В калюжі, в болоті серце прогноїлаІ в дупло холодне гадюк напустила, А дітям надію в степу оддала.
Відомо, що в лютому 1844 року Шевченко разом із Бодянським правив у Москві поему «Гамалія», хоча конкретних відомостей про зміст цих правок не залишилося. Можливо, йшлося про історичну канву поеми — морський похід запорожців до Туреччини з метою визволення бранців. Ці виправлення поет не встиг внести до видання поеми, і в травні того ж року писав Бодянському: «Гамалія» не поправлений, як ми з вами тойді поправляли, бо без мене надрюкований полукацапом»1. А Бодянський відповідав Шевченкові: «...Бодай вже нашому москалю легенько гикнулось... Ну, та не вічно ж бути йому (поетові. — В.М.) під москалем; прийде, що він вивернеться і сизим соколоньком зів’ється...» Навесні 1844 року Тарас Григорович подарував Осипу Максимовичу примірник «Гамалії» з дарчим написом: «Іосипові Бодянському от Т.Шевченка». Знайомство Шевченка з Бодянським запало до пам’яті сучасників. Андрій Козачковський, наприклад, якраз у листі до Бодянського від 16 листопада 1844 року просив передати уклін Шевченкові та запрошував до себе в гості, якщо він «в Яготин заглянет».
_____________________ 1 Рукопис поеми «Гамалія» подав до друку перекладач і журналіст Олександр Елькан, з яким Шевченко познайомився на початку 40-х рр. Поет не раз згадував його в листах і «Щоденнику», а в повісті «Художник» схарактеризував Елькана: «Странное явление этот Элькан. Нет языка, на котором бы он не говорил. Нет общества, в котором бы он не встречался, начиная от нашей братии и оканчивая графами и князьями».
Давно висловлюється припущення, що у Бодянського Шевченко зустрівся з відомим чеським поетом К.Гавлічком-Боровським, який у 1843—1844 рр. жив і працював у Москві (зокрема, служив домашнім учителем у С.Шевирьова), часто відвідував Бодянського. Пізніше Гавлічек-Боровський, який дуже цікавився Україною, побував у Києві та Львові, з великою прихильністю писав про Україну. Ще в 40-х рр. ХІХ століття він висловив пророчу думку про те, що не може бути спокою й порозуміння в Європі, поки не буде залагоджена кривда, завдана українцям. У Бодянського Шевченко міг познайомитися з Петром Григоровичем Редкіним (1808—1891), професором юридичного факультету Московського університету. Редкін — уродженець Полтавської губернії. В щоденнику Бодянського є запис розповіді письменника Сергія Сушкова, який учився з Гоголем у Ніжинському ліцеї: «Соучениками его (Гоголя. — В.М.), кроме меня, были Кукольник и Редкин». Петро Редкін був гегельянцем, вчився в Берліні, студенти згадували, що він говорив з малоросійським акцентом, читав лекції з «енциклопедії законодавства» і «користувався в університеті великою популярністю». Російський публіцист і громадський діяч Борис Чичерін писав, що «Редкін міг дати поштовх філософському мисленню». Пізніше Петро Редкін переїхав до Петербурга, працював у міністерстві внутрішніх справ, 5 березня 1861 року написав Василю Тарновському (старшому): «Мы похоронили Шевченка…» З 1863 р. — професор, у 1873-1876 рр. — ректор Петербурзького університету. Біограф Шевченка Павло Зайцев, який присвятив перебуванню Шевченка в Москві в лютому 1844 року ледь одну сторінку, все-таки висловив цікаве припущення: «Під час цього перебування в Москві Шевченко, мабуть, познайомився з представниками московського слов’янофільства: і Щепкін, і Бодянський мали з ними знайомства, а горді своїм земляком, не могли (особливо Щепкін) не постаратися ввести його до кругу своїх московських знайомих. Із слов’янофілів міг тоді Шевченко пізнати Ів. Киреєвського, а з западників — їх головного вождя Станкевича й ціле ближче його оточення. На жаль, про це все є лише посередні дані». На початку 60-х рр. ХХ століття літературознавець Леонід Хінкулов також висловив подібну думку: «Якщо Шевченко бував у Станкевичів ще в 40 рр., то це дуже розширює наше уявлення про коло його тодішніх московських знайомих». Микола Станкевич закликав поєднувати філософські пошуки з вивченням реального життя, з практичним досвідом і бачив свою місію в освіті російського народу. Втім, з ним Шевченко бачитися не міг, бо Микола Станкевич з 1837 р. жив за кордоном, а помер двадцятисемирічним у 1840 р. Та й після його ранньої смерті, за свідченням Бориса Чичеріна, «в доме Станкевича собиралось всё, что было мыслящего и порядочного в тогдашнем литературном обществе, за исключением славянофилов, которые держались особняком...» Бодянський напевне прагнув познайомити Шевченка з людьми, які вийшли з гуртка Станкевича, але, скоріше за все, це міг зробити Щепкін, артист знав їх усіх близько. Михайло Зозуля писав у 70-х рр. минулого століття, що «з усіх питань, що цікавили Шевченка в галузі історії, політики і культури слов’янських народів, він знайщов прекрасного консультанта в особі Бодянського. Не дивно, що “слов’янська тема” його поезії до середини 40 рр. заграла всіма поетичними барвами». Зозуля висловив аргументоване припущення, що Бодянський міг багато чого розповідати Шевченкові про Росію, передусім про політичне життя Москви першої половини 40-х рр. І, звичайно, про обстановку в Московському університеті, який тоді відігравав значну роль у суспільному й культурному житті країни.
