І тихо, тихо упустила 4 страницаВ 50-х рр. Бодянський активно листувався зі своїми друзями та колегами за кордоном, отримував від них свіжу інформацію про наукове, літературне і культурне життя західних і південних слов’ян. У ті часи така інформація в Москві мала велике значення і, дякуючи Бодянському, ставала надбанням учено-літературної спільноти. Це стосувалося й специфічних наукових проблем. Наприклад, у травні 1856 року попечитель Московського учбового округу Євграф Ковалевський запитав у Бодянського «нет ли ещё чего нового о глаголице, составляющей теперь предмет постоянных толков между учёными». Той відповів одразу, ніби спеціально готувався: «Я сказал, что имею письмо от Шафарика2, полученное только на днях, в котором извещает меня о скором издании открытых находок, прибавив, что эти последние, по ближайшем рассмотрении Ганкой, оказываются почти 2-мя веками молоде; потому любопытно знать, что на это скажет Шафарик. Равным образом, и грамотка глагольская, найденная недавно с годом 1013-м, оказывается тоже позднейшей, именно 1313 года (как извещает меня из Вены М.Ф. Раевский в письме от 8-го, полученном 25 мая3, справлявшийся о том у самого Кукулевича в Загребе)». Навіть один цей приклад свідчить, що Бодянський знаходився в гущі слов’янознавчих наукових інтересів і проблем. _________________________________ 1 Докладніше див.: В.А. Жебокрицький. Листування М.С. Дринова з О.М. Бодянським // Питання історії та культури слов’ян. Частина 1. — К.: Видавництво Київського університету, 1963. 2 Йшлося про лист П.-Й. Шафарика до Бодянського від 18 травня 1856 року Опубліковано в кн.: Письма П.-Й. Шафарика к О.М. Бодянскому (1838—1857). — М., 1895. С. 217—218. 3 Лист М.Ф. Раєвського до Бодянського від 8 травня 1856 року див. у кн.: Протоирей Михаил Раевский в своих письмах к О.М. Бодянському. — М., 1884. С. 15-16. «Ця книга поповнила сучасну історичну літературу» Після розповіді про щиру присягу цареві хочу нагадати абсолютно протилежні вчинки Бодянського, а саме: в роки поетового заслання московський професор Осип Бодянський переписав з якогось джерела початок невиданої тоді ще Шевченкової містерії «Великий льох» (рядки 1 — 174), тобто розділ «Три душі». Згадаймо, які саме рядки переписував потай законослухняний і вкрай обережний Осип Максимович. Три пташки — три людські душі розповідали про те, за що їх «в Рай не пускають». Перша: ...Дивлюсь — гетьман з старшиною. Я води набрала Та вповні шлях і перейшла; А того й не знала, Що він їхав в Переяслав Москві присягати! Друга душа: А мене, мої сестрички, За те не впустили, Що цареві московському Коня напоїла В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави. Я була ще недолітком, Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого В Сейму потопила... Третя душа каралася за те, що маленькою всміхнулася Катерині II: Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця — Лютий ворог України, Голодна вовчиця!.. Професор університету, який присягнув цареві й служив йому, затамувавши подих, переписував антицаристські, осердні поетичні рядки великого українця Тараса Шевченка про митарство душ, покараних Богом за мимовільні, несвідомі, але страшні гріхи перед Україною. Три болісні душі, які уособлювали в Шевченковій містерії високу національну свідомість і духовність трьох зламних періодів української історії — за Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та царювання Катерини II — злилися з професорською душею й назавжди поселилися в ній. Уже чую пуританські голоси тих, які мені рішуче заперечують, упевнено звинувачуючи Бодянського в тому, що насправді він і не збирався нести хрест, який узяв на свої плечі наш національний геній. Але у кожного — свій хрест. І не судіть, то й не судимі будете. На моє переконання, ніким досі не акцентоване переписування рядків із Шевченкового «Великого льоху», було тихим і високим духовним подвигом підданого Російської імперії, українця Осипа Максимовича Бодянського, бо наодинці з Тарасом Григоровичем Шевченком він грішною душею своєю все-таки приєднався до поетової незламної віри в те, що Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..
