ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ. 2 страница

До речі, в березні 1824 року Орлай писав батькові Гоголя: «Жаль, что ваш сын иногда ленится, но когда принимается за дело, то и с другими может поравняться, что и доказывает его отличные способности».

 

му, а по-московському».

Гоголь краще за багатьох інших усвідомлював, що в імперській Росії малоросійська мова є лише «мужицким наречием». Аби переконатися в цьому досить розкрити «Ночь перед рождеством» (1831) на тій сторінці, де запорожець заговорив з імператрицею українською мовою: «…Кузнец удивился, слыша, что этот запорожец, зная так хорошо грамотный язык, говорит с царицею, как будто нарочно, самым грубым, обыкновенно называемым мужицким наречием». Гоголь у літературі не збирався вподібнюватися до запорожця¹.

Глибокі роздуми про вибір українцем Гоголем російської мови зу-

_______________________

¹ У Андрія Синявського читаємо: «Достоин удивления факт, что Гоголь по приезде в столицу бросился живописать Малороссию вовсе не потому, что не в силах был жить без нее или почитал своим долгом воспеть оставленную отчизну. Нет, он почуял в том направлении, с позволения выразиться, «социальный заказ», некое дуновение воздуха в литературном штиле столицы, уже пресыщенной Кавказом и горцами и ждущей чего-то бодрого, свежего, простонародного из малограмотной Хохландии». Маємо суміш із спостережливої думки та по-російськи зневажливого ставлення до України, що так і залишилася для декого Малоросією.

Не втримаюся і доречно нагадаю всім освіченим російським інтелігентам на кшталт Синявського, що з середини ХVІІ століття в Москву переносилася саме київська вченість. Український народ відзначався високим рівнем культури і писемності. Павло Алеппський свідчив, що «по всій землі русів, тобто козаків» майже всі українські сім’ї, не лише чоловіки, а й дружини та дочки вміли читати. Через сотню років, за переписами 1740 і 1748 років, у семи полках Гетьманщини, Полтавської і Чернігівської губерній на 1094 сіл припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Проте невдовзі наслідки національного гніту далися взнаки. За даними 1768 р. на території трьох пізнішіх повітів Чернігівщини одна школа припадала вже на 746 душ населення, на цій же території ще через сто років — на 6750 душ, а загалом по губернії — на 17143 душі населення. За п’ять років до народження Гоголя перепис показав, що українці — один із наймалописьменніших народів Росії. У середині ХІХ століття Шевченко гірко писав про «народ отой убитий». Наприкінці цього століття на сто душ українського населення припадало лише 13 письменних.

Великий і самодостатній народ з багатющою культурою і мовою Московщина перетворювала на малий російський, а в радянські часи нарекла «молодшим братом»...

Пішли в Московію від мене письмена,

Мої міста значиміші у датах,

Мій край — колиска слова і зерна...

Але чому ж я звуся «меншим братом»?

Вадим Крищенко.

стрічаємо у академіка Миколи Жулинського:

«Це була мова його батьків — Марії Іванівни і Василя Опанасовича, мова зросійщеного українського панства-дворянства, в якій химерно вживалися українські звороти, порівняння, приказки і прислів'я з високим штилем російського класицизму і романтизму, не присутнього в мисленні органічно, а начебто позиченого задля вивищення в очах простолюду та вжиття в російську самодержавну систему.

Та не слід забувати й того, що українська літературна мова на той час ще не досягла того рівня досконалості, який би відповідав критеріям творчого самоздійснення, які амбітний Гоголь ставив перед собою. Його ідеалом у літературі, найвищим критерієм літературної майстерності був Олександр Пушкін, його поезія. Тому російська літературна мова, усвідомив Гоголь, давала йому необхідний шанс ефективного творчого самовияву.

