Цареві московському

Коня напоїла —

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила...

 

Ще одну важливу згадку про Москву зустрічаємо в «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» (грудень 1845 року) в контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів з українців, які на догоду московським панам, говорячи словами Вячеслава Чорновола, «відкидалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів...»:

Раби, поднóжки, грязь Москви...

Нещадно писав поет і про тих українців, які «кров свою лили» за Мóскву й передали нащадкам «свої кайдани, свою славу».

Знаменно, що саме вірш «Чигрине, Чигрине…» Шевченко переписав до альбому «Три літа» першим, як смисловий заспів до всього циклу. Первісний автограф не відомий. Вірш поширювався в списках і найранішим з них був, очевидно, список Бодянського, який не має розбіжностей з автографом у збірці «Три літа». Напевно, Бодянський переписав його в Москві відразу, список закінчується так:

«Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі!

1844 г., февр. 19

Москва».

 

«До бачення в Москві»

 

Після знайомства в Москві Шевченко і Бодянський відчували пошану й приязнь один до одного. «Чи ви на мене розсердились, чи недобра вас знає, уже другий місяць як жду од вас звістки хоч якої-небудь... Бувайте здорові, пишіть швидше, бо лаятиму» — це Шевченко в листі до Бодянського 29 червня 1844 року. Той відповідав 9 липня: «Не сердився та, здається, і не сердитимусь на такого щирого козака, як пан Шевченко». Затим Бодянський докладно й з гумором пояснював причину свого мовчання: «А що я й досі мовчав на Ваше письмо, котре достав ще аж в половині мая, то, бачите, на те були деякії причини, між которими найбільша і найгірша — збори на Україну. От, думав собі, не сьогодні-завтра, можна буде полинути на свою землю. Уже і свитка у мішку і чобіт лишня пара на вірьовочці, і кобеняк¹ витрушений, бриль вивітрений, а кийок з новим набалдашником. Тільки й діло стало, щоб то сісти та дмухнути; ан ба! Не можна, да не можна, хоч собі трісни, як кажуть то, а все завізні. Ну, коли не можна, то ми й не турбуємся. Зістанемся до другого літечка, а між тим, пока воно надійде (бо, бачите, ще сьогорічне не сховалось), напишемо дещо тому завзятому Петембурцю, як його дразнять, Кобзарю, чи поводарю усіх нас. От вже й година відложена після обіда у неділю щонайближчу. Аж ось вам як з

________________________

¹ Суконний довгий і широкий чоловічий верхній одяг з відлогою.

 

неба впало, Ваше друге письмо¹. От тобі й на, думаю собі, і хлоста² з Петембурга! Читаю — ні, нема, а тільки збираються ще дати. Швидчіше ж за каламар та одписуйсь, поки сонце не закотилось, а березова каша не зварилась...»

З цього випливає, що між Бодянським і Шевченком усталилися теплі й дружні стосунки. Про це знали їх друзі й знайомі. Цікаво, що чиновник департаменту залізниць Михайло Литвинов, який познайомився з Шевченком невдовзі після Бодянського, 8 березня 1844 року писав Осипу Максимовичу: «О Шевченке говорить нечего — ты его знаешь,кто любит своё — тот любит и его. Чище хохла быть не может» (Виділено мною. — В.М.). З часу знайомства Шевченко міг покластися на Бодянського у виконанні свого прохання. Характерно, що коли в 1845 р. Андрій Козачковський запитав у Шевченка про рукопис його поеми «Слепая», якого у Тараса Григоровича вже не було, то поет порадив «написати О.М. Бодянському, щоб той попросив її у Щепкіна і надіслав мені». Через сорок років автограф поеми було знайдено в паперах Миколи Костомарова, проте нам важливо заакцентувати на тому, що Шевченкові найперше згадалися найближчі московські друзі — Бодянський і Щепкін. І він абсолютно не сумнівався, що Бодянський допоможе.

