Сучасна українська 2 страница. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.

Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.

Кобзареві слова ще довго будуть злободенними, оскільки їх адресовано «і живим, і ненарожденним».

Мова не лише одна з ознак нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього почуття.

Будьмо ж розсудливими, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови!

 

 

Функції мови

 

Жодне суспільство, на якому б рівні воно не перебувало, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх верств і прошарків суспільства й кожної окремої людини.

Оскільки мова — явище суспільне, то не лише загибель суспільства призводить до зникнення мови, а й умирання мови спричиняє зникнення нації, котра не вберегла свою, дану Богом, * мову. Мертвою стає мова, якою перестають спілкуватися в усіх сферах. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих як для цього суспільства, так і для самої мови.

Комунікативна функція. Мова — найважливіший засіб

■ --ування людей і забезпечення інформаційних процесів у су--: -. ому суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій,

■ з.гній та інших галузях життя людства). У цій ролі вона має

зерсальний характер: нею можна передавати все те, що вира--^ється, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як ^т"жен із цих засобів спілкування не може конкурувати у вира-* енні з мовою.

Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів, як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом об­міну писемною продукцією.

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у про­сторовому вимірах. Ми, сучасники, відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрід­ний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих, хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільності. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, сепарації, відокремлен­ня, конфліктування й навіть ворожнечі.

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є уні­версальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід — це унікальний неповторний світ, сфокусова­ний у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, по­чуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, пов­ніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ. «Говори — і я тебе побачу»,— запевняли мудреці античності.

Гносеологічна функція. Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, люди­на користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, ай усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто су­спільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й бажано не однієї. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різ­нобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторна картина світу — зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в сприй­нятті й накопиченні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та існування думки.

Мислетворча функція. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення — це оперуван­ня поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, запе­речуються, порівнюються тощо за допомогою спеціальних мов­них засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним ма­теріалом». Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співбесідників. Недарма кажуть: «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється».

Мислить (думає) ж людина тією мовою, яку краще знає — рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну спе­цифіку, яка обумовлена національним характером мови.

Естетична функція. Мова — першоджерело культури, оскіль­ки вона є і її знаряддям, і водночас матеріалом створення куль­турних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному пись­менстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури, її робітнею і храмом. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа всякого есте­тичного виховання.

Культуроносна функція. Культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Для глибинно­го пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезен­туючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, ЇЇ тра­диції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від по­коління до покоління. Що повнокровніше функціонує в суспільстві мова, то надійніший зв'язок та багатша духовність наступних по­колінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвої загальної культури нації.

Номінативна функція. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує у свідомості. Цей процес називаєть­ся лінґвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, перед­усім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак і под. У назвах зафіксовано не лише певні реалії дійсності, авизатно пізнані людиною, але і її помилкові уявлення, ірре-жаьаі, уявні сутності тощо. Безперечно, що кожна мова являє со­вав неповторну картину дійсності; по-різному мовно розчлено-шш в різних мовах одні й ті ж самі фрагменти світу й т. ін. Атому доля кожної мови, хай найменшої й найекзотичнішої, має •чгти об'єктом постійної турботи не тільки носіїв цієї мови, але і людства в цілому й кожної порядної людини зокрема.

Народ творить мову, мова творить народ. «Чи багато з тих, хто активно оперує мовою, усвідомлює, що мова перебуває сьо­годні на критичному роздоріжжі не лише в тому — бути їй чи ге бути, а й у виборі своєї майбутньої структури, і кожний з ■ас, вибираючи ті чи ті слова й форми, голосує за те, якою вона буде структурно. Ми, звичайно, не уявляємо собі, наскільки ко­жен з нас відповідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай безконечно малій дозі» [58, с. 206].

Це найголовніші, але далеко не повні мовні функції, усвідом­лення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину її вив­чення та використання.

Оскільки мова — явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.

 

 

Мовна норма

 

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні прави­ла та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видат­ний діяч українського відродження проф. І. Огієнко (Іларіон), «Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис» [33, с. 218].

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормо-ваності може бути звук і сполучення звуків, морфема, значен­ня слова і його форма, словосполучення й будь-яке речення. Але слід пам'ятати, що мовна норма — категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства.

«Як би ми не розглядали питання культури мови — у при­кладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'яз­ках з мисленням і психологічними факторами, — усі вони неми­нуче обертаються навколо поняття норми... У якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характе­ром: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Су­спільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж су­спільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'я­зана саме із суспільно-комунікативною функцією мови» [36, с. 9].

Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає нор­ми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

 

Мовні норми	Регулюють правильність	Приклади
орфоепічні	належної вимови звуків	[л еу ], а не [л' е ф];
й акцентні	і звукосполучень, наголо-	[ш' і з д е" с' а т], а не
	шування та інтонації	[ш с с' т' д е с' а т']
		інцидент, а не інциндент;
		посередині, а не посередині
графічні	передачі звуків на письмі	робочі, а не робочи;
		чотирма, а не чотирьма
орфографічні	написання слів відпо-	гніт у бочці — гніт у лампі;
	відно до останнього ви-	феєрверк, а не фейєрверк;
	дання «Українського	фін, а не фінн;
	правопису»	на-гора, а не нагора
лексичні	слововживання у власти-	надійшло, а не прийшло
	вих їм значеннях за зміс-	повідомлення;
	том на сучасному етапі	настала, а не наступила
		зима
морфологічні	уживання морфем	найперший, а не самий
		перший;
		протягом, а не на протязі
		року

■~1хсичн!

 

 

■^лістичні

 

 

Іітнктуащйні

керування, узгоджен­ня, поєднання і роз­міщення слів, речень

 

відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування

уживання розділових знаків

Повідомлення, надіслані за призначенням, а не За призначенням повідомлення надіслані; кабінет завідувача кафедри, а не кабінет завідуючого кафедри

Він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга.

Ці правила оберігають літературну мову від проникнення ї неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхи­тати, спотворити її структуру. Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати:

— фонетичні — їх порушення утруднює передумови вимо­ви: збіг декількох приголосних, зіяння, зсув наголосу;

— лексико-фразеологічні — їх порушення переформатовує значеннєве наповнення слів і нерозкладених словосполу­чень: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполучень;

— морфологічні — їх порушення чинить збурення у сло­возмінних парадигмах: збочення у відмінкових формах, аномальне ступенювання;

— синтаксичні — їх порушення ламають нормативну забу­дову мовних словосполучень і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, змішу­вання прямої та непрямої мови;

— орфографічні — їх порушення суперечить вимогам су­часного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів;

— пунктуаційні — їх порушення не відповідає чинним пра­вилам уживання розділовцхднаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтув^н,ня засобами пунктуації.

Літературна мова має дві форми вживання: і. Писемну, пов'язану з усіма зазначеними в наведеній вище таблиці нормами, окрім орфоепічної та акцентної, які ре­гулюють вимову та наголосу ^.

&і-Л \

2. Усну — розмовно-літературний стиль, що охоплює всі

норми, окрім орфографічної та графічної. Культура усного й писемного спілкування передбачає доско­нале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.

 

Функціональні стилі сучасної української літературної мови

Стиль' літературної мови — різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із ба­гатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своє­рідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обстави­нах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль — це власні слова на власному місці.

Кожний стиль має:

1) сферу поширення і вживання (коло мовців);

2) функціональне призначення (регулювання стосунків, по­відомлення, вплив, спілкування тощо);

3) характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

4) систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обме­жують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не заперечує останню, а лише ви­користовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилі­стичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нор­мативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей — надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функ­ціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить

' Стиль (від латин, зіііиз — паличка для письма)

іезЕюсередньо від основних функцій мови — спілкування, по-шемлєння і діяння, впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має рввгмужепу систему стилів, серед яких: розмовний, художній, ■шуговий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та ■шівфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають фор-ш мови — усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають тау її писемну форми, хоча усна форма більш притамаїша роз­мовному стилю, а іншим — переважно писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі, їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для роз­візного стилю характерний діалог (полілог) то для інших — Гср-еважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони — різновиди однієї мови, зредставляють усе багатство її виражальних засобів і викону­ють важливі функції в житті суспільства — забезпечують спілку­вання в різних його сферах і галузях [35, с. 108—109].

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди — підстилі — для точнішого й доцільнішого відоб­раження певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочис­тий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стнль. Сфера використання — усне повсякден­не спілкування в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення — бути засобом впливу й неви­мушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових сто­сунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нереґламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге — обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, пе визначаються його мета і зміст, то ділові контакти передбача­ють їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, час­то не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

— безпосередня участь у спілкуванні; -г усна форма спілкування;

— неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

— невимушеність спілкування;

— непідготовленість до спілкування (неформальне);

 

— використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

— використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка);

— емоційні реакції;

— потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, ак­центувати головне.

