ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ І

 

Таким чином, ми констатуємо, що становлення науково обґрунтованої національної теорії управління школою в Україні – надзвичайно важлива педагогічна проблема. Її успішне вирішення обумовлене ефективністю процесу усвідомлення теоретиками і практиками педагогічної науки основних проблем сучасної школи, напрямків і шляхів їх вирішення. Це, в свою чергу, робить необхідним осмислення прогресивних ідей минулих періодів розвитку теорії внутрішкільного управління з погляду сьогодення.

Оскільки період другої половини ХХ ст. багато в чому визначив напрямки і тенденції подальшого розвитку теорії внутрішкільного управління в нашій країні, то саме в цей період визрівають передумови для радикальної зміни управлінської парадигми, які врешті-решт і призвели до початку заміни її в останнє десятиліття ХХ століття.

У цей період розвиток теорії внутрішкільного управління еволюціонував у декількох напрямках: рух до демократизму, колегіальності в управлінні школою; рух в бік все більшої науковості (від емпіричного способу здобуття наукових знань до структурно-функціонального, антропологічного, синергетичного підходів, від єдиної концепції впливу до концепції створення умов і концепції роботи на результат).

Дослідження теорії внутрішкільного управління здійснювалось різноманітними методами. Якщо на початку періоду переважаючими були емпіричні методи (вивчення управлінського досвіду, вивчення шкільної документації, спостереження, анкетування вчителів і керівників шкіл), то поступово науковці починають застосовувати все більш науково обґрунтовані методи дослідження (структурно-функціональний аналіз, ранжування, факторний аналіз, моделювання, матричний метод, математичні, статистичні методи тощо).

З отриманням Україною незалежності з’явилася можливість ознайомлення науковців і практиків з різними концепціями управління, що об’єктивно сприяло виникненню різноманітного досвіду внутрішкільного управління.

Аналіз дозволив виявити тенденції подальшого розвитку теорії внутрішкільного управління в Україні. Ці тенденції лежать в площині, по-перше, гуманізації, по-друге, демократизації, по-третє, алгоритмізації управління. Основною тенденцією розвитку теорії внутрішкільного управління в Україні є розробка різноманітних концепцій управління, що повинні базуватися на різних методологічних підвалинах.

Таким чином, ми встановили, що управлінська діяльність — це особливим чином організований вид трудової діяльності з виконання функцій управління в організації.

Головна її мета — забезпечення цілеспрямованої та скоординованої діяльності керованого колективу задля розв’язання задач, що поставлені перед ним. Продуктом управлінської діяльності є управлінські рішення та практичні дії, необхідні для функціонування організації в необхідному режимі. Оскільки управлінський вплив на всі сфери діяльності здійснюється через членів організації, пріоритетне значення має управління живою працею, тобто доцільною діяльністю своїх підлеглих.

У результаті нашого дослідження ми маємо констатувати, що до основних задач управлінської діяльності відносять цілепокладання, планування, організацію, координацію (або регулювання), стимулювання та контроль.

Задача цілепокладання полягає у виробленні основних, поточних і перспективних цілей діяльності, коректувати поточні дії та стратегію, тобто переглядати цілі, змінювати їхнє положення в системі цілей.

Задача планування полягає у виробленні напрямів, шляхів, засобів і заходів стосовно реалізації цілей діяльності організації.

Задача організації передбачає налагоджування процесу, діяльності, спрямованої на упорядкування взаємодії людей, ідей, процесів, певної форми прояву спільної діяльності, об’єднання елементів або частин (людей, ідей, процесів тощо) в системне ціле, у результаті чого утвориться життєздатна, ефективна та стійка система.

Послідовність реалізації задачі організації звичайно така:

• визначення цілей, задач та особливостей спільної діяльності членів організації;

• виявлення потреби в ресурсах для здійснення цілей і забезпечення безперебійного постачання цими ресурсами. Тому іноді говорять, що організувати — це спочатку оцінити можливості, а вже потім ставити задачу;

• установлення послідовності дій виконавців, тривалості та контрольних строків їхнього виконання;

• вибір способів здійснення необхідних дій і взаємодій людей для досягнення цілей;

• установлення між членами організації необхідних організаційних відносин (співпідпорядкованості, координації тощо);

• створення відповідної мотивації у членів організації задля досягнення ціннісної мети.