Або ще приклад. Під час зустрічей у Москві Шевченко домовився з Бодянським про сприяння продажу в Москві своїх поем «Тризна» та «Гамалія», виданих у Петербурзі в 1844 році. Бодянський порадив тоді звернутися з цього приводу в контору журналу «Москвитянин»³, і на

 

_________________________

¹ Шевченко написав Бодянському 6-8 травня і 29 червня 1844 року.

² Хлóста — биття різками. Дати хлóсти — відшмагати, побити.

³ Виходив 1841-1856 рр. у Москві. Редактор — видавець Михайло Погодін.

 

початку травня 1844 року Шевченко писав йому: «Третій тиждень лежать оці книжки у мене, і я всякий день думаю писать до вас, потурбуйтесь, будьте ласкаві, оддать їх у ту контору, що ви говорили, бо я її не знаю адреса, а в вас тойді не спитав. Оддайте «Тризну» по копі¹, а «Гамалію» по півкопи серебром, проценти такі, які він положить».

Вже на початку липня Бодянський інформував поета: «Книжки я всі, що Ви їх мені послали, дістав справно і зараз одніс першої цілу дюжину, а другої дві у контору москаля, і казав продавати їх хрещеному миру по тій ціні, що Ви написали мені. Коли випродаються, зараз дам і вдруге стільки ж, а там, коли знову дасть Біг теж, і втретє, аж до остатньої».

Проте з продажею поетових книг явно не ладилося. 25 жовтня 1844 року Бодянський писав Шевченку: «Послав би я Вам що-небудь за Ваші книжки, але ж коли б то вони продалися. А тож сьогодні був у того книжника, котрому їх віддав на продаж, а він каже, що ніхто нічогісінько не питає по цім товару. Тільки би то і продано, що штук сім-вісім усього гуртом. Не спитав котрих: чи тих, що по копі серебром, чи що менше. А коли й по копі, то не дуже багацько того дива. Напишіть мені, чи нічого то, щоб тілько їх вислати, чи, може, підождати до вашого приїзду сюди, як Ви то кажете. Тоді вже візьмете самі їх кільки їх не буде, чи то з приплодом, чи без приплоду» (Виділено мною. — В.М.). Очевидно, що Шевченко обіцяв Бодянському приїхати в Москву й знову зустрітися з ним. Про це незаперечно свідчить й кінцівка цитованого вище листа Бодянського: «До бачення зо мною, як то кажете, у Москві» (Виділено мною. — В.М.).

_____________________

¹ Копа — одиниця лічби грошей, 50 копійок.

 

 

«З тиждень чи й більше блукав я по Москві»

 

Підсумовуючи перебування Шевченка в Москві в лютому 1844 року, можна впевнено сказати, що поет провів час з явною користю для себе. Правда, відома коротка поетова репліка в листі до Якова Кухаренка (листопад 1844 року), що ніби-то не підтверджує такий висновок: «Чом ми не зострілися в Москві ту зиму? Я там проживав той самий тиждень, що й ти¹. Цур йому, аж нудно згадувать». Та, здається мені, Тарас Григорович просто хотів у той момент по-дружньому наголосити, що в місті йому було нудно саме без Якова Кухаренка.

У листі до того ж Кухаренка, написаному в квітні 1854 року з Новопетровського укріплення, Тарас Шевченко залишив чимало цікавого і до кінця нерозшифрованого про його перебування в Москві:

«Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з тобою вперше побачились. Угадай, чи багато я налічив їх, тих нікчеменних марних літ? Трохи чи не буде чотирнадцять, коли не брешу, а як матимеш час, то сам здоров перелічи. Остатній лист твій получив я року Божого 1846-го в Миргороді. І того ж Божого року, написавши тобі лист² і гарненько власними руками у тім же богоспасаємім граді Миргороді оддавши на почту, поїхав собі гарненько в престольний град Москву...» (Виділено мною. — В.М.).