Українець Микола Гоголь обрав для реалізації свого геніального таланту не рідну мову, а іншу, іноземну, про що він повідомив свою матір в одному з листів 1830 року («Я буду писать на инностранном языке!»), інакше його, українця з його упослідженою, приниженою мовою в імперській столиці не почують, гідно не оцінять, не підтримають...

Усвідомлюючи своє раціонально вивірене відступництво від рідної мови, Гоголь намагається виправдати цей свій мовний вибір обгрунтуванням необхідності впровадження так званої владичної мови в літературний процес великої Росії.

Безперечно, відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно — він спровокував духовну кризу та започаткував процес роздвоєння національної свідомості»¹.

__________________________________

¹ Жулинський М. Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь // День, 6 березня 2004 року.

Як би там не було, вже через два роки після приїзду в Петербург (!) Гоголь завершив роботу над першою частиною «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (цензурний дозвіл на публікацію отримано 26 травня 1831 року, вихід у світ — початок вересня)¹. Твір Гоголя відразу публічно визнав і підтримав Пушкін: «Сейчас прочёл “Вечера близ Диканьки”. Они изумили меня… Поздравляю публику с истинно весёлою книгой, а автору желаю дальнейших успехов». Вже на початку 1833 року на сцені петербурзького Великого театру було поставлено водевіль «Вечера на хуторе близ Диканьки» — «малоросійську інтермедію на теми “Ночи перед Рождеством”. Приятель Гоголя, критик і мемуарист Павло Аннєнков писав: «С появления “Вечеров на хуторе”, имевших огромный успех, дорога, наконец, была найдена, но деятельность его ещё удваивается после успеха». Відомий московський гоголезнавець Юрій Манн наголошує, що, вітаючи появу таланту, Пушкін, крім проблеми гоголівського сміху, висунув іншу важливу проблему, вона й вийшла на перший план у пересудах і судженнях навколо «Вечорів на хуторі біля Диканьки», а саме: народність, а в ній українське начало. «Телескоп» у 1831 р. писав: «Малороссия естественно должна была сделаться заветным ковчегом, в коем сохраняются живейшие черты славянской физиономии и лучшие воспоминания славянской жизни». Співвідношення народності й українського начала невдовзі найбільше прикувало до себе широку увагу громадськості: «За тогочасними уявленнями, російське відносилося до українського не як споконвічно відірване від народного до споконвічно народного, а як щось таке, що позбулося народності, до суспільства, яке її зберегло. Тому Україна — земля обітована». Таким чином, успіх Гоголя значною мірою було пов’я-

______________________

¹ Друга частина «Вечорів на хуторі біля Диканьки» побачила світ у березні 1832 року.

 

зано з українською темою його твору, яка серед російських читачів мала переваги і в географічному, і в історичному ракурсах¹.

З того часу українськість Гоголя враховувалася в оцінці його творів. Досить згадати Костянтина Аксакова, який стверджував, що, не будь Гоголь українцем, він не створив би «Мертві душі». На це звернув увагу й перший біограф Гоголя Пантелеймон Куліш, який писав: «Да разве мало украинского вошло в “Мертвые души”?»

Між іншим, Володимир Звиняцьковський акцентує, що так званих «малоросійських» повістей значно більше, ніж так званих «петербурзьких» — дванадцять (вісім у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» і чотири в «Миргороді»). «Якою мовою вони написані? Здається, відповідь очевидна — російською. Це так, але не зовсім так… У художніх творах Гоголя, якщо пильно придивитися, знайдемо чимало писаного й українською. І це не тільки мова персонажів там, де вона передана близьким до них оповідачем. Гоголь, наприклад, так само, як і Вальтер Скотт, іноді сам вигадував епіграфи (в “українських повістях” — українською мовою)… І таких прикладів не просто багато, вони трапляються, якщо не на кожній, то принаймні на кожній десятій сторінці…Такий аргумент, як мова написання, не можна вважати коректним: хіба повісті Тараса Шевченка, написані російською, ми з корпусу української літератури вилучаємо?!»