Ключовим моментом реалізації цієї задачі є процес організації взаємодії між підлеглими. У числі принципів ефективної організації взаємодії такі:

• спеціалізація виконавців;

• кількісна та якісна пропорційність частин, що утворять систему;

• паралельність дій;

• ритмічність діяльності.

Після здійснення задачі організації можуть виникнути деякі невідповідності між усіма елементами створеної системи або механізму досягнення цілей. У цих випадках з’являється необхідність, по-перше, уточнити характер дій виконавців, зробити їх більш погодженими, гармонічними й ефективними і, по-друге, усунути відхилення від заданого організацією режиму функціонування системи. Таке «тонке налаштовування» системи отримало назву функції координування та регулювання спільної діяльності.

Задача стимулювання містить у собі розробку та використання стимулів до ефективної взаємодії суб’єктів їхньої спільної результативної діяльності. Керівник при здійсненні цієї задачі має дотримуватися ряду принципів:

• залежність величини стимулу від конкретного внеску підлеглого в загальну справу;

• зв’язок стимулів із цілями діяльності організації;

• єдність інтересів підлеглого, організації та суспільства в цілому;

• розумне сполучення моральних і матеріальних стимулів;

• сполучення стимулювання з мірами покарання та примусу.

У числі основних задач управління важлива роль належить задачі контролю, обліку й аналізу діяльності. Зміст цієї функції включає комплексне вивчення діяльності та припускає:

• спостереження за ходом, динамікою та закономірностями розвитку процесів у керованій системі, вимір, реєстрацію та згрупування даних;

• порівняння її параметрів із заданою програмою функціонування;

• кількісну та якісну оцінку ефективності діяльності;

• виявлення відхилень, проблемних місць у розвитку системи;

• виявлення причин реального стану;

• визначення найбільш доцільних шляхів відновлення працездатності системи.

Процес підготовки та реалізації управлінської задачі передбачає п’ять основних етапів:

1) Орієнтований етап — виявлення проблемної ситуації та визначення мети рішення.

2) Інформаційний етап — збирання, обробка й аналіз інформації з проблеми, а також визначення тих обмежень, що залежать як від неї самої, так і від конкретної ситуації.

3) Це вироблення й ухвалення задачі:

• вироблення критеріїв прийняття рішень (економічність, надійність, оперативність, дизайн тощо);

• формулювання набору альтернативних рішень з можливим залученням виконавців майбутнього рішення. Це важливо в силу дії так званого закону Р.Лікерта, який говорить, що якість і точність виконання конкретних управлінських рішень тим сильніше, чим більше безпосередні учасники виконання завдань беруть участь у прийнятті рішень;

• оцінка альтернативних рішень за ступенем їхніх достоїнств, недоліків і можливих наслідків;

• вибір оптимального рішення. Тут актуальна проблема співвідношення двох параметрів: часу, протягом якого необхідно прийняти рішення, та якості управлінського рішення. Звичайно оптимальне рішення не приймається внаслідок відсутності необхідного часу для перегляду всіх можливих альтернатив та інформації, пов’язаної з оцінкою кожної альтернативи.

4) Організаційний етап — доведення прийнятого рішення та строків до виконавців, призначення відповідальних, інструктаж, організація взаємодії.

5) Контролюючий етап — урахування та контроль виконання рішення. Як правило, доручається тій групі, що готувала рішення. Причому оцінка праці цієї групи не за кількістю перевірок, а за питомою вагою виконаних у строки наказів.

Таким чином, підготовка та реалізація управлінських задач складають важливу сторону управлінської діяльності будь-якого керівника, особливо при здійсненні сучасних форм і структур управління.