ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ. 1 страница

1.Думы мои, думы мои³. С виньеткою изображающею писателя в своем кабинете погруженного в глубокое созерцаніе. 2. Перебендя. (Торба-

__________________________

¹ У Шевченка:

Хто ж викохав, тонку, гнучку

В степу погибати?

..........

Отак тая чорнобрива

Плакала, співала....

І на диво серед поля

Тополею стала.

Іван Франко в розвідці «Тополя Т.Шевченка» зазначав, що в цій баладі поет «злучив у одно два осібні мотиви казочні: про те, як дівчина при помочі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю».

² Василь Жуковський, як відомо, брав діяльну участь у звільненні Шевченка з кріпацтва. Саме його портрет написав Карл Брюллов і, дякуючи Жуковському, портрет було розіграно в лотерею, а на отримані гроші в квітні 1838 року поета викупили з кріпацтва.

³ Нагадаю, що, зокрема, писав поет у вірші «Думи мої, думи мої...” (1840), до якого була привернута увага москвичів:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас –

Де ж мені вас діти?...

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдеться щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу....

нист¹). 3. Тополя. 4. Думка. 5. До Основьяненка. Известного бывшего Украинского писателя Г.Ф. Квитки. 6. Иван Пидкова. (Атаман). 7. Тарасова ночь. (Кровавая ночь). 8. Катырина.

 

ІІ.

ГАЙДАМАКИ,

Малороссійскіе бывшіе свободные казаки, делавшіе набеги².

1. В.И. Григоровичу, посвященіе³. В нем Автор воспоминает о минувших веках следующим образом, Малороссійскими стихами:

Все йде, все минае и краю не мае,

Куды ж воно дилось? Видкиля взялось?

И дурень, и мудрый ничого не знае.

Живе... умирае... Одно зацвило,

А друге завьяло, навики завьяло...

А лыстя пожовхлы витры рознеслы.

А солнечко встане, як перше вставало,

И зори червони, як перше плыли,

Поплывуть и потим, и ты, билолицый

По синему небу выйдешь погулять,

Выйдешь подывитця в жолобок⁴, криныцю

И в море безкрайе, и будешь сіять,

Як над Вавилоном над ёго садами⁵

И над тым що буде с нашими сынами;

Ты вичный без краю!.. и проч.

_______________________

¹ Торбаніст — музикант, який грає на торбані (український народний струнний щипковий інструмент, близький до бандури).

² У «Коментарях» до Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах читаємо сучасне трактування: «Гайдамаки — учасники народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні ХVІІІ ст. проти феодальних та національно-релігійних утисків».

³ Посвята «В.И. Григоровичу на память 22 апреля 1838» (день викупу Шевченка з кріпацтва) з’явилася в публікації першого розділу поеми без назви в альманасі «Ластівка», складеному Євгеном Гребінкою. Цю посвяту було знято в «Кобзарі» 1860 року.

⁴ «Жолобок» — видовбаний дубовий пень, знизу закритий дірчастим денцем, вставлявся в польове джерело, вода з якого збиралася у пні, а намул осідав під дном. Отже, — польова криничка.

⁵ Створені у Вавілоні — столиці Вавілонії царем Навуходоносором ІІ (605-562 г. до н. е.) — сади на штучних пагорбах та арках були одним із «семи чудес світу».

2. Интродукція. 3. Галайда. 4. Конфедераты. 5. Тытарь. (Староста церковный). 6. Свято в Чигрыни. Праздник в городе Чигирине Кіевск. Губ. 7. Трети пивни. (Третьи петухи за полночь). 8. Червонный бенкет. (Кровавый пир). 9. Гупаливщина (Побоище), 10. Старосвитскій будынок¹. Старинный замок Богдана. 11.Лебедин². Девичій монастырь близ Чигирина. 12. Гонта в Умани. (Гонта предводитель Гайдамаков в городе Умани Кіевск. Губ.). 13. Эпилог. (Заключеніе). 14. Припыси. (Объясненія). 15. Передмова. (Послесловіе).