Пам’ятатимемо, що рукою Бодянського були також переписані невидані в ті часи поема «Кавказ», послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...», вірші «Гоголю», «Холодний яр», «Як умру, то поховайте...» та інші поетові твори. Не секрет, що важливою передумовою Шевченкового інтересу до московського професора була широка ерудиція вченого в історичній галузі. Шевченко знав, а то й інтуїтивно відчував зростання наукового потенціалу Бодянського, який щоденно працював з історичними документами. Через десять років після їхнього знайомства, наприкінці 1854 року, Імператорська Петербурзька Академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом. Цей історичний факт досі не привертав належної уваги, тому нагадаю, що серед близьких поетових знайомих Бодянський був єдиним, кого удостоїли високого наукового звання ще за життя Шевченка. Максимович став членом-кореспондентом аж у 1871 р. У 1855 р. вийшла в світ книга Бодянського «О времени происхождения славянских письмен», і в квітні вчений захистив по цій темі докторську дисертацію. В грудні 1857 року, коли Шевченко знаходився в Нижньому Новгороді, Бодянський передав поетові свою книгу. Записав у себе ретельно: «”О времени происхождения славянских письмен”, — Т.Г. Шевченку, в Нижнем (через Варенцова)». Шевченко в свою чергу відзначив у щоденнику 10 грудня: «Из Москвы Варенцов1 привёз мне поклон от Щепкина, а от Бодянского поклон и дорогой подарок, его книгу «О времени происхождения славянских письмен» с образчиками древнего славянского шрифта. Сердечно благодарен Осипу Максимовичу за его бесценный подарок. Эта книга удивительно как пополнила современную нашу историческую литературу». Висока й щедра оцінка праці Бодянського, тим більше, що йшлося про публікацію окремим виданням його докторської дисертації, подібної фундаментальної праці у вченого більше не було. Нагадаю, що ця книга Бодянського знаходилася у власній бібліотеці Шевченка. ______________________ 1 Варенцов Віктор Гаврилович (1825—1867) — російський педагог і фольклорист, приятель М.І. Костомарова. В листопаді-грудні 1857 року їздив до Петербурга і Москви, де виконав деякі доручення Шевченка. Між іншим, український поет дуже тонко відчув те, що говорили відомі славісти про цю книгу1, а саме: «Заглавие её далеко не выражает всего богатства содержания: это огромный сборник всякого рода историко-литературных и палеографических заметок и исследований по различным вопросам…» Більше того, Шевченко сприйняв монографію Бодянського як явище «історичної літератури». Хоча Бодянського було обрано членом-кореспондентом Академії наук в галузі «російської мови й словесності», найперше він був істориком і публікатором документів. Ще молодим, у праці «О народной поэзии славян» Бодянський сформулював своє кредо: «Истинный историк обязан представить нам в своём дееписании народ таким, каким он был на самом деле, показывая постепенно как в известном веке выражал свои мысли и чувствования, как те и другие в нём развивались, каков его общий характер, в чём он сходствует и в чём отличен от своих соседей, одноплеменников и иных народов. Такому историку песни могут служить важнейшим и надежнейшим руководством и пособием: в них народ сам себя изображает со всем тем, что ни относится к нему». Осип Максимович Бодянський був істориком, який прагнув через народне слово, через народну пісню відтворювати історію слов’ян. Справді, вчений показав себе глибоким і допитливим дослідником, що грунтовно розглядав свою тему в контексті історичного розвитку. Чого
__________________________ 1 Скажімо, Максимович писав Бодянському: «Детище ваше — богатырское; честь и слава за него вам на все века, на все краины славянские! Жертву тучную возложили вы на алтарь славяноведения… От души и сердца приветствую вас с окончанием вашего, поистине сказать, почтенного и достойного труда! А с тем вместе не скрою грусти, невольно пробуждающейся при подобном огромном, добросовестном труде, грусти за жизненную силу, ценою которой добываем мы такие труды — а для кого, для чего? будут говорить щелкоперы, уж конечно, не для них, а для избранных служителей и поклонников истины, для утоления собственной любви к ней и жажды по ней, с которыми и родимся».