«19 февраля 1844 Москва»
Так датував Тарас Григорович медитативно-філософську поезію «Чигрине, Чигрине…», яку Іван Дзюба назвав «своєрідною поетичною квінтесенцією пережитого і передуманого за дев’ять місяців перебування — не перебування, життя — в Україні...» Вважається, що «вірш написано під враженнями од відвідин Шевченком Чигирина (гетьманської столиці 1648—1676 рр.)...»1. Більше того, Степан Смаль-Стоцький у свій час категорично заявив, що «нічогісінько в поемі (мається на увазі вірш “Чигрине, Чигрине…”. — В.М.) не вказує на те, щоб концепція поеми мала який-небудь зв’язок із розмовами Шевченка з Бодянським... Він знав і без розмови з Бодянським, що Чигирин був столицею гетьманів України від Хмельницького аж до Дорошенка, що його гетьмани будували, що там вони панували, і що якби вони встали і подивилися тепер на нього, то заплакали б тяжко, бо «не пізнали б козацької слави убогих руїн (“Свято в Чигирині”)»2. Не виникає ніяких сумнівів, що Шевченко все це знав таки без розмов з Бодянським, і концептуально поезія «Чигрине, Чигрине», не була навіяна виключно Бодянським, а визріла в поетові, мабуть, від вражень у самому Чигирині в липні—серпні 1843 року, тобто задовго до появи вірша. Проте ніяк не можна нехтувати тим, що «Чигрине, Чигрине…» був написаний саме в Москві! Як же ми забули, що ще Олександр Кониський спостеріг: «Перебуваючи в Москві, Шевченко, ___________________ 1 Шевченко Тарас. Кобзар. — К.: Всеукраїнське товариство «Просвіта», 1993. С. 493. 2 Степан Смаль-Стоцький. Т.Шевченко. Інтерпретації. С. 69.
певна річ, здіймав довгі бесіди з Бодянським і про свої твори, і про історію й сучасний побут України... І от під впливом якоїсь бесіди історичної він написав там один із ліпших віршів “Чигирин”»1. Чи пізніше хто-небудь писав настільки впевнено? Так! Ярослав Дзира на початку 60 рр. минулого століття вмотивовано заявив: «У Москві поет прожив біля двох тижнів і під впливом рукопису Величка та свіжих вражень з подорожі по Україні 19 лютого написав поезію “Чигрине”». Та й пізніше відомі шевченкознавці так чи інакше тримали факт московської появи поезії в полі зору. Скажімо, Євген Кирилюк зауважував, що «в Москві Шевченко, очевидно, розповідав М.Щепкіну й О.Бодянському про свої враження» (від перебування в Україні, зокрема, в Чигирині). Іван Дзюба в наш час так висловився щодо «Чигрине, Чигрине…»: «Можливо розмови із Щепкіним були одним із стимулів до її написання»2. Проте скоріше за все таким стимулом стали розмови саме з істориком Осипом Бодянським, який цікаво й захоплююче говорив про незабутні сторінки козацької слави... Він, саме він, познайомив Шевченка з якимись історичними подробицями, з документальними матеріалами, передусім «Літописом» Величка, що схвилювало поета. Саме Бодянський сприяв тому, що в свідомості Шевченка переплавилися перші враження від Москви — багатої та процвітаючої — з біллю за бідне, занедбане повітове містечко Чигрин, який був гідний іншої, високої долі. Бо Чигирин пам’ятав, як був за Богдана Хмельницького спочатку сотенним містом, а потім — гетьманською резиденцією, фактично столицею України!.. З Бодянським згадали і Миколу Маркевича, який якраз у Москві видав у 1831 р. поетичну збірку «Укра- _________________________ 1 Олександр Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К.: Дніпро, 1991. С. 145—146. 2 Дзюба І. Тарас Шевченко. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. С. 253. инские мелодии». В ній містився вже згаданий нами вірш «Чигирин», з яким Шевченків «Чигрине, Чигрине…» перегукується мотивами туги за славною минувшиною і патріотичними настроями. Любуючись «старим красенем Кремлем», який віками стояв велично-непорушно і виглядав упевнено-сильним, український геній особливо болісно страждав за принижений Москвою Чигирин: …І про тебе, Старче малосилий, Ніхто й слова не промовить, Ніхто й не покаже, Де ти стояв? Чого стояв? І на сміх не скаже!!
