Ст. 1302 (з коментарем)

1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпоря­дження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на май­но відчужувача.

Спадковий договір — це договір, за яким одна сторона (набувач) зобов'язується викона­ти розпорядження другої сторони (вудчужувача) і у випадку його смерті набуває право влас­ності на майно відчужувача.

Предмет договору — майно, яке переходить у власність набувача у випадку смерті відчужу­вача. Предметом договору можуть бути інди­відуально-визначені речі (колекція картин, цін­на бібліотека) і визначені родовими ознаками, рухоме і нерухоме майно (квартира, будинок, дача, земельна ділянка, автомобіль), де б воно не знаходилися.

Зміст договору — це ті умови, з приводу яких сторони дійшли угоди.

Характеристики договору:

— двосторонньо зобов'язуючий, для якого характерно волевиявлення двох сторін, засно­ване на диспозитивних засадах. Права і обов'яз­ки щодо договору лежать на обох сторонах: набувач набуває право власності на майно у випадку виконання розпорядження (майново­го або немайнового характеру) відчужувача. Обов'язковою умовою настання спадкового до­говору є такий юридичний факт як смерть від­чужувача, за відсутності якого не можуть на­ступити юридичні наслідки. З іншого боку (відчужувач) вимагає виконання обов'язків ма­теріального (наприклад, набувач зобов'язуєть­ся надати відчужувачу матеріального забезпе­чення натурою у вигляді харчування, догляд і таке інше) або нематеріального характеру як за життя, так і після його смерті (наприклад, від­чужувач розпорядився, що після його смерті він хотів бути похованим з родичами, в іншому місці і таке інше);

— слід розглядати спадковий договір і як реальний, і як консенсуальний. Якщо за умо­вами спадкового договору набувач повинен ви­конати певні дії після смерті відчужувача, до­говір вважається реальним, оскільки буде вва­жатися укладеним з моменту передачі майна набувачеві. Якщо ж спадковим договором пе­редбачається, що набувач повинен виконати дії (наприклад, щомісячно виділяти відчужуваче-ві певне грошове відшкодування) за життя від­чужувача, права і обов'язки виникають у момент досягнення угоди. У цьому випадку договір вважається консенсуальним;

— цей договір оплатний — у набувача ви­никає обов'язок виконати певні дії замість отри­маного майна. Спадковий договір передбачає, що відчужувач має право вимагати від набувача певного майнового надання.

Оскільки юридичні наслідки наступають тільки за наявності юридичного факту — смерті відчужувача — важливим моментом настання дії договору є встановлення факту смерті від­чужувача.

Факт смерті підтверджується свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану про смерть і рішенням суду про визнання особи померлою (ст. 47 ЦК). Але згідно ст. 47 ч. 2 набувач у разі визнання громадянина померлим не має права відчужувати нерухоме майно, що перейшло до нього за договором, протягом п'я­ти років. Нотаріус накладає на це нерухоме майно заборону відчуження.

Важливою умовою договору є виконання обо­в'язків набувачем. У випадку невиконання обо­в'язків договір може бути розірвано за рішен­ня суду на користь відчужувача (ст. 1308 ЦК).

Спадковий договір — це угода на випадок смерті і дійсна при виконанні умов, які не су­перечать чинному законодавству.

Недійсним визнається договір, якщо пору­шена хоча б одна з умов дійсності угоди (див. коментар до ст. 215 ЦК). Договір визнається недійсним, якщо його спрямовано на обмежен­ня правоздатності та дієздатності (ст. 27 ЦК). Наприклад, недійсним є спадковий договір, який зобов'язує набувача не брати шлюб. Буде визна­ний недійсним договір, який був вчинений під впливом обману чи насильства (ст.ст. 230-231 ЦК), а також договір, який вчинено без намірів створення правових наслідків, тобто фіктивний (ст. 234 ЦК).

Надаючи відчужувачу право вільно розпоря­джатися своїм майном, законом не передбачене право неповнолітніх або непрацездатних ді­тей, його непрацездатних одного з подружжя або батьків, а також непрацездатних утриманців відчужувача на обов'язкову частку при укла­денні спадкового договору

Ст.1303

1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інше особа.