Цена в обертке с двумя виньетками ³, изображающими вид Днепра и поле давно-минувших битв, полагается самая умеренная, на веленевой бумаге

ПЯТЬ РУБЛЕЙ АССИГНАЦІЯМИ и с пересылкою во все города Россіи, по выходе же оной из печати, иногородным за эту цену не уступается, а должны будут прилагать за почтовую пересылку особо. И потому заблагоовременно желающіе получить благоволят адресовать свои требованія по вышеозначенному адресу в книжный магазин ЛИСЕНКОВА, в С.-Петербург, из которого и получат по отпечатаніи с первою почтою».

Отже, перед нами чимала публікація про поетичний збірник Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», навіть ширше — про творчість Тараса Григоровича взагалі, як сказали б сьогодні, московська піар-акція на славу молодого українського генія. Хто міг це тоді зробити так упевнено й переконливо? Не сумніваюся, то був Осип Бодянський,

____________________

¹ Доопрацюючи поему після заслання, Шевченко змінив назву цього розділу на «Бенкет у Лисянці».

² В «Приписах» до поеми Шевченко пояснював: «Лебедин, дівочий монастир, меж Чигрином і Звенигородкою».

³ Цікаво, що Яків де Бальмен, який ілюстрував рукописний «Кобзар» Шевченка (1844), у листі до Віктора Закревського 20 липня 1844 року писав: «Все главные творенья Тараса с виньетками».

 

який досконало знав творчість Шевченка і всі національні нюанси з ним пов’язані. Виявлення цієї статті тим цінніше, що досі в бібліографії друкованих праць Бодянського 1844 рік не було представлено жодною публікацією.

Привертає увагу, що Бодянський дав масштабну й точну характеристику Шевченка, як «природного сина Південної Росії», який не тільки пише «прекрасні, мелодійні вірші», але й є обдарованим прекрасним малярем. Іншим разом, у листі до Шевченка в липні 1844 року Бодянський писав, що він «й пером і палітрою однаково вертить». Лапідарні оцінки Бодянським Шевченківських дум і творів «Тополя» та «Катерина» пронизані любов’ю і розумінням.

Розкриваючи зміст «Чигиринського Кобзаря» та назви розділів поеми «Гайдамаки», Бодянський зробив потрібні пояснення для непосвяченого москвича, російського читача. Наприклад, автор відзначав, що Основ’яненко — відомий український письменник Григорій Квітка, що ватажок запорізьких козаків Іван Підкова був атаманом, а один із керівників Коліївщини Іван Гонта — «предводителем гайдамаків в місті Умані Київської губернії». В інших випадках автор пояснив, що «титар» — це церковний староста; «треті півні» — півні, які кукурікають уже «за північ»; Гупалівщина — це «побоїще»; а розділ «Червоний бенкет»¹ перекладено — «Кровавый пир». Стосовно розділу «Лебедин» Бодянський пояснив, що мається на увазі не лише повітове містечко, а й конкретний «дівочий монастир поблизу Чигирина», в якому відбувається дія, і т.д. і т.п.

 

_______________________

¹ Працюючи над текстом «Кобзаря» 1860 р., Шевченко змінив цю назву на «Галайда».

 

Не можна не відзначити добре продумане цитування шевченкових поезій, ретельно перекладених підрядково на російську мову. По-перше, Бодянський досить повно навів рядки, що вражаюче передають поетичне бачення Перебенді, який, за оцінкою Івана Франка, живим вихоплений Шевченком із реального українського життя. По-друге, автор публікації познайомив москвичів із змістовним початком «Гайдамаків», у якому поет осмислював вічні філософські істини.

Таким чином, Бодянський уміло й зі знанням справи представив москвичам творчість Шевченка, і тридцятирічний український Кобзар постав перед освіченою московською публікою у всій красі розквітлого таланту, в ореалі національного поета і мислителя.

Безперечно, що публікація професора Московського університету в «Московских ведомостях» стала доброю передумовою знайомства Шевченка з Бодянським у лютому 1844 року. Дружба з Бодянським дала змогу поетові співвідносити свою творчість з яскравою особистістю, в чому він постійно мав потребу. В той же час з інтелектуалом Бодянським поет проходив університети, буквально всотував нові знання, випробував свої проекти, ідеї і т.ін.