Саме після цього поетичного катарсису Шевченко поставив у Москві перед українським народом гірке й болюче питання, на яке ми й досі не відповіли вповні: За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??..
Які історичні події сплавлені в цих поетичних рядках? В широкому контексті йдеться про триваючу протягом століть боротьбу українського народу з агресивними сусідами — поляками, кримськими татарами, московськими військами — за свободу і відродження державності. Зокрема, експансіоністська політика Московщини, спрямована на поглинання України після Переяславської угоди, насторожувала вже Богдана Хмельницького. Його дратувало те, що Москва уклала з поляками перемир’я. Грушевський писав: «Се зараз поправило польські діла і дуже було неприємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну полякам, не додержує своїх обов’язків перед українцями. Особливо його гнітило, що переговори Москви з поляками ідуть потайки від нього, без участи послів козацьких, хто зна в якім напрямі — може, на шкоду України». Укладений 1656 р. союз зі Швецією і Семигородом та розпочата на початку 1657 року війна з Польщею, що було проти волі Москви, свідчило про нові орієнтації Хмельницького у зовнішній політиці. Його наступники, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, довели цей конфлікт з Москвою до збройних протистоянь. Одна з наймасштабніших битв між українським військом гетьмана Івана Виговського і московським військом під командуванням князя О.Трубецького відбулася в червні 1659 року під Конотопом, де Виговський завдав серйозної поразки стотисячній окупаційній армії князя Трубецького, змусивши його втекти «во свояси». А ще під час народного повстання на Лівобережжі 1668 р. за участю Івана Сірка проти утисків московських воєвод, останніх було вигнано майже з усіх українських міст. Проти московського поневолення боролися гетьмани Іван Мазепа та Пилип Орлик. Крім того, козацькі війська брали участь у польсько-московських війнах в складі польських військ у 1579-1581 рр., а також у період «московської смути» на початку ХVІІ століття, нарешті, 1618 р. під час війни польського королевича Владислава проти російського царя Михайла Романова.
«За що скородили списами московські ребра??» Отже, в Москві Шевченко написав один-єдиний вірш, але то був «Чигрине, Чигрине…»! Від нього досі палахкоче в національну свідомість Шевченковою жертовною любов'ю до України: Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну ............. Помолившись, і я б заснув... Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати.
Це написано задовго до пронизливих рядків із останньої поезії циклу «В казематі» та вірша «Сон» («Гори мої високії...»), що визначають поетичне осердя Шевченкової безмежної любові до України. В атмосфері бундючного першопрестольного міста поет особливо гостро відчув, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є витоком і причиною бездержавності України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, яке паралізує волю до боротьби за незалежність: Що ж на ниві уродилось??! Уродила рута… рута… Волі нашої отрута.
Нагадаю, що рута є символом привабливості, тож московська отрута була підступно-запаморочливою, притуплююче-дурманною. Поет добре розумів, що в її полоні певною мірою перебували і його близькі друзі Бодянський і Щепкін. Він їх не засуджував, але в нього боліло серце, з якого й вилилися цитовані гіркі рядки. Не піддатися московській отруті міг тільки геній, і саме Шевченкові випало «запить з московської чаші московську отруту» за весь український народ. Разом з тим, у Москві Шевченко виявив грізне сподівання на те, що його слово таки послужить пригнобленій Україні, а з посіяних його сліз на виораному ним перелозі виростуть… Та читайте самі… Не рвіть, думи, не паліте, Може, верну знову Мою правду безталанну, Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло. І в тяжкі упруги… Може, зорю переліг той, А на перелозі… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне… І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!!
Отже, вицідивши сукровицю з ураженого серця, наллємо в нього живої, чистої, святої козацької крові. Думається мені, що в Москві Шевченко в розмовах із Бодянським згадав українських козаків із війська гетьмана Петра Сагайдачного, які в 1618 р. стрімко дійшли до самого Кремля в Першопрестольній й, безперечно, могли взяти її штурмом, але відійшли від єдиновірної, православної Москви. В «Чигирині, Чигирині…», написаному в Москві, йшлося про сильну, державну, благородну козацьку кров. Адже Шевченко страждав від того, що не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани. Згадаймо «Івана Підкову» (1839):
|