2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.

Суб'єктом спадкового договору є відчужувач і набувач. Відчужувачем може бути повністю дієздатна фізична особа.

Укладення договору недієздатною особою, обмежено дієздатною, внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засоба­ми або визнаною недієздатною внаслідок пси­хічного розладу не може бути відчужувачем і це може служити безумовною підставою для визнання угоди недійсною (див. коментар до ст.ст. 221-226 ЦК).

Набувачем може бути будь-яка повністю діє­здатна фізична особа, оскільки за умови догово­ру потрібне виконання певних дій матеріального або нематеріального характеру (надавати певної матеріальної допомоги, дотримуватися порядку поховання відчужувача, виконувати дії, спрямо­вані на здійснення певної загальнокорисної мети і таке інше).

При укладанні спадкового договору набу­вач, якщо він є спадкоємцем за заповітом або по закону, не втрачає права на успадкування у тій частці майна, яке не було позначено у договорі.

Юридичні особи також можуть бути набува­чами у спадковому договорі.

Ст. 1304

1. Спадковий договір укладається у пись­мовій формі і підлягає нотаріальному посвід­ченню.

Спадковий договір має письмову форму, укладається і підписується обома сторонами у присутності нотаріуса і засвідчується нотарі­ально.

Посвідчення спадкового договору може бути зроблене у державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса (ст.ст. 34, 36 Закону «Про нотаріат» і здійснюється за місцезнахо­дженням основної маси наслідуваного майна (ст. 55 Закону «Про нотаріат»).

Нотаріус засвідчує дієздатність сторін (ст. 44 Закону «Про нотаріат»).

У спадковому договорі потрібно домовитися про всі умови виконання сторонами зобов'язань щодо спадкового договору, і про можливість передачі частини прав і обов'язків третім осо­бам. Якщо в умовах спадкового договору не було досягнуто згоди і не було передбачено можливості передачі прав і обов'язків за зобо­в'язаннями третім особам, тоді як відчужувач, так і набувач не мають права передавати свої права і обов'язки третім особам. У цьому ви­падку зміна особи у зобов'язанні не може бути застосована, оскільки будуть порушені істотні умови договору, що може привести до визнан­ня судом договору недійсним.

Майно, яке було придбане в період спільно­го подружнього життя, належить подружжю на праві загальної спільної власності (ст.ст. 60-62 СК), тому спадковий договір на все спільне майно не може бути укладений без згоди дру­гого з подружжя. Якщо спадковий договір було укладено без згоди другого з подружжя, це веде до недійсності його (ст. 65 ч. 2, З СК, ст. 216 ЦК).

Відчужувач може укласти договір тільки на конкретне відокремлене майно, яке знахо­диться у його власності і підтверджується відповідними правовстановлюючими докумен­тами (ст. 57 СК).

Ст.1305

1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщи­ни або після її відкриття.

Якщо набувач не виконав або неналежним чином виконав умови договору, відчужувач має право звернутися в суд із позовом про розі­рвання спадкового договору, причому відчужу­вач, опираючись на положення цивільного законодавства про представництво, може доручи­ти ведення справи в суді іншій особі (представ­никові).

Набувач повинен вчинити дії у точній від­повідності до волі відчужувача. У спадковому договорі мають бути чітко і конкретно застере­жені всі необхідні дії, які зобов'язаний викона­ти набувач. Умови договору мають бути засте­режені таким чином, щоб виключити можли­вість подвійного тлумачення волі відчужувача.

Якщо невиконання умов договору має місце після смерті відчужувача, у цьому випадку звер­нутися з позовом в суд може особа, призначена відчужувачем здійснювати контроль за вико­нання зобов'язань.

Відчужувач може покласти на набувача обов'язок виконати дії майнового і немайново­го характеру ще за його життя (наприклад, ви­плачувати йому певну грошову суму одноразо­во або частинами). Відчужувач має право також покласти на набувача виконання якогось обо­в'язку на користь однієї або декількох осіб, які набувають право домагатися його виконання. Наприклад, відчужувач може зобов'язати набу­вача надавати матеріальне відшкодування ону­ку до досягнення ним повноліття. Право вима­гати виконання обов'язків належить батькам останнього.