 

 

Микола Гоголь: «Я в Москву приїхав»

«Мав я охоту до спостереження за душою людською»

Відразу застережу, що не маю наміру переказувати хрестоматійно відому біографію Миколи Гоголя, переписувати наукові праці з аналізом його творчості, зокрема, так званих «малоросійських» повістей, чи конспектувати москвознавчі дослідження, присвячені письменнику, скажімо, книгу Бориса Земенкова «Гоголь в Москве». Торкнуся лише деяких самовиявів української душі Гоголя в московському контексті та його духовних контактів із московськими земляками — Щепкіним, Бодянським і Максимовичем.

Згадав, як арбатець Андрій Бєлий писав про арбатця Миколу Гоголя: «Гоголь гений, к которому вовсе не подойдёшь со школьным определением; я имею склонность к символизму; следственно, мне легче видеть черты символизма Гоголя; романтик увидит в нём романтика; реалист — реалиста»¹. На жаль, ми бачимо нині, що за подібною логікою росіянин бачить у Гоголеві російського письменника, українець — українського… А душа Гоголя? За неї також іде боротьба! Пізнання генія через його українську душу відповідає Гоголевій природі, бо це ж він занурився в те, «к чему прежде, чем сделался писатель, уже имел я охоту: к наблюденью внутреннему над человеком и над душой человеческой… На этом-то пути поневоле встретишься ближе с тем (Христом. — В.М.), который один из всех доселе бывших на земле, показал в себе полное познанье души человеческой…»².

 

_________________________

¹ Гоголь в русской критике: Антология. — М.: Фортуна ЭЛ, 2008. С. 269.

² Переписка Н.В. Гоголя. В 2-х томах. Т. 1.-М.: Художественная литература, 1988. С. 213.

Власне, питання про Гоголеву душу було поставлено ще за життя письменника його доброю приятелькою Олександрою Смирновою¹: «Спуститесь в глубину души вашей и спросите, точно ли вы русский или хохлик». Гоголь відповідав Смирновій 12 жовтня 1844 року: «…Я, как вам известно, соединил в себе две природы: хохлика и русского»². Оскільки Смирнова не вгамовувалася, Гоголь через два місяці — 12 грудня 1844 року — спроквола уточнив:

«На это вам скажу, что сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет вдругой — явный знак, что они должны пополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им непохожие одна на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве»³.

Таким чином, дві природи однієї душі, говорячи словами Андрія Синявського (Абрама Терца), не сперечалися в Гоголі. «Есть закономерность, что, начав с малороссийской среды как единственной

_____________________

¹ Смирнова-Россет Олександра Йосипівна (1809-1882) — дитинство провела в Україні, потім училася в Єкатерининському інституті в Петербурзі, з 1826 р. — фрейліна імператриці, мала значний вплив при дворі. З Гоголем її познайомили Пушкін і Жуковський улітку 1831 року, вони зустрілися в Парижі в 1837 р., а справжніми друзями Смирнова і Гоголь стали під час спільного проживання в Ніцці взимку 1843-1844 рр. На початку 1843 року Гоголь був гідом у Смирнової по Риму та постійним співрозмовником. Їхнє листування вражає щирістю та відвертістю.

² Переписка Н.В. Гоголя в 2-х томах. Т. 2. — М.: Художественная литература, 1988. С. 119, 121.

³ У біографії Гоголя, вміщеній до московського видання Повного зібрання його художніх творів у 1909 р. читаємо: «Он способствовал разрешению великой исторической задачи: взаимному пониманию и благодетельному объединению двух половин русского народа».

 

 

питающей его творчество почвы нарочито ограниченного и периферийного взгляда на жизнь, Гоголь пришел в итоге к неведомой до него широте в разрешении темы: “Я и Россия”. Он начал с этноса и кончил этносом — только с большим полем обзора. Украина как исходная точка биографии и творчества Гоголя помогла сложиться в нем великороссийскому сознанию и способствовала развитию целостного чувства Руси как огромного и единого национального тела…

Напрашивается решение, что и своим укрупненно-целостным лицезрением родины, в виде неохватной Руси, которая постоянно витала перед его умственным взором, Гоголь обязан не только русской натуре, но, может быть, еще больше малороссийской своей удаленности, причем последняя придавала особый расширительный смысл и акцент его национальному чувству, побуждала быть русским вдвойне — за столицу и за провинцию»¹.