Основні мовні засоби:

— емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, сино­німи та ін.);

— суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого за­барвлення, зниженості);

— прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, одно­складові);

— часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-);

— фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.;

— заміна термінів розмовними словами {електропоїзд — електричка, бетонна дорога — бетонка).

Розмовний стиль поділяється на два підстилі:

а) розмовно-побутовий;

б) розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Публіцистичний стиль. Сфера використання — громадсько-■мгтична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, на-

Основне призначення:

— інформаційно-пропаґандистськими методами вирішува­ти важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні про­блеми;

— активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

— пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та ак­тивна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

— доступність мови й формулювань (орієнтація на широ­кий загал);

— поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

— сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, висловлення наукових положень і фактів з емоційно-екс­пресивною образністю;

— наявність низки яскравих засобів позитивного чи нега­тивного авторського тлумачення, яке має здебільшого тен­денційний характер;

— широке використання художніх засобів (епітетів, порів­нянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

— синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

— лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами {електо-рат, багатопартійність, приватизація та ін.);

— використовується багатозначна образна лексика, емо­ційно-оцінні слова {політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення {інтелек­туальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази {чорне золото — вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені планети — ліси та ін.);

— уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів {орбіти співро­бітництва, президентський старт, парламентський хор, правофланговий змагання й под.);

— із морфологічних засобів часто використовуються іншо­мовні суфікси -іст (-непі), -атор, -ація та ін. {полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псев до-, нео-, супер-, інтер- та ін. {псевдотеорія, неоколоніа­лізм, супердержава, інтернаціональний);

— синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повто­рюваними сполучниками та ін.;

— ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листів-
ки, радіо, телебачення тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони,
політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні
статті, огляди, рецензії тощо).

 

Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєд­нання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої пере­конливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяль­ності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красно­му письменстві — художній літературі) цей стиль покликаний крім інформаційної функції виконувати найсуттєвішу — есте­тичну: впливати засобами художнього слова через систему об­разів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні пере­конання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

— найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсно­сті — образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);

— поетичний живопис словом навіть прозових і драматич­них творів;

— «стетика мовлення, призначення якої — викликати в чи­тача почуття прекрасного;

— експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесе­не, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жар­тівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

— зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршова форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійс­ності;

— відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

— визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

— наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

— використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);

— запровадження авторських новотворів (слів, значень, ви­разів), формування індивідуального стилю митця;

— уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, ар­хаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жар­гонізмів;

— поширене вживання дієслівних форм: родових (у минуло­му часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. те.); особових (у теперішньому й майбут­ньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

— широке використовування різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та рит­момелодики;

— повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучни­ковість, безсполучниковість та ін.)

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, опо-
відання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцисти-
ка, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль. Сфера використання — наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення — викладення наслідків дослід­жень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й система­тизація знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

— ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

— логічна послідовність і доказовість викладу;

— узагальненість понять і явищ;

— об'єктивний аналіз;

— точність і лаконічність висловлювань;

— аргументація та переконливість тверджень;

— однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

— докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пі­знання, вплив і характеризуються:

— великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

— наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем ма­тематичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

— оперування абстрактними, переважно іншомовними, слова­ми (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

— використовуванням суто наукової фразеології, стійких тер­мінологічних словосполучень;

— залученням цитат і посилань на першоджерела;

— як правило, відсутністю авторської індивідуальної мане­ри та емоційно-експресивної лексики;

— наявністю чіткої композиційної структури тексту (по­слідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літер­ної нумерації);

— окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безосо­бові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперіш­нього часу, що констатують певні явища й факти; знач­ну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

— монологічним характером текстів;

— переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки "і освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, ре-
цензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова
й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу,
поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні
тексти;

б) науково-популярний — застосовується для дохідливого,
доступного викладу інформації про наслідки складних
досліджень для нефахівців, із використанням у неспеці-
альних часописах і книгах навіть засобів художнього
та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний — наявний у підручниках, лекціях,
бесідах для доступного, логічного й образного викладу
й не виключає використання елементів емоційності.

Епістолярний стиль. Сфера використання — приватне ли­стування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, «Листи з хутора» П. Куліша, «Листи до сина» Ф. Честерфілда та ін.).

Основні ознаки — наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді пост­скриптум (Р. 3. — приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби — поєднання елементів худож­нього, публіцистичного та розмовного стилів.

Упродовж століть він, як і всі зазначені вище стилі, зазна­вав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань увічливості.

Конфесійний стиль. Сфера використання — релігія та церква.

Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окре­мої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль уті­люється (реалізується) в релігійних відправах, проповідях, мо­литвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).