Набувач може виконати також певні дії не­матеріального характеру. Наприклад, він пови­нен виконати розпорядження відчужувача, які стосуються порядку поховання, увічнення його пам'яті і т.д.

Ст.1306

1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з по­дружжя.

2. Спадковим договором може бути встано­влено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смер­ті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.

Предметом спадкового договору може бути майно, яке знаходиться в особистій власності одного з подружжя. Нотаріус повинен витребу­вати від відчужувача відповідні документи, які встановлюють право власності на майно, як: нотаріально завірений договір купівлі-продажу нерухомого майна, свідоцтво про право на спа­док, свідоцтво про право приватної власності, нотаріально засвідчений договір довічного утри­мання, дарування і т. ін. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом про право приватної власності на зем­лю (ст. 23 Земельного кодексу). Нотаріус пови­нен упевнитися у відсутності заборони відчу­ження на дане нерухоме майно.

Предметом спадкового договору також може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. При укладанні спадкового договору нотаріус зобов'язаний упев­нитися, що майно, яке одержується у спадщи­ну, є спільним сумісним майном, власністю по­дружжя. За наявністю обставин, які вказують на право сумісної спільної власності подруж­жя на те чи інше майно, нотаріус зобов'язаний витребувати згоду другого з подружжя (ст. 65 ч. 2 СК). Ця згода має бути завірена нотаріаль­но шляхом власноручного підпису подружжя відчужувача на спадковому договорі або при­кладання нотаріально завіреної заяви до дого­вору. У іншому випадку подружжя відчужувача має підстави для звернення в суд із позовом про визнання спадкового договору недійсним у тій частині, де застерігається спільно нажите майно. У випадку, якщо один з подружжя від­чужувача не згоден із включенням спільно на­житого майна у спадковий договір і подружжя не дійшли згоди з приводу цього майна, то від­чужувач зобов'язаний у судовому порядку вста­новити свою долю у спільному майні у встанов­леному законом порядку (ст.ст. 70-71 СК). Но­таріус не має права брати на себе функцію суду і визначати частку одного з подружжя у спіль­но нажитому майні і засвідчувати у спадково­му договорі волю відчужувача на це майно.

.

Ст. 1308

Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невико­нання набувачем його розпоряджень.

2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливос­ті виконання ним розпоряджень відчужувача.

Коментована стаття передбачає спеціальні підстави розірвання спадкового договору. Вар­то звернути увагу на те, що можливість такого розірвання договору на вимогу відчужувача пов'язується з невиконанням набувачем його розпоряджень, тобто застосовується як санкція за правопорушення, котра одночасно є засобом захисту інтересів відчужувача. Разом з тим розірвання спадкового договору на вимогу на­бувача у разі неможливості виконання ним роз­поряджень відчужувача не є санкцією за пору­шення договору, а слугує лише засобом захис­ту інтересів набувача. Але й тому й іншому випадку розірвання спадкового договору мож­ливе лише у судовому порядку. Саме суд має встановити факт порушення спадкового дого­вору або неможливість його невиконання.

27. Недійсність заповіту.

Спори щодо дійсності чи недійсності заповіту виникають після смерті заповідача, коли його воля вже не може бути змінена. Ці спори можуть бути пов'язані з тим, що заповіт був складений особою з пев­ними порушеннями змісту, форми, вад суб'єктного складу, а також волі заповідача. І оскільки заповіт - це односторонній правочин, то за наявності вказаних підстав його можливо віднести або до нікчемних або до оспорюваних правочинів із відповідними наслідками.

Відповідно до ст. 1257 ЦК, заповіт складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Якщо за позовом заінтере­сованої особи судом буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, такий заповіт може бути судом визнаний недійсним. Недійсність заповіту у певній частині, тобто окремого розпорядження, не має наслідком недійсність іншої його частини або в цілому.

Момент недійсності заповіту визначається на підставі загальної норми визначення моменту недійсності правочину (ст. 236 ЦК).

Стаття 1257. Недійсність заповіту

1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвід­чення, є нікчемним.

2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встанов­лено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недій­сності іншої його частини.