Такий підхід не всіх влаштовує, втім, принаймні, дозволяє відійти від одномірності в сучасній оцінці Гоголя. Бо, проживши в Москві понад 20 років, я мав нагоду переконатися, що російське бачення національного моменту в біографії Гоголя часто-густо фактично вичерпується першими словами з лекції Володимира Набокова перед американськими студентами: «Микола Гоголь найнезвичайніший поет і прозаїк, яких коли-небудь народжувала Росія…» Мабуть, тодішні американці таки не чули про Україну, але про неї мали б знати сучасні гоголезнавці. Та чимало з них начисто викреслили згадку про Україну зі своїх віщувань про великого українця: «История Гоголя удивительна. Беспрецедентна для России. Гоголь — самое обласканное дитя русского общества». 27 березня 2009 року мені довелося побувати на відкритті першого в Росії «Дому М.В. Го-

_____________________

¹ Терц А. (Синявский А.). В тени Гоголя. — М.: КоЛибри, 2009. С. 511, 521.

голя» — меморіального музею і наукової бібліотеки на Нікітському бульварі, 7 а (в ста кроках від Культурного центру України в Москві), де український геній жив і помер. Об’єктивно на цих урочистостях вшанували великого українця, який поселив у Росії цілком нову мову (Володимир Стасов) і став видатним російським письменником¹. Але ж якби не новітні напучування й дорікання, що Україна даремно зазіхає на Гоголя. Знову згадалося Шевченкове: «До нас в науку! Ми навчим…»

Чи не в цій генетичній байдужості та зверхньості (зневазі?) до Малоросії-України кореняться не лише гоголезнавчі суперечки, а й нинішні міждержавні негаразди?

За часів Гоголя його малоросійське, українське похождення наголошувалося в імперському контексті: «…Он из Малороссии… Но Малороссия — живая часть России… Разумеется только пишучи по-русски (то есть по-великорусски), может явиться поэт из Малороссии; только русским может и должен явиться он…» (Костянтин Аксаков). Таким — російським письменником — і явлений світові український геній Микола Гоголь. Це стало зовсім ясно вже до 100-річчя з дня його народження, коли з усіх кінців Росії і світу були надіслані в Москву привітання «Товариству аматорів російської словесності», яке їх організувало. У них Гоголь розглядався виключно як російський письменник. І лише один лист лапідарно й блискуче виражав його генну та творчу належність до України й української культури. Він надійшов від Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, очолюваного Михайлом Грушевським:

________________________________

¹ Український гоголезнавець Назар Горбач пише, що «жоден з російських письменників ні до Гоголя, ні після нього так не писав по-російськи, як сам автор “Ревізора” і “Мертвих душ”... Те, що гоголівська лексика збагатила російську, не підлягає сумніву». (Горбач Н. Життя і духовна драма генія. Львів: Каменяр, 2004. С. 293-294).

«Наукове товариство імені Шевченка у Львові шле свій привіт на святкування пам’яті Великого Сина України, якого творчість стояла в тіснім зв’язку з історичними традиціями української суспільності і глибоко вплинула на розвій української національної свідомості.

Українська суспільність має в живій пам’яті міцні і нерозривні зв’язки, які лучили геніального письменника з його рідним народом і які він живо відчував, його глибоку любов до поетичної спадщини старої України і сотворені ним блискучі образи українського життя тогочасного минулого. Слава Великому Письменнику!»

Серед багатьох видань, які побачили світ у Москві до 200-річчя з дня народження Гоголя, привертають увагу дві книги вибраних творів письменника, передусім, духовних, з серйозними коментарями, названі за однією зі статей «Вибраних місць із переписки з друзями» — «Нужно любить Россию». У першій з них відомий гоголезнавець Володимир Воропаєв досліджує біографію та творчість письменника крізь призму його релігійного світогляду і показує Гоголя, як православного християнина, «російського підданого, переконаного монархіста, який не зрадив своїм переконанням до кінця життя». В методології дослідження Воропаєва привертає увагу настанова на те, що «один із плідних шляхів осягнення особистості Гоголя — виявлення кола його знайомств»¹. Справді, ми й досі мало знаємо про близьке оточення Гоголя протягом останнього десятиліття його життя. У цьому контексті для нас особливо важливі будуть стосунки Гоголя з українцями, передусім, Щепкіним, Бодянським і Максимовичем.