Втім, численні українізми у творах Гоголя вражали вже його приятеля Петра Плетньова², який радив письменнику вивчати російську

______________________

¹ Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 242-243, 250.

² Плетньов Петро Олександрович (1792-1866) — російський критик і поет, академік петербурзької Академії наук (з 1841). У 1840-1861 рр. — ректор Петербурзького університету. У 1838-1846 рр. — видавець-редактор журналу «Современник», в якому 1840 р. виступив зі схвальною рецензією на «Кобзар» Шевченка. Друг Пушкіна. Гоголь сказав Бодянському: «Слушайте Плетнева... Нынешние не ценят его и не любят, а на нем, не забывайте, почиет рукоположение нашего первоапостола Пушкина».

мову, а в жовтні 1844 року навіть написав таке: «Но посмотрим, что ты как литератор? Человек, одаренный гениальною способностью к творчеству, инстинктивно угадывающий тайны языка, тайны самого искусства… но писатель монотонный, презревший необходимые усилия, чтобы покорить себе сознательно все сокровища языка и все сокровища искусства… Подле таких поэтов-художников, каковы: Крылов, Жуковский и Пушкин, ты только гений-самоучка, поражающий творчеством своим и заставляющий жалеть о своей безграмотности и невежестве в области искусства».

Тут є над чим подумати, погодившись із Звиняцьковським, що краще прочитати Гоголя невиправленим, тобто таким, «яким він колись уперше причарував читача». До речі, таку можливість надає книга «Вечори на хуторі біля Диканьки. Миргород», випущена з ілюстраціями Сергія Якутовича видавництвом «Либідь» у 2008 р.

Та пам’ятаймо, що в листі до Смирнової в грудні 1844 року Гоголь застерігав: «На сочинениях же моих не основывайтесь и не выводите оттуда никаких заключений о мне самом». Якраз цього ми й не будемо робити.

«Автор, певна річ, має талант»

 

Дорога на Петербург пролягала через Москву, проте Гоголь, як писав Володимир Шенрок зі слів Олександра Данилевського — друга, однокласника й попутника, — нізащо не хотів проїжджати через Першопрестольну, щоб не зіпсувати враження від урочистої миті в’їзду саме до Петербурга. Друзі поїхали білоруською дорогою через Ніжин, Чернігів, Могильов, Вітебськ тощо. Але перед Петербургом Гоголь підхопив нежить і, головне, — відморозив собі ніс, а чималі петербурзькі ціни та перші труднощі у великому й холодному місті геть-чисто затьмарили сподіване світле враження від Петербурга.

Приїхавши в місто наприкінці грудня 1828 року, Микола Васильович писав 3 січня 1829-го матері Марії Іванівні:

«Скажу еще, что Петербург мне показался вовсе не таким, как я думал, я его воображал гораздо красивее, великолепнее, и слухи, которые распускали другие о нем, также лживы. Жить здесь не совсем по-свински, то есть иметь раз в день щи да кашу, несравненно дороже, нежели думали. За квартиру мы плотим восемьдесят рублей в месяц, за одни стены, дрова и воду. Она состоит из двух небольших комнат и права пользоваться на хозяйской кухне. Съестные припасы также не дешевы, выключая одной только дичи (которая, разумеется, лакомство не для нашего брата). Картофель продается десятками, десяток луковиц репы стоит 30 коп... Это все заставляет меня жить, как в пустыне, я принужден отказаться от лучшего своего удовольствия видеть театр. Если я пойду раз, то уже буду ходить часто, а это для меня накладно, то есть для моего неплотного кармана. В одной дороге издержано мною триста с лишком, да здесь покупка фрака и панталон стоила мне двухсот, да сотня уехала на шляпу, на сапоги, перчатки, извозчиков и на прочие дрянные, но необходимые мелочи, да на переделку шинели и на покупку к ней воротника до 80 рублей».