4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений пра­ва на спадкування, одержує право на спадку­вання за законом на загальних підставах.

Заповіт, як правочин, підпорядковується за­гальним правилам про вчинення правочинів та їх недійсність. Заповіт, складений недієздатною особою, представником від імені заповідача, тобто особами, що не мають права на його скла­дання, а також заповіт, складений з порушен­ням вимог щодо його посвідчення та форми, є нікчемним (абсолютно недійсним). Тому ви­знання такого заповіту недійсним судом в силу ст. 215 ЦК не потрібне.

Заповіт, складений особою, волевиявлення якої не було вільним і не відповідало її волі, може бути визнаним недійсним тільки за по­зовом зацікавленої особи з наданням відповід­них доказів цієї обставини. Наприклад, скла­дання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця.

Заповіт може бути визнаним недійсним не повністю, а частково. Тому недійсність його окремих розпоряджень, не має наслідком недій­сності його в цілому. Наприклад, заповідач сво­їм заповітом порушує права спадкоємців, що мають право на обов'язкову частку. Заповіт в цій частині є недійсним. Можливий випадок також зазначення в заповіті з умовою такої умови, що суперечить моральним засадам су­спільства. В частині цієї умови заповіт буде не­дійсним. В решті воля заповідача зберігає чин­ність.

Якщо заповіт визнається недійсним в ціло­му, то настає спадкування за законом. Спадкоємець, який позбавлений права на спадкуван­ня таким заповітом, закликається до спадкуван­ня на загальних підставах.

Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту мають зацікавлені особи, частіше - спадкоємці за законом. Такий позов може бути поданий до суду тільки після смерті заповідача.

Ст. 236

1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним нравочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

1. У даній нормі закріплене загальне правило щодо визначення моменту, з якого правочин вважається недійсними.

Хоча у ч. 1 коментованої статті згадуються ніби два варіанти недійсності правочину: внаслідок безпосереднього припису закону (нікчемний правочин); внаслідок визнання правочину недійсним судом, але їх розрізнення практичного значення не має. І у першому, і у другому випадку правочин є недійсним з моменту його вчинення. Отже значення має не те, у якому порядку і за якою підставою правочин був визнаний недійсним, а момент вчинення правочину.

Щодо моменту вчинення правочину слід зазначити, що ЦК не встановлює загального правила відносно визначення моменту, з якого правочин має вважатися укладеним. Виняток складають деякі статті, котрі прямо або побіжно вказують на такий момент. Наприклад, ст. 210 передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно ст. 212 правочини, укладені під відкладальною або скасувальною умовою, набувають чинності з моменту настання спливом відповідної умови (див. коментар до вказаних статей ЦК). Крім того, момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу. Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту та сенсу, то припускається, що права і обов'язки у сторін виникають відразу по вчиненню правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньою сплата покупної ціни і передання речі, щоб у покупця виникло право власності на продану річ).

2. У випадках, коли за недійсним правочином права та обов'язки мали настати лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов'язано з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли. Отже припинення такого правочину можливе лише на майбутнє.

28. Спадкування за заповітом.

Спадкування здійснюється двома шляхами: за заповітом та за законом. При цьому перевага надається спадкуванню за заповітом, оскільки воно безпосередньо пов’язане із повноваженням власника-правом розпорядження.

(Ст. 1233)1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Закон надає фізичній особі право призначи­ти спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілити спадкове майно, майнові права та обов'язки на свій погляд.

Заповіт - розпорядження особи (заповіда­ча) відносно належного їй майна, майнових прав та обов'язків на випадок своєї смерті, складений у встановленому законом порядку. За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином. Як правочин він має відповідати всім вимогам, що звичайно пред'являються до правочинів відповідно до ЦК. Його значення полягає в тому, щоб визначити порядок перехо­ду всього майна, майнових прав та обов'язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.

Заповідач має право за своїм розсудом за­повідати майно будь-яким особам, будь-яким чином визначити частки спадкоємців в спад­щині, позбавити спадщини одного, кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповіту інші розпорядження, передбачені правилами ЦК про спадкування, скасувати чи змінити складений заповіт.

(ст. 1234)1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не до­пускається.