Упорядники другої книги з красномовною назвою «Нужно любить Россию» розглядають Гоголя виключно як «великого руського пись-

________________________

¹ Гоголь Н.В. Нужно любить Россию. О вере и Государстве Российском. — СПб.: Русская симфония, 2007. С. 10, 11, 18.

 

менника, видатного виразника ідеалів Святої Русі… великого патріота Росії». Втім, у передмові до книги звернув увагу на таке (не перекладаю): «Читая “Тараса Бульбу”, понимаешь, что нет на свете преступления более страшного и позорного, чем измена Родине… Покорно принимает Андрий приговор отца, понимая, что нет у него и не может быть оправдания. Он не только предатель, но и богоборец, так как отрекаясь от Родины («Кто сказал, что моя отчизна Украйна? кто дал мне ее в отчизны?»), он отрекается от Божьего установления: только Господь указывает каждому место его рождения, и человек должен любить данную ему Богом Родину»¹ (Виділено мною. — В.М.).

Отже, саме Господь дав Гоголю Батьківщину — Україну. Микола Васильович і не зрікався Божого поставлення, він усе життя любив дану йому Богом землю.

Отож, я не маю нічого проти видання в Росії книг із Гоголевою назвою «Надо любить Россию», навпаки, захоплююся винахідливістю російських авторів. Але хотілося б, щоб і в Україні виходили в світ праці, також названі словами нашого геніального співвітчизника, скажімо: «Я взявся за історію України» чи «В Київ! В древній, прекрасний Київ!»

Що ж до Москви, то я погрішив би проти правди, коли б сказав, що в ній взагалі не можна висловити й опублікувати відмінну від офіційної іншу точку зору про Гоголя. Скажімо, на Четвертих Гоголівських читаннях, які відбулися в квітні 2004 року в Москві, доктор філологічних наук, завідувач кафедрою російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського Володимир Казарін заявив таке: «Україна і Гоголь по суті були творцями того світового явища, яке ми сьогодні називаємо Росією. Починаючи з її

_______________________

¹ Гоголь Н. Нужно любить Россию. — М.: Институт русской цивилизации, 2008. С. 11.

 

мови і завершуючи її міфологією. Вкрай важливо пам'ятати, що Гоголь, врешті-решт, переконав у цьому саму Росію, яка оголосила другу половину XIX століття “гоголівським періодом російської літератури”»¹. Через чотири роки цю тезу було буквально повторено Наталією Ківвою в березні 2009 року на конференції, присвяченій Гоголю, в Московській академії економіки і права. Вона також зазначила: «Без українського впливу не лише культура Росії, але й її державне буття, її самосвідомість не могли б остаточно сформуватися, знайти харизму, поза якою сьогодні ніхто у світі не мислить Росію»².

Не можу не звернути увагу читача на дитячу книжку Юрія Нечипоренка з прекрасними малюнками Євгена Подколзіна. У ній вільно й дохідливо розповідається про Москву та Малоросію. Скажімо, читаємо про Гоголевий вибір між Москвою і Петербургом (про ці міста Гоголь говорив: «Петербург и Москва две разные вещи»):

«Москва і Петербург влаштували своєрідне змагання за Гоголя — і перемогла Москва… Куди б він не відправлявся — в Україну, в Рим чи в паломництво до Святих Місць — повертався завжди до Москви. Тут він залишив найкрасивішу сестру свою, з якою був особливо дружній, Єлизавету. Цікаво, що її старший син одружився з онучкою Пушкіна. Нащадки Гоголів поріднилися з нащадками Пушкіних.

Переїзд Гоголя до Москви і з’явлення нового кола друзів були невипадковими. Письменника, крім любові до обідів, зближували з москвичами пристрасть до старовини, інтерес до російської культури. Він не любив моду на все іноземне, нововведення і чиновників — те, чим сла вився Петербург. Про Москву Гоголь не писав повістей, як про Пе-

______________________

¹ Гоголь и Пушкин: Четвёртые Гоголевские чтения: Сб. докладов. — М.: Книжный дом «Университет», 2005. С. 39.

