І тихо, тихо упустила 1 страница

Усобищ лютую змію.

Полилися ріки крові,

Пожар загасили.

А німчики пожарище

Й сирот розділили.

Виростали у кайданах

Слав’янськії діти...

 

У цих рядках поеми, напевне, відбилися погляди, закумульовані в працях Шафарика та Бодянського, що розкривали взаємини між слов’янами та німцями в середні віки. Про утиски слов’янських народів з боку німців, які намагалися асимілювати слов’ян, Шевченко міг, зокрема, читати в книзі Бодянського «О народной поэзии славянских племен» (1837), у якій розкрито племінну єдність слов’ян, показано мужню боротьбу чехів із німцями аж до ХV століття. Можливо Шевченко був знайомий зі статтею чеського та словацького громадського діяча і поета Яна Коллара про літературні взаємини між слов’янськими племенами і наріччями, що було її опубліковано 1840 р. в журналі «Отечественные записки». В цій статті Коллар стверджував: «Тридцять два імператора, починаючи від Карла Великого до Генріха ІV, незліченна кількість королів і князів з 800 до 1190 рр. працювали над переродженням слов’ян, поки, нарешті, не позбавили їх народності».

Відомо, що Бодянський негативно ставився до всього німецького, вважав німців споконвічними ворогами і «губителями» слов’ян. Якось у щоденнику записав, що міністр народної освіти був розумною людиною, але «довольно мирволивший иностранцам, особенно немцам». Коли йому не подобалися чиїсь вчинки, то говорив: «Німецька штука». Що стосується Шевченка, то Іван Дзюба справедливо вказує на зникнення з часом негативного окреслення німецькості у Шевченка, зокрема в повістях він з великою повагою і навіть захопленням говорив про своїх знайомих німців. Так що закидати поетові ксенофобію, як це інколи робилося (навіть у Драгоманова чулися такі нотки), немає серйозних підстав. Тим паче накидати йому слов’янофільство російського гатунку.

 

«Пришліть “Чтения”, які видає Бодянський»

 

Після зустрічі в Москві навесні 1845 року Шевченко й Бодянський знову побачилися в березні 1858-го, тобто через 13 років. Але дружба їхня не переривалася, і ми простежимо духовні зв’язки між Тарасом Григоровичем і Осипом Максимовичем у цей період.

Цікаво, що їх спільний знайомий Андрій Козачковський у листі до Бодянського від 20 вересня 1845 року розповідав про гостювання в нього Шевченка і писав: «Ми обидва дуже жалкували, що ти хотів з’їхатися з ним у мене та й одурив єси. Кланяється ж він тобі низенько...»¹. З цього

_________________________

¹ Савченко Ф. Відомості про Т.Г. Шевченка в неопублікованій кореспонденції Бодянського // Україна. 1930, книга 40. С. 134.

 

видно, що Шевченко й Бодянський пам’ятали один про одного, прагнули зустрітися.

10 січня 1847 року Шевченко з Кулішем підготували рекомендаційного листа до Бодянського чиновнику канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора Миколі Гулаку, який збирався в Петербург через Москву. Власне лист був написаний Кулішем:

«Сей панич суть предобрий і предорогий наш земляк; дак будьте ласкаві — приміте його так, як і мене самого¹. П.Куліш, рука власна».

Поетові належить приписка: «Істинно» та підпис «Т.Шевченко». Цей лист є свідченням того, що Шевченко і Куліш не сумнівалися в підтримці Бодянського, в якого часто бували гості з України. Над його текстом ретельний Осип Максимович зробив помітку: «Получил 16. І. 47 четверг». Значить, Гулак побував у Бодянського і, звичайно, розповів йому, що знав, про Шевченка, зокрема, як вони разом їхали з Києва до Борзни.

Взагалі, «роковий», за словами Шевченка, 1847 р. почався для них обох по-доброму й обнадійливо. 24 січня поет був «старшим боярином» на весіллі Куліша з Олександрою Білозерською, а Бодянський жартома писав 30 січня Максимовичу: «Оттак-то наші садять мак: лучше жениться, яко же глаголет Павел, нежели разжигатися. А ми з вами козакуємо на чию-то голову! Бодай вже нас...» 13 лютого міністр народ-

_______________________

¹ Куліш уперше побував у Бодянського за місяць до того — 9 грудня. Тоді вони познайомилися й зранку цілу годину розмовляли: «бесконечный разговор о Малороссии, о летописях, об истории и проч.». Ввечері знову зустрілися: «опять мы много и с наслаждением говорили о Малороссии, и всё по-малороссийски».

Так почалася дружба Бодянського й Куліша, яку розкрив Євген Нахлік у двотомній науковій біографії «Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель» (К.: Український письменник, 2007).

 

 

ної освіти Сергій Уваров затвердив Осипа Бодянського ординарним професором Московського університету, а через тиждень — 21 лютого той же Уваров повідомив попечителя Київського учбового округу про призначення Тараса Шевченка на посаду вчителя малювання в Київському університеті. Цей документ з’явився завдяки клопотанню Варвари Рєпніної і надійшов до Києва 2 березня, але поета тоді в місті не було, і він довідався про нову посаду тільки в день свого арешту — 5 квітня 1847 року. В листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці 24 жовтня 1847 року Шевченко писав: «По ходатайству вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определён в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург… и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!» Так і повернулася круто й невідворотно поетова доля...

Чутки про арест Шевченка дійшли до Бодянського вже в квітні 1847 року. Принаймні, в листі до філолога, славіста та історика Ізмаїла Срезневського від 29 квітня Бодянський стривожено запитував про Шевченка¹. Поет уперше згадав Бодянського в щойно цитованому листі до Варвари Рєпніної від 24 жовтня: він просив її вислати, «если можно “Чтения Московского археологического общества”, издаваемые Бодянским». Тарас Григорович неточно вказав назву видання, але він напевне знав, що його очолює Бодянський. Це було перше прохання засланця про висилку йому літератури (разом з книгою Миколи Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями»), що багато значить. В лютому наступного, 1848 року, Шевченко повторив його: «А книги, о которых я просил вас, пришлите…» Судячи з усього, першу інформацію

__________________

¹ Полотай А. Шевченко і Бодянський (за матеріалами архіву Бодянського) // Радянське літературознавство, 1965, № 8. С. 41.

 

про вихід у світ «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских» Шевченко отримав від самого Бодянського, який з лютого 1845 року був секретарем Товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, а з початку 1846 року — і редактором «Чтений».

Секретар і редактор Товариства самостійно вів організаційну роботу, скажімо, кожному члену власноруч писав запрошення на кожне засідання. Одне з них трапилося в архіві: «Завтра в субботу, 2 мая, в 7 часов вечера, заседание в Обществе истории и древностей российских. Просим покорно. Бодянский»¹. Він будував Товариство впевненою, жорсткою рукою, скажімо, вважав, що меценатів, особливо купців, які намагалися використати Товариство для покращення свого іміджу, можна приймати лише у випадку значних фінансових пожертвувань: «Дорого? Не набиваемся никому: вольному воля, кто сможет, тот несёт. Не будет охотников? Им же хуже! Общество не ими держалось и держится… Надобно однажды навсегда им показать, что это не рынок. Хотят? Столько то без торгу. Не хотят? Туда им и дорога! Что прока Обществу, спрошу, от тех из них, что попали в него разными путями? Сидят да чванятся дипломами соревнователей и благотворителей, а соревнования и благотворения ни на полушку»².

Бодянський опікувався «Чтениями» (з десятирічною перервою з 1848 по 1857 рр.) до своєї смерті, і в цьому та наступних розділах ми розповімо про його плідну діяльність. Уже протягом перших років роботи (до жовтня 1848 року) Бодянський видав 23 книги «Чтений». В них було опубліковано його власні дослідження і підготовлено ним до

_____________________

¹ РДАЛІМ, ф. 191, оп. 1, од. зб. 87, арк. 1.

² Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1883, № 166. С. 86.

 

видання пам’ятки слов’янської, передусім української, писемності з його ж передмовами і примітками, переклади творів слов’янських учених і т.д.

У перший період роботи в «Чтениях» (1845-1848) серед вітчизняних матеріалів Бодянський відвів головне місце публікації праць і документів з історії рідної України. Зокрема, він опублікував Кулішеву збірку «Украинские народные предания» (1847), зібрав статті українського архівіста, історика, етнографа Дениса Зубрицького (1777-1862) з історії Західної України, переклав їх з польської мови і видав у 1845 р. під назвою: «Критико-историческая повесть временных лет Червонной или Галицкой Руси». Та значно важливішою була публікація в 1846 р. «Истории Русов», про яку ми вже говорили. Серед інших важливих джерел з історії України ХVІ—ХVІІІ століть, введених Осипом Бодянським у науковий обіг, назвемо «Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого»¹, «Историю, или повествование о донских казаках» та «Летописное повествование о Малой России и её народе и о казаках вообще…» Олександра Рігельмана, «Летопись монастыря Густынского», «Краткое описание о казацком малороссийском народе» П.Симоновского, «Историю о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся»², «Повесть о том, что случилось на Украине со времени

_____________________

¹ Навесні 1846 року Бодянський звернувся до Куліша з проханням подати до публікації «Летопись Самовидца» і після отримання його надрукував того ж року в першій та другій книжках «Чтений». Пантелеймон Куліш писав Бодянському 7 листопада 1846 року: «Над Летописью Самовидца Вы потрудились славно! Благодарю Вас от лица всей чувствующей себя Малороссии».

² В передмові до цього видання (1847) Бодянський писав про автора «Истории о козаках…»: «Сведения обличают человека, хорошо сжившегося с теми, кого описывает, в высокой степени достоверно, подробно и беспристрасно… В таком сжатом объеме вместить столько драгоценных исторических, этно- и топографических и статистических сведений о славных Запорожцах, мог только человек, коротко знавший их…»

 

покорения ее Литвой до смерти Богдана Хмельницкого», «Краткое историческое описание о Малой России до 1765 г.» та ін.

Таким чином, завдяки Бодянському відкрився новий період у видавничій діяльності Товариства історії і старожитностей російських, дуже важливий для історії російської і української науки. «Чтения», редаговані Бодянським, стали першим російським періодичним органом, який систематично публікував пам’ятники слов’янської, передусім, малоросійської писемності. Пам’ятатимемо, що Бодянський робив це свідомо, цілеспрямовано, керуючись патріотичними почуттями, любов’ю до України.

Є чимало свідчень, що в Україні ця робота цінувалася. Зокрема, вже в квітні 1847 року Бодянського обрали дійсним членом Одеського товариства історії і старожитностей російських. Пантелеймон Куліш у квітні 1848 року писав Бодянському: «Спасибі Вам, добродію, за “Чтения”.

Істинне сокровище оце Ви нам даруєте»¹. В червні того ж року: «Спаси Вас, Боже, за Вашу працю: що за дорогу ви мостите нею історикам і поетам!» А наприкінці 1848-го зізнався: «Я бы желал иметь все отдельные оттиски материалов для малороссийской истории, печатанных в “Чтениях”… Эти материалы должны быть для нашего брата настольными книгами» (Виділено мною. — В.М.).

Невдовзі після смерті Бодянського в журналі «Русская старина» (1879, т. ХХV) було зазначено, що вчений видав «немало пам’яток з історії Малоросії». В «Критико-биографическом словаре русских писателей и ученых» С.Венгерова, що вийшов у 1897 р., читаємо: «Бодянский, как “щирий украинец”, дал большое место и малорусским

_______________________

¹ Куліш П. Повне зібрання творів. Листи. Т. 1. 1841-1850. — К.: Критика, 2005. С. 217.

 

материалам, историческим и этнографическим». Журнал «Киевская старина» (1903, № 12) зазначав: «И.М. Бодянскому принадлежит несомненная громадная заслуга перед малороссийской исторической наукой в том, что он так широко открыл страницы «Чтений» систематическому изданию малорусских материалов и дал возможность исследователям пользоваться важнейшими историческими источниками, которые до тех пор лежали под спудом».

Історичні джерела, опубліковані Бодянським, поряд з виданнями Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів використовувалися вже в ХІХ столітті істориками Миколою Костомаровим, Сергієм Соловйовим, Михайлом Максимовичем. Публікації Бодянського склали серйозну джерельну базу для дальших історичних досліджень.

«Чтения» склали безцінну бібліотеку, що дозволила досліджувати вітчизняну історію та писемність, тим паче, що в той час ще не було спеціальних періодичних видань. Діяльність Бодянського в Імператорському товаристві на посаді секретаря і редактора «Чтений» мала велике значення для розвитку всього слов’янознавства, дякуючи йому, молода наука мала солідний орган, який був потрібен для її становлення та росту. Видання стало дуже популярним не тільки в наукових колах Росії, а й за рубежем. П.Й. Шафарик писав Бодянському: «Посилайте мені Ваші „Чтения” невідкладно — це дуже важливо. Адже це — багата скарбниця для слов’янства». З оцінок російської критики варто відзначити відзив Олександра Пипіна: «Це видання — велика заслуга Бодянського. Воно відоме в нашому і слов’янському світі і представляє багаті історичні відомості; Бодянський умів здавна вказувати на нові та рідкісні матеріали, поява яких давала нові факти і нові напрямки дослідженням, або знайомити російську вчену публіку з історичними працями інших слов’янських літератур».

У квітні 1850 року Бодянський у листі до Олександра Попова писав про своє кредо редактора: «Вы первый, сколько мне известно, обратили своё внимание на то, чего мне так хотелось при издании, чтó лежало в основе их (“Чтений” — В.М.), куда всё устремлено было, сказав: “В этом издании отразился взгляд на историю Русскую”. Да, этого-то мне преимущественно хотелось, повторяю, чтобы перестали прежде всего варяжничать, потом решать все вопросы Русской жизни по одним лишь памятникам Русским, или же бредить иконописьменным на прокат… В два года корни были пущены и даже начинали было показываться ростки…»¹.

Ці паростки було помічено вже тоді передовими людьми Росії, зокрема Миколою Гоголем. Михайло Максимович із України писав наприкінці 1846 року, тобто приблизно через два роки діяльності Бодянського в «Чтениях»: «Приветствую вас с новым 1847 годом и душевно желаю, чтобы он дал вам новые силы на продолжение полезных трудов ваших, чтобы он принёс отечественному бытописанию столько же “Чтений” Общества нашего, сколько издано их в 1846 году. Это поистине заслуга и благое дело. Особливо мы, украинцы, благодарны за издание Кониского и “Летописи Самовидца”... наконец!» В червні 1847 року Максимович писав Бодянському: «…Чтобы показать готовность мою постоянную служить „Чтениям” вашим, я пошлю вам на сей или на следующей почте две статьи...»².

 

_______________________

¹ Письма І.М. Бодянского к А.Н. Попову // Русский архив, 1904. Книга первая. С. 447.

² Максимович М. Листи. — С. 32, 33.

 

Про «флетчерівську історію»

 

Втім, у 1848 р. Бодянський був змушений залишити Товариство історії і старожитностей російських. Це сталося після публікації в першій книзі «Чтений» за 1848 р. записок англійського письменника і дипломата, посла в Росії у 1588-1589-х рр. Джілда Флетчера «О государстве Русском», в яких містилася критика порядків у Росії ХVІ століття (часів Івана ІV Грозного і його сина Федора Івановича) та відомості про народні заворушення в країні. Вихід твору в світ¹ збігся з перебуванням у Москві міністра народної освіти Сергія Уварова. Між ним і головою Товариства, попечителем Московського університету графом Сергієм Строгановим існувала давня ворожнеча, і цим зуміли скористатися недоброзичливці Строганова та Бодянського². Чутки звинувачували в інтризі Михайла Погодіна та Степана Шевирьова, за підказкою яких Уваров доповів про неблагополучну публікацію Миколі І. Що стосується самого Бодянського, то він і не сумнівався в цьому. Скажімо, в листі до Михайла Максимовича від 1 січня 1849 року зазначав: «Не духовные стихи (Кирєєвського. — В.М.), не статья о Мало-

_______________________

¹ Якщо бути точним, то весь наклад «Чтений» з цим твором було конфісковано, до читача потрапили лише окремі примірники.

² Цікаво, що суперечності між Уваровим і Строгановим зумовлювалися, зокрема, різними підходами до процесу над Кирило-Мефодіївським братством. У зв’язку з ним Уваров надіслав усім університетам циркуляр із вимогою встановити контроль за студентами та викладачами, щоб не допустити поширення слов’янофільських ідей. Строганов не виконав наказ у тій формі, яку вимагав Уваров, характеризуючи її як «странный и необычный у нас способ касаться двусмысленными и неопределёнными выражениями до столь важного и щекотливого вопроса». В цей двобій втрутився шеф жандармів князь Олексій Орлов, який надіслав Строганову листа з вимогою підкоритися Уварову. До листа було додано копію доповіді Орлова царю Миколі І про діяльність Кирило-Мефодіївського братства з пропозиціями щодо покарання винних. У результаті Строганов у листопаді 1847 року подав у відставку з посади попечителя Московського університету. Вже після цього в зв’язку з «флетчерівською історією» Уваров завдав Строганову ще одного удару, як голові Товариства історії та старожитностей російських. «Эта история была делом мести» — так оцінив дії Уварова Петро Бартенєв.

россии в 1-й книжке 4-го года¹, а тем менее форма журнала погубила наши “Чтения”, а погубили их наши общие друзья и приятели, которые навели на них даже министра, а тот, пользуясь случаем побороться с председателем (Строгановим. — В.М.), всё нам попортил сгоряча». В іншому місці прямо писав, що закриття «Чтений» пов’язане з інтригами «Погодина, Шевырева… с клевреты».

Про підступи Погодіна та Шевирьова Бодянський повідомляв і Шафарика, Куліша² та ін. Сучасник тих подій Олександр Нікітенко³ записав у щоденнику, що «погром» у Товаристві значною мірою став наслідком недружніх стосунків між Сергієм Уваровим і Сергієм Строга-

__________________________

¹ Йдеться про першу книжку «Чтений» в 1848 р., в якій опубліковано матеріали засідання Товариства, що відбулося 12 червня 1848 року. Саме в ній було вміщено згаданий твір Флетчера. В цій книжці «Чтений» були надруковані також матеріали з історії України: «Замечания, до Малой России принадлежащие» (підготовлена Бодянським публікація рукопису XVІІІ ст., що його надав Дмитро Бантиш-Каменський), листи до гетьмана Скоропадського (подав Михайло Судієнко), деякі історичні джерела з колекції Миколи Маркевича.

² На відміну від прізвища Погодіна, повідомленого самим Бодянським у 1848 р., Куліш аж через чотири десятиліття висунув інтриганом у «флетчерівській історії» ще й професора, автора багатотомної «Истории России» Сергія Соловйова. В поемі «Куліш у пеклі» він приписав Бодянському такі слова щодо Соловйова:

«Він сам брехун! Я добре знаю

Сіпаку, — тут Ісько озвавсь, —

Під мене, по свойму звичаю,

За Флетчера він підкопавсь…

Подвижник, бачите, науки:

Йому не попадайсь у руки,

Ато в застінок поведе!

Там з тебе видавить олію

За всяку вчену різноцію:

Бо в дурнів перед він веде».

Нічого подібного стосовно Соловйова в документах Бодянського немає. Він ставився до університетського колеги досить стримано, проте подібних звинувачень проти нього не висував.

³ Олександр Васильович Нікітенко (1804— 1877) — вихідець із українців. Народився у Воронезькій губернії: «Большое село, или слобода, Алексеевка, населенная малороссиянами, которых русская политика сделала крепостными». Сам був із кріпосних. Закінчив Петербурзький університет, журналіст, історик літератури, цензор, чиновник Міністерства народної освіти, професор Петербурзького університету, дійсний член Академії наук.

 

новим.

В результаті «флетчерівської історії» цар розпорядився, щоб у майбутньому всі видання Товариства підлягали загальній цензурі. Це було сильним ударом, адже саме безцензурність «Чтений» давала змогу Бодянському власноруч вибирати й, користуючись добрими стосунками з Строгановим, публікувати документи, почуватися досить вільним у суспільстві жорсткого контролю за книговиданням. Куліш, дізнавшись про це, вражено писав 16 вересня 1846 року: «Я не знал, что Общество ваше пользуется благодетельным правом собственной цензуры». Втративши це право й отримавши відчутного ляпаса від самого царя, Строганов відмовився від звання голови Товариства історії і старожитностей російських, а Бодянський — від секретаря Товариства.

Жваву реакцію Бодянського на цю подію віддзеркалено в Кулішевому листі до нього від 24 листопада 1848 року: «Истинно, так всё есть на свете, как Вы говорите! Плетью обуха не перешибешь, а с покорностью судьбе и терпеливостью достигнешь благ, дарованных и здесь добрым душам. Полежим на прилавке, как Вы прекрасно выразились, и посмотрим на чужие пляски».