Ці фінансові подробиці нагадують листи Бодянського до батьків із духовної семінарії. Так само подібні й синівські звернення до матері: «Ваш покорнейший, навек вам преданный сын»; «Вечно и неизменно любящий ваш сын»; «Остаюсь вечно любящим вас сыном».

Перша публікація твору Гоголя — вірша «Италия» (березень 1829 року) — була анонімною. Не видала вона й малоросійське походження автора. Притаївся Гоголь і в публікації поеми «Ганц Кухельгартен» («ідилії в картинках»), що побачила світ у червні 1829 року під псевдонімом «В.Алов». Але тут уже з’явився виразний «український слід» у творчій біографії Гоголя. Відомо, що двадцятирічний автор надіслав поему інкогніто Михайлу Погодіну та Петру Плетньову. Вже того ж місяця в «Московском телеграфе» вийшла негативна рецензія на твір, а 20 липня — в «Северной пчеле», і наприкінці липня Гоголь зібрав у книгопродавців усі примірники поеми й спалив їх. Здається, він поспішив, бо в кінці того року в «Обозрении российской словесности за первую половину 1829 года», вміщеному в альманасі «Северные цветы» було таки опубліковано й позитивний відзив на «Ганца Кухельгартена». Його автор — Орест Сомов¹ написав: «В сочинителе виден талант, обещающий в нем будущего поэта.

Если он станет прилежнее обдумывать свои произведения и не станет спешить изданием их в свет тогда, когда они еще должны покоиться и укрепляться в силах под младенческою пеленою, то, конечно, надежды доброжелательной критики не будут обмануты» (Виділено мною. — В.М.).

Ось кілька поетичних рядків із твору:

А ты прости, мой угол тесный,

И лес, и поле! луг, прости!

Кропи вас чаще дождь небесный!

И дай Бог долее цвести!

По вас душа как будто страждет,

В последний раз обнять вас жаждет.

Або ще:

_______________________________________

¹ Сомов Орест Михайлович (1793-1833) — російський літературний критик і письменник. Народився у місті Волчанську, навчався в Харківському університеті. З 1816 р. вміщував свої перші літературні спроби в журналах «Харьковский Демокрит» та «Украинский вестник». З кінця 1817 року — в Петербурзі, в 1826-1829 рр. — постійний співробітник «Северной пчелы» Федора Булгаріна. Після розриву з ним пов’язав свою долю з виданнями Антона Дельвіга — «Северные цветы», а в 1830-1831 рр. — і «Литературная газета».

На той час Сомов був помітним діячем українського земляцтва в Петербурзі. Серед літературних публікацій Сомова виразний слід залишили його «Малороссийские были и небылицы», які він друкував за підписом «Порфирий Байский», зокрема, «Купалов вечер» (1831), «Киевские ведьмы» (1833) тощо. Сомов писав роман «Гайдамаки», який не встиг завершити.

Темнеет, тухнет вечер красный;

Спит в упоении земля;

И вот на наши уж поля

Выходит важно месяц ясный.

И все прозрачно, все светло;

Сверкает море, как стекло.

Відомий історик російської літератури Вадим Вацуро припускав, що Сомов отримав «Ганца Кухельгартена» від Плетньова, й потім поцікавився автором у цензора Костянтина Сербіновича, який дозволив публікацію твору і знав справжнє прізвище «В.Алова». На думку літературознавця Вацуро, «Сомов свідомо підтримав свого земляка»¹. У цій фразі ключове слово — земляк. А насправді Сомов підтримав талановитого земляка! Досвідчений критик, який писав про український фольклор, історію та побут, листувався з Іваном Котляревським та сприяв Максимовичу у виданні «Малороссийских песен», інтуїтивно й професійно відчував, що чинить правильно. Сомов фактично відгукнувся на невеличку передмову до «Ганца Кухельгартена», написану нібито від видавця, в якій йшлося про «творіння юного таланту». У результаті саме Гоголів земляк — єдиний із усіх — публічно підбадьорив провінційного початківця, що з історичної дистанції виглядає добрим знаком. Тим більше, що Сомов підтримав і повість «Бисаврюк или Вечер накануне Ивана Купала», анонімно опубліковану в «Отечественных записках» у лютому-березні 1830 року. Але на цей раз критик уже знав напевне, що повість написана «одним молодым литератором, Г-м Г.-Я…» (Гоголем-Яновським). Певно, що саме Сомов сприяв зближенню Гоголя з гуртком Антона Дельвіга. Значною мірою, завдяки йому Гоголь друкувався в альманасі «Северные цветы» і «Литературной газете».