вартий тільки початок цієї праці: «В жизни народов, как и человека, бывают события, воспоминание коих всякий раз погружает мыслящие умы в невольные думы. Особенно это надо заметить о годовщине их, когда они, так сказать, сами напрашиваются. Тут, иногда, приходится раздуматься и самой даже неповоротливой, самой рассеяной голове». Хай би ці слова послужили гідній підготовці до 200-річного Шевченкового ювілею.
Михайло Щепкін: «Пришліть у Москву на моє ім’я» «От щира козацька душа!»
Шевченко не бачився з Щепкіним із 1845 р., у період поетового заслання вони навіть не листувалися1. Прізвище артиста вперше згадувалося в Шевченковому листі до Якова Кухаренка від 22 квітня 1857 року: «Чи старий Щепкін ще живий?2 От щира козацька душа! І молода, як у дитини3. Чи не пишеш йому часом? Як пишеш, то целуй його за мене. Яку він там тобі “Пустку” читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину». Йшлося про вже згаданий нами вірш «Заворожи мені волхве…», рукописний список якого під назвою «Пустка» Михайло Щепкін подарував Якові Кухаренкові під час його перебування в серпні 1856 року в Москві. 18 грудня 1856 року Кухаренко повідомив Шевченка: «В Москві Щепкін прочитав мені напам’ять “Пустку”, я, зараз одгадав: се, кажу, Тарас писав. Щепкін здивовався, що я вгадав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, “Пустку”»4. ________________________________ 1 Михайло Мочульський свого часу написав: «Коли життя Шевченка на засланні плило важко, серед мук, наруги та розпуки, життя Щепкіна в Москві плило легко, серед оплесків, пошани та тріумфів». І хоча Щепкінова московська доля не була такою вже легкою й суціль тріумфальною, певно, що вона не йшла ні в яке порівняння з поетовою долею в засланні. 2 Інформація, яку мав Шевченко, свідчила про те, що Щепкін живий, але Тарас Григорович, мабуть, пам’ятаючи про вік артиста, і в серпні 1857 року писав, що в Москві побачиться з Щепкіним, «якщо він жив». 3 21 грудня 1857 року поет записав у щоденнику: «…Весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семёнович». Ці точні Шевченкові спостереження про душевну молодість немолодого Щепкіна підтверджується численними свідченнями не тільки тих людей, котрі його добре знали, але й тих, які зустрічалися з артистом мимохідь чи ненадовго. Скажімо, Павло Третьяков, який замовив портрет Щепкіна художнику Миколі Неврєву, писав зі слів художника за рік до смерті артиста: «…Вон он теперь малюет с него и в восторге от этого знаменитого старца. Окрепший временем рассудок его, юношеский жар артистической натуры, страстная любовь к искусству нисколько не пострадали от старости…» Згадуючи про лист Кухаренка, Тарас Григорович записав у щоденнику 13 червня 1857 року, що той у Москві «познакомился со стариком Щепкиным и от него узнал о месте моего заключения». Насправді назва «Пустка» — не Шевченкова. Скоріше за все, саме Щепкін так назвав цей твір, зважаючи на те, що в ньому є образ хати-пустки1. Боюся ще погорілу Пустку руйновати Боюся ще, мій голубе, Серце поховати. Може, вернеться надія З тією водою З цілющою й живущою Дрібною сльозою. Може, вернеться з-за світа В пустку зимовати, Хоч всередині обілить Горілую хату. І витопить, і нагріє І світло засвітить…
Микола Стороженко вважав, що в цій поезії Шевченко звертався до Щепкіна, бо його душа видавалася йому самому покинутою пусткою. Він довіряв артистові своє горе і відчував полегшення, наснажувався бадьорістю й надією, що випливали зі світлої природи Щепкіна. Михайло Мочульський препарував поезію до кількох сухих тез: «а) Ти (Щепкін. — В.М.) кермуєшся розумом, а я чуттєм. б) Через твій розум я втратив надію, але серце поверне її мені. в) Прийде натхнення, і я творитиму пісні. г) Може діждуся, що мої задушевні ідеали здійсняться бодай у дрібній частині»2. Як би там не було, поезія «Заворожи мені, волхве…» відобразила не лише теплі, дружні, довірливі почуття Шевченка до Щепкіна, а й болісні роздуми поета про життя. Темою прощання з ілюзіями молодих років та ________________________ 1 Згадка про «хату-пустку» зустрічається в повісті «Варнак»: «— …Разве у тебя хаты нет? — Есть, дядюшка, только пустка…» 2 Мочульський Мих. Михайло Щепкін і Тарас Шевченко. С. 242.