От так Бодянський! Він умів тримати удар і зберігати при цьому властиві йому гідність і гумор.

Між іншим, одним із перших морально підтримав Бодянського саме Куліш, який у цитованому листі підбадьорював його: «Итак — не унывайте, мой шановный друже; ещё когда всё перемелется, то і мука буде, а з той муки спечемо хліб святий да й самі наситимось, і добрих людей перепитаємо. Враги же наші, а не хто більш, як той циган Погодін, посрамятся, — ось побачите, коли не посрамятся!». В тому ж листопаді 1848 року Куліш писав:

«Известие о постигшем Вас несчастьи сперва сильно меня поразило; мне показалось, что вместе с Вами пала история, пала народная словесность, пали, погибли навсегда драгоценные остатки нашей старины. Но, к счастью моему, какой-то тайный голос твердит мне беспрестанно, что истинное и прекрасное на свете живуще до высокой степени, и невозможно ничем убить его. Пускай торжествуют Погодины и им подобные, не подкопать им олтаря, при котором Вы служили, как подкопали они Вас. Кто знает? Может быть, претерпеваемые Вами теперь гонения приобретут для науки многих бескорыстных тружеников, а Ваше имя покроют новою славою, которую Вы давно заслужили… Да поможет Вам в этом Бог, присущий в сердцах благородных людей, Вам сочувствующих! а их, без сомнения, много. Мужайтесь, и да крепится сердце Ваше»¹.

Михайло Максимович також журився наприкінці 1848 року: «Жалею сердечно о ваших “Чтениях”, что для них пробил уже так скоро последний час… Но вы успели уже ими составить себе навсегда памятник и много доброго запасу обнародовали для ученого люда… Честь вам и слава за то!»

Про незгоди між Уваровим і Строгановим у Москві добре знали. Борис Чичерін писав про Строганова, що «с Уваровым он был не в ладах… но сам он занимал такое высокое положение и в обществе, и при дворе, что мог считаться почти самостоятельным правителем ввереного ему округа». Як би там не було, Строганов врешті-решт був недосяжний для Уварова. Інша річ Бодянський, з яким цілком можна було розправитися, відчутно зачепивши і Строганова, який йому протегував. До того ж власті добре знали, хто визначав зміст «Чтений». Це важливо

__________________

¹ Куліш Пантелеймон. Повне зібрання творів. Листи. Том 1. 1841—1850. С. 241, 242, 243.

 

пам’ятати, бо репресії стосовно Бодянського навряд чи можна пояснити лише інтригами проти нього особисто. Можна не сумніватися, що власті прагнули відсторонити від «Чтений» ученого, який практично одноосібно контролював друкований орган і почувався доволі розкуто й вільно. Це логічно для властей підцензурної миколаївської Росії, тим більше після викриття Кирило-Мефодіївського товариства і в революційний для Європи 1848 р.

Взагалі кінець 40 - початок 50-х рр. став важким періодом у житті прогресивних московських інтелектуалів. Революція 1848 р. в країнах Західної Європи неминуче викликала нові гоніння на незалежну думку в Росії. Викладання і видавнича робота в Московському університеті були взяті під особливо жорсткий контроль. Філософію й державне право іноземних держав було виключено з учбових програм. Кількість студентів скорочувалася, підвищувалася плата за навчання. Ходили навіть чутки про закриття університетів…

Розправа з Бодянським органічно вписувалася в цей похмурий контекст, і вона мала не тільки особистий, але й суспільний характер. Цікаво, що в українських радянських дослідженнях ще в 20-х рр. минулого століття зазначалося: «Флетчерова історія була тільки каменем, що його кинув один із сановних комбатантів у свого супротивника. Внаслідок цієї боротьби найбільше постраждав Бодянський, позбавлений кафедри і заробітку...»¹.

Міністр народної освіти Сергій Уваров розпорядився «перемістити» Бодянського з Московського університету в Казанський університет. Більше того, на його місце призначили відомого славіста Віктора Григо-

 

______________________

¹ Данилів В. О.М. Бодянський і його листування з М.О. Максимовичем // Україна, 1927. № 6. С. 93.

 

ровича¹ з Казані. Проте Бодянський відмовився від Казані, подав у відставку, й вона була прийнята. Люди, які знали Бодянського, стверджували: «Как характер, Бодянский был человек очень независимый, — качество слишком редкое в нашем учено-литературном мире… Эпизод с переводом в Казань свидетельствует об этой независимости, в которой сказывалась и черта малорусского упрямства». Доволі влучна оцінка!

До речі, Бодянський мотивував невиїзд із Москви своєю хворобою. В листопаді 1848 року він звернувся з листом до міністра народної освіти Сергія Уварова, в якому зазначав, що «за станом здоров’я для нього єдиним нешкідливим місцем перебування може бути лише Москва». В цьому твердженні йому серйозно допоміг відповідною медичною довідкою професор Аркадій Альфонський. В грудні 1848 року Бодянський, посилаючись на неї, повідомив університетську раду, що з причини слабкого здоров’я він не може «безпечно і без найзгубніших для себе наслідків залишити клімат московський». Крім того, досвідчений професор у згаданому листі до Сергія Уварова витончено послався на те, що за підпискою, яку дав перед від’їздом у закордонне відрядження «він зобов’язувався прослужити не менше 12-ти років саме при Московському університеті». Міністр цей хитромудрий довід до уваги не взяв, але, враховуючи стан здоров’я Бодянського, надав йому можливість «просити про звільнення зовсім від служби». Що той і зробив.

Писав про це так: «…Принужден был оставить кафедру в Московском университете, не согласившись отправиться в далёкую и вредную для моего хилого здоровья Казань. Теперь живу в Белокаменной частным лицом, а преемник мой не соглашается расстать-

_________________________

¹ Григорович Віктор Іванович (1815—1876), філолог і історик, професор Казанського і Новоросійського університетів.

 

ся со своей Казанью, в которой ему так хорошо¹: и потому вот Москва ныне без профессора славянских наречий».

Здається, все з’ясовано, та раптом у спогадах колишнього студента Московського університету П.Д. Шестакова зустрів я розповідь про те, як він, будучи вже вчителем Тверської гімназії, зайшов до Бодянського додому якраз тоді, коли «флетчерівська історія» була в розпалі, і професор сказав йому:

— Вони перевели мене в Казань. Не поїду я туди, нізащо не поїду. Я сказав попечителю, що краще залишуся в Москві приходським вчителем, а в Казань не поїду, ніяк і не можу поїхати, бо це дуже засмутить мою стареньку матінку. Вона живе собі в своїй Малоросії спокійно, знаючи, що син Осип служить у Москві, професором чи вчителем, їй однаково. Раптом вона дізнається, що мене переведено до Казані і відразу подумає, що її Осип напевне щось недобре накоїв — вона намучиться... Ні, нікуди з Москви не поїду, не доведу матінку до сліз...

На мою думку, це один із сильних аргументів на користь того, чому Бодянський залишився в Москві.

Втративши професорську зарплату, Бодянський потрапив у скруту й, за словами Куліша, «мусив би він цілісінький рік жити, положивши зуби на полицю». Між іншим, тільки у Куліша зустрів я цікаву розповідь про те, як вдалося вченому викрутитися з безгрошів’я: «Но знайшлись такі добрі і грошовиті люде (нехай святиться пам’ять їх!), що саме під цю лиху годину припала їм охота до слов’янщини, котру Бодянський знав широко і глибоко; дак вони поти слухали в нього дома університетські лекції, аж поки йому вернено насущний хліб». Іншими словами, друзі та знайомі підтримали славіста, не принижуючи його подачками, а давши

_____________________

¹ Бодянський спрощував складну ситуацію, в яку потрапив і Григорович. Утім, справді казанський професор приїхав у Москву аж наприкінці серпня 1849 року і поспішив із візитом до Бодянського, але той його не прийняв.

можливість заробити гроші.

Про розрив з Погодіним свідчить, між іншим, і лист останнього до Бодянського в липні 1849 року: «Прошу Вас, почтенный Осип Максимович, доставить мне с сим подателем мои книги, рукописи и прочее, у Вас находящееся. Если Вам что впредь из того будет нужно, для изданий начатых, вы можете получить от меня всегда, ибо библиотека открыта для всех без различия… Ваш покорный слуга Погодин». Цей ввічливо-сухий стиль зберігся на довгі роки, впродовж яких Погодін і Шевирьов з якихось причин писали Бодянському.