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа, яка є повністю дієздатною, має тестаментоздатність. Відповідно до ст. 34 ЦК повністю дієздатними є фізичні особи, що досягли вісімнадцяти років (повнолітні). Повну цивільну діє­здатність особа також може набути в разі ре­єстрації шлюбу (ст. 34 ЦК) до досягнення пов­ноліття. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана особі, яка досягла шістнадця­ти років і працює за трудовим договором, непо­внолітній особі, яка записана матір'ю або бать­ком дитини, особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою ді­яльністю (ст. 35 ЦК).

Не можуть складати заповіти особи, хоча і повнолітні, однак визнані в встановленому за­коном порядку недієздатними (до таких нале­жать особи не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хро­нічного, стійкого психічного розладу (ст. 36 ЦК)); особи, які склали заповіт під час, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними (ст. 225 ЦК). Не можуть також складати заповіти особи, хоча і повнолітні, але з обмеженою цивільною дієздат­ністю, що встановлена судом внаслідок зловжи­ванням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, а також, якщо особа страждала на психічний розлад, що істотно впливав на здатність усвідомлювати зна­чення своїх дій та (або) керування ними (ст. 36 ЦК). При цьому заповідач має бути дієздатним на момент складання заповіту. Подальша втрата дієздатності заповідачем, після складання запо­віту, не робить його недійсним, тоді як складан­ня заповіту недієздатною особою буде недійним завжди, навіть якщо в подальшому вона стане дієздатною.

Заповіт як правочин, безпосередньо пов'яза­ний з особою заповідача, повинен бути здійсне­ний особисто ним. Здійснення заповіту через представника не допускається. Не допускаєть­ся також складання заповіту від імені кількох осіб, за винятком заповіту подружжя відносно спільного майна.

(ст.. 1235)1. Заповідач може призначити своїми спад­коємцями одну або кілька фізичних осіб, не­залежно від наявності у нього з цими особа­ми сімейних, родинних відносин, а також ін­ших учасників цивільних відносин.

2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку осо­бу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спад­кування.

3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'яз­кову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час від­криття спадщини.

4. У разі смерті особи, яка була позбавле­на права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втра­чає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на загальних підставах.

Заповідач має право заповідати майно не тільки особам, які входять до числа спадкоєм­ців за законом, але й і сторонній особі, яка не знаходиться з заповідачем у родинних, сімей­них відносинах, а також юридичній особі, дер­жаві та іншим су­б'єктам публічного права. Заповідачеві належить право позбавити пра­ва на спадкування будь-якого спадкоємця за законом незалежно від мотивів такого позбав­лення. У цьому разі спадкоємець, позбавлений права на спадкування, не отримає це майно на­віть тоді, коли частина майна заповідача буде не охоплена заповітом. Така частина майна перейде до спадкоємців за законом, які не по­збавлені спадкоємства. До них будуть входить також спадкоємці за законом, яким інша час­тина спадщини була передана за заповітом. Не отримує спадкоємець, позбавлений спадщини, її також і в тому випадку, якщо спадкоємець або спадкоємці, котрим заповідане майно, помруть раніше відкриття спадщини або відмовляться від її одержання. Такий вид позбавлення пра­ва на спадщину називають прямим. Але й існує інший спосіб усунення від спадкування, коли складаючи заповіт, заповідач не згадує про пев­ного спадкоємця, розподіляючи майно серед інших осіб. Тобто, позбавлення права на спад­щину відбувається не прямо, а побічно. Умов­чання в заповіті про спадкоємця також веде до позбавлення спадщини, але тільки в тій части­ні майна, що охоплена заповітом. У заповідача може бути ще й інше майно, не вказане у запо­віті, і спадкоємець за законом може спадкувати його в рівних частках з іншими спадкоєм­цями за законом. Крім того, якщо спадкоємець за заповітом помре до відкриття спадщини, або відмовиться від її прийняття після відкриття спадщини, то побічно усунений спадкоємець за законом буде закликаний до спадкування за законом. Тобто, при прямому та побічному по­збавленні спадкоємців права на спадкування буде неоднаковий правовий результат.

(ст. 1236)1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.

2. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

3. Якщо заповідач розподілив між спадко­ємцями у заповіті лише свої права, до спад­коємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

4. Чинність заповіту щодо складу спадщи­ни встановлюється на момент відкриття спад­щини.

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майна, майнових прав та обов'язків. Ці розпорядження можуть бути зроблені заповідачем у будь-який час. Оскіль­ки склад спадкового майна визначається на час відкриття спадщини, то не має значення, чи було в наявності майно, вказане у заповіті, майнові права та обов'язки на момент складання запо­віту. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджу­ють його право на майно, що заповідається. Якщо в заповіті буде вказано майно, яке на момент відкриття спадщини буде втрачено чи взагалі не придбане, то в цій частині заповіт буде недійсним.

Як саме розпорядитися майном у заповіті — заповідати все належне майно, чи тільки його частину, — залежить від бажання заповідача. Якщо ним заповідана тільки частина майна, то частина, що ним не охоплена, розподіляють­ся між спадкоємцями за законом в порядку ст.ст. 1261-1265 ЦК. При цьому слід врахову­вати, що до кола цих спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким друга частина спадщини належала за заповітом. Не можуть спадкувати не заповідану частину майна ті спадкоємці за законом, які визначені в заповіті як позбавлені права на спадкування.

Спадок не може бути прийнятим частково. Тобто, спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

(ст. 1240) 1. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характе­ру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми ритуалу поховання.

2. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на до­сягнення суспільно корисної мети.

(ст. 1242)1. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначе­на у заповіті, наявністю певної умови, як по­в'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.

2. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

3. Особа, призначена у заповіті, не має пра­ва вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.

(ст. 1247)1. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.

2. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до части­ни четвертої статті 207 цього Кодексу.

3. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251—1252 цього Ко­дексу.

Форма заповіту має важливе значення. Для дійсності заповіту вимагається відповідність волі заповідача зовнішній формі її виявлення.

Заповіт складається в письмовій формі з зазначенням місця і часу його складення. Ви­мога закону про зазначення місця та часу скла­дання заповіту має важливе значення в випад­ку оспорювання справжності заповіту чи виник­нення спору про дієздатність заповідача на час складання заповіту, або, коли існують два або більше заповітів і необхідно встановити, який з них має силу як складений пізніше.

Нотаріус посвідчує заповіти лише особисто представлені заповідачем. Тому не допускаєть­ся посвідчення заповіту через представника. Не може бути також посвідчений заповіт від імені кількох осіб, крім заповіту подружжя віднос­но спільного майна (див. коментар до ст. 1243 ЦК). Якщо особа за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріуса, вона має право запросити нотаріуса додому.

Заповідач підписує заповіт у присутності осо­би, що посвідчує заповіт. Якщо заповіт надається вже підписаним, то заповідач має підтвердити, що він підписаний ним власноручно. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади або хвороби не може підписати заповіт власноручно, то на його прохання в його присутності та присутно­сті нотаріуса або посадової особи, що має право на посвідчення заповіту, його може підписати інша особа. При цьому нотаріус або посадова особа, зазначає причини, з яких текс заповіту не міг бути підписаний заповідачем.

Спадкоємець, на користь якого заповідаєть­ся майно, не вправі підписувати заповіт замість заповідача.

Посвідчення заповітів відноситься до компе­тенції нотаріусів. Нотаріально посвідчена фор­ма заповіту, встановлена законом, закликана найбільш повно забезпечити відображення справжньої волі заповідача. Нотаріус перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що супе­речать чинному законодавству.

Заповіт має бути складений так, щоб розпо­рядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини. Пев­ні труднощі в цій частині викликають секрет­ні заповіти (див. коментар до ст. 1248 ЦК), коли нотаріус позбавлений можливості перевірити заповіт на предмет його законності та наявнос­ті суперечок, однак, це не позбавляє заповідача скласти і такий заповіт.

У деяких випадках право посвідчувати за­повіти надається посадовим, службовим осо­бам, перелік яких зазначений ст.ст. 1251-1252 ЦК. Зокрема, заповіт особи яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціо­нарному закладі охорони здоров'я, може бути посвідчений головним лікарем, його заступ­ником з медичної частини або черговим лі­карем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціо­нарного закладу охорони здоров'я (див. ко­ментар до ст. 1252 ЦК).