соціального прозріння поета «Пустка» перегукується з написаним раніше віршем «Чого мені тяжко, чого мені нудно…» й передує поезії «Три літа», де ця тема набуває виразного антицаристського спрямування. У щоденнику педагога М.Соколова є згадка про те, що він слухав поезію «Пустка» у Щепкіна в липні 1856 року: «Под конец обеда М.С. Щепкин прочёл стихи Шевченки... Эти стихи, с горячим чувством, тронувшим меня до глубины души, прочтенные Михаилом Семёновичем, — “Пустка”». Знайомий Шевченка Василь Погожев на початку лютого 1858 року повідомляв поета із Володимира, що проїздом у Москві зустрівся з артистом: «...Достопочтенный и заслуженный старец-артист сам приехал ко мне и порадовал меня и всю мою семью добрым вниманием его, лестным знакомством и чрезвычайно приятным чтением одной новой басни и твоей “Пустки”. Кажется, так называл. Старик, с теплотою вечно юной души и несостарившегося сердца его, с особенным умилением прочёл эту “Пустку”. Он прослезился, и мы все прослезились… Особенно дочь моя Вера была в восторге от Щепкина и чтения “Пустки”». В цих неминучих сльозах артиста при читанні Шевченкового вірша втілилися не стільки сентиментальність і емоційність літнього Майстра (плакали ж усі, хто його чув), скільки щира й глибока любов до друга та його геніальної поезії1. Тетяна Щепкіна-Куперник писала: «…Он легко плакал, но слезы его никогда не были пустой чувствительностью: если Щепкин над кем-нибудь плакал — это значило, что он собирается утереть слёзы того, над кем плачет».
______________________ 1 Нагадаю Щепкінові слова до Гоголя з листа 1847 року: «Да, я молод ещё, хотя мне и без году шестьдесят, я ещё восторгаюсь сильно, сильно увлекаюсь, даже до излишества…» Так само молодим на сильне захоплення залишався постарілий Михайло Семенович і через десять років, тим більше, що йшлося про Шевченків вірш, якраз йому присвячений! Цікаво, що й у той час поет не знав, про який його твір йдеться. 10 лютого він записав у щоденнику: «В.Н. Погожев пишет из Владимира, что он на днях виделся в Москве с М.С. Щепкиным и что он ему читал наизусть какую-то мою “Пустку”. Совершенно не помню этой вещи. А слышу об ней уже не в первый раз». Наприкінці 1858 року Михайло Максимович у листі до Шевченка також називав цей вірш «Пусткою». Олександр Афанасьєв1, який у своїх працях використовував український фольклор, згадував: «С каким задушевным чувством читал он (Щепкін. — В.М.) его “Пустку”!» Проте не лише «Пустка»2 супроводжувала часту згадку Щепкіним свого друга Шевченка в московських інтелектуальних сферах. Відомий юрист і громадський діяч Анатолій Коні писав, що Щепкін читав й інші вірші українського поета. Донька письменника Сергія Аксакова Віра Аксакова в лютому 1858 року писала в Петербург своїй подрузі Марії Карташевській, що Щепкін порадував їх «чтением новых прекрасных малорусских стихов Шевченко». Ми якось мало акцентуємо важливу думку, сформульовану ще в 1920 р. відомим істориком театру Миколою Ефросом: «Щепкін перший зробив ім’я _______________________________ 1 Афанасьєв Олександр Миколайович (1826-1871) — історик, фольклорист, літерату-рознавець, друг Михайла Щепкіна. В 1849-1862 рр. працював у Московському Головному архіві Міністерства закордонних справ. У цей період займався виданням пам’яток усної народної творчості. В 1855-1863 рр. вийшло вісім випусків «Народных русских сказок», які здобули широке визнання. В 1865-1869 рр. побачила світ тритомна праця Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу». Разом із сином Щепкіна Миколою Михайловичем видавав журнал «Библиографические записки», який надовго визначив тип подібних періодичних видань. Газета «Литературный отдел Московских новостей» писала 25 березня 1858 року: «Начало издания “Библиографических записок” — явление чрезвычайно радостное для любителей русской литературы... Перед нами не только сборник библиографических известий, но собрание любопытных материалов, запас чтения, занимательного даже и не для библиографов-специалистов». Шевченко познайомився з Афанасьєвим у Москві 12 березня 1858 року. В опису книг, що залишилися після смерті поета, знаходимо книгу Афанасьєва «Что было на сердце» (1855) з написом автора, а також книгу «Русские легенды», видану Афанасьєвим у 1859 р. 2 Навіть у книзі «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» (1882) Михайло Чалий називав цей вірш «Пусткою». Шевченка відомим у гуртку московських літераторів і професорів, щиро читав твори малоруського поета» 1 (Виділено мною. — В.