 

________________________

¹ Вацуро В.Э. Избранные труды. С. 161.

 

Першу частину «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Гоголь відразу надіслав матері в Україну з характерним проханням до неї і до сестри Марії Василівни:

«У меня есть к тебе просьба. Ты помнишь милая, ты так хорошо было начала собирать малороссийские сказки и песни и, к сожалению, прекрати-ла. Нельзя ли возобновить это? Мне оно необходимо нужно. Еще прошу я здесь же маменьку, если попадутся где старинные костюмы малороссийские, собирать все для меня. Если владельцы будут требовать за них дорого, пишите ко мне, я постараюсь собрать и выслать нужные деньги. Я помню очень хорошо, что один раз в церкве нашей мы все видели одну девушку в старинном платье. Она, верно, продаст его. Если встретите где-нибудь у мужика странную шапку или платье, отличающееся чем-нибудь необыкновенным, хотя бы даже оно было изорванное,— приобретайте! Также нынешний мужеский и женский костюм, только хороший и новый. Все это складывайте в один сундук или чемодан и при случае, когда встретится оказия, можете переслать ко мне. Но так как это не к спеху, то вам будет довольно времени для собирания. А сказки, песни, происшествия можете посылать в письмах или небольших посылках».

Друга частина «Вечорів на хуторі біля Диканьки» побачила світ у березні 1832 року, а через три місяці — близько 30 червня — Гоголь уперше приїхав до Москви дорогою в рідну Василівку. Він пробув у місті до 7 липня 1832 року.

 

«Ось вам Микола Васильович Гоголь!»

 

Двадцятитрирічний Микола Гоголь уперше з’явився в Москві вже знаним автором українського походження з українською темою в творчості. Москва знала про успіх Гоголя не тільки від Пушкіна, але й від Миколи Надєждіна, який відразу зарахував автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки» до найкращих письменників і писав, що у Гоголя «национальный мотив украинского наречия переведен, так сказать, на москальские ноты, не теряя своей оригинальной физиономии»¹. Активно пропагували творчість Гоголя члени студентського гуртка Миколи Станкевича, до якого входив Осип Бодянський: «В те года только что появлялись творения Гоголя, дышащие новою, небывалою художественностью, как действовали они тогда на всё юношество, и в особенности на кружок Станкевича!» (Костянтин Аксаков). Сергій Аксаков писав: «Московские студенты все пришли от него в восхищение и первые распространили в Москве громкую славу о новом великом таланте». Серед цих студентів були Герцен, Гончаров, Белінський, Лермонтов, Огарьов, Станкевич, Тургенєв. Володимир Стасов, який у той час навчався в училищі, згадував: «Мы были все точно опьянелые от восторга и изумления. Сотни и тысячи гоголевских фраз и выражений тотчас уже были всем известны и пошли в общее употребление». В Україні так само молодь відразу потягнулася до Гоголя. Згадуючи про свої гімназичні роки, Куліш писав: «…Попались їм у руки перві повісті Гоголя, й велика радість була із того читання. Усяке слово пам’ятали вони — де яке сказав Гоголь». Який дивовижний збіг спогадів різних талановитих людей!

Приїхавши в Москву, Гоголь і в побуті підкреслював українськість свою, принаймні, навідавши на початку липня 1832 року Михайла Щепкіна, про що ми вже розповіли². Найперше в Москві Гоголь познайомився, здається, з Михайлом Погодіним. Той вже знав про його візит, адже 30 червня писав Степану Шевирьову в Італію: «Скоро приедет Гоголь-Яновский, написал две части повестей малороссийских

_______________________

¹ Докладніше див. Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 241-251.

² Автор книги «Щепкин» із серії «ЖЗЛ» Віталій Івашнєв помиляється, коли пише, що Щепкін познайомився з Гоголем у жовтні 1832 року.

волшебных — много прекрасного». У щоденнику Погодін записав: «Познакомился с рудым пасечником Гоголем-Яновским… Говорил с ним о малороссийской истории и проч. Большая надежда, если восстановится его здоровье». Річ у тому, що Гоголь виїхав уже нездоровим із Петербурга, дорогою мандрівників супроводжувала погана погода. Матері писав 4 липня: «Итак, я в Москву приехал нездоровым, и хотя в течение нескольких дней почти всё прошло и я поправился, но здешние врачи советуют мне недельку обождать для совершенного поправления». Таким чином, Гоголь, очевидно, зайшов до молодого професора Московського університету невдовзі після приїзду. Скоріше за все саме Погодін організував Гоголю лікарську консультацію у професора Московського університету І.Дядьковського¹: «Имел случай сделать ему много одолжения». Втім, очевидно, Погодін записав у щоденник не про легке нездужання, з яким Гоголь приїхав у Москву, скоріше за все, Микола Васильович всерйоз скаржився йому на своє здоров’я, що він зробив, як ми побачимо, невдовзі в сім’ї Аксакових у присутності гостей, а також і в розмові з Сергієм Аксаковим.

Гоголь і Погодін відразу потоваришували. Микола Васильович писав новому приятелю в Москву вже 8 липня з Подольська, тобто ледь від’їхавши з Москви: «Прощайте, мой бесценный Михаил Петрович, брат по душе! Жму вашу руку. Может быть, это пожатие дошло до вас прежде моего письма. Верно, вы чувствовали, что ваша рука кем-то была стиснута, хотя во сне: это жал её ваш Гоголь».

Погодін привів Гоголя в сім’ю Сергія Аксакова, який жив тоді в бу динку Слєпцова у Великому Афанасьєвському провулку, тобто недалеко

_______________________

¹ Дядьковський Гоголю запам’ятався. Через рік писав Максимовичу: «Я слышал, что Дядьковский отправился на Кавказ. Он еще не возвратился? Если возвратился, то что говорит о Кавказе, о употреблении вод, о степени их целительности, и в каких особенно болезнях?»

 

від місця розташування нинішнього Культурного центру України в Москві. Хоча візит був явно несподіваний, Аксакови невимовно зраділи, бо, як писав глава сім’ї, «“Вечера на хуторе близ Диканьки” были давно уже прочтены, и мы все восхищались ими».

В який день це сталося? Автор книги «Аксаков» в серії «ЖЗЛ» Михайло Лобанов чомусь пише, що знайомство Сергія Тимофійовича з Гоголем відбулося навесні (?) 1832 року. Неприпустима неточність, адже Сергій Аксаков зазначив, що Гоголь із Погодіним прийшли в суботу,коли ввечорі у нього збиралися близькі приятелі. Субота випала на 2 липня 1832 року. Цієї дати дотримується й гоголезнавець Борис Соколов¹.

Того вечора сам господар у кабінеті, який розміщувався в мезоніні, грав у карти в четверний бостон, а ще кілька осіб, які не грали, сиділи окрай столу. Серед присутніх був, до речі, професор математики Московського університету Павло Щепкін, якого Юрій Манн називає «однофамільцем знаменитого актора», проте насправді він доводився Щепкіну троюрідним братом.