Шевченко в Москві у 1846 р.? Ні, не було його тоді в місті. Щоправда, деякі шевченкознавці, наприклад, Леонід Хінкулов або автори книги «Шевченко в Москве» висловили припущення, що мова

________________________

¹ Насправді Кухаренко був у Москві з 5 січня до 11 лютого 1844 року. Московський щепкінознавець А.Федіна навіть висловила припущення, що в цей час Кухаренка і Щепкіна «міг познайомити Т.Г. Шевченко» (Живая коллекция. Сборник научных трудов. — М.: ГЦТМ им. А.А. Бахрушина, 2009. С. 90). Проте ця думка не витримує критики.

² Обидва ці листи невідомі.

 

могла йти про весну 1847 року, але воно не підкріплювалося серйозними аргументами і не було підтримане більшістю вчених, зокрема, Петром Журом у «Трудах і днях Кобзаря». До того ж, сам Шевченко у щоденнику двічі чітко вказує рік, у який він востаннє перед засланням був у місті. 4 липня 1857 року поет записав, що бачив Щепкіна «в последний раз в 1845 году». Ще більшої уваги заслуговує чітка констатація, зроблена Шевченком у Москві в березні 1858 року, коли він вів щоденник особливо скрупульозно: «Я не видал Кремля с 1845 года» (Виділено мною. — В.М.). Тож прислухаємося нарешті до самого Шевченка. Директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Микола Жулинський відносить події, описані Шевченком у процитованому листі, до весни 1845 року:

«Шевченко наприкінці березня — на початку квітня 1845 року, прямуючи в Україну, “з тиждень чи й більш блукав” по тій Москві, розглядав “як чоловік іностранний” “то церкви, то собори” і випадково зустрів чорноморського козака. Спинив він його і почав розпитувати:

“А що-то там поробляє наш кошовий Кухаренко? — Який, каже, Кухаренко? — Та Яцько, кажу! — Еге! каже, його на Зелених святках поховали. — От тобі й на! — подумав собі, — чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! — Попрощавшися з чорноморцем, зайшов у якусь стару-престару церков, одправив по твоїй душі панахиду...Так згадує Тарас Шевченко у листі з Новопетровського укріплення в квітні 1854 року до наказного отамана Чорноморського війська Якова Герасимовича Кухаренка. Навряд чи вдасться відшукати цю “стару-престару церков”, в якій Шевченко замовив панахиду по своєму вірному другові, з яким познайомився далекого 1840 року в Петербурзі і який, на щастя, виявився

живим...»¹.

Церкву, про яку писав Шевченко, точно вказати справді немає змоги. Проте можна назвати «старі-престарі» церкви, що збереглися до наших часів, які поет безперечно бачив. Принаймні, буваючи в Бодянського, Шевченко ніяк не міг оминути вже згадану церкву Старого Вознесіння та недалеку від неї церкву Феодора Студіта біля Нікітських воріт. У ній, можливо, не випадково, 26 лютого 1911 року відбулася панахида, приурочена до 50-річчя з дня смерті Шевченка.

У згаданому листі до Кухаренка Тарас Григорович взагалі пише про минулі події крупними мазками, не дотримуючи точного датування. Скажімо, виходить, що часом свого арешту він називає не 1847 р., як це було насправді, а 1846 р. Втім, нагадаю, що в «Автобіографії», написаній в 1860 р., Шевченко неточно назвав і рік свого звільнення: «В 1858 году 22 августа… освободили его из Новопетровского укрепления». Тоді як засланець залишив Новопетровське укріплення 2 серпня 1857 року, тобто на рік раніше. Або Шевченко заявляє в листі до Кухаренка: «Засадили мене в Петропавловську хурдигу...» Насправді поет був ув’язнений в казематі ІІІ відділу, а не у Петропавлівській фортеці, між іншим, ця вигадка (першоквітнева?)² стала джерелом численних помилок у біографічних працях про Шевченка. Або Тарас Григорович писав: «Через півроку вивели мене на світ Божий...» Насправді — через неповних два

___________________________

¹ Жулинський М. Україна у Москві на Арбаті // Київ. 2005, № 3. С. 8.