² Международная научно-практическая конференция, посвящённая 200-летию со дня рождения Николая Васильевича Гоголя (3-4 марта 2009 года). М., 2009. С. 85-86, 88.

тербург, але сам дух його роману “Мертві душі” набув підприємницького, московського направлення. Коли Гоголь вибрав Москву місцем свого проживання, спосіб його мислення дуже змінився. Петербурзькі літератори не змогли простити цієї “зради”.

Щастя приймати Гоголя, радість живого спілкування з ним діставалося тепер майже виключно Москві».

Тепер послухайте, як лапідарно й точно сказав Юрій Нечипоренко про духовну драму геніального українця в останні роки життя: «Гоголь розривався між Малоросією і Москвою, де його чекали і любили. У Москві він мав надію дописати “Мертві душі”, у Василівці на нього чекала любима мати. Гоголь немов передчував, що йому вже не доведеться ні обняти рідних, ні побачили своє дітище надрукованим…»¹.

Серед цікавих додатків до книги Нечипоренка читачі зустрінуть і такий: «Земляки Гоголя, його найближчі друзі». У ньому містяться короткі біографічні дані про приятелів Гоголя по Ніжинській гімназії — Олександра Данилевського та Миколу Прокоповича, а, головне, — про Михайла Максимовича і Михайла Щепкіна. Зверніть увагу, як пише Нечипоренко про Максимовича: «Життя Максимовича було зразком, ідеалом для Гоголя — письменник мріяв про життя на Україні». Стосовно Щепкіна відзначено, що великий актор, вихідець із Малоросії залишався другом Гоголя до кінця його життя.

Діти та й дорослі, які прочитають книгу Нечипоренка, вже ніколи не погодяться з тим, що Гоголь не має жодного відношення до України.

Та й непідйомна ця робота для будь-кого — боротися з українською душею Гоголя. Нагадаю, що незадовго до смерті Василь Розанов зізна вся: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя: и в 62 года думаю: “Ты

________________________

¹ Нечипоренко Ю. Ярмарочный мальчик. Жизнь и творения Николая Гоголя. — М.: Издательство «Жук», 2009. С. 43-44, 66-67.

 

победил, ужасный хохол”. Нет, он увидел русскую душеньку в её “преисподнем содержании”».

 

«Сповіщайте мені про звичаї малоросіян»

 

Українську породу було закладено в самому родоводі Гоголя, в його генотипі¹. Звідси випливає й письменницький геній Гоголя. Ще перший біограф Пантелеймон Куліш звернув увагу, що батько письменника Василь Панасович Гоголь-Яновський писав свої п’єси малоросійською мовою, а сучасний гоголезнавець Володимир Звиняцьковський розкриває, як геніальний син запозичив із батьківської комедії «Простак» демонологію й почасти ідеологію творчості: «Вплив цієї комедії на розуміння Гоголем — сином української культури в цілому, і на усвідомлення своєї належності до неї важко переоцінити». Звиняцьковський стверджує, що й «мистецтва з анекдоту зробити комедію Гоголь-син також навчився у батька»². Згадаймо, як у листах з Петербурга до матері двадцятирічний Гоголь просив «выслать мне две папенькины малороссийские комедии»³ та повідомити про малоросійські анекдоти: «…если где либо услышите забавный анекдот между мужиками в нашем селе, или в другом каком, или между помещиками».

Скільки таких доручень дав він матері! Скажімо, в листі до неї від 30 квітня 1829 року:

______________________

¹ Докладно див. Вересаев В. Гоголь в жизни. Систематический свод подлинных свидетельств современников. — М.: Московский рабочий, 1990. С. 25-40; Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. — М.: Аспект-Пресс, 2004. С. 9-29; Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 376-393; Гоголь без глянца. — С-Пб.: Амфора, 2008. С. 145-162; Чухліб Т. Козацьке коріння Миколи Гоголя. — К.: Наш час, 2009. С. 12-84.

² Звиняцьковський В. Справжній Гоголь: Який він і хто він? В кн. Гоголь М.В. Вечори на хуторі біля Диканьки. Миргород. — К.: Либідь, 2008. С. 462, 465.