М.). Тетяна Щепкіна-Куперник прямо писала, що її прадід «став пропагувати в літературних і професорських колах (серед яких завжди був бажаним гостем) вірші молодого поета і читав їх постійно».
«На всіх язиках все мовчить»
Є важливе свідчення про те, що Михайло Семенович передавав соціальну напругу поезії Шевченка та антицаристський характер його поглядів. Олександр Афанасьєв записав у 1856 р.: «М.С. Щепкин рассказывал о Шевченке: он написал стихотворение “Пустка”, где сравнивает себя с опустелою хатою; старик знает его наизусть и читал мне стихотворение, в самом деле трогательное и прекрасное. Шевченко написал как-то стихотворение, в котором воспевал силу и могущество России и закончил этим саркастическим заключением: “Якого люду в ней нема? Француз, и нимиц, и татарин... и на всих языцах вси мовчат. Бо благоденствуют”» (Виділено мною. — В.М.). Добре відомо, як «оспівував» імперську силу Росії Шевченко в поемі «Кавказ» (1845): У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!
Нагадаю, що задум цієї поеми виник у Шевченка десь у кінці серпня — на початку вересня 1845 року, коли поетові стало відомо про загибель його доброго приятеля, ілюстратора рукописного «Кобзаря» 1844 р. Я.П. ________________________ 1 Николай Эфрос. М.С. Щепкин (опыт характеристики). — Петербург, 1920. С. 61.
де Бальмена у Даргинському поході в липні того року. У випадку з ним ішлося про без вини винного, про безвихідь доброї і чесної людини: І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту!
Ось які Шевченкові рядки читав Щепкін у Москві друзям! Ось із чим, дякуючи йому, був у Москві незримо присутній великий Шевченко! Відомий шевченкознавець Сергій Гальченко пише щодо цитованих рядків: «На таку сміливість у Російській імперії не одважувався жоден із поетів!» Додам, що в усій Російській імперії читати ці рядки вголос, в аудиторії, не посмів жоден із артистів! От якби знайшовся митець, який засобами художнього слова передав душевний стан Щепкіна в ті хвилини, коли він читав Шевченкові рядки… Але ж і це ще не все! Якщо вже Щепкін читав у Москві поему «Кавказ», що поширювалася в рукописних списках, у тому числі були списки, зроблені Бодянським, Кулішем і Максимовичем, то повз нього не пройшло й дошкульне поетове викриття фарисейства православної релігії, покликаної ствердити російське загарбання Кавказу, та те, що Дзюба назвав «цинічним низведенням Бога до ролі стратегічного покровителя російського деспотизму»: За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Сине Божий? За нас, добрих, чи за слово Істини… чи, може, Щоб ми з Тебе насміялись? Воно ж так і сталось.
Важко навіть уявити собі, що відчував урешті-решт законослухняний і богобоязливий Щепкін, читаючи Шевченкове пряме звертання до самого Бога з вічними питаннями «про невідповідність світу Божому задумові, чи то про неясність цього задуму, і чому Він терпить спотворення Свого образу, і доки терпітиме неправду і наругу з Себе…»1. Хоча Шевченко попереджав читача й застерігав себе: «Не нам на прю з Тобою стати!», — насправді він став на прю з Господом, якому свято вірив і на якого щиро молився: Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п’яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм Твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І Тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки!
