закінчення університету Людкевич стає вчителем української мови в гімназії, проте ця скромна посада не обмежила розмаху його громадської та творчої діяльності. Навпаки, саме початок XX ст. стає одним з найбільш плідних періодів у житті композитора. З 1903 р.. коли у Львові засновується Виший музичний інститут ім. Лисенка, він входить не лише до складу викладачів, але й до правління, з 1905 - редагує авторитетний мистецький часопис "Артистичний вісник", перше такого плану видання українською мовою в Галичині. Не полишає і улюбленої праці хорового диригента, входить у заснований 1902 р. "Союз співацьких і музичних товариств". В творчому доробку тих років переважають монументальні твори, присвячені або героїчно-визвольній тематиці, або, на противагу до того, сповнені глибокого почуття, близькі до народної пісні, такі як "Хор підземних ковалів", кантата "Останній бій", перша частина найбільш грандіозного твору автора - кантати-симфонії "Кавказ", "Симфонічний танець", "Капричіо" для оркестру. Широка ерудиція випускника філософського факультету допомагала йому в освоєнні найновіших напрямків композиторського пошуку. Прагнучи до постійного вдосконалення, він вирішує здобути музичну фахову освіту у столиці Австро-Угорської імперії., до котрої тоді належала Галичина, у Відні, де збирався науковий і артистичний цвіт Європи.

Навчання у Відні тривало протягом року, проте за цей короткий час \ Людкевич відвідує не лише лекції з теорії у авторитетного професора музикології Віденського університету А.Греденера, заняття з композиції у педагога О.Цемлінського, але й значно поглиблює теоретичну підготовку, задля чого декілька разів виїжджає до Мюнхена і Лейпцига, до відомого теоретика Г.Рімана. Перебування у Відні завершилось захистом докторської дисертації, присвяченої питанням походження музичного мистецтва. Автор дуже велику увагу приділяє в ній народним традиціям, звичаям та первісним, дохристиянським віруванням.

Повернення до Львова співпало з сумною подією: у 1908 р. помер перший директор Вищого музичного інституту А.Вахнянин. Людкевич обіймає посаду директора і перебуває на ній до Першої світової війни. Праця ця була копіткою, достатньо складною і вимагала від директора надто багато часу: адже філії інституту знаходились в багатьох повітових містах і містечках, таких як Дрогобич, Коломия, Станіславів, Бережани та ін. Інспектування цих філій теж входило у обов'язки директора. Тому творчість цих років нечисленна кількісно, охоплює, здебільшого, хори та солоспіви, зате дуже цікава за своїми творчими знахідками, зокрема було завершено найвагоміший твір митця - кантату-симфонію "Кавказ". Цікаво, що окрім композиторської творчості, він дуже плідно проявив себе як поет і навіть входив до одного з найцікавіших західноукраїнських поетичних угрупувань "Молода муза" разом з Степаном Чарнецьким, Василем Пачовським, Богданом Лепким, Петром Карманським та іншими.

Перша світова війна 1914 року перервала спокійний плин життя композитора: Людкевича прикликали в діючу армію, і на російсько-австрійському фронті він потрапляє у полон і в заслання. Майже чотири роки він перебуває, як полонений,.у далекому Казахстані, спочатку у Перовську, згодом у Ташкенті. Та навіть там, у неймовірно скрутних умовах, не полишає творчості, звертається до фортепіанних мініатюр, в яких вибагливо поєднуються не лише типові українські та західноєвропейські, а навіть і східні, екзотичні мелодії (як, наприклад, у п'єсі "Пісня до схід сонця" - з туркестанських мотивів). Лише після революції вдається композитору повернутись на Батьківщину. Дорогою додому він відвідує Київ, де йому вдалось познайомитись з двома найвідомішими тогочасними музикантами – К.Стеценком та М.Леонтовичем.

Двадцяті - тридцяті роки належать до періоду особливо активної і найбільш плідної праці Людкевича. Він вже не повернувся на посаду "одноособового" директора інституту - всі роки його полону цю роботу виконував інший видатний український митець, друг Людкевича, Василь Барвінський - але, як і раніше, стає до керма музичного закладу, працює з учнями, інспектує філії інституту.

