Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Заповідач має розуміти значення своїх дій і їх наслідки, тому забороняється протиправний вплив на свідомість людини під час складення заповіту. У зв’язку з цим існує правило, відповідно до якого право на заповіт здійснюється особисто, а вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач визначає зміст заповіту і його основні положення. Він може призначити своїми спадкоємцями одну або кількох фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних правовідносин, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші обов’язки, встановити у заповіті сервітути. Заповідач також має право скасувати або змінити заповіт. У цьому полягає свобода заповіту.

Визначаючи коло спадкоємців, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб. Спадкоємцями можуть бути названі будь-які учасники цивільних відносин – фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади, АРК. Водночас заповідач може без зазначення причин, позбавити права спадкування будь-яких осіб з числа осіб – спадкоємців за законом. Це стосується лише фізичних осіб, які відповідно до законодавства є спадкоємцями заповідача. Проте право спадкодавця у цьому питанні має деякі обмеження. Закон визначає коло осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині (ст.1241 ЦК України). Це особи, за якими в силу припису закону зберігається право на спадкування навіть у випадках, коли заповідач у заповіті повністю або частково позбавив їх цього права.

Так, право на обов'язкову частку в спадщині мають:

Ø неповнолітні і повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця;

Ø непрацездатна вдова (вдівець);

Ø непрацездатні батьки.

Зазначені особи успадковують половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Отже, визначаючи розмір обов’язкової частки, перш за все необхідно взяти до уваги порядок спадкування за законом. Після визначення частки, яка належала б кожній з указаних вище осіб, виділяється її половина, яка і визначає розмір обов’язкової частки у спадщині.

Проте розмір обов'язкової частини в спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між спадкоємцями і спадкодавцем. Можна припустити, що обов’язкова частка у спадщині спадкоємця може бути зменшена у випадку, якщо він протягом довгого часу на підтримував зв’язків із спадкодавцем, незважаючи на потребу останнього в цьому, погано з ним поводився, не здійснював належного догляду та ін. Якщо в суді буде встановлено, що спадкоємець ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, такий спадкоємець за рішенням суду може бути усунений від права на спадкування, незважаючи на те, що за законом він має право на обов’язкову частку у спадщині.

Заповідач має право визначити обсяг спадщини і заповідати спадкоємцям усі свої права та обов’язки або їх частину. Якщо заповідач поділив у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить і та частина його обов’язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Це пов’язано з тим, що до складу спадщини включаються як права, так і обов’язки спадкодавця і ніхто із спадкоємців не може спадкувати лише права, залишаючи обов’язки іншим особам. Частина спадщини, що залишилася не охопленою заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. Відповідно до цього їхня частка у спадщині буде збільшена.

Крім загальних, заповідач має право зробити у заповіті особливі розпорядження. До них, зокрема наналежать:

1) заповідальний відказ (легат), тобто покладення на спадкоємця зобов’язання передати іншій особі – відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнове право або речі, що входять або не входять до складу спадщини (ст. ст. 1237, 1237 ЦК України);

2) покладення на спадкоємця деяких обов’язків (ст.1240 ЦК України). Наприклад, покладення обов’язку здійснити певним чином процедуру поховання спадкодавця, розпорядитися його особистими документами, рукописами, архівами. Спадкодавець також може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, спрямованих на досягнення суспільно корсної мети, - організувати виставку наукових праць, бібліотеки заповідача тощо;

3) визначення умови отримання спадщини (ст. 1242 ЦК України). Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування умовою як пов’язаною, так і не пов’язаною з поведінкою спадкоємця. Так, заповідач може обумовити отримання спадку фактом народження у спадкоємця дитини, здобуття освіти тощо. Проте розпорядження такого роду мають бути зроблені у певних межах. Не буде дійсним заповіт, яким, наприклад, обмежується можливість фізичної особи здійснити право на вибір роду занять, місця проживання, право на свободу пересування тощо.

4) підпризначення спадкоємця (ст.1244 ЦК України). Спадкодавець може вказати не лише основного, але й іншого – підпризначеного спадкоємця. Останній набуває прав, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її, відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування. Отже, замість основного спадкоємця спадкувати буде інший – підпризначений спадкоємець.

5) встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК України). Володілець сервітуту набуває право користування чужим майном, яке за заповітом переходить до іншої особи – спадкоємця. Так, спадкодавець може надавати право конкретно визначеній особі користуватися будинком, квартирою, дачею (окремими їх частинами), що передається у спадок іншій особі.

6) призначення виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК України) – фізичну або юридичну особу. Виконавець заповіту зобов’язаний:

- вжити заходів щодо охорони спадкового майна;

- вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів про відкриття спадщини;

- вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань;

- управляти спадщиною;

- забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обв’язкову частку у спадщині (ст. 1290 ЦК України).

Повноваження виконавця заповіту посвідчуються спеціальнм документом, що видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Контроль за виконанням своїх обов’язків виконавцем заповіту здійснюють спадкоємці, їх законні представники, а також орган опіки і піклування.

 

ЦК України закріплює новий різновид заповіту – заповіт подружжя. Закон дозволяє подружжю скласти спільний заповіт щодо майна, що знаходиться в їхній спільній сумісній власності. Роздільне майно, власнико якого є кожен із подружжя (майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, на підставі договору дарування, в порядку спадкування тощо), не може включатися до заповіту подружжя. Щодо такого майна кожен із подружжя може скласти заповіт особисто в загальному порядку. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. Отже, спадщина в цьому разі не відкривається, у спадкоємців не виникає право на спадкування. Лише у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті.

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті подружжя.

 

Дійсність заповіту безпосередньо пов’язана з додержанням відповідних умов щодо його форми. Заповіт складається у письмовійй формі, із зазначенням місця і часу його складання. Він має бути підписаний особисто заповідачем. Якщо ж особа через хворобу, або з інших причин, не може самостійно підписати заповіт, по її дорученню текст заповіту підписує інша особа в присутності заповідача. У цьому випадку підпис представника заповідача посвідчується нотаріусом із зазначенням причин, з яких спадкодавець не може самостійно підписати заповіт.При цьому обов’язковою є присутність 2-х свідків, якими можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю і які не є прямо або опосередковано зацікавленими щодо спадку. Нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Одним з основних положень спадкового права є таємниця заповіту. Лише спадкодавець має право доводити до відома спадкоємців або інших осіб відомості, що стосуються заповіту. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, до відкриття спадщини не мають права розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни (ст. 1255 ЦК України).

У цивільному праві передбачене посвідчення секретного заповіту. Секретним є заповіт, що засвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Відповідно до ст. 1249 ЦК України особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. Особливий порядок посвідчення нотаріусом секретного заповіту робить неможливим передчасне ознайомлення з його змістом будь-якої особи. Секретний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті заповідача і відкриття спадщини.

Якщо в населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, за винятком секретного, може бути посвідчений уповноваженою службовою особою відповідного органа місцевого самоврядування.

Так, заповіт особи, що знаходиться в лікарні на стаціонарному лікуванні, а також особи, що знаходиться в будинку для осіб похилого віку та інвалідів може бути посвідчений головним лікарем, його заступником або черговим лікарем цієї лікарні, директором, заступником директора будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

У місцях позбавлення волі заповіт може бути посвідчений начальником установи, в якій засуджений відбуває покарання.