Розповім ще один цікавий епізод, який першим записав Микола Маркевич у щоденнику 12 листопада 1853 року. Дійові особи: Шевченко та українські мужики. Місце дії — шинок. «Він узяв зерно в руки, поклав на стіл зернинку і сказав: «Оце цар». Потім навколо нього на помітній віддалі поклав коло зернин: «Оце пани». Нарешті навколо цих зернин поклав ще купки, теж на віддалі, і
_____________________ 1 Дзюба Іван. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 315, 316.
сказав: «А се громада, люде простії». Мужики сиділи, дивилися, слухали: «Примічайте, дивіться добре, де цар і де пани; замітили, які вони?» — «Замітили», — відповідає народ. Раптом Шевченко змішав усі купки і закінчив словами: «Шукай царя й панів! Де вони?..» Згадую цю історію, бо в Москві її часто розповідав якраз Михайло Щепкін, принаймні, є пряме свідчення Олександра Афанасьєва, датоване початком 1857 року: «М.С. Щепкин рассказывал о Шевченке, как ходил он по малороссийским корчмам и объяснял народу, что такое царь и народ;возьмёт одно большое зерно — “во це царь”, около него положит несколько других зёрен — “во це министры”, потом ещё большой круг зёрен: “во це войско”, потом берёт их в горсть и бросает в мешок с зерном, “а во це народ — шукайте ж: де царь, де министры и де войско!” (Виділено мною. — В.М.). Багаторазовий переказ артистом історії вносив у неї певні нові деталі, втім, не змінюючи суті. Але головне, що в розповіді Щепкіна вона, судячи з усього, набувала широкої епічності, артист на конкретному прикладі малював образ народного поета, який ходив по країні й розповідав простим людям правду про царя і народ. Біограф Щепкіна письменник Івашнєв стверджує, що навіть після смерті поета «Щепкін, згадуючи друга, ще раз розповість цю історію, намагаючись передати інтонацію голоса поета, його манеру, максимально наближені до оригіналу». Мабуть, ми дещо недооцінювали величезне значення Щепкіна в пропаганді Шевченкової творчості, передусім, соціально гострої, в інтелектуальних сферах Москви періоду поетового заслання. З усього видно, що Щепкін пам’ятав про Шевченка і носив у душі та беріг у пам’яті його поетичні твори. В той же час Шевченко в засланні мав інформацію про Щепкіна і тепле ставлення артиста до нього. Найкраще переконатися в цьому з цитованого вже листа Кухаренка до Шевченка від 18 грудня 1856 року, в якому після розповіді про читання Щепкіним «Пустки» йшлося про таке: «Потім приходив Щепкін до мене на квартиру. Я йому прочитав твоє письмо до мене. Він заплакав. Довгенько говорили об тобі, хто що знав, і порозходились. Щепкін просив мене тобі кланяться. Отже ж його клон» (Виділено мною. — В.М.). Який поетів лист прочитав Яків Кухаренко Михайлу Щепкіну? Нам відомий останній перед їхньою зустріччю лист, відправлений Шевченком із Новопетровського укріплення в квітні 1854 року, про який ішлося в попередньому розділі. В ньому, зокрема, Шевченко розповідав про свій арешт і заслання: «Не зробив я, і не думав я, отамане, батьку мій, кому-небудь лихого, а терплю горе і Бог знає за що? Така, мабуть, уже усім кобзарям погана доля…» Щепкін, який мовчки слухав, заплакав… У найповнішому літописі життя та творчості Щепкіна, складеному Теодором Гріцем, розмова з Кухаренком про Шевченка згадується мимохідь, а в «Трудах і днях Кобзаря» Петра Жура не говориться про те, що Щепкін виявив такий інтерес до Шевченкової долі. Тому нині так важливо наповнювати новими для читача реальними фактами розповідь про дружбу двох великих земляків — Шевченка і Щепкіна. Зверніть увагу, як добре пам’ятав Шевченко про щиру, як у дитини, козацьку (читай — українську) душу Щепкіна, хоча з часу їх останньої зустрічі пройшло дванадцять літ. У червні 1857 року, відповідаючи Кухаренкові, поет переслав йому поеми «Москалева криниця» (нова редакція) і «Чернець» та вірш «Садок вишневий коло хати…» з проханням передати їх і Щепкіну: «Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобзаря Тараса Дармограя»1. Кухаренко в листі до Шевченка від 7 серпня 1857 року повідомляв, що його поезії «переписав своєю рукою»: «Пошлю, як ти здоров кажеш, старому Щепі…» Яків Григорович так і зробив, і Шевченко знав про це, бо писав, що Куліш отримав ці твори «од Щепкіна».