Розуміючи важливість ґрунтовної спеціальної освіти, Людкевич створює підручники з основних музично-теоретичних дисциплін, пише також ряд критичних статей з приводу навчання в школах, а також про проблеми національного музичного стилю, узагальнює багатовікову традицію розвитку української професійної музики на тлі досягнень європейської культури. Інтенсивно продовжує займатись і фольклористикою, спираючись вже на найновіші досягнення науки. Теоретичні праці Людкевича належать до фундаментальних у вітчизняній науковій думці. В 1934 р. він входить до кола організаторів СУПРОМ’у (Союзу україських професійних музик), групи енергійних талановитих музикантів, що поставили собі за мету забезпечити гідний розвиток української музичної культури, дбати про освіту, розвиток виконавства, творчості та музичної науки. Результати їх діяльності справді виявились дуже значними - за неповних п'ять років свого існування СУПРОМ спромігся видавати власний журнал "Українська музика", разом з Науковим товариством ім. Шевченка публікувати наукові та фольклористичні праці, організовувати сотні концертів з творів українських композиторів у всіх куточках Галичини, значно активізувати діяльність Вищого музичного інституту ім. Лисенка, завдяки чому українська виконавська школа - насамперед фортепіанна та вокальна - здобула справжнє визнання у світі. Людкевич завжди був у центрі цих громадсько-культурних подій, працював, окрім творчої та науково-педагогічної сфери, як головний диригент хору "Боян". очолював музикознавчу секцію НТШ. Намагався він налагодити та продовжити контакти і з митцями великої України, які виникли ще у 1918 р., зокрема він листується з Л.Ревуцьким та Б.Лятошинським, отримує їх твори, щоби пізніше пропагувати у себе, у Львові. В той час, коли в Києві майже ніхто з видатних піаністів не виконував музики українських авторів, то у Львові вона входила у обов'язковий репертуар навіть молодших учнів Вищого музичного інституту, постійно звучала у відкритих концертах

Творчість тих років позначена розмаїттям жанрів і тем, які композитор намагається виразити звуками. Поруч з неодмінними хорами і солоспівами обробками народних пісень, велика увага приділяється оркестровій ті фортепіанній музиці. Часто в його творах знаходять відгомін образи і настрої української літератури, зокрема І.Франка, Т.Шевченка, О. Кобилянської О.Олеся, А.Кримського та інших. Так, серед монументальних композиції особливе місце посідає кантата "Заповіт" для хору, солістів та симфонічноп оркестру, особливо улюбленаним поетична спадщина І.Франка постає і в трагедійно-похмурій кантаті "Наймит", і в драматично-буремній симфонічній поемі "Каменярі" і в пейзажній ліриці хору "Восени", в симфонічній поемі "Меланхолійний вальс" втілено настрої однієї з найкращих нове О.Кобилянської. витончені барви поезії символізму знайшли свій вираз в солоспівах “Ти моя найкраща пісня” та “Подайте вістоньку” на вірші О.Олеся. Не залишає він і справи редагування творів видатних своїх попередників – в тридцяті роки композитором написана третя вставна дія до “Запорожця за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, інструментована остання опера М.Лисенка “Ноктюрн”, відредаговані хори М.Вербицького, І.Лаврівського, В.Матюка, О.Нижанківського.

1939 р. приносить галицькій інтелігенції і великі сподівання – адже відбулось омріяне возз’єднання (котре насправді обернулось жорстоким приєднанням до СРСР) починаються репресії проти визначних діячів краю. Людкевич, незважаючи на літній вік, поринає у роботу, допрацьовує розпочаті раніше твори, завершує фольклористичні дослідження. Важкі випробування чекають львівську інтелігенцію і в роки фашистської окупації, проте навіть тоді митець не полишає педагогічної роботи: разом з Барвінським вони знаходять можливість продовжувати діяльність Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка.

У післявоєнний період композитор продовжує працювати як професор та завідуючий кафедрою композиції Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка (саме та називався тепер вищий музичний заклад, котрий об’єднав дві колишні польські консерваторії та ВМІ). У творчості наступає поступове згасання – і не лише тому, що вік не дозволяв Людкевичу працювати творчо, він зберігав прекрасну пам’ять і ясний розум до глибокої старості, але й через те, що не завжди в заідеологізованій державі він міг писати те, до чого лежала душа. Часом трапляються навіть анекдотичні випадки, коли твір написаний з однією метою і задумом, видавався як зовсім інший: “Рондо юнаків”, симфонічна поема, що виникла в 1945 р., написана в пам’ять про бійців Української повстанської армії, описувались у тогочасній критиці, як музика на честь Червоної Армії, первісну назву симфонічної поеми “Стрілецька рапсодія” 20-х рр. змінили на “Галицьку рапсодію”. Таке лицемірство не було властивим напрочуд чесному і принциповому митцеві, очевидно, найбільше з цієї причини він поступово відмовляється від творчості, хоча в консерваторії викладає майже до останніх днів, веде композицію та народну творчість. Серед його численних учнів в класі композиції – Мирослав Скорик, Григорій Цицалюк, Богдана Фільц.

Помер Станіслав Людкевич в рік свого 100-річного ювілею, 5 вересня 1979 р. у Львові.

"Кавказ";

Кантата-симфонія "Кавказ" писалась протягом доволі довгого періоду, понад десять років. Перша частина, присвячена російським революціонерам, виникла ще 1905 р., останні три були завершені аж перед Першою світовою війною. Сам задум, що виник під впливом драматичної громадянської поезії Кобзаря, ідеально вкладався в рамки стилю романтизму, до якого композитор тяжів усе своє життя, незважаючи на те, що в XX ст. він був уже дещо "старомодним". Ймовірно, прообразом кантати-симфонії "Кавказ" для Людкевича стала безсмертна Дев'ята симфонія Людвіга ван Бетховена, в якій геніальний німецький композитор вперше впровадив хор у симфонічний цикл. Для Людкевича хорове звучання Шевченкової поезії теж видавалось необхідним для повного втілення свого задуму, а водночас монументальність симфонії як жанру теж видавалась композитору найвідповідніша для втілення грандіозного задуму.

З масштабної поеми Шевченка вибрано лише три особливо яскраві, концентруючі в собі головні ідеї літературного першоджерела, початкові строфи, своєрідний епіграф до змісту всього твору. Таким чином, в композиції музичного циклу відбились гострі контрасти, протилежні образи: "За горами гори, хмарами повиті", тобто постать нескореного Прометея і вічної природи в І ч., сумовиті роздуми про слабкість людини перед обличчям Божого провидіння у II ч. - "Не нам на прю з тобою стати", гостре сатиричне скерцо", насмішкувата і перебільшено-хвалебна, гротескова слава у Ш ч. - "Хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам царям слава", і врешті урочистий фінал, сповнений героїчного пафосу, - "Борітеся, поборете", з його величним завершенням на словах: "І вам слава, сині гори, кригою окуті, і вам, лицарі великі, славні, незабуті". "Співзвучність, гармонійне злиття з поезією Шевченка є наслідком близькості творчого почерку композитора до стилю великого поета. Людкевич чудово вміє передавати щирість і простоту, а з іншого боку - грандіозність душевних поривань".

Коротко розглянемо основні частини твору. Перша частина відзначається глибоким і водночас стриманим емоційним станом, для музичного зображення величних Кавказьких гір композитор використовує широкий "просторовий" тип викладу, сувору, рельєфну мелодію, котра потім повторюватиметься протягом всього циклу - адже саме ці вічні гори є німими мовчазними свідками всіх подій тисячолітньої історії. Поруч з цією темою з'являється інша - стрімка, героїчна, мужня. Це музичне уособлення міфічного героя Прометея, котрий для Шевченка є символ незламної волі українського народу (“споконвіку Прометея там орел карає”. Саме ці два провідні мотиви і лягли в основу всієї частини. У їх безперервному розвитку стає помітно, що вони і близькі внутрішньо своєю урочистістю героїкою, але водночас й відмінні, оскільки перший втілює стан спокою, а другий - рішучу дію. Ряд епізодів приводить до найвищої "вершини" частини на словах "Не скує душі живої і слова живого, воно знову оживає і сміється знову". Тут врешті обидві теми сходяться в одне ціле, немовби герой долає свої страждання, переймає вічний спокій гір.

Друга частина, в котрій автор звертається з пристрасним благанням і зі скаргою до Господа на людські страждання, природно випливає з інтонацій українських народних планів і голосінь ("Нам тільки плакать, плакать, плакать"). Проте і тут поступово зароджується зовсім протилежне відчуття пов'язане зі словами: "Встане правда! Встане воля!", і так само гнучко композитор переходить від "слабких", "зітхаючих" зворотів мелодії до патетичного гімну, що нагадує чимось його ранній хор до слів Івана Франка "Вічний революціонер". Проте завершення знову повертає слухача до первісного стану, бо ще не час на прославлення, ще течуть “кровавії ріки” серед нашого народу.

Третя частина побудована на жорстких, неприємно-гострих мелодичних ходах, котрі мають характеризувати катів і злочинців, що лицемірно вбираються в шати благодійників. Цим зумовлені відтінки іронії, дуже вдало знайдені Людкевичем і втілені через "пародіюна самого себе": адже тут вкотре вже, після першої та другої частини звучать мотиви гімну, проте тут вони спотворені до невпізнання, це швидше пародія на прославлення блазенські вигуки "Слава!".

Ефект раптовості, несподіваності через зіткнення повністю протилежних сил - гострої сатири і заклику "Борітеся!" - досягається завдяки тому, що між третьою і четвертою частинами немає перерви. Сцена сатиричного прославлення безпосередньо перетікає у героїчне поривання і тим більш вражаюче після глузливої "Слави" сприймається вольовий заклик "Борітеся!". Надалі знову проходить тема Кавказьких гір, знайома ще з першої частини, але тут вона природно пояснюється текстом: "І вам слава, сині гори", а також загальною логікою розвитку, головною думкою, яку прагне підкреслити Людкевич услід за Шевченком: вічна могутність природи повинна породжувати таких самих могутніх синів роду людського, що прийдуть захистити слабких і покривджених, як лицарі. Для втілення образу вольового пориву, який завершує весь монументальний цикл, композитор використовує поліфонічну форму фуги. В ній поступове включення, просторово віддалене проведення теми у всіх голосах чудово передає вагомість мовленого слова і маршового мотиву, підкреслює неминучість здійснення пророцтва: "За вас правда! За вас слава і воля святая!".

У цьому творі Людкевич найбільш повно і переконливо втілив свої переконання як людини, митця і громадянина, свої художні і морально-етичні ідеали. Таку свідому, чесну позицію він зумів зберегти впродовж свого довгого життя, так що міг сказати в кінці словами свого улюбленого поета: "У нас нема зерна неправди за собою".

У 60-х роках за кантату-симфонію "Кавказ" композитора було удостоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Шевченка.