В тих місцях, де немає нотаріуса, заповіт може бути посвідчений посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування (див. комен­тар до ст. 1251 ЦК).

(ст. 1254)1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.

2. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній запо­віт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

3. Кожний новий заповіт скасовує поперед­ній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

4. Якщо новий заповіт, складений запові­дачем, був визнаний недійсним, чинність по­переднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.

5. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.

6. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.

7. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту.

Зміна та скасування заповіту - право запо­відача, яке може бути здійснене тільки ним особисто. Заповідач вправі змінити чи скасува­ти складений ним заповіт у будь-який час, не зазначаючи при цьому причин його зміни чи скасування. Для зміни чи скасування заповіту не вимагається будь-чия згода, в тому числі осіб, призначених спадкоємцями в скасованому чи зміненому заповіті.

Заповіт може бути скасований шляхом скла­дання нового заповіту або поданням заяви про його скасування нотаріусу, який посвідчив за­повіт. Зміна заповіту можлива складанням нового заповіту, в якому заповідачем будуть скасовані чи змінені окремі розпорядження по­переднього заповіту.-В будь-якому випадку більш пізній заповіт скасовує попередній повні­стю або у частині, в якій він йому суперечить. Якщо раніше складеним заповітом спадкода­вець розпорядився лише частиною майна, а більш пізнім заповітом розподілив його другу частину, то такі заповіти після смерті заповіда­ча будуть чинними обидва.

Скасування заповіту шляхом складання нового є остаточним, тобто заповіт, скасований більш пізнім заповітом, не поновлюється, якщо пізніше складений заповіт потім скасований шляхом подання заяви. Аналогічне правило діє і тоді, коли пізніше складений заповіт згодом буде визнаний недійсним. Винятки з цього складають випадки, коли пізніше складений за­повіт був складений дієздатною особою, однак в момент, коли вона не розуміла значення сво­їх дій та не здатна була ними керувати (ст. 225 ЦК), а також складений особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Такі обставини вста­новлюються в судовому порядку і хоча такий заповіт визнається недійсним, то попередній заповіт зберігає чинність.

Порядок складання першого заповіту не має юридичного значення для зміни чи скасуван­ня заповіту, нотаріальний заповіт може бути скасований морським та навпаки.

Нотаріус, завідуючий державним нотаріаль­ним архівом при одержанні заяви про скасу­вання чи зміну заповіту, а також при наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює рані­ше складений заповіт, роблять про це відмітку на примірнику заповіту, що зберігається в державній нотаріальній конторі, приватного нота­ріуса, в державному нотаріальному архіві, і від­мітку в реєстрі нотаріальних дій та в алфавіт­ній книзі обліку заповітів.

Нотаріус, якому в ході посвідчення заповіту стане відомо про раніше посвідчений заповіт, повідомляє про вчинену дію той орган, де збері­гається раніше посвідчений заповіт.

Взагалі, з метою захисту майнових прав та інтересів громадян і юридичних осіб всі запо­віти складені та посвідчені, змінені або скасо­вані в установленому законодавством порядку, підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі заповітів та спадкових справ у порядку, що встановлений Положенням про Єдиний ре­єстр заповітів та спадкових справ.

 

29. Заповіт подружжя.

Заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК) може вчинятися для одержання спадщини - майна, яке було їх спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю між подружжям, а також для того, щоб той з подружжя, який пережив іншого, продовжував жити у звичайному для нього майновому середовищі. Тобто, у разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власно­сті після смерті одного з подружжя переходить до того, який його пе­режив. Нотаріус накладає заборону відчуження майна, яке зазначило подружжя у заповіті. У разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті. Нотаріус знімає заборону відчуження майна, і спадкоємці отримують його у власність (якщо приймуть спадщину). Законодавець передбачає за життя чоловіка та дружини право кожного з них на відмову від спіль­ного заповіту. Така відмова нотаріально посвідчується.

Ст. 1243 Заповіт подружжя

1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

2. У разі складення спільного заповіту ча­стка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя