ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ. 5 страница

Це важливе аналітичне спостереження випливало передусім з прочитання поетом-засланцем монографії Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький». 22 вересня 1857 року Шевченко записав у «Щоденнику»: «После обеда, как и до обеда, лежал и читал «Богдана Хмельницкого» Костомарова. Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга!» Поетом були також осмислені наукові праці та літописи, які надсилав у заслання Осип Бодянський. Скажімо, навесні 1854 року Шевченко, ймовірно, отримав від нього такі праці: Летописное повествование о Малой России Ригельмана (М., 1847); Летопись Самовидца (М., 1846); Симоновский П. Описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах (М., 1847); Миллер Г. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах (М., 1846); История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского (М., 1846). Але Гоголь взявся за історію України задовго до виходу в світ цих праць.

 

наконец, совершенно слилась в одно с Россиею. Около пяти лет собирал я с большим старанием материалы, относящиеся к истории этого края. Половина моей истории уже почти готова, но я медлю выдавать в свет первые томы, подозревая существование многих источников, может быть, мне неизвестных, которые, без сомнения, хранятся где-нибудь в частных руках. И потому, обращаясь ко всем, усерднейше прошу (и нельзя, чтобы просвещенные соотечественники отказали в моей просьбе) имеющих какие бы то ни было материалы, летописи, записки, песни, повести бандуристов, деловые бумаги (особенно относящиеся до первобытной Малороссии) прислать мне их, если нельзя в оригиналах, то, по крайней мере, в копиях, назначая время, какое я могу продержать их у себя (если они им нужны), и означая адрес своих жительств».

Чого тут було більше: серйозного наміру й напруженої роботи чи містифікації й хлестаковщини? Про яку «половину історії» тоді могла йти мова, про які перші томи? Хай би ці перебільшення стосувалися лише оголошення в пресі з метою залучення від її читачів нових для Гоголя документальних матеріалів. Але й у листі до Максимовича 12 лютого 1834 року Гоголь повідомляв: «Историю Малороссии я пишу всю от начала до конца. Она будет или в шести малых или в четырёх больших томах». Втім, у лютому-березні 1834 року Гоголь отримував протверезний лист Погодіна, який, на жаль, не вдалося знайти. Та навіть із відповіді Гоголя видно, що Погодін дав йому прочухана. Микола Васильович смиренно відповів 19 березня 1834 року: «Выговоры ваши за объявление (від 30 січня про видання історії Малоросії. — В.М.) я имел честь получить. Это правда, я писал его, совершенно не раздумавши!» (Виділено мною. — В.М.).

Проте у травні того року Гоголь упевнено заявив щодо свого «Отрывка из Истории Малороссии»: «Я слышал уже суждения некоторых присяжных знатоков, которые глядят на этот кусок как на полную историю Малороссии, позабывая, что ещё впереди 80 глав они будут читать и что эта глава — только фронтиспис». Важко сказати, хто міг сприйняти гоголівський начерк за повнокровну історію України, а ще важче повірити в реальність «целых 80 глав». До того ж, у січні наступного, 1835 року, Гоголь заявив у листі до Максимовича, що пише ще й історію середніх віків у восьми-дев’яти томах¹.

Ще в 60-х рр. минулого століття Семен Машинський знайшов в архіві виписку із «Отчёта по Санкт-Петербургскому учебному округу за 1835 год» про стан наукової роботи в університеті. У ній читаємо:

«Адъюнкт по кафедре истории Гоголь-Яновский сверх должности своей по университету принял на себя труд написать Историю средних веков, которая будет состоять из 8 или 9 томов. Также намерен он издать особенное извлечение из оной истории в одном томе. Из трудов своих, кроме означенной истории средних веков, которой, если только обстоятельства позволят, первые три тома надеется он издать в следующем году, готовит к печатанию о духе и характере народной поэзии славянских народов: сербов, словенов, черногорцев, галичан, малороссиян, великороссиян и прочих; также занимается он разысканием

________________________

¹ Збереглася цікава стаття Гоголя «О средних веках», написана, певно ще до лютого 1834 року в зв’язку з планами Гоголя зайняти кафедру загальної історії в Університеті святого Володимира в Києві.

Ставши викладачем Петербурзького університету, Гоголь використав текст цієї статті для своєї вступної лекції у вересні 1834 року. Студент Микола Іваницький залишив про це спогади: «Не знаю, прошло ли и пять минут, как уж Гоголь овладел совершенно вниманием слушателей. Невозможно было спокойно следить за его мыслью, которая летела и преломлялась как молния, освещая беспрестанно картину за картиной в этом мраке средневековой истории... Лекция продолжалась три четверти часа. Когда Гоголь вышел из аудитории, мы окружили его в сборной зале и просили, чтоб он дал нам эту лек­цию в рукописи. Гоголь сказал, что она у него набросана тольковчерне, но что со временем он отработает ее и даст нам…» Втім, наступні лекції, за словами того ж Іваницького, «были очень сухи и скучны».

 

 

и разбором для Истории малороссиян, которой два тома уже готовы, но которые, однако ж, он медлит издавать до тех пор, пока обстоятельства не позволят ему осмотреть многих мест, где происходили некоторые события»¹.

На підставі цього документу в Україні нещодавно з’явилося твердження, що для нащадків Гоголя залишився невідомим не лише спалений письменником другий том «Мертвих душ», а ще й двотомна праця з історії України². Насправді, наведена цитата не додає нічого нового до вже відомих заяв Гоголя, розсипаних у його листах. Більше того, на початку 1834 року Гоголь навіть писав, що «половина моєї історії вже майже готова». Міфічні два томи «Історії Малоросії» були реально забезпечені текстом приблизно так само, як і три томи «Історії середніх віків», що нібито мали побачити світ уже в 1836-му, тобто фактично ніяк.

Визнаймо, нарешті, що це була непідйомна робота для Гоголя, який вже присвятив себе письменництву. Ще в середині ХІХ століття Пантелеймон Куліш перший зауважив: «…Если предположить, что Гоголь вдался бы в разработку украинских архивов и летописей, в собирание песен и преданий, в разъезды по Украине с целью видеть собственными глазами жизнь настоящую, по которой можно заключить о прошедшей, — наконец, в изучение политических и частных междуна-

_________________________

¹ Машинський С. Художественный мир Гоголя. С. 150.

² Тут хотілося б нагадати розважливе судження Павла Аннєнкова, що не втратило своєї сили: «Но чем более и чем остроумнее станем отыскивать и исторически подтверждать все наши, в сущности, весьма бедные находки, тем сильнее будет затемняться физиономия Гоголя и отходить от нас в даль и в туман. Оно и понятно. Физиономия его, как и физиономия всякого необыкновенного человека, должна освещаться сама собой, своим внутренним огнем. Она тотчас искажается, как подносят к ней со стороны грубый светоч, будь он самого розового или, наоборот, мрачного, гробового цвета».

 

 

родных связей Польши, России и Украины; то приготовления к художественному труду поглотили бы всю его деятельность, и, может быть, мы ничего бы от него не дождались. Напротив, обратясь к современной великорусской жизни, он дохнул свободнее: материалы у него были всегда под рукою…»

Автор біографії Гоголя в серії «ЖЗЛ» Ігор Золотуський стверджує, що заняття історією було для письменника лише «захопленням»: «Щире, палке, але не здатне триматися довго, як все, що багато в чому привноситься ззовні, навівається сторонніми причинами, налітає, як вітер»¹. У цьому випадку, на мою думку, мав рацію Олександр Воронський, який ще на початку 30-х рр. минулого століття дійшов висновку: «Заняття Гоголя історією — не випадковість, не примха, не шарлатанство»². Справді, потяг до створення історії України у Миколи Васильовича не був навіяним, а йшов саме із глибини його душі. Якби Гоголь повністю присвятив своє життя створенню багатотомної історії України, то, будьте певні, ми й сьогодні пишалися б цією працею. Проте історія не терпить умовного способу. Господь визначив Гоголю зовсім іншу долю.

Вже наприкінці 1834 року — 14 грудня — Гоголь виправдовувався перед Погодіним стосовно статей «Отрывок из Истории Малороссии» та «О малороссийских песнях», опублікованих у «Журнале министерства народного просвещения» (1834, № 4): «Ты не гляди на мои исторические отрывки: они молоды, они давно писаны… Я с каждым месяцем, с каждым днем вижу новое и вижу свои ошибки». Власне гоголівська стаття «О малороссийских песнях» та кількосторінкова стаття, що ввійшла до гоголівських «Арабесок» під зміненою назвою «Взгляд на со-

________________________

¹ Золотусский И. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 1984. С. 151; 2009. С. 141.

² Воронський О. Гоголь. С. 109.

 

ставление Малороссии» (1832) — це найголовніше, що залишилося від грандіозного замислу Гоголя зі створення багатотомної історії України¹. В наше завдання не входить аналіз нездійснених планів Гоголя в історичній науці, й, тим більше, будь-яке применшення їх важливості в біографії генія². Навпаки, акцентуємо на факті устремління національної душі письменника до створення масштабної історії України й виокремимо найголовніше в погляді Гоголя на український народ: «Эта толпа (вихідців із землі «получившей после название Украины» — В.М.), разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо — превративший мирные славянские поколения в воинственные, известный под именем козаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории…»³ (Виділено мною. — В.М.).

________________________

¹ Сам Гоголь, публікуючи цей матеріал, зробив таку примітку: «Эскиз этот составлял введение к Истории Малороссии; но так как вся первая часть Истории Малороссии переделана вовсе, то он остался заштатным и помещается здесь как совершенно отдельная статья».

² У цьому зв'язку нагадаю роздуми Павла Аннєнкова, опубліковані ще в середині ХІХ століття:

«Ввиду этого напряженного развития всех сил, направленных к одной цели, будем ли мы сомнительно качать головой, когда увидим Гоголя, самонадеянно вступающего на профессорскую кафедру без нужного приготовления к ней, без качеств, составляющих истинного ученого? Станем ли томиться над изысканием облегчающих обстоятельств, когда встретим в письмах Гоголя к гг. Максимовичу, Погодину, например, уверение, что он трудится над Историей Малороссии в шести томах, над всеобщей историей и географией, под заглавием “Земля и люди”, в трех или двух томах, над “Историей средних веков” в восьми томах (всего семнадцать или шестнадцать томов), между тем как он трудился над “Тарасом Бульбою”, над статьями и повестями “Арабесок” и “Миргорода”. Нам все равно — верил ли он сам в эти и подобные им обещания, или нет: они составляют для нас только проблески, указывающие смысл тогдашнего его развития, черты характера, способные изъяснить его физиономию. Что они не лишены своего рода достоинства и поэзии — согласится всякий».

³ Гоголь Н.В. Собрание сочинений в семи томах. Том VІ. — М.: Художественная литература, 1986. С. 53.

Тарас Чухліб зауважує, що Микола Гоголь звернув увагу на роздвоєність українського етносу між Європою та Азією, схарактеризувавши до того ж колективний психотип українців:

 

В одній із книг, виданих у Москві до 200-річчя Гоголя, зустрів я коментар до цих слів (не перекладаю):

«Историю Украины Гоголь осмысляет на фоне мировой истории. Воспетое в народных песнях-думах малороссийское казачество он называет “одним из замечательных явлений европейской истории”, “оплотом для Европы от магометанских завоеваний”, ставя его в один ряд со средневековым рыцарством. Такой взгляд служит ему прямым прологом к осмыслению современности. Мысль о конечном духовном порабощении Европы на исходе средних веков арабо-мусульманской культурой открывает Гоголю видение всемирно-исторического предназначения России — единственного мощного оплота Православия в мире»¹.

Чи помітив читач, як у сучасного автора героїчна історія України плавно перейшла у всесвітньо-історичне призначення Росії? А щойно визнаний услід за Гоголем український народ взагалі зник із поля зору коментатора.

Інший російський вчений, який справедливо вказує на гоголівський історизм і професіоналізм, а історичні ідеї письменника точно називає «і сьогодні актуальними, сучасними, злободенними», Гоголеві роздуми про козацький народ вмонтовує в… тезу «Захід-Росія-Схід, особливості “євразійського положення Росії”»².

________________________

«И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежавший Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский, — народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию — и между тем желание казаться пренебрегающим всякое совершенствование».

¹ Гоголь Н. Нужно любить Россию. С. 550.

² Реснянский С.И., Чикин Б.Н. Мерцание тайны. Другие миры: Н.В. Гоголь и Сальвадор Дали. Сборник эссе. — М.: Издательство Юнити-Дана, 2009. С. 33, 36.

 

 

Проте, насправді у праці «Взгляд на составление Малороссии» Гоголь, по-перше, чітко розрізняв дві держави — російську й українську:

«И вот южная Россия, под могущественным покровительством литовских князей, совершенно отделилась от северной. Всякая связь между ими разорвалась; составились два государства, называвшиеся одинаковым именем — Русью. Одно под татарским игом, другое под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ими не было. Другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характера. Каким образом это произошло — составляет цель нашей истории». По-друге,Гоголь відчував себе генетично невіддільним від української держави та українського народу.

Поскільки щойно згаданий автор зазначає, що Гоголь показав «усю велич природно-демографічного, географічного фактора», звернемося й тут до самого Гоголя, який не розчиняв Україну в Росії:

«Но прежде всего нужно бросить взгляд на географическое положение этой страны, что непременно должно предшествовать всему, ибо от вида земли зависит образ жизни и даже характер народа. Многое в истории разрешает география.

Эта земля, получившая после название Украины,простирающаяся на север не далее 50º широты, более ровна, нежели гориста»¹ (Виділено мною. — В.М.).

 

 

_______________________

¹ Гоголь Н.В. Собрание сочинений в семи томах. Том VІ. — М.: Художественная литература, 1986. С. 51.

 

«На славу всій козацькій землі»

 

Про маловідомий досі вияв української душі Гоголя розповів польський поет Юзеф Богдан Залеський (1802-1886)¹, який зустрічався з Миколою Васильовичем під час його перебування в Парижі (1836-1837). Публікація листа Залеського до свого знайомого Франциска Духінського в «Новом времени» на початку ХХ століття називалася «Украйнофильство Гоголя». Лист датовано 19 лютого 1859 року, й у ньому зокрема йшлося про таке:

«Лет 25 назад гостил в Париже знаменитый русский поэт Гоголь. С Мицкевичем и со мной, со-украинцем (s polukraincem) он был в тесной дружбе (zostawal w sciely zazylosci). Мы сходились тогда часто по вечерам для литературно-политических бесед. Конечно, мы говорили более всего о великорусах (moskalach), внушавших отвращение (wstretnych) и нам и ему. Вопрос о финском их происхождении (kwestya finskosci) был беспрерывно предметом обсуждения. Гоголь подтверждал его со всею своею малорусской запальчивостью. Он имел под рукой у себя замечательные сборники народных песен на разных славянских наречиях. Итак по вопросу о финском происхождении великорусов (moscalow) он написал и читал нам прекрасную статью (wyborne pisemko)². В ней он указывал, на основании сравнения и детального сопоставления песен чешских, сербских, украинских и т. д. с великорусскими (moskiewskiemi), бьющие в глаза отличия в духе, обычаях и в нравственных взглядах (moralnosci) у вели-

__________________________

¹ Залеський виріс в Україні і писав про себе: «Меня, своего грудного ребёнка спеленала песнью мать Украина».

² В «Отчёте по Санкт-Петербургскому учебному округу за 1835 год» зазначено, що в 1836 р. Гоголь мав опублікувати статтю «о духе и характере народной поэзии славянских народов: сербов, словенов, черногорцев, галичан, малороссиян, великороссиян и прочих…» Очевидно, ці матеріали були у Гоголя в Парижі.

корусов и других славянских народов. Для характеристики каждого человеческого чувства (о kazdem uczucia ludzkiem) он подобрал особую песню: с одной стороны, нашу славянскую сладостную, нежную (slodka, lagodna) и рядом великорусскую (moskiewska) — угрюмую, дикую, нередко канибальскую (ponura, dzika, nie rzadko kanibalska), словом — чисто финскую. Уважаемый земляк, ты легко можешь себе представить, как эта статья искренно обрадовала Мицкевича и меня» (Виділено мною. — В.М.).

Докладно коментуючи ці рядки, Юрій Манн визнає, що «в самих цих оцінках, як їх передав польський письменник, не було нічого такого, чого справді… не міг би сказати Гоголь»¹.

Перед від’їздом із Парижа в 1837 р. Гоголь заходив до Залеського і, не заставши його вдома, залишив записку «пану-земляку», написану рідною мовою. Він закликав його працювати «на славу усій козацькій землі», просив посилати «писульки в Рим», а ще: «Добре б було, коли б і сам туди коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі».

Про глибоку щирість цих слів і про суголосність сердець залюблених в Україну приятелів, яскраво свідчить те, що письменник підписався під запискою так, як ніколи не підписувався: «Микола Гоголь».

Через багато років Залеський побував у Римі й намагався роздобути у Гоголя матеріали, якими здивував й обрадував його Микола Васильович у Парижі². Та не вдалося: «…Тогда Гоголь уже превратился в защитника царя и православия, и мне пришлось отказаться от этой по-

_________________________

¹ Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 479.

² Ця зустріч Залеського з Гоголем, на думку Ю.Манна, могла відбутися навесні 1847 року, коли польський поет відвідав Рим.

 

попытки… Но достойна сожаления утрата многих и характерных анекдотов о великорусах, — анекдотов, которые мог знать только сам Гоголь и которые он один мог рассказать с особенным, ему свойственным остроумием».

Про цю метаморфозу лапідарно написав Микола Жулинський:

«Поволі величний образ козацької України, яким Гоголь прагнув наповнити “міф України”, в його уяві й свідомості згасає — його заступає ідея “третього Риму”, ідея великодержавницької Росії, у якій нема місця ідеалу вольності козацької України, бо все під себе підбирає ідея імперської державності та російського месіанізму.

“Хохляцька” душа Гоголя згортається і наїжачується, вже про гармонію двох душ — української і російської— годі й говорити… Далі його місія полягала в духовній діяльності на «владычном языке» задля морального вдосконалення російського суспільства, передусім тих, хто з волі Бога владарює над іншими».

 

«Гоголь писав драму з запорізького побуту»

 

З повномасштабною працею з історії України у Гоголя не вийшло, але ще довгий час він цікавився українською і ширше — слов’янською тематикою. 28 серпня 1834 року Гоголь просив Максимовича повідомити йому, яка література з історії України є в бібліотеці Університету святого Володимира і в київських монастирях. У лютому 1836 року писав Погодіну: «Не можешь ли прислать мне каталога книг, приобретённых тобою и не приобретённых, относительно славянщины, истории и литературы — очень обяжешь — и, если можно, в двух-трёх словах означить достоинство каждой и в каком отношении может быть полезна».

Восени наступного року Гоголь просив однокашника по Ніжинській гімназії Миколу Прокоповича прислати: «…издания Нестора, или Киевской летописи, Ипатьевской, или Хлебниковского списка…» Ще окремо він хотів би мати: «Если вышел перевод “Славянской истории” Шафарика, или что-нибудь относительно славян…» Йшлося про «Слов’янські старожитності» П.Й. Шафарика в перекладі Бодянського, видані Погодіним у трьох томах у 1837-1838 рр. Цю працю Гоголь таки отримав у 1839 р. і в квітні писав Погодіну: «Я получил письмо на днях от Шафарика, с книгами… При этом прислал мне в презент свои “Старожитности”. Я их читаю и дивлюсь ясности взгляда и глубокой дельности».

У серпні 1839 року в листі до Шевирьова з Відня Гоголь повідомив: «Передо мною выясниваются и проходят поэтическим строем времена казачества, и если я ничего не сделаю из этого, то я буду большой дурак. Малороссийские ли песни, которые теперь у меня под рукою, навеяли их или на душу мою нашло само собою ясновидение прошедшего, только я чую много того, что ныне редко случается. Благослови!» Через кілька днів Микола Васильович поскаржився Шевирьову: «Труд мой, который начал, не идёт; а чувствую, вещь может быть славная». Сергій Аксаков згадував, що Гоголь, з’явившись восени 1839 року в Петербурзі, розповідав, що в його голові «вже склалася» трагедія з історії Запоріжжя.

У період роботи над цим твором у листі до Погодіна з Риму від 17 жовтня 1840 року Гоголь радів з приводу того, що вчений придбав нові рукописи та стародруки, і висловлював надію: «Одною из них ты потчеваешь меня как такою, которая ближе всего лежит ко мне…» Можливо, мова йшла про «Летопись Малороссийскую», знайденню якої радів у той час і Максимович.

Літератор Василь Панов, якому Гоголь читав у листопаді 1840 року в Римі початок трагедії, поділився своїми враженнями про неї в листі до Сергія Аксакова: «Действие в Малороссии. В нескольких сценах, которые он уже написал и прочел мне, есть одно лицо комическое, которое, выражаясь не столько в действии, сколько в словах, теперь уже совершенство».

Павло Аннєнков, який навесні-влітку 1841 року був поруч із Гоголем у Римі, розповідав:

«Надо сказать, что Гоголь перечитывал в то время «Историю Малороссии», кажется Каменского¹, и вот по какому поводу. Он писал драму из казацкого запорожского быта, которую потом бросил равнодушно в огонь, недовольный малым действием ее на Жуковского: история Малороссии служила ему пособием. О существовании драмы я узнал случайно. Между бумагами, которые Гоголь тщательно подкладывал под мою тетрадку, когда приготовлялся диктовать, попался нечаянно оторванный лоскуток, мелко-намелко писанный его рукою. Я наклонился к бумажке и прочел вслух первую фразу какого-то старого казака (имени не припомню), попавшуюся мне на глаза и мною удержанную в памяти: “И зачем это господь бог создал баб на свете, разве только, чтоб казаков рожала баба...” Гоголь сердито бросился ко мне с восклицанием: “Это что?” — вырвал у меня бумажку из рук и сунул ее в письменное бюро…»

Пантелеймон Куліш у свою чергу записав зі слів Щепкіна: «В первый приезд свой в Москву, Гоголь сказал однажды М.С. Щепкину: “Ну, Михаил Семенович, будет вам славная работа. У меня есть драма за выбритый ус в роде “Тараса Бульбы”. Я скоро ее окончу”. Михаил Семе-

_________________________

¹ Йшлося про «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського.

 

нович имел неосторожность спросить у Гоголя об этой драме при свидетелях. Гоголь отперся и отвечал, что никогда не говорил ничего подобного; но, выходя из комнаты, шепнул г. Щепкину на ухо: “Болтун! Ничего больше не скажу”».

Кажуть, що восени 1841 року, коли Гоголь читав свій твір Жуковському у Франкфурті, той заснув, і Микола Васильович кинув свій рукопис у вогонь.

У результаті залишилися лише начерки, в яких пульсує жива українська душа Гоголя:

«Как нужно создать эту драму.

Облечь ее в месячную ночь и ее серебряное сияние и в роскошное дыхание юга.

Облить ее сверкающим потопом солнечных ярких лучей, и да исполнится она вся нестерпимого блеска!

Осветить ее всю минувшим и вызванным из строя удалившихся веков, полным старины временем, обвить разгулом, козачком и всем раздольем воли.

И в потоп речей неугасаемой страсти, и в решительный, отрывистый лаконизм силы и свободы, и в ужасный, дышущий диким мщением порыв, и в грубые, суровые добродетели, и в железные несмягченные пороки, и в самоотвержение неслыханное, дикое и нечеловечески-великодушное.

И в беспечность забубенных веков».

Згадується тут, як на початку 1834 року Гоголь писав Погодіну щодо «Малоросійської історії»: «Мне попрекают, что слог в ней слишком уже горит, не исторически жгуч и жив; но что за история, если она скучна!» Тож, не віриться, що Жуковському, який слухав Гоголя, «сильно было скучно». Схоже, що Микола Васильович і тут залишив нам загадку…

 

«Куліш міг би написати історію України»

 

Особливо цікавою є згадка Гоголем Куліша у статті, надісланій редактору «Современника» Плетньову 22 листопада 1846 року разом із листом¹. Гоголь писав: «…Я вижу тоже много достоинств в писателе, который подписывает под своими сочинениями имя: Кулиш. Цветистый слог и большое познание нравов и обычаев Малой России говорит о том, что он мог бы прекрасно написать историю этой земли. Он мог бы ещё с большим успехом составить живые статьи для альманаха и в них рассказать просто о нравах и обычаях прежних времён…»².

Таким чином, Гоголь пропонував Пантелеймона Олександровича Плетньову як автора для «Современника», а, головне, побачив у ньому можливого творця праці з історії України! Це свідчило про гостроту письменницького зору Гоголя й багато важило для Куліша, який три місяці тому, 31 серпня 1846 року, завершив роботу над першим українським історичним романом «Чорна рада». Цього Гоголь не знав, але перший історичний роман Куліша «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» побачив світ ще в 1843 р., а в 1845-

 

 

____________________

¹ Стаття призначалася для першого числа «Современника» в 1847 р. За життя Гоголя надрукована не була. Куліш, який першим опублікував працю із скороченнями, помістив її серед листів. Але Микола Тихонравов опублікував текст як самостійну статтю, що більше відповідало його жанру та призначенню, тим більше, що й сам Гоголь писав пізніше Плетньову: «А я послал… на прошлой неделе тебе статью о “Современнике”…» Зараз цей гоголівський текст називається «О “Современнике” (Письмо к П.А. Плетнёву)». Стаття починалася так: «Наконец поговорю с тобой о “Современнике”».

² Гоголь Н.В. Собрание сочинений в семи томах. С. 395.

 

му в «Современнике» Плетньов¹ опублікував «Пять глав из нового романа П.Кулиша “Чёрная рада”» (1845. Т. 37 – кн. 6; Т. 38). Більше того, наступного року в «Современнике» (1846. Т. 1. Кн. 1) було надруковано ще один уривок із роману — «Киевские богомольцы в ХVІІ столетии». Редакція спеціально пояснювала: «Предлагаемая статья заимствована из романа “Черная рада”², которого пять глав помещены в ХХХVІІ и ХХХVІІІ т. “Современника”. Впрочем, она представляет как бы отдельное сочинение. Автор смотрит на дело романиста серьезно и для своих рассказов изучает исторические источники и памятники так же прилежно, как бы и для самой истории Украины. Поэтому изображенная здесь картина, хотя представлена и в драматической форме, но основана на строгом изучении старины украинской».

Гоголь писав Плетньову про публікацію Куліша: «Роман же его, довольно любопытный по частям, вял и скучен в целом: эти драгоценные перлы сведений исторических, которые рассыпаны на страницах его, по-

__________________________

¹ До речі, Плетньов відіграв у 1845-1846 рр. важливу роль у житті Куліша, який сам розповів про це:

«Тим часом напечатав Куліш частину історичного роману “Чорна рада” у часописі “Современник”, що після Пушкіна видавав Плетньов. Той, правлячи науковим округом якийся час при своєму ректорстві університетському, визвав Куліша у столицю і дав йому разом дві служби: учителя в гімназії і преподавателя русского язика студентам-інородцям ув університеті. Полюбив Плетньов Куліша мов сина; мало не щодня бачились. Була в Плетньова дочка — молоденька дівчина тихої, люб'язної вдачі. З півтора року прожив тоді Куліш у столиці. Дівчина на його очах доросла повного дівоцтва. Як з братом, вона з ним дружила, і — хто відає? — може, була б інша його доля, коли б не одно слово, яке вона пробовкнула. Знайшовши сем'ю по своїй уподобі, по своїм звичаям, думав часом Куліш, що тут йому й вік вікувати. І в отця душа йому люба, і дочка до його простим дівочим серцем лицяється, і весело йому й тепло між ними.

Так уже думку був наладив, щоб не шукати щастя на Вкраїні; та раз, розговорившись про наші думи народні, про пишне українське слово, до панночки і каже: “Вот и вы со временем выучитесь по-украински”. А вона йому: “Н и к о г д а!” Мов у серце ножем се слово йому вколо, і з того часу перестав дивитись на неї як на суджену» (Куліш П. Твори в двох томах. Том 1. — К.: Наукова думка, 1994. С. 250).