³ Мати Гоголя повідомляла в листі до Сергія Аксакова: «Муж мой писал много стихов и комедий в стихах на русском и малороссийском языках, но сын мой всё выпросил у меня…»

«Вы имеете тонкий, наблюдательный ум, вы много знаете обычаи и нравы малороссиян наших, и потому, я знаю, вы не откажетесь сообщать мне их в нашей переписке. Это мне очень, очень нужно. В следующем письме я ожидаю от вас описания полного наряда сельского дьячка, от верхнего платья до самых сапогов, с поименованием, как это все называлось у самых закоренелых, самых древних, самых наименее переменившихся малороссиян; равным образом название платья, носимого нашими крестьянскими девками, до последней ленты; также нынешними замужними и мужиками.

Вторая статья: название точное и верное платья, носимого до времен гетманских. Вы помните, раз мы видели в нашей церкве одну девку, одетую таким образом. Об этом можно будет расспросить старожилов... Еще обстоятельное описание свадьбы, не упуская наималейших подробностей… Еще несколько слов о колядках, о Иване Купале, о русалках. Если есть, кроме того, какие-либо духи или домовые, то о них подробнее, с их названиями и делами; множество носится между простым народом поверий, страшных сказаний, преданий, разных анекдотов и проч., и проч., и проч. Все это будет для меня чрезвычайно занимательно».

Не боюся втомити читача, бо ж насправді доторкуємося до національного джерела творчості Гоголя. Читаємо в листі до матері від 22 травня 1829 року:

«Я думаю, вы не забудете моей просьбы извещать меня постоянно об обычаях малороссиян… Между прочим, я прошу узнать вас, почтеннейшая маменька, теперь о некоторых играх, из карточных… У нас есть поверья в некоторых наших хуторах, разные повести, рассказываемые простолюдинами, в которых участвуют духи и нечистые. Сделайте милость, удружите меня которою-нибудь из них».

Ці звернення-прохання до матері значною мірою виявили геніальну інтуїцію та практичну кмітливість молодого Гоголя, який відчув, який саме літературно-художній матеріал буде затребувано російським читачем («здесь так занимает всех малороссийское»)¹. У радянські часи гоголезнавець Сергій Машинський наголосив, що «інтерес до української теми стає серйознішим у 20-і роки…»². Гоголь не вагався і у виборі мови. Це спостеріг ще Костянтин Аксаков. Російські історики літератури О.Пипін і В.Спасович писали: «Один из сильнейших русских писателей, южнорусс Гоголь, по широте своих поэтических замыслов мог быть только русским писателем — язык родины не давал ему достаточного поприща»³. Цікаво, що таке ставлення до рідної мови демонстрував і директор Ніжинської гімназії, в якій вчився Гоголь, уродженець Карпат Іван Орлай⁴.

На відміну від Шевченка, який ще за життя Гоголя закликав українських письменників не зважати «на москалів» — «нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму» — Микола Васильович обрав «панівну мову». За словами Тараса Григоровича, він писав «не по-своє-

________________________________

¹ Сто років тому С.Шелухін писав: «…Истина требует признать, что вообще, по условиям своего времени и своего общества, Гоголь сделал гораздо лучше, писавши по-русски. Только русские произведения могли найти Гоголю более или менее широкий круг читателей…» У наш час парафраз цієї цікавої думки зустрічаємо у Володимира Звиняцьковського: «…Займаючись російсько-українськими літературними перипетіями, неможливо позбавитися й від іншого відчуття: напиши Гоголь “Вечера на хуторе” та “Миргород” українською — і йому довелося б скромно стати в чергу за читацькою увагою десь після Григорія Квітки і навіть власного батька — автора комедій із “хуторянського” життя…»

² Машинський С. Художественный мир Гоголя. — М.: Просвещение, 1971. С. 68.

³ Пыпин А.Н., Спасович В.Д. История славянских литератур. 2-е изд., доп. — СПб, 1879. Т. 1. С. 350.

⁴ Орлай И.С. О необходимости обучаться преимущественно отечественному языку и нечто о обучении языкам иностранным // Записки, издаваемые от Департамента Народного Просвещения. 1825. Кн. 1. С. 323-324.