В кімнаті було душно, і декотрі, серед них і господар, зняли фраки. Раптом до кімнати ввійшов Погодін з молодим незнайомцем: «Ось вам Микола Васильович Гоголь!» Ефект був сильний. Сергій Тимофійович, який був старший за Гоголя на вісімнадцять років, який вже мав за плечи-ма службу цензором Московського цензурного комітету та був його голо-вою (!), Сергій Тимофійович, який приймав у себе вдома безліч іменитих людей… зніяковів, кинувся вдягати сюртук, жебонячи під ніс якісь порож-ні і тривіальні слова. Та й усі гості заклякли, як у фінальній сцені ще не написаного «Ревізора», й спантеличено мовчали. Прийом вийшов не стіль-ки холодним, скільки конфузним. Гра на якийсь

__________________________

¹ Соколов П.В. Гоголь. Энциклопедия. — М.: Алгоритм, Эксмо, Око, 2007. С. 689.

час припинилася, та Го-голь з Погодіним просили її продовжити, позаяк заступити господаря було нíкому. Невдовзі прибіг Костянтин Сергійович, радісно кинувся до Гоголя і палко повів з ним розмову¹.

_______________________

¹ Старший син Сергія Аксакова Костянтин Сергійович (1817-1860) якраз у 1832 р. вступив до Московського університету, де вчився одночасно із Осипом Бодянським. Разом із ним входив до гуртка Миколи Станкевича, як і Бодянський відчув на собі вплив професора Михайла Каченовського. Дружив із Юрієм Самаріним, Михайлом Щепкіним, Олексієм Хомяковим. Костянтин Аксаков захоплювався творчістю Гоголя, проте їх стосунки були непростими. Скажімо, письменник багато в чому залишився невдоволеним відомою брошурою Костянтина Аксакова «Несколько слов о поэме Гоголя “Походження Чичикова или Мертвые души”» (1842). З цього приводу Гоголь і через два роки писав Сергію Аксакову, що Костянтин Сергійович «опозорился в глазах света на мне (написавши статью о “Мёртвых душах”)». Так само Микола Васильович не сприйняв критику Костянтина Аксакова на адресу «Выбранных мест из переписки с друзьями»: «Неужели вы думаете, что и в ваших сужденьях о моей книге не может также закрасться ложь?» Гоголь навіть Сергію Аксакову писав з цього приводу: «Мне показалось даже, как бы в устах ваших раздались не ваши, а какие-то юношеские речи, как бы в этом месте вашего письма сказал, несколько понадеясь на себя, Константин Сергеевич, а не вы». У листі до Сергія Аксакова в грудні 1844 року доброзичливо-жорстко писав: «Но вот беда, у Константина Сергеевича нет вовсе слога. Всё, о чём ни выражается он ясно на словах, выходит у него темно, когда пишется на бумаге». Втім, і через кілька років Костянтин Сергійович примирливо звертався до Гоголя: «Но что касается до личного своего таланта, я охотно сознаю его недостаточность и делаю, что могу».

Хай там як, а Костянтин Аксаков був гідним приятелем Гоголя, і Микола Васильович абсолютно правильно передбачав, що він «принесёт много добра, в чём помоги ему Бог».

У творчості Костянтина Аксакова втілився образ патріархальної, «общинної» Росії. Він виступав із статтями в усіх слов’янофільських виданнях. З 1857 р. — негласний редактор газети «Молва», в якій не раз епатував своїми статтями московську дворянську публіку. Костянтин Аксаков рішуче виступив проти державної школи в історіографії, уособленої в працях Сергія Соловйова: «В “Истории России” автор не заметил одного: русского народа… “История России” С.М. Соловьёва может совершенно справедливо быть названа… История Российского государства, не более». Він сам написав драму «Освобождение Москвы в 1612 году», де показав роль народу в ключовій події в історії Росії. У своїх віршах також писав про народ: «Не сжимает, как океан, твоей свободы он: тебе он только место назначает, ты общему в нём живо покорён». Про те, як Аксаков сприймав народ у порівнянні з представниками вищого світу (публікою) добре видно з його статті «Опыт синонимов. Публика — народ»:

«Публика выписывает из-за моря мысли и чувства, мазурки и польки; народ черпает жизнь из родного источника. Публика говорит по-французски, народ по-русски. У публики — парижские моды. У народа — свои русские обычаи. Публика (большей частью по крайней мере) ест скоромное, народ ест постное. Публика спит, народ давно уже встал и работает. Публика работает (большей частью ногами по паркету); народ спит или уже встает опять работать. Публика презирает народ; народ

Батько полегшено зітхнув і продовжував гру, прислухаючись одним вухом до слів Гоголя. Втім, той говорив так тихо, що нічого не було чути.

Сергію Тимофійовичу здалося, що зовнішній вигляд Гоголя був невигідним для нього: чуб¹, гладенько підстрижені скроні, виголені вуса

______________________

прощает публике. Публике всего полтораста лет, а народу годов не сочтешь. Публика преходяща; народ вечен. И в публике есть золото и грязь, и в народе есть золото и грязь, но в публике грязь в золоте; в народе — золото в грязи. У публики свет (балы и пр.), у народа — мир (сходка). Публика и народ имеют эпитеты: публика у нас — почтеннейшая, а народ — православный».

«Культ народу» у Костянтина Аксакова не був порожнім теоретизуванням, а його наполегливе прагнення прищепити «освіченому прошарку» думку, що прийдешнє Росії неможливе без зв’язку з народом, можна порівняти з Федором Достоєвським, який з такою ж наполегливо бився над проблемою розриву вищого світу з народом.

Герцен писав, що все життя Костянтина Аксакова було безумовним протестом проти петербурзького періоду історії Росії: «Он за свою веру пошёл бы на площадь, пошёл бы на плаху, а когда это чувствуется за словами, они становятся страшно убедительными. Он в начале сороковых годов проповедовал сельскую общину, мир и артель». Тоді Костянтин Аксаков був ще молодим і слов’янофільські ідеї пропагував навіть своїм одягом. Демонстративно відмовившись від європейських фасонів, він пошив собі довгополий сіряк, на голові носив магерку, відпустив бороду. З цього приводу Гоголь, який цінував талант Костянтина Аксакова, писав йому в листопаді 1845 року з Риму: «Ко мне дошли слухи, что вы слишком привязались к некоторым внешностям, как-то: носите бороду, русский кафтан и проч.... А потому я вас прошу убедительно и сильно... исполнить мою просьбу: не быть отличну от других своим нарядом...» Це було по-гоголівськи: «Истинная национальность состоит не в описании сарафана, но в самом духе народа». Кажуть, що Костянтин Аксаков прислухався до Гоголя: «Снял всё, что не надобно, надел всё, что надобно». Втім, не все було так просто. Іван Аксаков пізніше зазначав, що для його брата питання про російський одяг було принциповим «актом особистої свободи» й нагадував: «Народная одежда не должна быть костюмомили нарядом … Она должна быть просто народной одеждой, и надевающие её должны быть проникнуты искренним сочувствием к самой народности, к внутреннему её духу, к её нравственным и бытовым началам, а не к наружной только её форме».

¹ Один сучасний автор пише, що йшлося про українську козацьку зачіску, тобто, фактично, оселедець на виголеній голові. Можна додати ще й свідчення того ж Аксакова, написані стосовно з’яви Гоголя в Москві в 1839 р.: «Наружность Гоголя так переменилась, что его можно было не узнать: следов не было прежнего, гладко выбритого и обстриженного (кроме хохла) франтика в модном фраке!» Проте, є прозаїчніше пояснення поголеної голови Миколи Васильовича. Скажімо, читаємо спогади його молодшої сестри Ольги Василівни: «Существовало такое убеждение, что, кто из Малороссии приезжает в Петербург, на того вода петербургская так действует, что волосы вылезают. И брат, как приехал в Петербург, обрился». Куліш писав, що Гоголь «сбрил себе волосы, чтобы усилить их густоту».