«Щоб до Москви допхаться...»
Коли, незадовго до закінчення терміну заслання, Щепкін прийшов Шевченкові у сні, він записав про це в щоденнику 4 липня 1857 року. Микола Сумцов у свій час зазначав: «Частые сны 1857 г., можно думать, в значительной степени были обусловлены страстным ожиданием близкого освобождения»2. Додамо від себе, що Шевченкові сни зумовлювалися ще й палким бажанням якнайшвидше побачити дорогих друзів, передусім, Михайла Щепкіна. Не випадково в листі до Якова Кухаренка в серпні 1857 року Тарас Григорович хвалився: «Я в Москві побачуся з старим Щепкіним …» (Виділено мною. — В.М.). Погляньмо, яке місце займала Москва в планах повернення Тараса Шевченка із заслання. Вперше ця тема в загальному вигляді виникла в листі до Бронислава Залеського від 10—15 лютого 1857 року, з якого видно, що Шевченко в уяві малював дорогу через Москву («Потом пауза до Москвы, потом Москва, оставшиеся друзья и школьные товарищи»), далі — через Вільно в Петербург. У наступному варіанті вимріяна дорога кардинально міняється, проте Москва залишається в плані повернення із заслання. В листі до Михайла Лазаревського з Ново- __________________________ 1 Юрій Барабаш звертає увагу на те, що Шевченко, який раніше підкреслено дистанціювався від Дармограя, круто повертає до повного виявлення того, що Дармограй — це і є Кобзар Тарас Шевченко. 2 Сумцов Н.Ф. Сны Т.Г. Шевченка (К психологии художественного творчества). — С.-Петербург: Типография Императорской Академии наук, 1914. С. 7. петровського укріплення, написаному в два прийоми 22 квітня і 8 травня 1857 року. Шевченко писав: «Грошей у мене тепер дуже небагато, але якби дав Бог тую волю, то можна було б позичить трохи, щоб до Москви або Чорноморії допхаться, а там уже я не загину». Таким чином, Москва, де Шевченко міг сподіватися на допомогу Михайла Щепкіна й Осипа Бодянського, стоїть тут нарівні з українською землею — Чорноморією («як дасть Господь милосердний, приїду сам на Січ...»), де засланець збирався спертися, передусім, на Якова Кухаренка. Тому ж Лазаревському писав 20 травня: «…Не знаю ще, як я і поїду. Чи на Оренбург, чи Волгою до Нижнього і на Москву,чи на Чорноморію?» (Виділено мною. — В.М.). Проте, отримавши на початку червня листа від Михайла Лазаревського, в якому той поздоровив Шевченка із звільненням, Тарас Григорович, говорячи його словами, «перелицював свою дорогу в столицю». Першим свідченням цього є запис у щоденнику 13 червня, де чітко йдеться про дорогу по Волзі до Нижнього Новгорода: «Потом в Москву, а из Москвы, помолившись Богу… через 22 часа и в Питер. Не правда ли, яркая фантазия?» Втім, якраз ця «фантазія» і накреслила Шевченкову дорогу із заслання. Та поки така дорога стала реальністю, Москва ще не раз згадувалася в листах і щоденнику поета. 30 червня Шевченко записав: «…Весь мой капитал состоит из 100 рублей серебра, на который я, кроме дорожных издержек, намерен еще сделать в Москве необходимое платье…» (Виділено мною. — В.М.).
|