² Ще Сергій Єфремов, який був редактором академічного Повного зібрання творів Тараса Шевченка, стверджував, що «оповідання про походеньки в Москві, записане під датою 1 квітня, цілковита фантазія». За ним і деякі інші дослідники вважали значну частину листа Шевченка до Кухаренка, написаного 1, 10 та 16 квітня, першоквітневим жартом. Це не так. Скажімо, не можна погодитися з Петром Журом, що Тарас Григорович описав зустріч з «чорноморцем», який повідомив його про смерть Кухаренка, «в тоні першоквітневого жарту». З такими речами, як смерть приятеля і панахида по його душі, поет не став би жартувати.

До речі, 1 квітня 1858 року Тарас Григорович записав у щоденнику: «Обманывают и обманываются. Хорошо, если бы это случилось только первого апреля. Откуда взял своё начало этот нелепый обычай?»

місяці...

Ще однією загадкою чи дивиною Шевченкового листа, на яку, здається, не звертали досі увагу, є переказ поетом слів Кухаренка: «...Чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву». Річ у тому, що це дослівний (!) повтор жартівливої поради Кухаренка в листі до Шевченка, написаного 25 травня 1845 року: «Бий лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву». Лише на основі цього факту можна було б стверджувати, що Шевченко був у Москві 1846 р., бо ж у 1845-му він від’їхав із міста вже на самому початку квітня. Коли б не безліч отаких неточностей у Шевченковому листі. Щодо буквального повтору фрази Кухаренка, то той міг кілька разів говорити поетові наведені слова, а Шевченко, маючи добру пам’ять на народні приказки, запам’ятав їх надовго.

Цікаво, що Шевченко цілком у дусі довгого й місцями химерного листа пояснив невірну інформацію про смерть Кухаренка сатанинськими витівками: «Ну так і єсть, що то мені в Москві зострівся не хто другий, як сам Іродів син сатана. Та й справді, яка-таки недобра мати понесе чорноморця в Москву? Чого він там не бачив? Адже чорноморці з коша прямують на столицю через Курське, через Орел та на Смоленськ, а не на Москву. Аж тепер тілько догадався, що я хоч і в школі вчився, а сам бачу, що дурень. Та ще хто і одурив? Сатана, ледачий син, бодай йому і в пеклі добра не було!»

Очевидно, стосовно Москви таки йдеться про 1845 р., коли Шевченко побував у Миргороді, а ще до того їхав з Петербурга в Україну через Москву. Про цей приїзд Шевченка скупо пише Петро Жур: «28 березня. Прибув до Москви. Тут зустрівся з М.С. Щепкіним та О.М. Бодянським... 2 квітня. Виїхав з Москви на Україну разом зі своїм

 

попутником О.А. Лук’яновичем¹...» Про шлях в Україну Шевченко розповідав у російськомовній повісті «Капитанша»: «В 1845-м... в конце марта месяца выехал я из Москвы по Тульскому, тогда только что открытому шоссе²... Выезжая из Москвы, нагрузил порядочную корзину всяким солёным и копчёным добром...»³. Тарас Григорович зробив того разу по господарськи й раціонально, не рахуючись з Постом. Він не понадіявся на сумнівне харчування й дорожнечу на поштових станціях, а закупив чимало добротних продуктів, які, до речі, тоді коштували недорого. За кілька рублів можна було на базарі, в магазині чи закусочній придбати прекрасну шинку, копчену осетрину і ковбасу, смажену птицю. Та ще у поета були немалі гроші з собою: «Из Москвы я взял с собою ровно сто рублей серебром; с такою сумою как не доехать из Москвы до Киева?» Проте вже в Подольську⁴ мандрівник викинув закуплені продукти, бо кілька разів вони випадали в брудну снігову

_______________________

¹ Лук’янович Олександр Андрійович, поміщик Миргородського повіту Полтавської губернії, майор у відставці.

² Йшлося про шосейну дорогу від Москви до Орла, будівництво якої завершилося в січні 1845 року (здавна через Серпуховську заставу вів тракт в українські міста — через Тулу, Орел у Харків і Полтаву).

³ Шевченко любив копченості й добре знав, що саме треба брати з собою в далеку дорогу. На початку 1857 року, знаходячись у засланні, він мав можливість власноручно закоптити шинку — «заготовил для трудного пути сей необходимый копченый продукт». Шевченко куштував «собственное произведение» довгий час, принаймні, 12 липня був абсолютно задоволений: «Ветчина оказалась превосходною, свежею, несмотря на то, что приготовлена еще в генваре месяце... Попробовавши дорожного продукта и найдя оный более нежели удовлетворительным, я самодовольно успокоился...» Більше того, 14 вересня в щоденнику зустрічаємо запис, зроблений на пароплаві після Казані: «Возвращаясь на пароход, купил я у смазливой перекупки соленого отварного ляща. И придя на пароход, задал себе настоящий плебейский пир. Кроме ляща и новопетровской ветчины, заключил я свой пир головкой чесноку с чёрным хлебом…» У серпні 1857 року, прибувши в Астрахань, Шевченко в Піст упродовж дня шукав ковбасну лавку й був дуже незадоволений: «Прочитал всех цветов большие и малые вывески… но ни одна из них не сказала о продаже копчёных колбас».

⁴ Шлях із Москви на Полтавщину, куди 1845 р. їхав Шевченко, пролягав черз станції: Подольськ, Тула, Орел, Кроми, Дмитровськ, Есмань, Глухів.

 

 

кашу, і жалкував з приводу того, що Тула «колбасной лавкой не может похвалиться».

В згаданому листі до Кухаренка знаходимо цікаві подробиці про поетове перебування в місті: «... Приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний, розглядую собі то церкви, то собори... З тиждень чи й більш блукав я... по тій Москві...»¹. В даному разі Шевченко наголошує на своїх самостійних «блуканнях» по Москві, проте, напевне, місто йому показували, особливо на перших порах, Бодянський і Щепкін.

Щодо Бодянського, то в його щоденнику є кілька записів, які підтверджують можливість участі професора в московських прогулянках Шевченка. Скажімо, навесні 1850 року Бодянський розповідав про приїзд у Москву із Петербурга Миколи Мухіна, який був призначений генеральним консулом в Андріанополі: «Я показал ему Кремль (слазивши и на Ивана Великого) и вокруг Кремля (Китай-город и т.д.)». Для професора, хворого ногами, це був подвиг, адже висота дзвіниці — понад 80 м, і для підйому треба було подолати 409 сходинок! Але незмірно більше Бодянський міг зробити в Москві для Шевченка! Тим більше, що він тоді був значно молодшим!

Знайомство з Москвою в супроводі Бодянського значною мірою збагачувало поетові враження, наповнювало бачене живими подробицями минулого, розширювало знання про Першопрестольну.

Передусім, поет побував у Кремлі, який називав «старим красенем». Із цікавістю пройшовся по Іванівській площі, на якій колись голосно читали царські укази. Звідси й пішов вислів: «Кричати на всю Іванівську». Шевченко уважно розглядав мовчазний Цар-дзвін, який тоді

__________________________

¹ У березні-квітні 1845 року Шевченко був у Москві тиждень.

 

стояв упритул до дзвіниці Івана Великого¹, та мирну Цар-гармату. Привернула його увагу й сама дзвіниця². Тоді була можливість піднятися на самий верх її й оглянути Москву з висоти пташиного польоту. Шевченко писав, що «тілько вже не лічив ворон на Івані великому»³.

Може Тарас Григорович піднімався на дзвіницю з Бодянським? Справді, на фотографії тих часів із краєвидом, що відкривається з неї, добре видно, що звідси тільки й можна «лічити ворон»...

 

«Упоравши в Москві, що мені там треба було...»

У листі до Кухаренка поет писав: «От я, упоравши в Москві, що мені там треба було, вернувся знову в Київ...» З чим упорався в Москві молодий автор «Кобзаря»? В його «Біографії» (1984) про це повідомляється небагато: «На Україну Шевченко виїхав через Москву, де зустрівся зі своїми друзями М.Щепкіним та О.Бодянським. Про зустріч з актором свідчить запис у щоденнику, куди поет занотував свій сон: “... Увидел я в Москве Михайла Семёновича Щепкина, таким же свежим и бодрым, как я видел его в последний раз в 1845 году”».

_________________________

¹ В «Алфавитном указателе к плану Городской части» часів Шевченка в переліку церков дзвіниця Івана Великого числилася окремо, а ще був такий запис: «Колокол Большой (при Колокольне Ивана Великого)».

² З 1917 р. маківка Івана Великого недоступна для відвідувачів. У травні 2007 року дзвіниця була відкрита після реставрації, обіцяють, що в ній працюватиме музей. На самий верх відвідувачів так і не пустять, оглядовий майданчик відкриють на висоті 50 метрів, але звідти видно тільки Соборну площу.

³ Між іншим, дуже точне спостереження Шевченка. Пантелеймон Куліш якось писав: «Сам Пушкін заприкметив у преславній своїй поемі, що Москву відзначують, між іншими прикметами,

…львы на воротах

И стаи галок на крестах».

Впродовж віків ворони обсідали кремлівські храми. Уже в цьому столітті близько 5 тис. ворон буквально ковзали по золотих банях. Але нині ворон у Кремлі майже не зосталося: їх розігнали навченими яструбами, яких тримають там кілька сот, і спеціальною відлякуючою музикою.

 

Мабуть, Осип Максимович розповів поетові, що нещодавно, 6 лютого, його було обрано секретарем Товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, бо ж цю подію важко було обійти в їх бесідах про гірку історію України. Бодянський і батькам писав якраз наприкінці березня 1845 року: «Работы, по-прежнему, — бездна. В скорости выйдет на свет несколько моих произведений…» Коли вже зайшла мова про «Чтения», то Бодянський міг розповісти поетові про свою мрію видати знамениту «Историю Русов», що він і зробив уже наступного року¹. Зберігся лист Осипа Бодянського до Олександра Попова від 26 січня 1846 року, в якому вчений писав: «…Я решился давно предложить Московскому Историческому Обществу напечатать Историю Руссов, соч. преосвященного Кониского, которую так нетерпеливо ждут Малороссияне и которой однакоже, к сожалению, никто не хочет подарить им» (Виділено мною. — В.М.).

На той час автором «Истории Русов» вважався Георгій Кониський (1717—1795), український письменник, церковний і культурний діяч. Через більш як сорок років нетерпимий Пантелеймон Куліш у своїй поемі «Куліш у пеклі» поселив Осипа Максимовича в пекло за те, що він оприлюднив у публікації «Истории Русов» це звичне тоді для всіх знавців, у тому числі для Куліша, прізвище. Щоправда, він сам і «ви-

________________________

¹ Книгу «История Русов или Малой России» було створено наприкінці XVIII століття, в ній розповідається про історію України з давніх часів до 1769 р. й особливо докладно про ХVІІ століття. В творі проводиться ідея про право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Наталія Полонська-Василенко писала: «Автор, оперуючи справжніми фактами, а більше — вигаданими, проводить свою концепцію України: її високу культуру з X століття, прагнення незалежності, конституціоналізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів…» Дмитро Дорошенко наголошував, що жодна книга не мала свого часу такого впливу на розвиток української національної думки, як «Кобзар» Шевченка та «Історія Русів». У наш час перекладена Іваном Драчем.

Про цей твір див.: Шевченко Ф.П. «История Русов или Малой России» (до 129-річчя з часу видання твору) // Український історичний журнал. 1966, № 7. С. 146-149.

зволив» із того пекла «праведного інока науки»:

«Ти Самовидцем рятувався,

Ним і друзяку рятував:

А то б він вкупі з тим купався,

Кого Кониським ясував...»

Зрадів Куліш: «Се той Бодянський,

Що нам вопрос козакопанський

Був Лжекониським замутив!»

Куліш до кінця життя вважав, що Бодянський «спіткнувся на “Літописі Кониського”», а «єдиним правдомовним літописом» був представлений ним і опублікований у «Чтениях» тим же Бодянським «Літопис Самовидця». Як відомо, Куліш був невдоволений, що автор «Истории Русов» підняв «козацтво вгору так, ніби родивсь після Костомари й Шевченка»¹. Саме в цьому контексті він уже після смерті славіста писав образливо, що Бодянський «підневолив свій трудящий, та не вельми крилатий розум брехливому (і, мушу сказати, високоталановитому)… лже-Кониському…» Мушу засвідчити, що справді «трудящий розум» Осипа Максимовича був не менше крилатим, ніж у Куліша. Тим більше, Пантелеймон Олександрович однозначно вважав усе-таки, що московський професор був «подвижником науки» і «ревна прихильність [до правди] була в Бодянського…»

Помилка у визначенні автора твору, яку Бодянський поділяв з усіма тодішніми професіоналами, є прикрою частковістю, що не впливала на загальну цінність опублікованого документа. Тож Кулішеві можна відповісти словами Бодянського, сказаними з іншого приводу: «Доводы его, конечно, могут показаться невнимательному стóящими внимания, но, по-моему, все до одного основываются на частных случаях, а част-

__________________________

¹ Шевченко познайомився з «Историей Русов» у списку ще наприкінці 30-х рр. і з неї неодноразово брав теми, сюжети й образи для своїх історичних творів, зокрема «Тарасова ніч», «Іржавець», «Великий льох» та ін.

 

ное, как известно, никогда не идёт за общее. Вообще, видно желание верить и других заставить верить в частное как общее…»

Насправді, публікацією «Истории Русов» Осип Бодянський сприяв формуванню національної самосвідомості українського народу. За словами Івана Драча, «История Русов» — «це первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав».

Цілком можливо, що Бодянський познайомив Тараса Григоровича з дисертацією свого учня, сина болгарського емігранта Спиридона Палаузова «Иоанн Гус и его последователи» (у серпні вийшла окремим виданням). Особа Яна Гуса зацікавила Шевченка, й на Україні він написав поему «Єретик». Очевидно, саме від Бодянського ще в 1844 р., а потім і в 1845-му, поет одержав відомості про національно-визвольний рух чехів і словаків, про чеських і слов’янських будителів, про наукову діяльність П.Й. Шафарика, і ці розмови й матеріали спричинилися до задуму та створення поеми «Єретик», що спочатку мала назву «Іоан Гус», з наступною посвятою Шафарику (1845). Важливе значення мало те, що Шевченко, дякуючи перекладам Бодянського, був ознайомлений з працями Шафарика «Славянские древности» и «Славянское народописание». Крім того, Шевченко використав не лише згадану працю учня Бодянського Спиридона Палаузова, а й статтю «Гуситы, Гус» в «Энциклопедическом лексиконе» А.Плюшара. Олександр Афанасьєв-Чужбинський свідчив: «Шевченко розповідав мені, що прочитав усі джерела про гуситів та епоху, що їм передувала, які тільки можна було дістати...» Поет цікавився цією темою й через багато років опісля написання «Єретика». Зокрема, 5 квітня 1858 року повідомляв Михайлу Максимовичу: «Читаю тепер «Гуса» Аннікова, добра штука». Йшлося про працю «Гус и Лютер», неточно названого Євгена Новікова (учня Бодянського), увагу поета до якої привернув Куліш наприкінці 1857 року. Шевченко знайомився з дослідженням, очевидно, за комплектом «Русской беседы», де воно друкувалося протягом 1857-1858 рр.

Куліш залишив цікаві спогади про те, як самокритично ставився Шевченко до вивчення ним самим джерел про Гуса: «Розмовляв Шевченко широко про свою поему “Іван Гус”, почитуючи гарною дикцією своєю деякі місця, й жалкував, що, писавши, не спромігся проштудіювати гаразд усіх обставин часу й самої особи чеського пророка німецької реформації». Той же Куліш писав Бодянському 23 травня 1846 року, що Шевченко «написав поему “Іоанн Гус” і багато віршів, які малоросіяни вже знають напам’ять». Втім, Іван Дзюба слушно зауважив, що справді грунтовні дослідження про Яна Гуса з’явилися в Чехії і Німеччині (та в російських перекладах) пізніше, вже в другій половині ХІХ століття, але глибокий критичний підхід до прочитаного й почутого та тонка інтуїція забезпечили Шевченкові такий об’єктивний підхід до теми, який витримав випробування часом навіть з погляду відповідності фактичному перебігові подій¹.

Про те, що Шевченко був обізнаний з «Славянским народописанием» Шафарика у перекладі Бодянського свідчить запис останнього на аркуші зі списком осіб, яким було надіслано цю книжку: «146. Т.Шевченко (1 экземпляр)». Цей запис було зроблено 14 лютого 1844 року, коли Шевченко перебував якраз у Москві, тому, скоріше за все, Бодянський вручив книжку поетові особисто. Або ж, у крайньому випадку, переслав поштою пізніше. З «Єретика» Шевченка випливає, що він знайомився з уміщеною в книзі таблицею «Обозрение народов славянского поколения», де Шафарик подав відомості про одинадцять сучасних йому слов’янських народів:

__________________________________________

¹ Дзюба І. Від «Івана Гуса» («Єретика») до Кирило-Мефодіївського братства// Українська мова та література, 4 січня 2005 р. С.15.

І слав’ян сім’ю велику

Во тьмі і неволі

Перелічив до одного...

 

Можна також з певністю твердити, що поет читав перекладені Бодянським «Славянские древности» Шафарика. В передмові до цієї праці Бодянський писав, що в ній слов’яни вперше виявилися в одній видимій сім’ї дітьми однієї матері. Можливо, Шевченко був знайомий із статтею Бодянського, написаною за Шафариком, про малоросійське наріччя у порівнянні з великоруським і білоруським.

Велика роль московських зустрічей поета з Бодянським і розповідей останнього про видатного діяча чеського й словацького відродження добре видна в посвяті «Єретика» Шафарикові та висока Шевченкова оцінка його діяльності:

Слава тобі, любомудре,

Чеху-слав’янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині

Нашій правді.

......................

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море

Слав’янськії ріки!

 

В біографії Шевченка, написаній за радянських часів одеськими вченими, сказано лапідарно і рішуче: «Немає сумніву в тому, що саме московський період викликав згодом до життя як поему «Єретик», так і посвяту цього твору Шафарикові»¹ (Виділено мною. — В.М.).

Шеченко приязно згадав Шафарика у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847). Він наголосив, що Шафарик і В.С. Караджич, на відміну від українських панів, що зреклися рідної мови, як справжні

___________________

¹ Тарас Григорович Шевченко. Біографія. — К.: Видавництво Київського університету, 1960. С. 107.

патріоти, «не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали». Після заслання Шевченко передав Шафарикові цю посвяту-послання з неповним текстом поеми. Василь Білозерський писав, що, за розповідями свідків, Шафарик «плакав вдячними сльозами».

Розмови з Бодянським та знайомство з деякими працями, рекомендованими ним, відлунюють у фразі зі згаданої передмови до «Кобзаря»: «Чую, а іноді й читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, черногори, москалі — всі дрюкують...»

Вплив історичних праць на поему «Єретик» можна простежити, зосередивши увагу на поетичних узагальненнях:

Отак німота запалила

Велику хату. І сім’ю,

Сім’ю слов’ян роз’єдинила